Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3225
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2745
Дмитро Іванович витер кулаками сльози, оглянувся, чи не дивиться хто. А ще: чи немає тут кого з інституту. Але під тентом було порожньо, тільки за сусіднім столиком сиділа парочка. Там теж розмовляли “про Абіссінію”. Довговолосий молодик похмуро переповідав вичитану десь теорію, що буде з світом, які жахи чекають людство в майбутньому, розмальована дівчина лякалася, округлювала вималювані очі, насправді ж обох змагав секс, і обом не було діла до світу. Дівчина аж повискувала, складала рота трубочкою, аби не розвозилась фарба. “Ох і мара,— подумав Дмитро Іванович. — Цікаво, яка вона насправді? Колись дівчат любили за коси, за брови, а тепер нерідко це як щітки з магазину “Киянка”. Сьогодні мода на такі, завтра — на інші”.

Непомітно для себе й далі очима спостерігаючи хлопця й дівчину, він переключився на інститут, на оте зловісне — карбованець двадцять — урізаний кошторис. А він сподівався збільшення кошторису. І не просто збільшення... Просив грошей на лазерну установку. Адже сьогодні самою центрифугою втнеш небагато... З чим же вони залишаться? Власне, їм залишили кошти тільки на зарплатню. Він не може погодитися з цим. Він буде доводити, буде боротися.

Оскільки Дмитро Іванович випав з розмови, Світлана Кузьмівна, аби зламати неприємну мовчанку, що запанувала за столом, почала розповідати вигадану історію їхнього з Степаном Степановичем кохання і одруження. Розказувала про те, як він їздив до неї на “опель-капітані”, а вона тоді жила в тітки, і тітка не хотіла, щоб племінниця без згоди батьків виходила заміж, не давала паспорта, а Степан тоді обдурив тітку, сказав, що паспорт потрібен Світлані, щоб купити в кредит пальто, і вони поїхали на “опель-капітані” в загс і розписалися. Все це була неправда, й неправда саме того відтінку, коли людина, щось розповідаючи, бреше й тому, кому розповідає, і сама собі, вона трохи фіксує свою брехню, але захоплення чи якась потреба набагато перекривають фіксування, врешті вона одключає його зовсім, бреше з натхненням, вона почуває, що рятується тим, рятує своє фізичне єство і той порядок речей, який сама ж уклала... “Він мене так шалено кохав. Ми й зараз іноді як молодята. Правда, Стьопо?” Вона одтинала будь-яку думку, будь-яку підозру з боку Ірини Михайлівни щодо неї самої і Дмитра Івановича.

А той урешті прислухався, йому аж щелепи звело од тієї байки. Йому хотілося торохнути кулаком по столу, але натомість він тільки подумав: “Пропади пропадом це чортове морозиво”, — й підвівся. Підійшов до прилавка і замовив собі чарку коньяку (коньяк тут продавали потайки). Випив зі смаком, крякнув, підійшов до Ірини Михайлівни:

— Ходімо,  мені вже час. Ти ж звідси просто до Андрія?

І, не прощаючись із Степаном Степановичем, повів дружину до тролейбусної зупинки.

Вернувшись в інститут, він кілька хвилин порпався в шухляді столу, одбирав потрібні папери, згорнувши їх трубочкою і засунувши до кишені, спустився вниз.

Ще не скінчилася обідня перерва, секретарки не було, й Дмитро Іванович зайшов до кабінету директора без попередження. Корецький ходив з дитячим відерцем у руках і поливав на підвіконні квіти. У нього тут ріс цілий сад. Заскочений зненацька, він чомусь засоромився, поставив відерце, та одразу ж оговтався, знову взяв його в руки, щоб докінчити роботу. Дмитро Іванович сів на стілець під Протилежною від вікон стіною, чекав. Розглядався по кабінету — він завжди розглядався по цьому кабінету й не міг надавуватися. Будинок старий, багато разів реконструйований, а перший поверх, і зокрема кабінет, лишився недоторканим. У ньому була ліпна стеля — голуби, позолочені грона винограду, якісь труби, різьблені дубові стіни, різьблені лутки вікон — усе міцне, розкішне, мистецьки довершене.

Дмитро Іванович посміхнувся. Тепер кабінет цікавив його тільки з цього погляду. І йому пригадалося, як уперше зайшов сюди, щойно скінчивши аспірантуру, ще навіть без кандидатського диплома. Кабінет вразив і приголомшив його. І директор, оцей самий високий і худий, як Дон-Кіхот, Павло Андрійович Корецький, видався незвичайною людиною. Ставши до роботи, Марченко деякий час виконував обов'язки вченого секретаря, бував у цьому кабінеті часто. І тоді йому вклалася до голови химерна мрія. Він мріяв прийняти тут Ірину, з котрою нещодавно познайомився і котра довгий час не приймала його залицянь. Уява малювала йому таку картину: він сидить заклопотаний, щось пише, вона несміливо заходить, сідає на стілець. На приставному столику дзвонить один телефон, другий (тоді ще не було одного зведеного апарата), він невдоволе-но піднімає трубку, кладе, натискає пальцем білу кнопку, викликає секретарку. Ірина чекає і проймається до нього все більшою повагою... і любов'ю. Тоді йому здавалося, що саме для цього варто жити.

А ще він подумав, як довго іноді люди залишаються дітьми. І посміхнувся своїм думкам.

І саме тоді оглянувся Корецький.

— Ви що, тільки що знайшли десять тисяч карбованців? — сказав він. Це була маленька компенсація за недавнє замішання.

— Не знайшов, а загубив. Точніше, вкрали.

— Де ж це відшукався такий спритник?

— Тут, в інституті.

— І хто він? — вів і далі в тому ж жартівливому ключі розмову Корецький, радіючи, що в Дмитра Івановича не хмарний настрій, а значить, у нього все гаразд удома й акцію з кошторисом він сприйняв без ексцесів.

Дмитро Іванович і сам дивувався своєму спокою, проте на останнє запитання відповіц хоч і жартівливо, але вже сухо, діловито:

— Ви з Одинцем. Зменшили наполовину кошторис і поставили мене в неможливе становище, Павле Андрійовичу,— захвилювався він, — ви краще за всіх знаєте, що це означає для відділу.

— Сядьте сюди,— зненацька сказав Корецькии і повернув боком стільця по той бік столу. — Сядьте, справді.

Дмитро Іванович спантеличено й аж злякано подивився на Корецького: чи не відгадав він його недавні, а, правильніше, давні думки про директорське крісло, може, в нього здатність телепатії, може, здогадався, що той мав на увазі, й з досадою махнув рукою:

— Для чого це...— хотів сказати “фіглярство”, а сказав: —Перевтілення.

— Ні, ви таки перевтільтеся й сядьте на моє місце,— м'яко сказав Корецькии.—Справді, що б ви робили? Шість років ми не маємо ніяких практичних доказів того, що ота робота... ота робота конче потрібна. Тобто ви мене розумієте. Всі подібні лабораторії і навіть інститути поки що нічого не дають практично. Під словом “практично” я розумію вагомі результати. Ну, дещо ви маєте. По світло-спектру, по складу строми... Але основна група... Я просто не маю права.

В очах директора світилося щире співчуття, і саме це стримало Марченка від різких слів, які крутилися на думці.

— А ви самі, Павле Андрійовичу, якби це тільки від вас залежало?.. Ну, й кошти були ваші, власні? — тільки й запитав він.

— Я дозволив би. Щось там є... Я розумію.— Корецький став не директором, а просто науковцем. — Якби вам вдалося довести — це ключ до всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всіх своїх колег. І наших, і зарубіжних. Але, — сказав голосом уже тільки директора, — ті гроші не мої, і я не можу підписати кошторис у тому вигляді, в якому склали ви. Та й Карпо Федорович рішуче заперечує.

Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Він вийняв з кишені папери і сказав:

— Якщо ви самі так думаєте, то зможете обстоювати інтереси лабораторії фотосинтезу перед вищими інстанціями.

— Ви мене впіймали,— сказав Корецький.— Я... спробую.

Дмитро Іванович розумів, що обстоюватиме Корецькии

слабко. І це, очевидно, нічого не дасть. Проте підсунув до директора папери:

— Тут деякі розрахунки. Подивіться. — Він помовчав, подивився на білих голубів на стелі й закінчив: — Як ви самі розумієте, не можу залишити цю роботу. Я залишу тільки тоді, коли впевнюся, що там справді глухий кут.

Дмитро Іванович піднявся на третій поверх. Біля дверей кабінету його чекав Вадим Бабенко. У руках тримав якийсь папір (“Ох, щось забагато сьогодні паперів”,— подумав Дмитро Іванович); Бабенко мав рішучий і незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у його обличчі, отверділе й не знайоме Марченкові.

— Тут не замкнено,— сказав Дмитро Іванович.— Чого ви не заходите?

— Знаєте, ще потім хтось щось подумає,— сказав Вадим.— Тут у нас творяться такі дива...

— Ніяких див,— і собі нахмурився Марченко. Йому не сподобався Вадимів натяк і насторожила холодність, з якою той зустрів його. Він звик бачити Вадима усміхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь зміну й насторожився.—Що там у вас?—мовив сухо, офіційно.

— Підпишіть,— поклав перед Дмитром Івановичем папір Вадим.

Дмитро Іванович узяв папір, почав читати. “Вадим Олександрович Бабенко, сорок шостого року народження, безпартійний, освіта вища, кандидат біологічних наук. Працюючи в лабораторії фотосинтезу з тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року, зарекомендував себе здібним, талановитим науковцем, здатним до аналітичного мислення, глибоко теоретично освіченим, послідовним і точним у практичній лабораторній роботі.

Вадим Бабенко — свідомий громадянин, чуйний товариш, висококультурна людина...”

— Що це таке?—обірвав читання Дмитро Іванович.

— Я переходжу на роботу в інститут біохімії,— не змигнувши оком, відповів Бабенко.

Дмитро Іванович сидів, немов уражений ножем у спину. Він аж обіперся на стіл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав надією і опорою відділу, котрому допомагав написати дисертацію, котрий і справді багато й плідно працював у лабораторії, утікав. Утікав дочасно (мабуть, поспішав, поки чутки про невдачу не розійшлися по сусідніх інститутах, бо тоді перейти буде важче). Це було неймовірно. Дмитро Іванович повернувся разом із стільцем і подивився у вічі Бабенкосі. Тон ледь-ледь почервонів, але витримав погляд.

— Мені давно пропонували там місце, — сказав.— Ви не маєте права затримувати мене...— Він говорив ніби й з повагою, але в очах і на губах було написано зовсім інше.

— А оце, — Дмитро Іванович тицьнув пальцем у папір,—самі написали?

— Сам, — нітрохи не зніяковів Бабенко.— Так усі роблять.

— Ті, що йдуть за доброю згодою. Ті, що не продають своїх товаришів, — скипів Дмитро Іванович. Він відчув, що лють зашморгнула йому горло. — Ви пацюк, що втікає з корабля.

Бабенкові очі враз стали круглі, в них спалахнули зелені вогники, і він сказав з холодним презирством:

— Не я в тому винен, що корабель виявився дірявим. Ви його стругали. І нікого я не продаю. Од цього нікому немає зла. То ви самі... вашою нікчемною добротою...

— Що... я сам? — обіперся об стіл Дмитро Іванович, почуваючи, як у ньому поруч з люттю народжується щось тремке, крихке; він уже шкодував, що не стримався, втягнувся в негідну суперечку чи й сварку з Вадимом, якого стільки літ опікував, хоч і здогадувався про холодини, які той носить у серці. Він і зараз, сказавши такі злі слова, залишився спокійним і холодним. Зелені вогники у його очах зблиснули тільки на мить, його очі знову були світлі, чисті, егоїзм не виїв їх, він, як упевнився в ту мить Мар-ченко, в'ївся в них далеко вглиб, то була іржа під поні-кельованою поверхнею. Придивившись ще пильніше, Дмитро Іванович зрозумів, що ота світлість, чистота — то не чистота, то прозорість рідини, що не пропускає проміння.

— Розплоджували брехню, стояли нам на дорозі.

— Я стояв на дорозі?—спантеличено сказав Марченко.

— А хіба ні? Моя думка про це така... Нам треба зробити так,— сказав Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв їх Дмитро Іванович. — А чужі думки? А бажання інших?

— Хіба я не давав можливості розвиватися їм?

— Давали...— іронічно скривив губи Бабенко.— А це тоді що? А оце?

Він відчинив шухляду, вийняв звідти оберемок журналів і кинув на стіл. На кожному з них рукою Дмитра Івановича було написано “sine mora”, ще й підкреслено раз або кілька разів. То були статті, прочитані його співробітниками, а деякі й ним самим, порушені в них проблеми потребували перевірки, розробки, звірки з проблемами, що розроблялися в їхній лабораторії. І ось вони лягли на полиці шафи, “sine mora” розтягалося на роки й забувалося зовсі. Дмитро Іванович підійшов до шафи. Журнали стояли нерівними рядами, їхні строї скидалися на камінне мурування, порушене в багатьох місцях, вони видалися Марченкові цегляною стіною, яка кожної миті могла похилитися і впасти на його голову.

— Мене не вистачало на все, — нарешті тихо, заглиблений у себе, сказав він. — Ми справді... надто жили летючим днем.

— Вашим днем, — уточнив Бабенко.

— Може, й моїм. Але чого мовчали інші? Зокрема ви?

— А кому хочеться мати неприємності?

— Ну, це вже ви... — обурився Марченко. — Хіба я коли-небудь помщався? Хіба я притискував вас?

— Зовні ніби й ні. А насправді...

Пошук на сайті: