— Телефон де, “у кают-компанії”?
— А де ж іще,— буркнув сторож і, грузнучи по кісточки в піску босими ногами, підкачаними до колін холошами штанів, почав спускатися до води.
А Борозна, як був у трусах і майці-сіточці, вузенькою піскуватою стежечкою, що звивалася між верболозових кущів, подався до “кают-компанії”. “Кают-компанією” хлопці називали великий дощатий хлів, у якому стояв телевізор, маленький більярд, а також шафа з дрібним спортивним інвентарем — ракетками для бадмінтону, шахами, доміно. Тут, як і скрізь, де тільки оселяються люди, уклався свій маленький світ: був свій “король” більярду, чемпіон із шахів, найудатніший рибалка і найбільший рибалка-брехун.
Борозна, тому що до “кают-компанії” майже не ходив, заблудився в плетиві стежок, потерпаючи, що там не стануть чекати, рвався через кущі. Він розірвав майку, подряпав руки, та коли вбіг до хліва, побачив, що трубка на тумбочці ще чекала. Він ухопив її, але якийсь час лише важко сапав і аж потім зміг видихнути:
— Борозна слухає.
Мабуть, там, на другому кінці, не впізнали його голосу, бо перепитали:
— Це ви, Вікторе Васильовичу?
І в ту мить він зрозумів, що то Неля. Серце шалено закалатало йому в грудях, він відчув, що його заплеснула гаряча хвиля радості й тривоги і, вже не думаючи про те, що надто бурхливо виявляє їх, закричав:
— Я, я, це я задихався. Біг од свого намету. Я слухаю вас, Нелю.
Зелена пластмасова трубка мовчала. Борозна нетерпляче переступив босими ногами в піску (тут не було підлоги), переклав її з лівої руки в праву. Йому здалося, що їх роз'єднали, і в цю мить він пригадав, що Неля Рибченко вже теж у відпустці й має кудись виїхати, й страшенно злякався, що більїве ніколи не почує її голосу. Він дмухнув у трубку й запитав хрипким голосом:
— Ви мене чуєте ?
— Чую,—сказала Неля.—Я подзвонила вам, Вікторе Васильовичу, щоб подякувати за те… за те, що ви зробили… Для нашого шефа. Для нас усіх…
Її голос теж тремтів, і він чув це. Але він чекав інших слів, бодай якогось рятівного колечка, якоїсь зачіпки і, бачачи, що може не дочекатися, сам рвонувся назустіч.
— Нелю, ви розумієте, не в тому суть. Для мене й для вас.
— Чому ж не в тому,— перебила його Рибченко.— Якби ви навіть щось зробили, цим вам пробачається…
— Я не хочу пробачення,— тепер уже перебив її він. — Я не хочу прощення. Я хочу віри. Тільки віри… І тоді, тоді… Нелю, ви вірите мені?
— Мені так хотілось вірити,— долинув до нього тихий Нелин голос.
— І ви не могли ? А зараз — можете?
Неля мовчала.
— Не мовчіть же! — крикнув він і враз збагнув, що нині щось сталося або ось-ось має статися, адже інакше б вона не сказала про ці сподівання в минулому часі.
— Звідки ви дзвоните? — запитав він.
— Од кас Аерофлоту,— сказала вона.— Через сорок хвилин відходить автобус у Бориспіль. Я їду на Кавказ. Ми вже ніколи нег побачимося. Я хочу попрощатися з
вами.
“Ну от,— тужно подумав він.— Усе. Тепер уже остаточно”.
Але в наступну мить інша думка, швидка й бурхлива, пробилася через каламутну хвилю розпачу, і він уже не слухав Нелю, а посмів виказати те, що, почував, стало потребою всього його життя.
— Нелю, ви не поїдете, я не пущу вас.
— Ну, це…
— Хлоп'яцтво? Я не те сказав. Ви не від'їжджайте. Я буду на площі Перемоги…— він на мить запнувся, підраховуючи в думці, — через півтори години.
— Ні, Вікторе Васильовичу,— сказала вона.— Та й мій багаж уже поїхав у Бориспіль.
Він відчув, уловив серцем кволість і нетвердість того “ні”, він зрозумів, що коли побачить її зараз, то до кінця розтопить снігову хмарку недовіри, й Неля назавжди залишиться з ним.
— Може, це навіть краще,— гукнув він.— Я зустріну вас у аеропорту. Зустріну неодмінно. Ви мене зрозуміли?
— Зрозуміла,— сказала вона, хоч, очевидно ж, не могла збагнути, яким робом за такий короткий час він добудеться до аеропорту.
Борозна біг до намету й ще раз гарячкове підраховував хвилини: “Доскочити до дороги — десять хвилин, од повороту до Ленінградської площі в Дарниці — сорок, найбільше п'ятдесят, звідти до Борисполя… Все одно я буду в аеропорту раніше від автобуса. Навіть якщо трохи загаюся на лузі — натисну на трасі до Борисполя, траса там — як стріла,— мелькнуло в думці.
Він одягнувся за півхвилини. Рвонувся з намету — вернувся назад: забув посвідчення водія, ще через півхвилини був на лузі. “Москвич” стояв, поблискуючи синіми, як морська хвиля, лакованими дверцятами та крилами. Сонце просвічувало наскрізь скло заднього ліхтаря, і здавалося, Що там горить лампочка. Це він відзначив мимохіть тільки тому, що такого не могло бути,— акумулятор відключений.
Підняти капот, одягнути клему — теж півхвилини. Не переводячи швидкість в нейтральне положення — стояла на першій, витиснув зчеплення й повернув ключ запалювання. Проте звичного гудіння не почув. “Очевидно, погано притиснув клему”,— подумав, вискочив з машини, підняв капот і попідтягував гайки на обох клемах. Знову сів у машину й повернув ключ запалювання. З того, що навіть не почулося характерного клацу під капотом, зрозумів, що справа не в клемах. Скосив очі на стрілку амперметра й побачив, що вона лежить на крайній точці під позначкою “мінус”. Отже, струм не поступав на стартер. Ця мить була найстрашнішою в його житті. Страшнішою, ніж та, в яку довідався, що його обмовили як анонімника. Вона перекреслювала все. Його надію, його любов, його воскресіння. Одна іскра, випадкове замикання, одна нікчемна дротина, що притулилася до чогось і передавала струм не туди, куди треба… Шарпнути її, роз'єднати…
Борозна ще мало тямився на машині, але взагалі на техніці трохи тямив. Він здогадався, що всьому причиною те, що він помив водою мотор. Вода попала десь під клеми й замкнула їх.
Залишивши запалення увімкнутим, Борозна схопив заводну ручку й спробував завести “Москвича” нею. Але поки вставляв ручку в гніздо, почув запах паленої гуми и побачив дим з-під капота. Притьмом вимкнув запалювання й підняв капот. Димів дріт високої напруги, що вів од акумулятора до стартера.
Борозна відчув, як йому в грудях мовби вибухнула гаряча куля. У нього пашіло обличчя, пашіла шия, той вогонь на мить паралізував його, здавалося, в ньому самому поперегоряли якісь клеми. Він усе розумів, але нічого не робив. Перешкода була така дрібна, аж не вірилося, що вона може зруйнувати все те, від чого залежало його щастя. А тим часом було саме так. І від цього Борозну охопили не знані раніше хвилювання й нервовість. Він кидався то до ключа запалювання, то до мотора, шарпав за проводи, стукав ключем по агрегатах, але стрілка амперметра вперто падала до кінця вліво. В розпачі подивився на дорогу, що сіріла поміж лугом і кущами,— там не було видно жодної машини. Та сюди взагалі рідко хто заїжджав власною машиною — дорога важка, через піски й глибокі лугові баюри, добиралися катером по Десні або автобусом до села, а звідти йшли пішки. Раз на два дні також курсував інститутський рафик, і теж тільки до села.
Борозна подивився на годинник. Минуло вісімнадцять хвилин. Коли б виїхати ще хоч зараз — може, і встиг би. Побіг би в аеропорт, зрештою, прорвався б на льотне поле…
Він знову кинувся до мотора. По одному одключав реле, генератор, геть забруднився мастилом, пообдирав руки — знайти замикання не вдавалося. Воно було десь тут, перед ним, під руками, але намацати не міг. І вже майже не сподівався. Він відчував, як потухає в ньому огонь, як перегоряє на холодний попіл навіть його хвилювання. Він ще ніколи не почувався так безпомічно. Щось важке навалилося йому на душу, підім'яло її, й він не мав сили розпростатись, рвонутись, просто було нікуди розпростуватись і пориватись. В ту мить він фіксував тільки одне — плин часу. Він летів кудись у безвість, одколював його од чогось ясного, світлого, радісного. Так обвалюється в горах у прірву земля, з кожною хвилиною наближаючись до ніг мандрівника, що притиснувся до скелі.