Йти геть йому не хотілося, й він почав шукати якоїсь середини. Через те вже не випадало одразу залишити прибраний тон і привід, яким би недоречним він не був.
— Ну, а все-таки, може, і є якась схожість…— і погладив густу, чорну, клинцювату бороду.
— Її б вистачило на сімох ідальго,— посміхнулася Рибченко.— Знаєте, на кого ви більше схожі? Вам ніколи не казали? На давнього ассірійця. Отого, що на малюнках у підручниках четвертого класу. Пам'ятаєте, один за одним, з луками…
— Але хіба не може бути схожості внутрішньої? — не здавався він. — Скажімо, яко захисника слабкої половини…
— Тепер такі захисники,— махнула вона рукою.— Тікають поперед дульсіней…
Вона сказала це без конкретної адресації, незлостиво, просто так, і напруження спало. Вона мовби переводила розмову в інший регістр, а відтак і його підступна думка, йому ж на радість, не знаходила підтвердження.
Вони зайшли в трамвай, але тепер, при світлі, в напівпорожньому вагоні Борозна почувався трохи дурникувато. Він навіть не знав, чи додому їде Неля, де вона живе, може, взагалі заважав їй — адже так і не попросив дозволу провести. Знав, що вона киянка, батьки її мешкають у власному будинку на Куренівці, але трамвай ішов у бік Дарниці, очевидно, мала кімнату десь на Водопарку або Березняках. Мабуть, одержали разом з колишнім чоловіком, і той залишив кімнату їй.
У трамваї було кілька вільних місць, проте Неля не сідала, пройшла в кінець вагона, прихилилася до металевих прутиків. Нової конструкції трамвай ішов м'яко, без поштовхів, наче плив. Борозна стояв навпроти Нелі, говорив про сьогоднішню вечірку, покрадьки розглядав її. Окрім того, що вона справді була надзвичайно вродлива й, як кажуть тепер, фігурна, цю її фігурність, аж до вишуканості, підкреслював витончений художній смак. Усе на ній було пошите за модою, скрізь дотримано міри, тонко дібрано кольорів. Синій брючний костюм, світлий плащ з голубуватим відливом, елегантні білі черевики… певно, допомагають батьки.
А в очі поглянути чомусь не зважувався. Коли ж одважився, побачив, які вони зелені, небезпечні. Це знову стривожило. В її очах світилася цікавість, може, навіть трошки вдоволення — адже отакий авторитетний науковець, отака кібернетична машина, як називали його поміж собою дівчата, у ролі залицяльника, — трохи ніяковості, яку вона швидко подолала, й глибоко прихована посмішка. Брала гору цікавість. Для них усіх чорнобородий доктор здавався загадковим, трохи не таким, як інші люди. Він і справді якийсь… надто гострокутний. Вона чула його двічі на зборах: виступав коротко, гостро, казав те, чого не насмілювалися сказати інші, думав широко й вільно, аж немога було угнатися за його думкою. Це не могло не імпонувати їй зараз. Але не могло й не насторожити.
Розмова ткалася з дрібниць, не в'язалася. Неля знову подумала, що він опинився біля трамвая не випадково, й справді внутрішньо напружувалася, а він вловлював цю настороженість і не знав, як її розвіяти. Й боявся, що не зможе розвіяти зовсім. Щось мовби сковувало їх. Раніше, в думках, він бачив цю зустріч зовсім не так. Кермував він. І тримався невимушене, трошки іронічно, трошки грубувато. Він взагалі звик розмовляти з жінками немовби трохи зверхньо. Правда, це не була та порожня, нічим не підперта зверхність, коли людина удає з себе щось більше, ніж вона є, намагається прикрити своє убоге єство позиченою фразою, скепсисом. Просто його було важко збити з пантелику, він багато знав — і про речі, й про людей, і взагалі про світ: був сиротою, патронованим, як казали в селі, сягнув з пастушків колгоспної череди до найвищого наукового звання — доктора наук, з облупленої хати на бригадному дворі до сучасної квартири в професорському будинку на Володимирській вулиці, половину якої займала бібліотека. Щоправда, дистанція між тим і тим тридцять років, але воно не забулося. Та й не могло забутися. Патронованим він став восени сорок третього року, коли прийшли наші. Сиротою — сорок третього навесні. Мати померла, застудившись у лісі, куди поїхала возиком по сушняк. Батька він майже не пам'ятав. Узимку сорок четвертого року на запит сільради прийшло повідомлення, що Василь Борозна пропав безвісти. Від нього для Віктора, та й, мабуть, для цілого світу, не лишилося нічого. Він розчинився в зорях, у травах, у хвилях. Так Борозна подумав пізніше, прочитавши якусь книжку, тоді ж батькову смерть пережив пекуче. Йому все ввижалося, як батько, його добрий батько у білій полотняній сорочці з вишивкою на комірі то тоне в болоті, то його засипає у вирві снаряд, то згорає в палаючому будинку. Через те він і пропав безвісти. Батько у вишитій сорочці під яблунею — то єдиний Вікторів спомин. Він косив траву, поклав косу, обіперся на яблуню… Тепер Борозна думає, що й той спомин вигаданий. Позичений з фотокартки, яка висіла в тітки Насті, батькової сестри. Батька сфотографував сусідський парубок Тиміш, студент культтехнікуму. Ту фотокартку тітка Настя теж загубила, коли ремонтувала хату. Отож батько й справді в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому. А він не розчиниться, не розвіється… Й поготів не торопітиме перед київськими пещенками. Через те, що зміг посісти в житті тверде й самостійне місце, почувався певно й не мав страху перед світом, перед життям. У хвилини споглядання свого життєвого шляху, себе самого він і думав так, чи майже так, оголено, трохи спрощено, але певно. Так, світ з людей, які його творять, які творять його закони і норми. Від кожного щось та залежить. Я й не переступлю того, що на шкоду іншим. Як декотрі. Так, є й такі, які нічого не знають про світ, опріч того, що вони мають право рвати з нього зубами. В них зуби, вони тільки їх відчувають, ними живуть. Я ж не рву зубами. Тому й не гноблюся перед світом. І йому не згнобити мене. Я помру — він буде. Я хочу не заподіяти зла іншим, але й не обкрадати себе. Та й він зараз мій. Цей широкий світ, ця чудесна країна — вигорьована, вистраждана, завойована кров'ю батька і працею матері. Та й краплі моєї праці вже влиті в оце місто і оцей день.
Звичайно, він не збирався жити споживачем. І не жив ним. Йому були чужі всі оті настрої — взяти од життя, зуміти прожити, настрої, якими вже самими по собі ті, хто їх сповідає, тягнуться до життя паразитичного, де основною міркою щастя є придбана в магазині модна річ, настрої, чужі всій природі суспільства, у якому живе. Ще в ньому міцно сидів селюк, він мимоволі міряв усе по отих перших, куплених йому чужими людьми, тіткою і дядьком Кучугурами, яким допомагав пасти телята, чоботях. І зараз, коли подивився на елегантний, синій з білим пером Нелин капелюшок, йому чомусь враз пригадалося, як дощового осіннього вечора сорок четвертого року чекали вони, одинадцятеро патронованих дітей, з міста, з Ніжина, американської посилки з одягом. Про ту посилку було стільки розмов… І яким же було їхнє розчарування — в посилці були тільки капелюшки. З помпонами, з перами, химерні, нікому не потрібні. Одягнути такого капелюшка — стати посміховиськом на все село. Хтозна-чого те зараз спало на думку. Щось тенькнуло в серці й не знайшло відгуку. Не просмокталося в оцей трамвай, в оцей вечір.
Ні, таки просмокталося. І він знову став упевнений, став самим собою. Звичайно, не отим колишнім селюком, а сучасним міським жителем, що тільки пам'ятав того селюка. Йому хотілося хоч трохи одігратися за перші хвилини ніяковості, він, хоч і з запізненням, оговтався, вхопившись за її слова:
— І ще в одному ви були несправедливі щодо мене,— мовив з удаваною серйозністю.— Ви сказали, що я побіг за першою-ліпшою спідницею. Але ж то неправда. Я побіг за штаньми.
Вона почервоніла. Мимоволі переступили з ноги на ногу сині джинсики.
— Я вас шокую? — запитала.
— Та ні, що ви. Останній крик емансипації… Скажіть, цей крик не з відчаю? Чи це просто примха моди?
— Ви майже вгадали за першим разом. Тільки не крик. Просто жінка в штанях почувається впевненіше, самостійніше.