Він вдруге попрощався з Дмитром Івановичем і вийшов з кабінету.
Борозна викупався в річці, трошки посидів на сонці, чекаючи, поки обсохне, й пішов до намету. Його намет з самого краю, од нього до води кроків двадцять. Усе інститутське містечко Бережок розмістилося на високому широкому піщаному намиві, що проліг уздовж лівого берега Десни й поріс лозами та вербами, поміж якими уже піднялися чималі тополі та берести. Одразу за піщаним пасмом починався луг з густими травами, чистими, зарослими біля берегів лататтям озерами та оазами верболозів. Намети & пофарбовані зеленою, синьою, рожевою фарбою дерев'яні будиночки на високих лалях (щоб не позносило весняними повенями), стояли густо, надто багато їх збилося під могутніми кронами кількох старих осокорів і верб, а також по березі річки, де кучерявилися густі й високі верболози. У будиночках на палях жили люди сімейні, з дітьми, а також старші, статечніші науковці; вся інститутська молодь цілим день була на річці й тільки на ніч та в найбільшу спеку ховалася до наметів, що теж були непогано обладнані'—на дерев'яних настилах, з подвійними дашками, в них стояли металеві ліжка та маленькі столики й стільці.
Борозні, доктору наук, виділили окремий намет, менший за інші, на одне ліжко, з укопаним біля входу столиком, брезентовою запоною, яка вдень піднімалася й ставала дашком, і запнутим марлею віконечком на воду. Перші дві ночі Борозну будили пароплави та рибалки, що вдосвіта одчалювали на човнах од примітивної дерев'яної пристані внизу, а цю ніч він спав добре. Правда, вчора вельми натомився. Місяць тому придбав “Москвича”, й оце вперше випробував його на дальній дорозі — їздив у Чернігів, у Седнів, старовинне містечко з неймовірної краси краєвидами, що одкриваються з гори над Сновом, хотів гайнути у Новгород-Сіверський, але доїхав тільки до Сосниці й вернувся. Новгород-Сіверський, Глухів, Батурин залишив ще на мандрівку.
Він брав машину майже знехотя — записався на чергу, й ось вона надійшла, і він уже склав іспит з правил водіння, але, взявши, не шкодував; відчував справжню втіху від швидкої їзди й думки, що може будь-коли сісти за руль і помандрувати куди заманеться. Він мимоволі здогадувався, що вона мовби замінює йому частину чогось великого, втраченого, і хоч знав, що це залізо ніколи не стане для нього фетишем, морочився з нею залюбки. Ось і зараз, перед купанням, вимив од мотора до коліс, залишив на сонечку просихати, а зараз піде, зажене в кущі та накриє брезентом, але спочатку перевірить тиск повітря у балонах, зчеплення, гальма, рівень мастила й води — все, як вказано у інструкції. Він ще не знав, що всі власники машин починають з цього, а кінчають радістю, що продали її й здобули собі спокійний сон. І що вже не треба думати, чи ще стоїть вона на вулиці, чи вже на ній мчить по Гостомельському шосе якийсь зірвиголова, не треба роздобувати запчастини і запобігливо, по-собачому заглядати в очі автоінспекторам. Він ще того не знав і залюбки думав про те, що ось незабаром поїде в Новгород-Сіверський, а потім у Канів, якщо встигне — то й в Умань, і навіть довга дорога до Ленінграда на власних колесах видавалася не такою сумною, як напочатку. Йому здавалося, що й туди він поїде не сам, а повезе часточку чогось рідного, київського.
Йому захотілося їсти, він підняв фанерну накришку погрібничка праворуч від входу й дістав бідончик з молоком, яке купив у тіток з Літок. Тітки приходять сюди щоранку, окрім молока, приносять свіжі огірки, помідори, картоплю, а також яблука й груші. Він налив у велику пластмасову чашку молока, поставив її на столик, а сам зайшов у намет за хлібом. На тумбочці стояло кругле дзеркало, він мимоволі подивився в нього. На нього глянуло незнайоме обличчя з різко окресленими великими губами, тупими кутами вилиць і глибокою ямкою на підборідді. Бороду він поголив три дні тому, не міг звикнути до безбородого обличчя і мимовільно тягнувся до дзеркала. Він повернув дзеркало іншим, збільшувальним, для бриття, склом, але тепер губи видалися надзвичайно великими і ямка на підборідді дуже глибокою.
Він не любив свого обличчя — не те щоб не любив, ніхто не може гребувати собою,— але колись давно упевнив себе, що воно негарне, і не знаходив утіхи в самоспогляданні. Кинувши зверху на дзеркало рушник, одламав добрий шмат паляниці й сів до столу. Почав їсти, дивився на річку, що вже добряче зміліла, на зелене заріччя з темною гривкою лісу на обрії, а думав про свого “Москвича”, тільки тепер уже зовсім інакше. Йому згадалося, як два місяці тому, довідавшись, що має незабаром одержати машину, вихимерював в уяві свій перший виїзд. Він поставить її трохи нижче інституту, сидітиме за кермом і, дочекавшись, коли вийде з воріт Неля та піде до тролейбусної зупинки, хвацько промчить повз неї, загальмує, прочинить дверцята й скаже: “Баришня, вам куди?” або: “Сідайте, провезу з вітерцем”. Він поводитиметься бадьористо, трохи нахабно, як поводяться з вродливими дівчатами молоді таксисти, казатиме їй банальності, як-то: “Вперше доводиться підвозити таку красиву дівчину”,— і вони обоє сміятимуться з того. Впіймавши себе на тому, що ще й зараз розвиває те, тепер уже остаточно мертве видиво, Борозна нахмурився, відсунув чашку з молоком. І раз збляк у думці автомобіль, відсунувся кудись далеко, і навіть не хотілося до нього йти.
Його похмуру думку перерізав гуркіт “ракети”, вона пролетіла по річці, здійнявши віяло бризок і збуривши воду до самого дна. Він мимоволі подумав, як у тому гуркоті, в тому шумовинні ще тримається риба. Чи й вона міняє свої тисячолітні звички, пристосовується, як пристосовуються люди до того, чого навергали своїми ж руками, чи просто вона глуха до всього й живе завдяки отій своїй глухості й здатності не втягуватись у закручений людиною вир?
Ні, вона не може не втягуватись у ту кручію. Туди втягується все. І насамперед людина. Вона закручує вир і сама ж пливе в ньому. Це вже, мабуть, і не залежить од неї. Це мимовільний її плин, її рух уперед. Вона тільки тлінна частка вічної субстанції, яка саморозвивається, ще й намагається осягнути саму себе. І тут, звичайно, існує суперечність. Борозна вловив її давно, проте ніколи не міг осягнути до кінця. І це його мучило. Він не любив нічого невнзначеного. Навіть якщо це була зовсім випадкова думка.
За тими думками, які він міг розмотувати нескінченно, й здебільшого розмотував, вишукував собі дедалі нові й нові запитання, за скрекотом “ракети”, яка долала сусідній закрут Десни, Борозна не почув, що його кличуть. Він тільки тоді підвів очі, коли дядько Гнат, сторож бази, підійшов до самого столика.
— Там вас зове по телефону якась женщина,— неприязно сказав він. Неприязно, може, тому, що Борозна ще жодного разу не пригощав його горілкою, не сплатив “вступне”, а може, просто заздрив його силі, його міцним біцепсам, машині, тому, що йому дзвонить молода жінка. Він дивився в очі Борозні нахабним поглядом, мабуть, усе ще сподіваючись, що той скаже: “Зачекайте мене тут”. Але Борозна не сказав. Він ніколи не пригощав алкоголіків. А від давнішніх мешканців Бережка вже знав, що дядько Гнат гіркий, нікчемний п'яниця, через те й не тримається колгоспу, що й до їхньої бази приліпився тільки через те, що науковці — люди непрактичні й щедрі: того перевезе на той бік човном, тому продасть десяток черв'яків, а ще комусь місце, де ловиться риба, й на кожен день має пляшку. Щоправда, зараз Борозна чи й думав про те. Він був вельми здивований, що його кличуть до телефону. Хто б то? Адже в нього ні родичів, ні друзів, та й нікому він не казав, що їде на Бережок. Здається, сказав тільки Марченку.
Так мислено говорив самому собі, щоб не розчаруватись, бо відчував, що хвилюється, що щось у ньому радіє цьому дзвінкові. А увесь його холодний і тверезий розум, вся логіка думок, за якими звик жити, заперечували те, на що мимоволі сподівався.
Намагаючись не видати хвилювання, він підвівся й запитав: