Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3213
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2728

Вона здивовано й пильно подивилася на нього, він не опустив очей, хоч і зблід на виду.

— В мене є одна думка... Ви мені повірте, що нічого поганого вже не буде. Слово честі... — він важко передихнув, виказавши тим і своє хвилювання, — в яку, тобто мою честь, ви, звичайно, не вірите. Але ж, буває, вірять навіть злочинцям.— Борозна посміхнувся гірко, тільки очима. — Вважайте, що це саме такий випадок. Злочинець розкаявся... Пробачте, я не те кажу. Але в ім'я того... кращого, що було між нами, ви зробіть. А зашкодити я вже й справді не зможу, коли б навіть хотів, чи... з дурості. Я залишаю інститут... Виїжджаю звідси зовсім.

Вона тоді враз відчула, як кров відлила від серця, вона боялася, що видасть своє хвилювання й новий, вже зовсім інший страх, нахилила голову й тихо сказала:

— Добре, я зроблю.

І от сьогодні вона передала Борозні суспензію. І тепер не знала, що їй робити, їй було надзвичайно тривожно, так тривожно, що хотілося кудись утекти, десь забутися чи попросити чийогось захисту. Або бодай поради. Вона вчинила дурницю й мусить чекати, чим усе скінчиться. Отак само, подумала, мимовільний злочинець чекає кари за вчинене зло. її опанував майже містичний страх, позасвідоме передчуття якоїсь великої біди. Вона ще не знала, з якого боку постане біда, але вчувала її, як вчуває мисливець присутність хижого звіра, хоч і не бачить його. Щоправда, це передчуття було не тільки містичне, воно починалося з того, що Борозна не пішов у лабораторію радіоактивних ізотопів, де мав би виконати всю подальшу роботу. Він залишався у своїй кімнаті, десь після обіду вона не витримала й заглянула до нього, він сидів за столом і щось писав. День збігав, і Борозна з суспензією нічого не робив. Вона почала здогадуватись, що він не робив заявки в ізотопну лабораторію і не мав паспорта, і все це сповнювало її тривогою. “Тоді для чого йому суспензія?”—запитувала вона себе. Вона згадувала це, а розтривожена власними словами й думками Зоя намагалася випитати, чи був у неї на квартирі Борозна. І тому вона відказала так гостро. І Зоя розсердилася й пішла до свого столу. Невдовзі вона пішла зовсім. Неля провела п вниз, до столу вахтера — по дорозі попросила пробачення за грубість — послалася на болі голови, подивилася на щит: ключа од тридцять восьмої кімнати, кімнати, в якій працював Борозна, ще не було.

Вона пішла коридором і спустилася в підвал. Лабораторія радіоактивних ізотопів була майже порожня: тільки в останній кімнаті порався біля штативу з пробірками Костя Вечоренко, та й він, очевидно, збирався додому— навіть не додому, а на побачення чи якусь вечірку: був у новому костюмі і в галстуці. У коридорі гудів змішувач, квадратне сито бігало по колу, але воно іноді бігає й тоді, коли тут нікого немає. Двері до кімнати, у якій працювали з ядерними фотоемульсіями, радіоактивними порошками і рідинами, були зачинені. На них на товстій шворці висів лист картону з незграбно намальованим черепом і перехрещеними внизу кістками. Дотепники казали, що то Микола Яструбець, котрий відає всім отим і справді смертоносним начинням, вивішує череп, а сам спокійнісінько лягає спати.

Долаючи хвилювання, Неля легенько штовхнула важкі металеві двері. Вони заскрипіли й до половини прочинилися. У кімнаті справді нікого не було.

Вона зачинила двері й пішла нагору. Вже можна було йти додому, але вона залишилася в кімнаті. Тривога й далі не одпускала її. Неля полила квіти, прибрала в себе на столі й сіла з книжкою до вікна. То був “Соляріс” Станіслава Лема. Вона нещодавно подивилася кінофільм, і їй захотілося прочитати книжку.

Проте, мабуть, то було читання не на сьогодні. Вона почувала, що моторошні таємничі сили, які тиснули на героїв книги, тиснули й на неї, що довкруж неї і в ній самій теж ходило щось таємниче, застережливе і що її' хвилювання й страх од читання “Соляріса” тільки побільшуються. Вона одклала “Соляріс” і пройшлася по кімнаті довкруж великого лабораторного столу, що стояв посередині. Попід стінами стояло шість звичайних, однотумбових і двотумбових столів. Рибченко звикла бачити за ними своїх колег, чути робочий гомін і шурхіт, і тиша й порожнеча, які панували тут сьогодні, змусили її серце стиснутись. Мабуть, утікаючи од них, вона підійшла до вікна. Але й парк, і сад о цій порі року й дня теж були порожні, якісь мовчазні й насторожені. У саду вже червоніли на горішніх гілках яблука (на нижніх пообносила дітвора), і ледь почервоніло листя на американських кленах, і рожева зажура впала Нелі на душу. Вона пригадала, як весело кружляла з дівчатами поміж дерев торік, як зачіпали хлопців і хлопці зачіпали їх, і їй стало сумно. А потім перед очі спливла постать Борозни, він стояв отам, біля басейну, й дивився на її вікно, і страх знову холодно тенькнув у її серце. Так тенькає молодий льодок, коли на нього вперше ступають ногою. Вона знову вийшла з кімнати і спустилася в підвал. Та ледве зійшла зі сходів, побачила, іцо двері в лабораторію ізотопів замкнуті, їх перехрещувала широка залізна штаба, замкнута на великий висячий замок. Отже, там не було нікого. Вона піднялася на перший поверх і знову пройшла мимо вахтера. Ключа от тридцять восьмої кімнати не було.

Піднімаючись центральними сходами на третій поверх, вона раптом подумала, чого оце має переживати й хвилюватися. Вона приготувала суспензію, а тепер боїться запитати, що з нею думає робити Борозна. І одразу ж зрозуміла: боіться не запитати, а що він у кімнаті сам, і їй доведеться дивитися йому в очі й розмовляти з ним у цій особливій тиші, в якій вони жодного разу не розмовляли з дня розриву, що стався між ними. Вона боялася саме тієї тиші, у якій треба довірятися чомусь одному — серцю або думці, очам або думці, і не хотіла йти в неї. Але й носити в грудях тривогу теж стало несила.

Неля рішуче підійшла до тридцять восьмої кімнати й натиснула на ручку дверей. Вони були замкнені. Вона постукала, прислухалася й постукала ще раз. Ніхто не обізвався на її стукіт. Відчуваючи, як гулко калатає в грудях серце, Неля вернулася до своєї кімнати. І ледве переступила поріг, ледве її погляд упав на витяжну шафу в кутку, як у її голові немов одкрився досі затемнений кутик. Вона пригадала, що з другого боку в підвалі біля котельної є ще дві кімнати. І в них витяжні шафи. У тих кімнатах уже не працювали, але шафи залишились.

Неля швидко пройшла коридор і спустилася в підвал. З цього боку він був зовсім інший — полуплені стіни, обдерті перила, пісок, вугільний порох; в куточку горіла од-на-єдина лампочка, слабенька, ват на сорок, вона ледь розсівала морок, що сотався під важким чорним склепінням. Але двері ліворуч були яскраво освітлені. Точніше, світилися щілини в них. Вони одчинялися досередини, Неля торкнулася їх плечем, за ними щось заторохтіло, вона натиснула дужче й посунула двері разом із стільцем, що ним були підперті. Ще не одчинивши двері до кінця, побачила все. Залиту яскравим світлом маленьку підвальну кімнатку з поламаним столом у кутку, маленьким віконцем навпроти дверей і старою витяжною шафою з побитими стеклами. Біля шафи, спиною до дверей, стояв Борозна. Біля його ніг валялися два чорні розпломбовані контейнерики, ті контейнерики, у яких транспортують радіоактивні ізотопи, в шафу було поставлене захисне скло. Борозна був у довгих, вище ліктів, гумових рукавицях і масці-респіраторі.

Зачувши скрип дверей і гуркіт стільця, Борозна повернув голову. Неля побачила тільки його очі — всю нижню частину обличчя закривав круглий м'який диск респіратора — широко розкриті, чорні, налиті напругою і якимсь важким вогнем. Вона відчула, як щось закричало в ній, піднесла до уст руку, щоб не випустити той крик, і враз побачила, що очі в Борозни ще поширшали й що в них спалахнув гнів.

— Вийдіть! — закричав Борозна, і його крик, притлумлений респіратором, був глухий і незнайомий і від того ще страшніший.— Негайно вийдіть! — ще раз крикнув він.

Неля стояла, мов скам'яніла. В ту мить він потягнувся рукою до маски й вона зрозуміла, що він її зараз зірве, рвонулася з кімнати.

Вона бігла по сходах угору, спотикалася, падала, її струшували ридання, вона притискувала руки до грудей, немов намагаючись утримати в грудях серце. Вбігши до кімнати, зачинивши за собою двері, впала на стіл і тяжко заридала. Вона плакала з страху, з розпуки, з жалю та відчаю. З жалю до себе, до навіженого Борозни, до Дмитра Івановича, всіх, на кого впала ця проклята брила. Зона плакала й од того, що не знала, що їй робити. Кудись бігти, комусь заявити, але кому? Та й знову ж — боялася зробити ще гірше. Адже сам Борозна не захотів казати нікому. “Ну чому, чому він нікому не сказав, чому не зробив як годиться?—думала вона, закипаючи злістю на Борозну.—Не зробив заявки, не передав суспензію в лабораторію ізотопів”. Та ледве пригас гнів, вона зрозуміла чому. Бо тоді б усі сказали, що він таки заповзявся добити Дмитра Івановича. Що він сам експериментальне вирішив підтвердити хибність шукань, які вела лабораторія. І цим би підтвердив, що це його тверда лінія, що він бажав Марченку провалу давно, що й сказав Нелі Рибченко не випадково, а з того б вийшло, що й анонімку написав теж він. Все це

так. Але нащо тоді він робить оце, коли збирається виїжджати? Нащо ризикує своїм життям? Звичайно, всі, що ризикують на цьому полі, сподіваються бути спритнішими за розгнівані атоми, сподіваються, що все якось минеться. А якщо не минеться? Певно ж. Борозна працює не з воднем, у якого пробіг в один мікрон, і, може навіть не з фосфором. Ті розгнівані, роздратовані атоми, попавши в людину, можуть затаїтися на роки. ї раптом вибухнути, спрямувати удар на мозок, на кров... Звичайно, Борозна не робить злочину. Він ризикує тільки собою.

І тут Неля переставала мислити як науковець. У ній щось зривалося, й вона знову починала гаряче проклинати Борозну й ще гарячіше благати в долі, аби вона була ласкавою й милосердною, милосерднішою за неї саму, Нелю Рибченко, аби таки все обійшлося щасливо.

Коли вона через годину спустилася вниз. Борозни там уже не було. У кімнаті пахло дезактиватором, у раковині чорніли залишки попелу — видно, Борозна спалював рештки на вогні (“А носив усе і промивав руками, тут немає навіть регулювання зливу педалями!”), на поламаному столі лежало захисне скло з плексигласу. Мабуть, він його залишив до завтра. Неля важко зітхнула, вимкнула світло й пішла з кімнати.

Коротко стукнувши кісточками пальців у двері. Борозна зайшов до кабінету Марченка. У Дмитра Івановича, коли він побачив Борозну, стріпнули в очах біленькі вогники й навіть смикнулася під нижньою повікою лівого ока жилочка, але він враз приборкав хвилювання й відкрито подивився тому в очі. Це не було маскуванням, не була двоєдушність, він давно дав собі слово не помщатися Борозні, триматися з ним рівно, не похмуро й не улесливо. Звичайно, це було нелегко, він не раз помічав, що вдається у фальш, і осмикував себе.

Вказавши рукою Борозні на стілець, подивився на нього запитально, по-діловому, без помітного хвилювання.

Борозна поклав на стіл перед Марченком дві маленькі акуратні теки, жовту й зелену, зелена була товща і лежала зверху, жовта під нею.

Марченко здивувався такій, не поміченій раніше за Борозною акуратності, але не сказав нічого.

Мить повагавшись. Борозна поміняв течки місцями, розкрив жовту й дістав з неї два папірці.

—  Підпишіть, будь ласка,— підсунув їх ближче до Марченка.—Це обхідний лист, а це атестаційне посвідчення.

— Ви таки надумали йти,— не розкриваючи ручки, ска-вав Дмитро Іванович.

— Не надумав, а йду. Ще використаю відпустку, покачаюся на пісочку — там такого пісочку немає, і... Одне слово, усе.

— А може, таки не йдіть? — не зовсім певно мовив Дмитро Іванович.

— Про це вже нема чого казати. Я вже надіслав документи, вчора говорив по телефону. Ось-ось мав прийти запрошення.

Дмитро Іванович мовчки попідписував обидва папірці і, щоб затерти ніяковість, поспішливо показав на другу течку:

— А що це таке?

Він посунув її до себе й аж тоді помітив, що то не течка, а коробочка. Борозна хвилину помовчав і сказав:

— Коні, мічені таврами.— І в ту ж мить власні слова здалися йому фальшивими, він подумав, що на крутих гребенях його таки добряче заносить. Він не любив пози, ніколи мислено не посягав на далекі займища, не вибігав на вершечки горбів, на яких би інші могли його бачити, не думав абстрактно про благо для людей. Він звик його робити. Нехай невелике, як оте його опромінення світловим пучком насіння буряків, що вже цього року дали добрячий урожай у колгоспі імені Щорса, але конкретне, і не виказувати його як благо й не чекати оплесків. А оце несподівано зааплодував собі сам. Він розсердився на себе, засоромився й похапливо розкрив коробочку.

На дні її лежало з півдесятка скелець. Звичайних предметних скелець, вже проявлених, білих, на кожному з них червоніла ледь помітна плямочка, здавалося, хтось брав скельця брудними пальцями.

— Я не розумію,— підвів голову Дмитро Іванович, відчуваючи, як дивне хвилювання охоплює його.

— Звичайні мічені атоми,— намагаючись говорити спокійно, щоб знову не зірватись на патетику і воднораз почуваючи, що теж хвилюється, сказав Борозна. — Я запустив мічений амоніл-тетрафос у суспензію. Він включився в реакцію. Пішов у реакційні центри... Ваші реакційні центри... Тобто... ви розумієте...

Дмитро Іванович слухав, але вже не чув нічого. Він підвівся з стільця, тремтячою рукою увіткнув у розетку вилку мікроскопа, що стояв на лабораторному столі, підклав скельце. В першу мить, мабуть, а напруги, не побачив нічого, далі перед очима мелькнула блідо-жовта пляма, схожа на білу тінь, він схопився обома руками за окуляр і сфокусував його. Дві білі тіні злилися в одну, вони були навіть не блідо-жовті, а рожево-жовті, схожі на сонця, ясні, просвітлені знизу, такі знайомі, такі звичні й незвичні воднораз. Бо ще не встигли два круги злитися в один, як він уже побачив по них чорні плями, більші й менші, розсипи чорних зерен, чимось схожих на ягоди ожини. Унизу, на зрізі, чорніла найбільша, в півнаперстка, посередині — дві менші, а довкруж них — ще менші, і вони розсипалися скрізь поміж острівців, і річечок, які були просто підтьоками — слідами не до кінця охайно виконаної роботи.

Пошук на сайті: