Впіймавши себе на тому, що думає про друга погано, Дмитро Іванович засоромився. Проте він не міг подолати прикрості, що Михайло, котрий уміє знайти ключика до будь-чиєї душі, не розуміє, як знудьгувався за ним, як потребує його розмови Дмитро Іванович.
Весь цей час він вів без Михайла дуже нудне життя, приневолював себе до того й ще дужче сердився на Візира. “А що там…—подумав.—Ми як Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”. І набрав номер телефону Візирової квартири.
Трубку зняла Михайлова дружина. Вона відповіла йому зляканим, стривоженим голосом:
— Ти знаєш, щось із ним сталося. Ще вранці бігав на базар і в магазин. А зараз — тридцять вісім і п'ять. Нудить його.
— Може, щось з'їв? — і собі стривожився Дмитро Іванович.— Спека, тепер часто труяться ковбасою. Ти викликала невідкладну допомогу?
— Викликала. Оце дожидаємось. Пробач, кличе,— і поклала трубку.
“Йому треба негайно промити шлунок. І випити міцного чаю”,— подумав Дмитро Іванович, досадуючи, що не встиг сказати цього Михайловій дружині.
Спочатку він хотів передзвонити, а потім подумав, що краще буде, якщо під'їде сам, може, чимось допоможе, може, щось порадить, а десь далеко озивалася ще одна думка: оце і є нагода побачити Михайла.
— Іринко, Михайло захворів,— метушився він, скидаючи старі сині спортивні штани й одягаючи костюм.— Я зараз підскочу до нього.
— А не пізно? — запитала Ірина Михайлівна.
— Як пізно? Десята година.— І він зняв з вішалки капронового капелюха.
Надворі ще було видно. По вулицях сновигало чимало всілякого люду — здебільшого приїжджого, на зупинці таксі вишикувалася чимала черга, але Дмитро Іванович спустився вниз на вулицю Горького й зупинив якусь службову машину.
За чверть години він уже був на Русанівці, натискав ґудзик мелодійного дзвінка на дверях квартири Візира. Йому, щось дожовуючи, одчинила старша Михайлова донька, чорнява висока дівчина, студентка медінституту, пропустила його в коридор, в напівтемряву, у якій виблискувало тільки велике кругле дзеркало, а в ньому чорніли, одбившись з протилежної стіни, гіллясті, схожі на обпалений кущ, оленячі роги. Тільки вона ввімкнула світло, він прочитав на її обличчі здивовання й щось схоже на вибачення.
— А тато з мамою тільки що з Демченками пішли в кіно,— сказала вона, видно, й справді щиро шкодуючи, що Дмитро Іванович не застав батька. — Вони мені залишили записку.
Марченко відчув сором і ніяковість — чомусь у першу мить тільки сором і ніяковість,— попрощався й вийшов з квартири. Він повільно спускався вниз по сходах, повільно й довго: квартира Візирів на шостому поверсі, угору піднімався ліфтом, і в лад цій ході щось опускалося в його душі. Вийшов на вулицю, якусь хвилину постояв біля будинку, а далі пішов понад затокою у бік метро. Він ішов не набережною, а стежкою, котра вилася серед верболозових кущів неподалік од води. Намагався докопатися до причин такої Михайлової поведінки, мовби перегортав сторінку в книзі, якою кінчався найцікавіший розділ,— після неї вже нічого чекати попереду.
Звичайно, думав Марченко, він був дуже наївним, коли заплющував очі на ті скалки, що вже давно вмерзли в чисті, як йому раніше здавалося, пласти їхньої дружби. Ще в ті дні, коли він вів Михайла, допомагав йому, помітив нотки нещирості в його ставленні до себе. То була перебільшена уважність і повага, перебільшене захоплення істинами, які він, Дмитро, прорікав. Але ж те лестило йому, і він не надавав йому значення. Бо що воно важило в порівнянні з насолодою, яку отримували од розмов! Навіть тоді, коли почали йти рівно, вони щодня дарували щось один одному. Дмитро Іванович добре пам'ятав, що в той час він сам почав значно краще працювати. А хіба Візир не причетний до його теорії? Саме перед ним розкривав і розгортав її, саме Михайло перший збагнув її значущість і оригінальність. Звичайно, десь тоді Михайло й почав йому… трошки заздрити і не бажати великих удач. Саме тоді. Коли Марченко був високо вгорі, а Михайло внизу, і Дмитро Іванович тягнув його вгору, Візир і не мислив про таке. А от коли стали на одній кладці, почав відчувати щось схоже до ревнощів. Те ж саме відчував і Дмитро Іванович. Соромився в душі, але побороти до кінця не міг. Він зрозумів тільки зараз: те, що вони перестали радуватись успіхам один одного, й було причиною згасання їхньої дружби. Так, але це тільки одна із скалок, од якої почав промерзати весь пласт. І тут він раптом подумав і зрозумів, що думає правильно: Михайло — друг святковий. Хороший друг, але тільки на свята. Коли в тебе все гаразд, коли не треба для тебе жертвувати чимось значним, коли твої невдачі не падають тінню на його ясні дні, він найкращий друг. Адже й зараз Дмитро Іванович не міг повірити, що Михайло ухилявся од зустрічі через те, що це йому невигідно, що може цим скомпрометувати себе, що він чогось злякався. Бо й компрометуватися нічим, і лякатися нічого. Просто йому нудно, просто йому важко біля Марченкової біди. І він потягнувся до інших, щасливіших, веселіших, сильніших. Вони відчинили двері. Там він знову в своїй стихії. Адже чого інакше цуратися мене? Йому хороше з новими друзями. По-новому цікаво.
Але ж…
І тут Дмитро Іванович не зміг стримати образи, яка просмокталася з серця. Він зупинився на березі затоки біля темної, якоїсь притихлої води, подивився на місто, що засвічувалося вогнями на горі, й зітхнув. Неподалік од нього лежала труба, вона йшла вглиб, під воду, й, мабуть, кудись далі, на той берег, він сів на ній, зовсім забувши вро те, що може попсувати світлий костюм.
“Так, там у Михайла друзі,— зв'язав у одне думку. Але ж хіба він не може здогадатися, як весь цей час було тяжко мені? Хіба не розуміє, що дружба — це не тільки веселі розповіді про колишні походеньки до дівчат, а й допомога тому, кому зараз зле. Чи він думає, що Марченко такий дужий, що нічого не потребує? Певно, не думає”.
Відчув, як його все дужче й невблаганніше починає заповнювати злість. Почувався ніби обікраденим. А всі ще й тепер заздрять їхній дружбі. І він, зрозуміло, не зможе нікого переконати в супротивному. Аби не бути смішним, не виказати своєї слабкості.
Дмитро Іванович подумав, що отакий кінець їхніх стосунків не випадковий, їхня дружба переросла себе. Саме так—"зістарилася й переросла. На світі зістарюється все: планети, річки, люди… стосунки між ними.
“Досить,—враз зупинив себе Дмитро Іванович.—Вистачить і цього. Не треба”.
Він повільно підвівся, переступив через трубу й пішов берегом затоки. Ноги йому глибоко грузли, він понабирав повні черевики піску, але йому не хотілося одходити од води. її важка глибина, чорна, непорушна гладінь народжували в його голові думки про щось тривке, вічне, безконечне. Він уже більше не карався, не перебирав своїх кривдних і розпачливих думок, він слухав себе, те нове, що останнім часом безнастанно народжувалося в ньому, чому він вірив і радів.
Дмитро Іванович знав, що його злигодні на роботі тільки починаються. Навіть заступництво Чиркова, навіть добре ставлення Корецького не могли його порятувати. Та к що Чирков чи Корецький, та й будь-хто на їхньому місці, хіба могли вони підказати йому, де шукати кінчик нитки, яка обірвалася і якої самі не бачили, хіба могли забрати од нього досаду, муки совісті, розвіяти пригнічення, яке панувало в лабораторії, недовіру, що світилася в очах колег? Адже це зовсім не те, що в кравецькій майстерні: не виходять шапки, шитимемо рукавиці, чи навіть у сусідів по лабораторії, де опромінюють світлом зерно: не вдалося на гречці, спробуємо застосувати концентроване світло до проса. А ще ж є Одинець, котрий концентрує жадобу помсти; нині період відпусток, час затишшя, розніженості, миролюбності, а ось настане осінь, приспіє час звітів, нарад, зборів, затвердження планів… Найвірогідніше, тему, яку він веде, закриють зовсім. Можливо, заберуть у нього й лабораторію. Тоді він не зможе продовжити роботу самотужки. Проте, собі на подив, він чекав усього того спокійно. Тільки неприємно було думати про весь отой крутіж: писання пояснювальних записок, розмови в президії, суперечки з Одинцем. І, звичайно ж, думка про невдачу, почуття чогось втраченого, загубленого, почуття темних суточок були з ним невідступне. Часом йому просто фізично хотілося світла, променя світла, який би підказав, куди йти, де шукати загублене. Променя світла… щоб шукати світло. Парадокс? Так — парадокс.