Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3225
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2743
— Ти знаєш, мені здається, я тільки тепер знайшла усіх вас. — І по паузі додала:—Як страшно жити в світі, не маючи когось...

— І мені так здається,— сказав він.

— Ти дуже не хвилюйся за свою роботу, — доторкнулася вона пальцями до його руки. — Аби всі були здорові. Якось проживемо.

— Я намагатимусь, — серйозно відказав він.— Нехай буде, що буде.

— Так, нехай буде, що буде,— повторила вона як відлуння. Подивилася на нього, провела рукою по скроні.— Ти дуже посивів за останній місяць. — Спробувала осміхнутись, але усмішка не вийшла. Він помітив, як у неї од того зусилля під очима проступили густі сіточки найдрібніших зморщок, йому стало до сліз жаль її.

“Ну, що вона мала од мене! — подумав.— А вже й життя минає”.

Ірина Михайлівна знову провела пальцями по його скроні, довгим поглядом подивилася йому в очі. Карі очі, трошки неоднакові, одно світліше, друге темніше,— колись, до одруження, це її дуже непокоїло, боялася, щоб не помітили подруги, не посміялися з того. А потім звикла, навіть почувала мовби якусь особливу теплінь від тих промінців і дізналася, що й інші вловлюють їхню особливу негармонійність і відчувають якусь особливу теплоту.

— Ось тут у тебе наче іній виступив,— сказала. У її голосі чувся щирий смуток.

Дмитро Іванович посміхнувся. Йому пригадалося, як вона раділа, коли він тільки почав сивіти. Адже те означало, що він уже старий і не покине їх. Хоч він ніколи не давав приводу на таку підозру. Все, що він мав, оддавав сім'ї. Він нічого не робив для себе. Завжди хотів зробити щось приємне дружині, дітям, хотів, щоб у родині жили мир і злагода. Він намагався, щоб і діти, й дружина не знали розкошів, але те в ньому йшло не із скупості, а щоб цінували гріш і людську працю. Він таки хотів виростити дітей свідомими громадянами. І прагнув, щоб вони поважали те, що поважав він; розуміли, в якій країні живуть, любили її і любили одне одного.

Дмитро Іванович подумав, що Ірина Михайлівна добре сказала про те, що в світі погано жити людині, коли її не зігріває тепло сердець інших близьких їй людей. Вона не могла сказати просто так, не відчувши цього. Вона ніколи не казала того, чого не почувала. Хоч почуття, як йому здавалося, які нею керували, не завжди були добрі.

Од молодих років вона невідь-чому жила недовірою до людей, їй здавалося, що всі хочуть її обдурити, і не стільки її, як її довірливого чоловіка. Про цю недовіру вона не раз казала дітям, через це в них виникали запеклі суперечки й навіть сварки. Вона взагалі не довіряла ніяким захопленням.

Найбільше ж його вражало, що вони з Іриною не вміли пройнятися цілковитою довірою одне до одного, двоє людей, котрим судилося прожити разом (інакше він не мислив, і це вона знала) все життя. Ірина Михайлівна наче й довіряла йому, жодного разу не впіймала його на брехні, а все ж десь у глибині її свідомості жила думка, що він може її обдурити, як дурять своїх жінок інші чоловіки.

І от щойно Ірина сказала слова, яких він уже й не сподівався од неї почути. Він подумав, що саме життя поставило їх на якусь іншу основу, іншу платформу, з якої вони вже не зійдуть... Він знав, що їм буде важко створити свій новий світ, що його легше творити з нічого, з хаосу, ніж з уламків минулого, які весь час нагадуватимуть про те минуле, лишатимуться його традиціями і які так важко склеїти в одне. Проте все ж він буде кращий навіть з тих уламків, уже усвідомлених ними трьома як уламки, ніж був би витворений з обманної блискучої фольги обіцянок чи солодких умовностей. Уреальнивши цей новий світ і самих себе в ньому, вони намагатимуться якомога більше наблизити уламки, злютувати їх, пильнуватимуть, аби ніхто не пошкодився об необтерті грані. І, основне, він творитиметься мимовільно, без насильства, без гарячих, але нічим не підпертих, надій і запеклих клятв, виконання яких вимагають від інших, і не вірять, що зможуть дотриматися їх самі. Ще він подумав, що за все те вони заплатили вельми дорогу ціну. І не сплатили ще до кінця. Ні здоров'ям Андрія, ні його роботою. Андрієві, як казали лікарі, його травма ще може відгукнутися. А в нього на роботі й взагалі не видно просвітку. З одного боку, там ніби нічого й немає, і разом з тим відчувається якесь напруження, холодність деяких людей, недовіра деяких співробітників, яку він міг би побороти тільки удачею, перемогою.

І все ж він увесь той недільний вечір прожив під враженням чогось гарного. Воно вселяло в нього певність, подібну до тієї, яку почуває солдат, коли йде вперед і знає, що добре захищений з тилу. І навіть те, чим жив останні шість років, і вся велика, нині поставлена під сумнів проблема видалася йому не такою безнадійною поряд з тим, що відбувалося в ньому самому, поряд з тими простими, непомітними змінами його поглядів на світ, на життя і насамперед на самого себе та свою сім'ю. Звичайно, він і далі шукатиме, й віддасть туди всі свої сили, але те тепер не буде схоже на останню ставку в карти. Він не відмовлявся від мети, а якимсь чином поєднував її зі своїм душевним станом, з тривогами і клопотами про близьких.

Для повного відчуття спокою, щастя йому не вистачало одного дзвінка, однієї розмови. Особливо після того, як йому подзвонив колишній співробітник, з яким тепер бачилися вряди-годи на вулиці та зборах в академії, і сказав, що знає про Марченкові невдачі й нападки на нього, підтримує його. Він милувався собою, уявляв себе людяним і хоробрим, трохи не героєм, а Дмитрові Івановичу було смішно, й він ледве дослухав його до кінця. Після цієї розмови йому особливо хотілося почути Михайлів голос. Він бачив, що дратується, починає сердитись на Михайла за його мовчанку. Звичайно, у Візира чимало своїх клопотів, але хіба він не може підскочити на годину чи бодай подзвонити! Він уже навіть подумки казав йому якісь сердиті слова, дорікав, хоч і розумів, що дорікати за те, що ти комусь набрид, принаймні смішно. Якесь охолодження, а точніше, байдужість з Михайлового боку він почував уже давненько — років півтора, а то й більше. У Михайла з'явилися нові друзі, надто він подружився з директором інституту, в якому працював, Дмитро Іванович часто заставав його у Візира; йому здавалося, що то людина нудна, холодна, то більше, його дивувало, що дотепний, живий, як ртуть, Михайло може просиджувати з ним по кілька годин. Він не раз задавав собі запитання — про що вони говорять? Звичайно ж, не про риболовлю, не про футбол, не про нову подорож Тура Хейєрдала — всього того Михайлів начальник просто не визнає. Про жіноцтво? Теж ні. Але Михайло такий, що з будь-ким знайде про що говорити.

Впіймавши себе на тому, що думає про друга погано, Дмитро Іванович засоромився. Проте він не міг подолати прикрості, що Михайло, котрий уміє знайти ключика до будь-чиєї душі, не розуміє, як знудьгувався за ним, як потребує його розмови Дмитро Іванович.

Весь цей час він вів без Михайла дуже нудне життя, приневолював себе до того й ще дужче сердився на Візира. “А що там...—подумав.—Ми як Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”. І набрав номер телефону Візирової квартири.

Трубку зняла Михайлова дружина. Вона відповіла йому зляканим, стривоженим голосом:

— Ти знаєш, щось із ним сталося. Ще вранці бігав на базар і в магазин. А зараз — тридцять вісім і п'ять. Нудить його.

— Може, щось з'їв? — і собі стривожився Дмитро Іванович.— Спека, тепер часто труяться ковбасою. Ти викликала невідкладну допомогу?

— Викликала. Оце дожидаємось. Пробач, кличе,— і поклала трубку.

“Йому треба негайно промити шлунок. І випити міцного чаю”,— подумав Дмитро Іванович, досадуючи, що не встиг сказати цього Михайловій дружині.

Спочатку він хотів передзвонити, а потім подумав, що краще буде, якщо під'їде сам, може, чимось допоможе, може, щось порадить, а десь далеко озивалася ще одна думка: оце і є нагода побачити Михайла.

— Іринко, Михайло захворів,— метушився він, скидаючи старі сині спортивні штани й одягаючи костюм.— Я зараз підскочу до нього.

— А не пізно? — запитала Ірина Михайлівна.

— Як пізно? Десята година.— І він зняв з вішалки капронового капелюха.

Надворі ще було видно. По вулицях сновигало чимало всілякого люду — здебільшого приїжджого, на зупинці таксі вишикувалася чимала черга, але Дмитро Іванович спустився вниз на вулицю Горького й зупинив якусь службову машину.

За чверть години він уже був на Русанівці, натискав ґудзик мелодійного дзвінка на дверях квартири Візира. Йому, щось дожовуючи, одчинила старша Михайлова донька, чорнява висока дівчина, студентка медінституту, пропустила його в коридор, в напівтемряву, у якій виблискувало тільки велике кругле дзеркало, а в ньому чорніли, одбившись з протилежної стіни, гіллясті, схожі на обпалений кущ, оленячі роги. Тільки вона ввімкнула світло, він прочитав на її обличчі здивовання й щось схоже на вибачення.

— А тато з мамою тільки що з Демченками пішли в кіно,— сказала вона, видно, й справді щиро шкодуючи, що Дмитро Іванович не застав батька. — Вони мені залишили записку.

Марченко відчув сором і ніяковість — чомусь у першу мить тільки сором і ніяковість,— попрощався й вийшов з квартири. Він повільно спускався вниз по сходах, повільно й довго: квартира Візирів на шостому поверсі, угору піднімався ліфтом, і в лад цій ході щось опускалося в його душі. Вийшов на вулицю, якусь хвилину постояв біля будинку, а далі пішов понад затокою у бік метро. Він ішов не набережною, а стежкою, котра вилася серед верболозових кущів неподалік од води. Намагався докопатися до причин такої Михайлової поведінки, мовби перегортав сторінку в книзі, якою кінчався найцікавіший розділ,— після неї вже нічого чекати попереду.

Звичайно, думав Марченко, він був дуже наївним, коли заплющував очі на ті скалки, що вже давно вмерзли в чисті, як йому раніше здавалося, пласти їхньої дружби. Ще в ті дні, коли він вів Михайла, допомагав йому, помітив нотки нещирості в його ставленні до себе. То була перебільшена уважність і повага, перебільшене захоплення істинами, які він, Дмитро, прорікав. Але ж те лестило йому, і він не надавав йому значення. Бо що воно важило в порівнянні з насолодою, яку отримували од розмов! Навіть тоді, коли почали йти рівно, вони щодня дарували щось один одному. Дмитро Іванович добре пам'ятав, що в той час він сам почав значно краще працювати. А хіба Візир не причетний до його теорії? Саме перед ним розкривав і розгортав її, саме Михайло перший збагнув її значущість і оригінальність. Звичайно, десь тоді Михайло й почав йому... трошки заздрити і не бажати великих удач. Саме тоді. Коли Марченко був високо вгорі, а Михайло внизу, і Дмитро Іванович тягнув його вгору, Візир і не мислив про таке. А от коли стали на одній кладці, почав відчувати щось схоже до ревнощів. Те ж саме відчував і Дмитро Іванович. Соромився в душі, але побороти до кінця не міг. Він зрозумів тільки зараз: те, що вони перестали радуватись успіхам один одного, й було причиною згасання їхньої дружби. Так, але це тільки одна із скалок, од якої почав промерзати весь пласт. І тут він раптом подумав і зрозумів, що думає правильно: Михайло — друг святковий. Хороший друг, але тільки на свята. Коли в тебе все гаразд, коли не треба для тебе жертвувати чимось значним, коли твої невдачі не падають тінню на його ясні дні, він найкращий друг. Адже й зараз Дмитро Іванович не міг повірити, що Михайло ухилявся од зустрічі через те, що це йому невигідно, що може цим скомпрометувати себе, що він чогось злякався. Бо й компрометуватися нічим, і лякатися нічого. Просто йому нудно, просто йому важко біля Марченкової біди. І він потягнувся до інших, щасливіших, веселіших, сильніших. Вони відчинили двері. Там він знову в своїй стихії. Адже чого інакше цуратися мене? Йому хороше з новими друзями. По-новому цікаво.

Але ж...

І тут Дмитро Іванович не зміг стримати образи, яка просмокталася з серця. Він зупинився на березі затоки біля темної, якоїсь притихлої води, подивився на місто, що засвічувалося вогнями на горі, й зітхнув. Неподалік од нього лежала труба, вона йшла вглиб, під воду, й, мабуть, кудись далі, на той берег, він сів на ній, зовсім забувши вро те, що може попсувати світлий костюм.

“Так, там у Михайла друзі,— зв'язав у одне думку. Але ж хіба він не може здогадатися, як весь цей час було тяжко мені? Хіба не розуміє, що дружба — це не тільки веселі розповіді про колишні походеньки до дівчат, а й допомога тому, кому зараз зле. Чи він думає, що Марченко такий дужий, що нічого не потребує? Певно, не думає”.

Відчув, як його все дужче й невблаганніше починає заповнювати злість. Почувався ніби обікраденим. А всі ще й тепер заздрять їхній дружбі. І він, зрозуміло, не зможе нікого переконати в супротивному. Аби не бути смішним, не виказати своєї слабкості.

Дмитро Іванович подумав, що отакий кінець їхніх стосунків не випадковий, їхня дружба переросла себе. Саме так—"зістарилася й переросла. На світі зістарюється все: планети, річки, люди... стосунки між ними.

“Досить,—враз зупинив себе Дмитро Іванович.—Вистачить і цього. Не треба”.

Він повільно підвівся, переступив через трубу й пішов берегом затоки. Ноги йому глибоко грузли, він понабирав повні черевики піску, але йому не хотілося одходити од води. її важка глибина, чорна, непорушна гладінь народжували в його голові думки про щось тривке, вічне, безконечне. Він уже більше не карався, не перебирав своїх кривдних і розпачливих думок, він слухав себе, те нове, що останнім часом безнастанно народжувалося в ньому, чому він вірив і радів.

Пошук на сайті: