Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3225
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2745
“Я ніколи не рвонувся,— подумав він знову. — Не зірвав банк. Я по крихітці, по піщинці викладав гірку й вилазив на неї. Придушував щось у собі. Намагався не порушити чогось значного. Не робити підлот. Але я й не зробив великого блага. Я робив добро. Але теж не велике. Десь там клопотався за квартири для підлеглих, допомагав їм захистити дисертації. Не притискував вельми. Оддавав себе потроху. Так, можу вчинити невелику помсту. Таку, як оце надумав для Вадима. А не спопелив його. Не розіп'яв на хресті совісті. Досить же Вадимові поплакатись кілька хвилин, я його, може, взагалі прощу. То що ж виходить: я не характер. Зумів посягнути на оте, найвище, зважився на найрішучіший крок, разом з іншими вченими взяв на себе клопіт мучитись чистим повітрям і хлібом на шість мільярдів — і я не справжній науковець? Чому? Тому, що шість мільярдів ми спробуємо зробити щасливими”.

“Але ж,— раптом щиро й відверто подумав він,— хіба я не хочу, щоб були щасливими Юлій, Микола, Неля? Хіба моя в тому вина, що я в чомусь помилився? І чи такий уже я страхопуд, як оце подумав про себе нині. Не був же я боягузом у війну...” Ця остання думка трохи протверезила його. Він зрозумів, що переборщує. Що Юлієва, Миколина долі йому болючіші за власну невдачу. Що якби йому зараз вивести їх з суточок, він зітхнув би легше й не карався б так душею, і нападки Одинця сприйняв би спокійніше, ще й дав би йому одкоша. Він і так дасть. І Вадимові не зможе простити. Ніколи й нізащо.

А основне... Він дуже багато вклав сюди, в лабораторію, самого себе. Думок, зусиль, надій. Кожну, бодай дрібну невдачу, кожну посередньо виконану роботу він сприймав як докір собі. Йому хотілося, і це хотіння було не просто бажанням погамувати власну наукову амбітність, а чимось більшим, щоб дослідження в лабораторії велися на справді високому рівні, адже тільки так можна щось знайти і здобути, щоб пломінець шукань не пригасав ні на мить. Він гаразд усвідомлював, як багато важить знати про найновіші здобутки на тому полі, на якому працювали вони. В лабораторії, та й в усьому інституті взагалі була добре поставлена наукова інформація. А поза тим майже кожного дня він запрошував до себе то того, то іншого працівника, а то й кількох одразу, або сходилися у якійсь з кімнат лабораторії, чи й у тупичку коридора, де стояла лава і кошик для недопалків, курили, вели розмову. Для декого ті розмови мали видатися порожніми балачками, теревенями, і тільки люди втаємничені втямили б, як те багато важило. Власне, саме отут найяскравіше тріпотів той пломінець, тут виробився напрям пошуку. Найчастіше вони говорили про те, хто що прочитав з останніх досліджень по фотосинтезу, розповідали також про роботи інших наукових установ — вони часто їздили у відрядження і просто вели ділову і дружню переписку з колегами — і кожному одразу ставало зрозуміло, що треба прочитати, у який спосіб провести той чи інший дослід, де шукати успіху. Дмитро Іванович культивував ці розмови свідомо, тут не боялися помилитися, не боялися сказати дурницю, тут і його перепиняли, і його варіанти одкидали рішуче. А він усе те непомітно для інших підсумовував, вивіряв і вже виносив на широкі офіційні обговорення.

Що ж до успіхів колег з інших інститутів, він сприймав їх майже ревниво. Можливо, тут, як йому здавалося, зачіпалася його наукова репутація, але більшу вагу мав страх — чи не відстали вони, чи там, де треба, ведуть пошук? Адже тільки пошук—інтенсивний, невтомний, у всіх напрямках — міг привести до якогось результату. Власне, Марченко і розглядав лабораторію як пошукову організацію, і спрямовував на те весь її механізм. Непомітний і невидимий, декому могло здатися, що ніякого механізму й не було. Проте Дмитро Іванович знав, що він був, і бачив його ясно, і усвідомлював, і спрямовував усю його роботу. То був не простий механізм. І складався він не стільки з приладів, затверджених тем, авторефератів, скільки з оцих ось розмов — бажань, устремлінь, стосунків, а в кінцевому рахунку знову ж з тих-таки наукових праць, поданих на розгляд вченої ради. Дмитро Іванович увесь час боявся, щоб цей механізм не застарів, не відстав, простіше, він боявся провінціалізму, отого крутежа на вузеньких гонах, самозаспокоєння, коли обрій звужується до тих же маленьких гонів і тобі весь час здається, що ти кудись ідеш, а насправді товчешся на місці. Він учив своїх товаришів посягати на найбільше — бодай думкою, мрією, — бо хто багато прагне, той багато і зможе. Він щоденно розвінчував перед ними оту притчу про синицю в жмені, адже для них синиця в жмені й означала б безнадійний провінціалізм, краще, казав він, один раз побачити журавля, ніж десять разів погладити по голівці синицю, бо, окрім усього, дивлячись на журавля, ми дивимось на небо, а розглядаючи синицю, розглядаємо власні долоні.

Таким чином, оце все і становило його лабораторію. Його світ. І так само, як він не може відмовитися від самого себе, не може відмовитися і від цього світу, допустити, щоб у ньому щось зруйнувалося, щоб він перестав функціонувати. То буде втратою. І не тільки для нього.

І все ж на душі було важко. Здавалося, там щось хилитається, розгойдується, і він не може зупинити хитавицю.

Дмитрові Івановичу захотілося курити. Він одчинив шухляду столу, але обидві коробки, які знайшов там, були порожні. Тоді одімкнув двері й вийшов у коридор. Там не було нікого. Інститут взагалі спорожнів майже на третину — багато людей пішло у відпустку. А курити хотілося страшенно. Марченко спустився на другий поверх, поволі повернув по коридору праворуч. Він не згледівся й не міг собі пояснити, чому постукав саме в ці двері й зайшов саме в цей кабінет. Денис Сергійович Чирков сидів за столом, ледь схиливши голову на ліве плече, й щось швидко писав. На його довгастому, землистого кольору обличчі застигло напруження, з яким людина поспішає закінчити якусь роботу і не дає собі попуску, не дозволяє зупинитися, поки не закінчить.

— У вас закурити знайдеться? — запитав Дмитро Іванович.

Денис Сергійович на мить одвів очі од паперів, посунув лівою рукою на край столу пачку “Прими”, показав пальцем на стілець. А сам знову швидко побіг пером по аркушу.

Дмитро Іванович сів і закурив сигарету. Вона була міцна, він глибоко затягнувся й трохи не закашлявся. Сам курив сигарети з фільтром — “Столичні” або “Ораl”. Сигарети з фільтром курили й майже всі інші науковці інституту. Марченко подумав, що Чирков людина твердих уподобань, не любить їх міняти, мабуть, і “Приму” курить через те, звик до неї ще в інституті або на заводі, де пропрацював близько семи років. Він і далі дивився на Чиркова, на його новий сірий костюм, на підбиті товстими підметками босоніжки.

Немов відчувши, що Марченко розглядає його, Чирков сховав черевики під стіл, поклав ручку. Відкинувся на спинку стільця, запалив і собі.

Він од самого початку, тільки-но Дмитро Іванович зайшов до кабінету, прочитав у його очах скаргу й бажання поговорити і тепер спокійно чекав. Він поважав Марченка як науковця, поважав і як людину, хоч трохи критично ставився до деяких рис його характеру. Він навіть заздрив у дечому Дмитру Івановичу — його фантазії, його умінню одним ривком прорізатися думкою кудись далеко, на терн-торії, зовсім не обжиті думками інших, і водночас увазі до дрібниць, до деталей, з яких часто виростали нові думки.

— Валиться в мене все,— сказав Марченко і відчув, що сказав занадто плаксиво й не те, що хотів.

— Щось, може, й повалилося, — затягнувся сигаретою Чирков.— Ви, мабуть, були у директора, говорили з ним про кошторис? Важко там, — він пошукав слово, — щось довести, вивести з чогось правильне рішення. Але можна зрозуміти й Павла Андрійовича.

Чирков сказав це м'яко, намагаючись заспокоїти Марченка, й зовсім не сказав про те, що він довго розмовляв з Корецьким і що вони домовились разом піти в президію академії.

— Все йде не од директора, а від Одинця, — обірвав його думки Дмитро Іванович.— Все! — підкреслив він.

Чирков скривився, наче йому боліли зуби, пожував сірник.

— З Одинцем, мабуть, доведеться говорити на бюро,— сказав він,— Карпо Федорович перейшов усі межі. Оті його плітки, оті вигадки... Павло Андрійович знає також, хто такий Одинець. Але через свою природну делікатність... Проте і він сказав, що далі з цим миритися не буде.

— Я дуже вам вдячний, що ви берете під охорону мою персону,— випростався Марченко, почуваючи, як його раптом починало поймати роздратовання на Дениса Сергійовича. Здавалося, мало 6 бути навпаки: оця його співчутливість, розуміння, а насамперед те, що він відверто ставав на його бік, мали б викликати почуття вдячності, а виходило не так. Мабуть, його дратувала власна безпомічність і те, що Чирков її бачив, а також розмовляв з ним, як розмовляють з людиною, котра потерпіла аварію. Він навіть забув, що Денис Сергійович пам'ятав ще одне його горе — нещастя з сином, майже щодня розпитував про Андрія і вже навіть через те мимоволі знизив тон на співчутливий. І забув, як щойно сам просив співчуття.— А може, все оте, що каже Одинець, правда? Може, я— справді аморальний тип, маю сім коханок і тероризую жінку? Ви що, не вірите, що я можу закохатися?

— Не вірю, — посміхнувся Чирков.

— Ну, знаєте... — удав обурення Марченко. — Думаєте так з огляду на мої літа чи просто відкидаєте таку можливість? А ви самі, пробачте, були коли-небудь закохані?

— Що-що? — здивовано вигнув брови Денис Сергійович, який ніколи не сподівався од Марченка, поважного Дмитра Івановича, такої несерйозності.

— Ви одружилися по любові? — з тією ж напосідливістю і ніби аж переконаністю, що справді було навпаки, допитувався Дмитро Іванович.

Чирков зашарівся — ледь-ледь, а спантеличився й розгубився вельми. Бо Дмитро Іванович справді торкнувся його таїни (майже в кожної людини є своя таїна) і багато чого вгадав. І не тільки вгадав. Викликав спомин, і він поплив, поплив, хоч Чиркову весь час здавалося, що він думає про Дмитра Івановича, їхню розмову, інститут. Насправді ж спогадувалось давнє, вже майже й забуте. Так, він кохав. І кохання те було без відповіді. Старша від нього на два роки Дуня піджартовувала, а то й насміхалася з нього. То була химерна історія...

Першої миті йому захотілося розказати її Марченку. Але це бажання розчинилося в тій же соромливості, совісності. Він посміхнувся й сказав:

— Нам з вами пізно говорити про це. Трапляються, звичайно, випадки... Але не в таких, як ви, людей.

— Чому? — запитав Дмитро Іванович.

— Ну, бо ви...— на мить зам'явся Денис Сергійович,— совісний. Ви б або вже як з кручі у вир, або... не прийшли б до мене. Може, було у вас щось за молодості, але в такі літа...

І Дмитро Іванович здався. Він вимучено посміхнувся, сказав:

— Правда. Але я прийшов не впевняти вас у своїй безгрішності. Мене мучить інше. Мені тільки що сказали... Та й не в тому річ,— махнув рукою. — Я весь час почуваю якусь хитавицю. Ви думаєте, я ото такий, як у лабораторії? Кручусь, щось придумую, чогось допинаюсь? Я весь час сумніваюсь. Ну, може, не завжди, а останнім часом. З цілого ряду причин. Ви їх знаєте. Розумієте, я справді працьовитий, і мене не так легко збити, вибити з колії — я чіпкий. Я завзятий, навіть запеклий. І разом з тим такий... Переживаю за хлопців...— І він опустив голову.— Я наче підвів їх. Вони мені повірили... І думаю оце... Може, я справді не до кінця така людина, як усі думають.

Денис Сергійович бачив, що з Марченком скоїлось щось серйозне, його дуже здивувала сповідь Дмитра Івановича й навіть чимось насторожила, а чимось і порадувала. Вже хоча б тим, що отакий поважний, досвідчений учений прийшов і одкрив йому свою душу. Отже, він йому довіряє, отже, недаремно сидить в оцьому кабінеті Денис Сергійович Чирков. І водночас, може, вперше відчув велетенську відповідальність своєї посади. Ну що він може сказати цьому чоловікові? В який параграф, у яку резолюцію його убгати? Тут не підійде жоден параграф. А сказати щось мусить. Либонь, сказати одне — правду.

— Ви, мабуть, кажете все це мені, думаючи, що я ні в чому не сумніваюся, — мовив він, ступаючи по кабінету.

Дмитро Іванович хитнув головою. Саме таким, прямим, навіть прямолінійним бачився йому Чирков.

— Ще й пов'язуєте це з моєю теперішньою виборною посадою?

Дмитро Іванович знову схитнув головою.

— А чого ви думаєте, що комуніст і навіть партійний секретар не повинен сумніватися? Так, він не повинен сумніватися в тому основному, задля чого він комуніст. А в своїх спонуках, у своєму ставленні до інших людей... До друзів, співробітників... У розпізнанні того, де добро справжнє, а де тільки бутафорія. Навіть у імпульсах власної душі. На мою думку, коли людина сумнівається, то не вже добре само по собі. Відомо: сумніваються ті, що вірять, а не ті, що не вірять. Негідники не вагаються. Вони й не караються. Тобто караються, але не так, як порядні люди.

Дмитро Іванович сидів з пригніченим виглядом і, здавалося, нічого не сприймав. Насправді ж він слухав, і йому дуже подобалося те, що казав Денис Сергійович. Може, думав він, Чирков трохи й підлаштовується, але вигадати всього цього, вигадати без відгомону у власній душі не можна. Поволі просвітлів обличчям, дивився на Дениса Сергійовича, мовби спонукаючи його розкриватися далі.

Чирков уловив ту зміну на обличчі Марченка, хоч і не до кінця відгадав її, закурив ще одну сигарету, сказав:

— Тільки зрозумійте: я не закликаю до вагань, до нескінченних ревізій душі. І не кажу, що ними можна виправдати наші вади характеру та помилки. Бо от хоч би й ви... Настроюєте себе на справедливість, а скрізь і всюди дотриматися того не вмієте. Та й помилок ви наробили. А все почалося з того, що відвели в лабораторії собі, своїй думці непомірне багато місця. Тепер карайтеся, сумнівайтеся, щоб не повторити те знову. Сумнівайтеся... на добро. То не погано.

Дмитро Іванович у думці не до кінця погодився з Чирковим, нібито посів занадто багато місця в лабораторії. Дослідник може, а інколи й мусить посісти все місце, часом навіть весь простір, який тільки осягне попереду, інша річ, що треба знайти і показати іншим їхні обшири й не сковувати їхньої волі. Але не це зараз хвилювало його.

Пошук на сайті: