Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 16)

Дмитро Іванович постояв ще трохи на балконі, подивився, як на площі по черзі розплющується то червоне, то зелене око світлофора, як воно то зупиняє, то спонукає до бігу цілі ватаги автомобілів, через інші двері зайшов до зали. Але тут йому було зовсім нецікаво. Його тягнуло назад, на балкон, де, чути, розмова стала ще гомінкішою, де, очевидно, пристрасті розпалилися ще дужче. Він посидів кілька хвилин біля Лепехи, сказав комплімент про її новий капелюшок, відтак пересів до Нелі, яку вже остаточно заспокоїла атмосфера загального банкетного хаосу. Він поговорив з нею про захист, турботливо порадив не забути за деякі подальші формальності, а тоді налив по повній— таки по повній, їй і собі,— й випили до дна, й Неля знову розхвилювалася, й не могла не розхвилюватися — адже бачила, що тільки він по-справжньому не забув, чий сьогодні день, а розхвилювавшись, поцілувала Дмитра Івановича міцно в губи, як цілує щира і віддана дочка. Вона дивилася йому в очі, і їй у душі мовби ясніло світло. Вона знала, звідки воно,— з очей шефа, доброго й турботливого Дмитра Івановича. Вони всі любили дивитися йому в очі. Його великі карі очі були трохи неоднакові, ліве — світліше, праве — трошки темніше, коли він усміхався, вони ясніли, але й тоді залишалися неоднаковими. Вони всі страшенно звикли до цих очей і до цього м'якого погляду. І зараз вона подумала, що коли б не той погляд, що завжди супроводжував її у роботі, вона навряд чи й виконала б її. У припливі відвертості вона хотіла сказати про це Дмитрові Івановичу, тобто не так прямо, іншими словами, стриманіше, але подальшу розмову їм перебив Одинець. Дмитро Іванович, не бажаючи слухати всоте десять дотепів, непомітно змовницьки підморгнув Нелі: мовляв, оддаю тебе на тортури, сьогодні мусиш терпіти все, підвівся й знову пішов на балкон.

Ще здалеку почув голос Лісняка й здивувався, що “запрограмований на кохання” Євген, котрий навіть сюди привів якусь свою знайому, розкучману, ще й з великим срібним хрестом на грудях, чим шокував і директора, й Лепеху, і багатьох інших, і собі впрягся в наукову дискусію. Проте, підійшовши до дверей, зрозумів, що Євген не веде дискусії, а проголошує тост. Проголошує з посмішкою, тільки посмішка в нього якась недобра.

— ...Отож я п'ю за тупик. За науковий тупик, — гукав він.

— Негарно якось...— сказав Вадим.— Такий тост просто образливий для нас усіх.

— Тобі легко казати, — знову злетів майже до крику голос Євгена. — Ти захистився, в тебе кандидатський диплом у шухляді. А що нам робити? Перекваліфіковуватись, як казав Остап Бендер, в кербуди?..

— Ч-ш-ш,— цитькнув хтось за його спиною.— Дмитро Іванович...

— Ну й що ж, що Дмитро Іванович. Нехай знає. Йому треба знати найперше. Ми за ним тупали. Він, так сказати, наш дорогий...

Євген сп'янів, був як не свій. Тримав у одній руці пляшку, в другій — чарку, хлюпав собі під ноги коньяком і гукав, аж зупинялися внизу на тротуарі перехожі:

— Ми розвивали його ідеї. І от — дорозвивалися.

Що було далі, Дмитро Іванович пам'ятав чітко й страшно. Він тільки намагався втекти думкою од грубих слів, од трагічної і комічної сцени, яка вибухнула по тому, але й залишеного собі повідомлення, інформації, так би мовити, в чистому вигляді, й того, що за нею стояло, було достатньо, щоб його приголомшило й покалічило. Та й утекти думкою од тієї сцени до кінця не міг. Перед ним миготіли обличчя директора. Одинця, Світлани Хорол, інших людей, пам'ять вихоплювала написані на них подивування, зловтіху, обурення, і він знову й знову стенався душею, мовби вчинив щось гидке, після чого йому й на люди виходити не можна.

Він і справді по тому не захотів ні з ким розмовляти, не захотів, щоб його проводили, пішов сам і довго блукав по місту, не помічаючи, куди йде, аж поки не відчув холодної вільгості ночі, і саме тоді враз пригасли ліхтарі, і він побачив, що вулиця геть безлюдна, що й тролейбуси вже не ходять, і повернув у бік Червоноармійської. Про що він думав? Про все потроху й ні про що зосібно. Він не міг зосередитись на якійсь одній думці, зокрема на їхній проблемі, та й розумів, що це нічого б не дало, спогадував щось з того, що вони робили, а тоді думка перескакувала, розвивала якусь дрібницю, й усе поверталося по-іншому, мимоволі прямуючи до чогось гарного. Відтак проскакувала чорна іскра, й він вертався до того, що мав насправді, морщився, немов з болю, одсахувався од того, що сталося допіру, й знову починав згадувати. Він мовби перескакував у якийсь інший світ, свій інший світ, де не було невдач, де не було чорного провалля, перед яким опинився. А чого ж, на тих дорогах, на яких ходив, удача не випадкова подорожня. Скільки людей зустрілося з нею, часом наткнувшися мимохіть, скільки розминулося, пройшовши поруч, пропрацювавши увесь вік у поті чола. Він так сподівався на цю зустріч... Випадкову й не випадкову...

Звичайно, він не може до кінця зважати на те, що йому сказали Євген і Юлій. Він ще не читав статті... Він навіть не знає, наскільки обізнаний з їхньою проблемою Борозна й чи може він зробити глибокий аналіз. Звичайно, Борозна розумний і тямовитий науковець, на лихо йому, Марченкові, тямовитий до ката. І як же він отак-о — мовби ножа в спину... Чому не прийшов до нього?.. Ну, зрозуміло чому. Вказавши прилюдно на чужу помилку, стаєш безпомильним сам... Страшна це логіка. Він ніколи не вірив у неї. Все наше життя вороже їй... Проте ще знаходяться людці, яким удається замилити очі, обдурити інших, удати з себе борців за принциповість і спільні інтереси. Часом вони, навіть на найдосвідченіше око, виглядають принциповими і безкомпромісними. І нема машини, у якій мало б спалахувати червоне світло на глибоко приховану фальш.

Дмитро Іванович не знав, що робитиме завтра, що скаже у відділі і в дирекції, і взагалі не знав, як йому матися й бути, з чого починати завтрашній, ба вже сьогоднішній день. Іноді спалахувало: “Ну й дідько з ним, хіба не запевняв себе: “Залишуся живий, плюватиму на все”,— але одразу згасало. Тут ішлося не тільки про нього, а й про інших людей, які довірилися йому, оддали йому всі надії, прагнення, енергію, розум. Ту саму енергію, про яку так спокійно і гарно сьогодні розмузикував. І все-таки... Все-таки, якщо навіть вони помилилися, він нікому не приніс зла свідомо. “Ніхто через мене не одягнув чорного плаща”,— міряючи отією високою міркою.

Щоправда, ця думка, ці слова зараз видалися йому фальшивими. Він зрозумів, що бавився ними.

Марченко підійшов до своєї квартири, пошукав ключа — час пізній, не хотів нікого будити, — але враз по той бік клацнув замок, і оббиті чорним дерматином двері відчинилися. Видно, Ірина Михайлівна не спала, видивилася його у вікно й одімкнула.

Побачивши стурбоване обличчя дружини й те, що вона ще не роздягалася, Дмитро Іванович спохмурнів. Отже, якомусь дідьку ще й треба було подзвонити Ірині. Але Ірина Михайлівна нічого не сказала, а тільки показала на будильник, що стояв на шафі, і на диван. Андрія не було вдома. У Дмитра Івановича щось тенькнуло в грудях, тенькнуло знову і стало твердою скалкою. Андрій ще ніколи не приходив так пізно. Ну, пів на дванадцяту, ну, о дванадцятій, але ж зараз чверть на другу!

Він довго ходив по кімнаті, то присідав, то знову починав міряти кроками кімнату з кутка в куток, Ірина Михайлівна сиділа на пуфику спиною до піаніно й не казала нічого. Та й що казати — про це вже балакано й перебалакано. Тільки страх завжди новий і біль свіжий. Стара рана теж пече свіжим болем.

Аби не бачити її зляканих і страдницьких очей, він пішов на вулицю. Сказав їй, що пошукає сина біля будинку. “Може, забалакався з хлопцями або підстоює з якою”. Він обійшов довкола всього великого будинку, знервовано тицяв по двору, ходив уподовж пустельної (ой, як же страшно, коли когось чекаєш, а вона пустельна) вулиці, не спускаючи ока з під'їзду, й страх перекочувався йому по душі. Страх, а разом з ним і гнів. Він таки був майже певний, що син десь загулявся. Про це свідчило майже все, що знав про сина, і трохи те, як сьогодні вранці Андрій допитувався в нього, коли він прийде додому. Звичайно, це не гасило страху, вони борсалися в його душі поруч.

Дмитро Іванович ходив під погаслими ліхтарями й думав про себе, про сина й навіть про те, як то незручно йому ходити отут, чого доброго, ще побачить хтсь із знайомих, і на той час майже зовсім забув, що сталося в “Либеді”. Думка про сина була ближчою, дужчою, витісняла інші думки.

Зараз мусив зізнатись, що таки не знайшов повної духовної спільності з сином. І в тому, либонь, певною мірою винен сам. Ну, перевіряв задачки, ну, іноді приносив книжки. А хоча б коли поговорив про оте велике, про світ, що думав сам? Так, не хотів ускладнювати Андрієві життя. І тим поволі спонукав сприймати тільки один його бік — матеріальний. Він готував сина до вступу в інститут. Готував, як проклятий, хоч і знав, що там, куди той по-ступатиме, буде скидка на батька. А таки готував шалено. Мав у тому якусь мету? Він хотів синові добра, хотів й просто позбутися клопоту самому, та й просто хіба міг припустити, аби хто-небудь подумав, що в нього дурний син. Навіть Андрій це розумів і якось, оскаженівши од зубріння, сказав: “Ти готуєш мене не для мене, а для себе”.

Дмитро Іванович уже давно почував поруч сина, що він батько не такий до кінця, як треба. Він поводився з дітьми, як з товаришами. Піддратовував, кепкував, іноді сердився, кричав, а то й ляскав долонею. Він не міг завоювати у них авторитету. Діти цінували його за розум і не почували до нього особливої шаноби. Іноді він розмовляв з Андрієм по-дорослому. Тоді бачив, що син уважно його слухає, що він пробуджує у ньому цікавість. Але вже було у синові щось, як він думав, не його, щось незрозуміле й чуже. От, скажімо, вони увечері дивилися телевізор. Герої нинішніх фільмів цілуються через кожні три-чотири кадри, з'ясовують свої стосунки в постелях, він, батько, не міг на це дивитися поруч сина (через це взагалі майже перестав дивитися телевізор), а Андрій і вухом не вів. Ще й хихотів, ще й прицмокував язиком. Ні, Андрій був не те щоб надто цинічний чи хоча б грубий. Навпаки, він ріс занадто діткливим на слово, нервовим, навіть трохи істеричним. І це якось дивно вживалося в ньому з холодністю, байдужістю до всього; ніякими зусиллями він не міг розпалити в ньому вогню поезії, жаги пошуку, захоплення чимось. Бодай шахами чи філателією. Андрій починав багато й так само легко все полишав.

Найгірше ж, що Дмитро Іванович не мав на все те жодного пояснення й не міг відшукати причин. Ну, справді, син, як і всі інші діти сьогодні, не знав ні голоду, ні холоду, не мав твердих обов'язків, ніколи не був перевантажений роботою. Проте Дмитро Іванович не вельми йому й потурав: не давав зайвих грошей, примушував — уперто, часто безуспішно — допомагати по господарству, трохи стежив за тим, що син читає. Так би мовити— повсюдний середній рівень. Але на тому ж середньому рівні в декого росли виховані, розумні, цілеспрямовані діти. За яких не треба боятися, що вчинять якусь дурницю, які мають мету і йдуть до неї. Хоча б син того ж Корецького. Надзвичайно здібний кібернетик, кандидат — упевнений, спокійний, розважливий. А може, Павло Андрійович, котрий у глибині душі все-таки вважає, що його життя вдалося не до кінця, вклав себе в синове виховання значно більшою мірою, ніж він?

І тут супроти цієї стає інша думка: а в усіх тих, що заклопотані од ранку до вечора, котрі ледве чи й знають, як вчаться їхні діти? Скільки серед них розумних, спрямованих на ціль? Хіба вони стараються тільки через те, що мають не стільки, як, скажімо, Андрій, і хочуть його мати? Хіба це не усвідомлене прагнення?

Останнім часом Дмитро Іванович не раз намагався серйозно поговорити з Андрієм. Але з того нічого не виходило. Щодалі син чужів більше й відходив од нього. А був же він надзвичайно схожий на батька. Разюче схожий. Та ж статура, та ж велика голова, ті ж карі очі, рудуваті брови, навіть чуб ледь-ледь кучерявився, точнісінько, як у нього. Якщо Андрій кудись приходив, де знали Дмитра Івановича, там одразу казали, чий це син. Так, саме цією схожістю Андрій щемно й хвилююче діткався його серця. На жаль, тільки цим. Діткався на хвилю, а відчуження жило весь час, мало того— воно міцніло. Він боровся за сина щосили і бачив, що досягає мало. Останнім часом він навіть остерігався говорити з Андрієм грізно й по-батьківському суворо, домагатися свого. Боявся, що в ту мить візьме й розіб'ється останнє, що намагається уберегти. От продовжить боротьбу з Андрієвими космами... І той втече з дому. Або станеться ще щось подібне. Може, нехай іде, як іде? Ну, чого доскочиш, підкоротивши патли? І не в них головне. Тоді в чому? Адже він ніколи не зможе жити, щоб отак-о: він сам по собі, син сам по собі.

Він пригадував, що в їхній сім'ї, сім'ї його батьків, усе було значно простіше. Все трималося на страхові й авторитеті батька, на повазі до старших, до роботи, до того, чим жили сусіди, село. Мабуть, якомусь молодикові сьогодні це буде смішно, та коли йшли дощі і в колгоспі не могли вчасно посіяти хліб, коли рано падали на землю приморозки, серед них, хлопців, згасали веселощі й поселялася велика тривога. Все це він свідомо й несвідомо намагався культивувати у своїй сім'ї. Чому ж тоді синові так мало прищепилося з того? Все життя він говорив синові про обов'язок, совість, честь — зрозуміло, не в такій прямолінійній формі. Зараз, спом'янувши це, він з тривогою вдумався в своє минуле — чи був для сина втіленням цих чеснот? Так, Андрій ніколи не бачив його п'яним, не впіймав на брехні...

Але ж цього мало. А які ще чесноти повинен був виявляти перед сином?

У цю мить Дмитро Іванович побачив три постаті, котрі піднімалися од вулиці Горького вгору. Вони йшли в затінку тополь, він не бачив облич, але постаті були хлопчачі, тонкі, хоч і розхитувалися з боку на бік. Він майже інстинктивно рвонувся їм назустріч, і двоє, що йшли з боків, ураз відскочили й повернули назад. У світлі єдиного ліхтаря мигнули їхні обличчя, Дмитро Іванович тільки й встиг зауважити, що ні в школі, ні в інституті разом з Андрієм жоден з цих хлопців не вчився.

Третій був Андрій. Він ішов назустріч батькові й посміхався безглуздою посмішкою. Дмитро Іванович ухопив його під руку і, ледве стримуючись, щоб не шарпонути, не трусонути, потягнув у під'їзд. В ньому клекотіла злість, обурення, їх подвоїло чи й потроїло почуття радості, що син живий і вернувся, йому несвідомо хотілося доплатити за свій страх і розпач. Ледве зачинивши за собою двері квартири, він розмахнувся і вдарив його по обличчю. Він бив лівою й правою, а в Андрія тіпалася то в той, то в той бік голова, було видно, що він майже не відчуває болю і ледве чи й сприймає батькові удари.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3279
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2782

Пошук на сайті: