Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 33)

— То ви все-таки не маєте мене за кар'єриста й хитруна? — сказав Дмитро Іванович, аби ще раз упевнитись у тому, що почув.

— Я маю вас за порядну людину, — погасив у попільниці цигарку Чирков. — Хоч і не знімаю того, що сказав допіру. І радий, що ви так болісно це переживаєте. А ще радий, що ваш син одужує, — усміхнувся він. — Сьогодні йому дозволили встати з ліжка.

— Звідки ви знаєте? — радіючи, й собі усміхнувся Дмитро Іванович.

— Та вже знаю,— сказав Денис Сергійович і подивився на залишені на столі папери. Хоч він миттю одвів очі, Дмитро Іванович зрозумів, що Чиркову муляє недокінчена робота, й підвівся. Подивився ще раз Денису Сергійовичу в очі, й знову обоє мимоволі не могли стримати усміху. Далі слова були зайві. Міцно, по-чоловічому потиснули один одному руки, й Дмитро Іванович вийшов з кабінету.

Він ішов повільно, немов намагався не розхлюпати щось у душі, він думав про те, що сказав Чиркову і що сказав Чирков йому, й почував, що вертається з зовсім іншим настроєм, що йому стало світліше на серці і ясніше на мислі. На площадці сходів поміж другим і третім поверхами він зупинився, обіперся об перила, задивився в сад. Так стояв довго, його опанував печальний і водночас мрійливий настрій. Він не бачив окремих дерев, а бачив одразу увесь сад, достиглу хвилю зелені, літа, того самого літа, якого так чекав, яке любив і нині не помітив, коли воно надійшло. Він так і сприйняв його, що воно накотилося враз, оце тільки. Хвиля прокотилася по ньому й мовби омила йому душу, піднесла її й освітила, і він знову міг приймати світ з усіма прикрощами та радощами, міг зустрічатися з людьми, говорити, думати, працювати. А може, то її омило щось інше — розмова з Чирковим, напевно, розмова з Чирковим, а зелена хвиля вже вкотилася в очищену душу.

І він розважливо подумав: як багато означає для людини чиясь підтримка та довіра. Велика чи мала. Часом здається, самі слова нічого й не важать. Важлива суть розмови. Вона творить з нас людей, спочутливих і добрих, ладних оддати себе іншим.

Розмірковування не проганяло та й не могло прогнати його важкої думки про від'ємний результат експерименту, невизначеність і невідомість всієї його роботи в подальшому. Просто він шукав собі якогось опертя, морального опертя, з яким би міг жити, мислити, працювати. І, йому здавалося, знаходив його. Знаходив саме тепер, після невдачі, майже після краху. Помалу починав усвідомлював. ти, що люди живуть не тільки для удач, що люди його професії живуть чи принаймні мусять намагатися жити для науки. Наука ж існує для людей. Він усвідомлював, що він звичайний собі чоловік, але чоловік не останній і не тим не останній, що хтось йому низько вклониться чи назве в найвищому ступені, а що він робить щось корисне для людей.

Звичайно, він буде й далі каратися, мучитись, бо карається й мучиться кожен шукач, він і далі аналізуватиме не тільки те, що зробив, а й самого себе. Було б найпростіше відкинути, забути все те. Адже — поглянь. Дерева ростуть. Сонце гріє. Іди й ти. Втомися. Зголодній. Поїж зі смаком. Поласуй черешнями. То буде найпростіше. Але ти вже так не зможеш. Ти мусиш ось зараз шукати вихід в глухого кута, в який попала лабораторія. Мусиш аналізувати всю роботу, свої власні думки, вчинки Бабенка, Хорол, всіх інших. Мусиш!

Дмитро Іванович повільно пішов нагору. Біля дверей кабінету на нього чекали Юлій і Неля. Обоє були схвильовані, заговорили навперебій, щойно він підійшов до них.

— Дмитре Івановичу, підпишіть характеристику Бабенку,— сказала Неля. — Нехай іде од нас. Ми з ним не зможемо далі контачити...

— А інакше — він залишиться,— чомусь злодійкувато оглянувся Юлій.

Марченко розреготався:

— Він і вас залякав...

— Не залякав,— скривився Юлій.— А знаєте, який він зануда? Ми вчилися з ним на одному факультеті. Він на два курси попереду. Товариші терпіли його п'ять років, а на випускному вечорі завели в темну аудиторію і оддубасили.

Марченко посміхнувся знову.

— Виходить, не помогло. А я хотів учинити щось подібне. Звичайно, не кулаками, а словами.— Він помовчав і додав: — Отож нехай іде дерев'яний кінь до іншої Трої?

— Ну, ви і в принципі не маєте права не підписати на нього характеристики, — вдався до хитрощів Юлій. — Він же не нездара й не ледар. А того... що за галстуком, — не видно.

— І воно вас не обходить? І вас не турбує, що поруч по землі буде ходити негідник! Та ви знаєте...

Він відчув, як щось скипіло в серці, щось збунтувалося, заллявши його всього хвилею пекучого гніву. То був гнів справедливості, правоти, презирства до дезертира й осуд тих, що мимоволі звільняли його від кари.

Тої миті він відчув, що його мовби щось підняло й твердо поставило на землю. Він зрадів тому. Адже відгадав певно: все це — і злість, і бажання працювати, й оця нова, знайдена віра — і є отой найбільший ривок, якого не мав і по якому сумував. Марченко знав, звідки прийшло все це. Він почував за плечима силу, почував міць, бо ж був не сам, бо поруч стояли друзі й однодумці — Чирков, Корецький і молоді колеги, які зараз хоч і поступалися чимось, але лише для того, щоб очистити спої лави, уберегти од чогось його самого. І тому він одразу ж вибачив їм. Але він знав, що вже ніколи й нікому не вибачить дезертирства, що ніколи не шукатиме компромісів, що йтиме тільки прямо й нестиме ношу, яку завдав на плечі, поки вистачить сил, поки не принесе туди, куди призначено. А нести має не сам, а ось з ними.

— Характеристику,— сказав Дмитро Іванович,— ви напишіть усі гуртом. При ньому. І взагалі... Може, згодиться ще комусь... для практики.

— Що ви, Дмитре Івановичу,—спалахнула Неля.—Ми вже все-все переговорили. Повірте, це буде єдина... така характеристика.

Вона зашарілася й стала дуже гарною. Вона й так була дуже гарна. А тепер жар залляв їй обличчя, очі горіли щирістю й рішучістю, в які Дмитро Іванович не міг не повірити. І він мимоволі подумав, як багато втратив Борозна, він не злорадів і не співчував, та й взагалі то була миттєва думка, інші почуття, інші думки полонили його, він боявся їх злякати, боявся розхлюпати, боявся видатися смішним, тому й подякував трохи сухувато, майже офіційно, й пішов до себе.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Дмитро Іванович був дома сам. Ірина Михайлівна пішла з Маринкою до кравчині, до Андрія їхати було рано, й він нудьгував. Потинявся по квартирі, полив на балконі квіти, постояв і подивився на вулицю — там усі кудись поспішали — з вудками, рюкзаками, кошиками,— знову вернувся в кімнату. Стоячи посеред вітальні з закладеними в кишені штанів руками, уперше подумав, що він і справді нудно живе. Нудно й нецікаво. Книги, книги, книги... Робота і книги — це прекрасно, але це все-таки не все. Звичайно, не можна перетворювати життя на шукання насолод, але й виключати їх теж нерозумно. Та й не все те, чим обставлене людське життя,— споживання насолод. Йому пригадалися почуття, які пойняли його на лузі над Десною, і він щиро пошкодував, що вони рідко коли тепер вибираються до річки або в ліс. Рідко омивають душі чистотою ііеба і блакиттю плеса. Та що там на природу! Вони майже перестали ходити в театри, на концерти, навіть у кіно вибиралися рідко. Щоправда, він не вельми кохався в музиці. Він любив музику, але здебільшого прості мелодії, не розумів складних оперних арій і симфоній. Вони здавалися йому нагромадженням звуків, він не міг знайти початку й кінця окремим темам... Замолоду намагався увійти в те глухе для нього коло. Ходив у філармонію по абонементу, накупив платівок, але так і не переміг себе. А далі й просто почав себе обмежувати в усьому, що не стосувалося роботи. І от тепер стояв і думав про те. Його сповнило почуття якоїсь розрідженості чи то туги, тиша пригнічуиа-ла його й відлякувала думку. Та сама тиша, яку він так любив, серед якої тільки й міг працювати. Спробував читати, дістав з полиці придбаний нещодавно томик Таціта, розкрив його на тому місці, де розповідалося про смерть Августа й прихід до влади Тіберія.

Проте сьогодні не міг заглибитися в читання. Незабаром упіймався на думці, що слухає тишу. Справді чекав телефонного дзвінка, чекав напружено, досадуючи на те, Що надає цьому .такого значення. Він почував, як проти власної волі переносить ту досаду на телефонну мовчанку й кудись далі, на того, хто б мав подзвонити, але не дзвонив. Ірина Михайлівна казала, що за ці два тижні Михайло обізвався лише раз — запитав про Андрія, а про те, що сталося в Дмитра Івановича на роботі, не запитував. Учора ввечері і сьогодні вранці Дмитро Іванович кілька разів дзвонив до Візирів додому. І щоразу або Михайлова мати, або дружина відповідали, що його немає: “Ще не прийшов”, “Побіг у магазин”, “Вийшов за газетами”. Але скільки можна ходити в магазин або за газетами! Дмитрові Івановичу чомусь уявлялося, як торохтить у широкому коридорі квартири Візирів телефон на високому полірованому столику, як Михайлова мати бере трубку, а сам Михайло розводить в обидва боки руками: мовляв, мене немає. Таке Марченко спостерігав щоразу, буваючи в Михайла. Той відповідав тільки на дзвінки, які йому були потрібні, яких сам чекав. Але те ніколи не стосувалося Дмитра Івановича. “Невже тепер... і чому саме?..”

Але Дмитро Іванович не пустив ту думку далі. Хоч і почував роздратовання, майже злість на Михайла, на оту незрозумілу його мовчанку. Щось Михайлові заважає. Чимось він заклопотаний...

Щоб не дратуватися більше, не роз ятрювати в душі того, що могло призвести до негарних думок, влитися отрутою в ту світлу річку, по якій стільки років плили разом і з якої пили воду, пішов на кухню. Вирішив до приходу Ірини Михайлівни зготувати обід.

Після обіду водив Маринку гуляти. Вичитав у “Вечірньому Києві”, що на виставці сьогодні справляють свято літа, сіли в тролейбус і майнули аж туди. Маринці було дуже весело, вона каталася на возі, запряженому справжніми волами, що на них погейкували чумаки, поціляла дерев'яною кулею в солом'яного бриля, і кулю їй подавав розкішний гусар у блискучому мундирі, давала цукерки вченому ведмедеві й сама ласувала пиріжками з вишнями. Світ, у який попала, був сповнений для неї чарів, вона водила оченятами, плескала в долоні, верещала й раз по раз смикала батька за штани: “Бачиш, бачиш!”

Дмитро Іванович радів веселощам Маринки й благословляв людей, які створили отакий щирий і фантастичний світ.

Просто з виставки, подзвонивши додому, поїхали до Андрія. Біля воріт лікарні на них чекала з кошиком у руках Ірина Михайлівна, вони разом піднялися крутою звивистою стежкою до корпусів хірургічного відділення.

Андрій уже почав виходити надвір, він чекав їх на лавочці в затінку акацій. Маринка побачила його сьогодні вперше, підійшла з острахом, з якоюсь внутрішньою скутістю, сіла на краєчок лавки, великими чорними оченятами дивилася на брата. Вони не сказали їй, у якому важкому стані був її брат, але вона здогадувалася й так. Андрій ще й тепер був кволий, обличчя йому видовжилося, очі позападали. Але в них уже світилося життя. І ще щось світилося в них, чого раніше ніколи не помічав Дмитро Іванович. Йому здавалося, що то пильне приглядання до світу, вогники подивування, довіри, він ніколи не бачив їх раніше в Андрієвих очах і тепер спостерігав з потаємною тривогою — чи вони тільки од радості одужання, чи й од того, що ось він живе на світі, і живе не сам, що почуває, що хтось його любить, і в його серці теж народжується подібне почуття. Він не міг забути сказаних йому Андрієм в першу мить надії на життя слів: “Батьку... Мені здається, ти витягав мене з ями”. Більше він їх не повторював, та й було б дивно, якби повторював, але Дмитра Івановича хвилювало інше: чи залишилося в ньому й надалі те почуття, чи згасло одразу по тому, як син упевнився, що вже житиме?

Щодалі Марченко переконувався, що в Андрієві таки народилося щось добре і що воно вже не погасне. Воно народилося не тільки зі страху смерті, а й з того, що він побачив біля себе інших людей — лікарів, сестер, хворих і травмованих, як і він сам, і серед тих хворих навіть недосвідчене око одразу вихоплювало людей справжніх, мужніх, спочутливих, а також егоїстів, тих, що замикалися в собі й тільки собі бажали одужання, добра. Все те було приємно Дмитрові Івановичу. Адже в останній рік доля сина турбувала його надзвичайно. Вже ні розважливістю, ні суворістю не міг прихилити його на те поле, де, як підказував йому досвід, росло найменше бур'янів, не було лихих спокус і лихих навчителів.

Андрій не приймав тих повчань, він або огризався, або істерично кричав і замикався в собі. Тепер у його поведінці з'явилися якась рівність і м'якість. Вони проявилися навіть у тому, як він розмовляв з Маринкою. Раніше він ставився до неї, як до набридливого цуценяти, розмовляв з нею щиглями і потиличниками, на що Маринка відповідала вереском і злісним ябедництвом матері. Ірина Михайлівна налітала на Андрія, після чого зринала нова хвиля озлобленості, нові щиглі й нові нашіптування.

Звичайно, з того, що Андрій дістав з кошика апельсин (він був один) і розділив його навпіл, одну половину поклав назад, а другу оддав Маринці, ще було рано радіти, то був зовсім маленький промінчик, але й він зігрів душу Дмитру Івановичу.

Його вловила навіть Маринка, бо щиро й довірливо подивилася Андрієві в очі й сказала:

— А я була сховала для тебе цукерку “Гулівер”, а тоді забула й з'їла. Ти не сердишся?

— Звичайно, ні,— усміхнувся Андрій.— Я не люблю солодкого.

Маринка помовчала, їй хотілося зробити щось приємне для брата, але вона не знала що й тоді подумала, що треба сказати йому щось гарне, й вона показала на білі бинти, обмотані довкола Андрієвої голови:

— Ти схожий на справжнього бедуїна. Як у кіно. Вони всі засміялися, а Андрій підвівся з лавочки і взяв Маринку за руку:

— Ходім, я покажу тобі гніздо волового очка. Вчора один хлопчик знайшов. Воно в трубі.

Від споглядання такої незвичної ідилії Ірина Михайлівна розчулилася і, коли Андрій з Маринкою пішли кудись за будинок, сказала:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3279
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2782

Пошук на сайті: