Те ж, що він робив зараз, мало стосувалося досліджуваної ним проблеми. Він і далі скрупульозно переглядав теми молодших науковців і аспірантів, прочищав їх, немов захаращений молодий ліс: прокладав дороги, прорубував просіки, які могли б вивести на лісосплавні шляхи. Він намагався підтримати в них віру у велику науку, у великий ризик, віру в самих себе, у нього, у своїх друзів. То було непросто. То більше, що після того, як стало відомо про анонімку, після того, як пішов з лабораторії Вадим Бабенко, й справді напружилися, ускладнилися стосунки між співробітниками. А тут ще, як на гріх, падали інші неприємності, життя мовби навмисне десь виколупувало й підсовувало їх. Та так воно й мусить бути: коли порушилося ведуче колесо, порушаться й інші, ведені. Те, що за звичайних обставин могли б і не помітити, що могло б перегоріти десь збоку, поза лабораторією, тепер опинялося під пильною увагою. Так, зокрема, сталося з “справою” Юлія Вовка. Дмитро Іванович називав це “справою” іронічно (так йому доповіла Світлана Кузьмівна), бо хіба можна впхати живу людську душу в отаку “справу”. Душу щирої і наївної людини, яка раптом… закохалася. Юлій закохався! Але не просто закохався, а закохався в заміж'ню жінку, котра працювала у їхній же лабораторії. І ось тепер перед Дмитром Івновичем сидів атлетичної будови чолов'яга, і грюкав по столу кулаком, і погрожував убити того “шакала” (так у злобі переінакшив Юлієве прізвище), порозкидати й потрощити “пляшечки-колбочки” й знайти управу на завідуючого, котрий розвів у своїй лабораторії такий “фіолетовий кошмар”.
Дмитро Іванович розгубився. І не через те, що боявся цього чолов'яги, його погроз, а через те, що таке йому сталося вперше, і він просто не знав, чи має право втручатися в чуже життя. Юридичне право. Та й моральне теж. Йому хотілося якось загладити цю “справу”, але тільки-но задумувався над нею, розумів, як це безглуздо.
Проте пообіцяв “потерпілому” усе з'ясувати, й після того, як той пішов, запросив до кабінету Юлія.
Юлій увійшов, сів на краєчок стільця, поклав на краєчок столу обидві руки з довгими тонкими пальцями, дивився на Дмитра Івановича прямим, відвертим поглядом. Очевидно, він трохи хвилювався — в нього порожевіли щоки і навіть почервоніли кінчики великих відстовбурчених вух, тонкі губи були твердо стулені, — але в очах стояли переконаність і спокій, які, як здалося Дмитрові Івановичу, межували з безтурботністю.
Під тим поглядом Дмитро Іванович почервонів сам, — адже мав розмовляти про речі інтимні, яких увесь вік соромився, з людиною, майже вдвічі молодшою од нього за віком, майже сином. До того ж йому зараз було жаль Юлія (вже пізніше він зрозумів, якою мірою помилився), він співчував йому, хотів порятувати од біди. Він таки любив цього хлопця. Любив більше, ніж будь-кого в лабораторії. Коли б його запитали, чому саме йому, оцьому капловухому, розкиданому, неорганізованому хлопцеві, котрий, мабуть, найчастіше його підводив, віддає найбільшу частку серця, він, очевидячки, не відповів би. Може, через те й виокремлював його з усіх, що всі люди звичайні, вони знають, що роблять, обдумують, розраховують щось наперед, мають якусь мету і якісь плани. Юлій Вовк нічого того не знав і нічого не мав. Більшість з того, що він робив, робив ні для чого. Ним рухав не розум, не розрахунок, а щось інше. Саме через те він утікав з роботи і йшов у лікарню провідати товариша студентських літ. Саме через те залишав свою роботу і допомагав провести дослід тому ж Вадиму Бабенку, котрий уже давно захистив дисертацію, а в Юлія лежали гори неопрацьованого матеріалу. Спочатку до всього того в лабораторії ставилися з підозрою. Навіть Дмитро Іванович колись думав, що все те робиться для себе, принаймні для отого: “Я добрий, я справедливий”. І тільки пізніше він зрозумів, що Юлій не думає про те, навіть не здогадується, що так можна думати. Іакі люди, як уже впевнився Марченко, бувають дуже щасливі. Юлій же не мав і того. А змінитися не міг — змінити себе — це змусити жити за чужими приписами, за позиченими в когось законами. І пам'ятати про це повсякчас, тобто вже не бути собою.
Дмитро Іванович передбачав усю складність розмови з Юлієм, готуючись до неї, добрих півгодини кував сталь для свого голосу, та коли заговорив, відчув у ньому майже жалісливі нотки.
— Юлію,—сказав він,—тут до мене приходив чоловік Віри 1 ресь. Він скаржився і погрожував… Ну, річ не в тому. Ви розумієте, як це… в одній лабораторії… Віра — жінка заміжня…
Марченко помітив, як зблід Юлій, він запалив сигарету, збив у попільничку попіл, хоч його нагоріло зовсім мало, й мовив, дивлячись кудись убік, повз Юлієву голову:
— Я вже не кажу про якісь моральні норми. Але, признаюся, ніколи не чекав такого саме од вас. Подумайте… ваше життя, ваше майбутнє…
Я нікому не дозволю втручатися в моє життя. І в моє майбутнє! — сказав Юлій і підвівся. У його словах справді подзвонював метал, той метал, якого не викував для себе Марченко. І це страшенно здивувало його. І трохи розсердило.
— Ви думаєте, мені приємно втручатися? — летів його голос до крику. — І що ж накажете робити?..
— Нічого. Нічого — повторив Юлій і чомусь притулив руки до грудей. — Я люблю її. Люблю! Ви розумієте? І вона — він ще дужче почервонів — Теж любить мене.
Дмитро Іванович побачив, як у Юлієвих очах загорілося ясне голубе світло, як він увесь спалахнув, зашарівся, мовби засвітився зсередини.
— Це вже давно… Я боровся з собою, — сказав він, притишивши голос, і Марченко зрозумів, що Юлій ділиться з ним найпотаємнішим — і нічого не міг з собою зробити.
— Я вас розумію,—тихо сказав Дмитро Іванович. Він уже не помічав, що на сигареті нагоріло на півпальця попелу й що він ось-ось впаде разом з жаром на штани.— Тільки…
Юлій зблід і нахилився вперед:
— Вас непокоять розмови в лабораторії? І все інше, пов'язане з ними?
Дмитро Іванович кивнув головою, хоч йому й було неприємно, що Юлій відгадав його думку.
— Вам треба моя заява? — підвівся Юлій. Але в його словах не було виклику. Навпаки, в них уловлювалися радість і внутрішня свобода. — Я її зараз напишу.
— Ну, для чого ж так,— знітився Марченко. Юлій ступив до дверей, відтак вернувся й сказав проникливо, розважливо, аж було не схоже, що це каже він:
— Мабуть, я сам не напишу. Бо ви подумаєте, що я тікаю через оте… через невдачу… Чи хтось там подумає. Ви скажіть, як буде краще для вас. Зачекайте трохи, і як воно складатиметься — скажіть.
— Мені, Юлію, не треба твоєї жертви, — вже й справді в серцем сказав Дмитро Іванович. — Мені треба твоє щастя. Я… я радий за тебе. І за Віру. Передай їй. І розумію вас. І йди звідси геть, а то я… заплачу.
— Спасибі, — тихо сказав Юлій і вийшов з кабінету. А Дмитро Іванович ще довго сидів, підперши голову рукою і дивлячись у вікно. Його ошелешила Юлієва поведінка. Він пригадував усе сказане ним, пригадував вираз обличчя, з яким той відповів йому, і все дужче й дужче дивувався силі, сміливості, твердості, які крилися в цьому інфантильному, завжди розгубленому, завжди покірному хлопцеві. Він не міг відгадати, чи вони в ньому жили одвіку, чи ними його повнило те нове почуття, що заволоділо його серцем. Він пригадав власні, двічі повторені слова: “Я вас розумію”. Ні, він ні дідька не розумів. Йому було незбагненне, як може хлопець, котрий має ось-ось захистити дисертацію, котрому в першому кварталі наступного року обіцяли дати квартиру, котрий має роботу по серцю, покинути все й піти в світ, зігрітий тільки отим теплом. Яке ж могутнє, мабуть, те теплої І дається, либонь, воно не всім, а тільки людям цільним, щирим, здатним безкорисливо пожертвувати собою для інших. В ту мить Дмитро Іванович подумав, що ті його розмірковування непевні. Кохають і корисливці, й негідники, і навіть бандити. По-своєму, але кохають.