Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3216
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2731
Вечоріло, коли Дмитро Іванович добувся на луг до ями. Давно вже були скошені на лузі трави, рибалки та мисливці пообтоптували береги озерець, шорсткіше, сумніше шуміли очерети й осоки, але тиша й зараз була така ж глибока, і так само панував над лугом німий чар вічного спокою, вічного оновлення, сну й пробудження. Зараз луг засинав. Дрімав на високому стозі посеред лугу коршак, стишено, по-вечірньому попискували кулички на піщаній косі під тим берегом, низько, над самою водою просвистів табунець чирят — поспішав на нічне пасовисько.

Дмитро Іванович наживив обидві закидушки й позакидав у темну ворухку глибінь, а сам виліз на кручу й сів перепочити. Він намагався зануритись у тишу, але не міг. Йому заважав стрижиний писк і джеркіт, їх тут було безліч, стрижів, чи як ще їх називають, щурів, юрків, серпокрильців — усіх тих назвиськ він назнав за життя, у їхньому селі їх називали ластівками, як і справжніх ластівок. Вони гніздилися в кручі, дірки були повидовбувані так густо, що круча скидалася на бджолині стільники. Прудкокрилі птахи літали понад самою водою, вони переганяли один одного, раптом повертали назад, шугали прямовисно вгору — жили своїм, не зрозумілим для людей життям. Там, мабуть, були свої трагедії і свої радощі, щось то змушувало одні чорно-білі грудочки ширяти вільніше, швидше, вище, інші літали малими колами, а були й такі, що мовчазно сиділи на грудді під кручею.

І раптом Дмитрові Івановичу пригадалося, що саме отут минулого літа він бачив незвичайного птаха. Серпокрильця-альбіноса. Він був білий, як грудка першого снігу, і такий же ніжний, і надзвичайно веселий та прудкий. Він літав, як біла блискавиця, й чомусь було дуже гарно дивитися на нього. Правда, не раз доводилось бачити, як інші птахи нападали на альбіноса, біленький стриж ніколи не вступав у бійку, він якось легко зміняв напрям польоту й знову мчав з веселим джеркотом понад річковим плесом. Дмитро Іванович пам'ятав, що йому була вдивовижу веселість птаха. Адже хіба не відав, що не такий, як інші, що позначений білістю навіки, що ця білість може принести йому чимало біди і в своїй зграї, і од інших птахів! А може, саме вловлюючи це, він якось особливо почував власну чистоту, сліпучу білість крил, і те наливало серце п'янкою бентежністю, він пив життя великими ковтками, щоб за короткий час спити те, що інші будуть пити довго.

“Я бачив його торік восени. Чи ж повернувся він на рідні береги? Чи те, про що я з острахом думав тоді, вже сталося?—розмірковував Марченко, гарячкове бігаючи поглядом понад водою. Білого серпокрильця не було.— Може, він уже сховався в одну з чорних нір на спочинок? Ні, він завжди літав допізна. Та й якби він літав сьогодні, я неодмінно помітив би його ще тоді, коли прийшов. Отже, оте, гірко сподіване, збулося?”

Дмитру Івановичу стало сумно й аж трохи неприємно, мовби то він накликав своїми думками на білого серпокрильця біду. Звичайно, не він її накликав. Так мусило бути.

“А може, білий серпокрилець десь в іншому місці, на вищих кручах, над ширшими плесами?” І не вірилося.

Дмитро Іванович важко підвівся й заходився лаштувати ложе на ніч. Наносив сухого бур'яну, назбирав сіна, що його ще раніше, до нього, брали з покосів рибалки, вимостив неглибоку ямку під росохатою, з обтіпаним гіллям вербою на кручі. Поклав фуфайку, а сам спустився прокопаною в кручі стежкою до води. Вона на очах міняла кольори на темніші, тугіші й, здавалося, уповільнювала плин.

Ліву волосінь щось посмикувало, він витяг закидушку на берег. На гачку сидів йорж. Він був чорний, колючий, з великими, що синьо відсвічували проти зір, скляними очима — головата потвора, яку, як йому здавалося, він витягнув з іншого віку. Викинувши його, витягнув другу закидушку й теж зняв з гачка таку самісіньку потвору. Він закидав волосіні ще багато разів, але принаду об'їдали йоржі. Урешті, втомившись, закинув востаннє, а сам виліз на кручу й сів під вербою. Річку й луку вже обклала м'якими, темними крилами ніч. Місяць ще не зійшов, тільки жовті серпневі зорі виблискували у високості. Вони були рідкі й чомусь сумні. Темний ліс на тому, нижчому, березі здавався чорною брилою. У ньому пронизливо й моторошно кричала якась птаха: “Іхі-хі-хі-у, іхі-хі-хі-і”,—зринав то з одного, то з другого місця божевільний лемент, очевидячки, птаха перелітала з місця на місце. Дмитро Іванович знав цього крикуна, колись він бачив його тут удень. То була велика чорна птиця, схожа на дятла, а може, й з породи дятлових, тільки дуже велика. Але він ніколи не думав, що вона літає вночі й кричить так моторошно. Може, вона й справді збожеволіла? Чи птахи не божеволіють ніколи? їх не мучать страшні думки, й за ними не ходять породжені ними кривди?

Дмитро Іванович не почував страху, проте його серце не знати чому обійняла туга, народжена чеканням чогось лихого для себе, вона виходила з нього й розпросторювалась понад ним, а може, навпаки, й то таки скорше так — його серце акумулювало її з луки, з лісу, з тужного крику чорного птаха, з зір. Дмитро Іванович уже давно збагнув: світ не тільки сміється, народжується, а й сумує, чекає, печалиться за чимось, що не збулося в ньому самому, як часто не збувається в людині. Мабуть, оце саме й був один з таких його моментів, недарма ж так важко німувала лука й так тривожно тремтіли зорі.

Дмитро Іванович сидів на пустельному березі, перед ним унизу текла чорнильно-синя ріка, над ним шорстко шуміла поламана бурями верба, й з усіх боків його обступала темінь. Вона наповзала з луки, звішувалась на темному череві з кручі й хлебтала з річки воду. Він почував її На своїх грудях і горлі, але вона народжувала не страх, а тільки якусь дзвінку тугу в серці. Знову закричав у лісі птах, і той кднк ударився об воду й затріпотів під кручею майже біля його ніг: “Певно,— подумав Дмитро Іванович,— та птиця кричить од самотності”. Він теж почувався самотнім. Він уже давно приглядався до багаття, що блискотіло поруч од нього. Міг спробувати запалити багаття й собі — назбирати під кручею паліччя, всілякого хмизу, що його назносила вода,— але зрозумів, що й біля багаття залишиться самотнім. Десь там, у селі, сплять дружина й діти, він міг піти до них, але йому не хотілося їх будити. А його непереможно тягло до людей. І тоді він підвівся, почепив на сучок кошик, щоб сніданок не впорали собаки, і пішов на вогонь. Він ішов не навпрошки, лукою, хоч то було значно ближче, але там міг забрести у болото, а понад берегом. Ішов сухогруддям, далі чагарями, тоді по глибокій піщузі й знову продирався через чагарі й, здавалося, зовсім не наближався до багаття. Потім спустився в долинку, збивав черевиками колючки в висохлій затоці, а коли піднявся на трав'янистий горб, багаття мовби само підскочило до нього. Воно горіло на невисокому березі, біля нього сиділо двоє. Один у накинутій наопаш фуфайці, голомозий — проти вогню поблискувала широка залисина, другий у береті, молодший, полум'я грало йому на вилицях, і вони здавалися бронзовими. Поміж ними на розстеленому клейончастому плащі стояли півлітра, дві зелені пластмасові чарки й лежали огірки, помідори, хліб, ще якась закуска. Молодший тримав у одній руці ніж, у другій настромлений на шпичак кришень сала, підсмажував його на вогні. Жир скрапував у багаття, й воно одпльову-валося червоними іскрами.

Дмитро Іванович пошкодував, що прийшов сюди. “Очевидно,— подумав,— це якісь браконьєри, в кращому разі бариги, хто інший кружлятиме сивуху глупої ночі”. Опріч того, він почував ніяковість: вишкрьобав із верболозів просто до чужої чарки; він знав, як неприязно дивляться на таких зайд усілякі випивохи. Але й вертатися було ніяк. Він привітався, умить в його голові зринула “легенда” — він забув сірники, прикурить і піде. На щастя, сигарети мав, узяв їх так, про всяк випадок,— на природі він майже ніколи не курив,— Дмитро Іванович хотів викотити з вогню жарину, але старший рибалка,— а це таки були рибалки, біля куща стояв рибальський справунок,— подав йому сірники.

— Сідайте до вогню,— сказав він і посунувся вбік.

— Та ні, спасибі,—зніяковів Дмитро Іванович.—Прикурю й піду до своїх закидух. На сома вийшов,— виправдовувався він, адже ловіння такими снастями в цьому році вважалося забороненим.

І одразу ж подосадував на своє виправдання — кому яке до того діло, хто його смикає за язик?

— І багато впіймали?—з хрумкотом розкусив огірок лисий, і справді не зважаючи на його пояснення.

— Та жодного...— знову зніяковів Марченко.

— А звідки ж ви знаєте, що то соми? —засміявся лисоголовий.— Та ви сідайте. Юрку, сполосни чарку.

— Що ви, що ви,— запротестував Дмитро Іванович, але Юрко вже звівся на ноги й пішов до річки. Це був високий красивий парубок, помивши чарку, він граційно поставив її перед Дмитром Івановичем і сів на своє місце.

— Ви думаєте, ми якісь алкаші? — знову посміхнувся старший.— Ну, ну, не заперечуйте. Глупа ніч, а вони сидять удвох на лузі й давлять водяру. Мабуть, і я б так подумав. Просто запізнились на вечірній кльов — застряли в піску, потомилися, рано вклалися спати. Лежали-лежали, а воно не спиться, і чогось так стало на серці — не то важко, не то порожньо,— то ми оце піднялися, розіклали купайло й сіли. Юрко, правда, як почув про півлітру, з усіх чотирьох побіг, завтра йому вже не припаде, ми своїм транспортом, онде за кущами лайба. Боюся, звикне, негідник.

— Ну, дядьку Миколо...— засоромився Юрко.

— Хіба мало звикає?—правив далі лисоголовий.— А йому при його професії взагалі треба триматися подалі од цього зілля.

— А чого? — запитав Марченко, відчуваючи, як гаряче побігла по жилах горілка і як в одну мить мовби легшим стало тіло.

— Він кранівник. Один неточний рух,— і вічна вам пам'ять, дядьку Миколо. Мені себто. Я внизу гірую. А хто ж ви будете, якщо не секрет? — запитав і примружився хитро, але приязно.

Дмитро Іванович чомусь відчув, що збрехати цьому чоловікові не зможе.

і— Професор, доктор наук.

— О-о,— здивовано потягнув дядько Микола. — І яких наук?

І знову Дмитро Іванович зрозумів, що не зможе одказати так, як одказував деяким далеким знайомим: мовляв, фотосинтез, це оця горілка, і огірки, і цибуля під горілку, й повітря, яке вдихаємо разом з цигарковим димом. Для цього чоловіка це було б просто образливо.

Він промовляв повільно, намагаючись розповісти зрозуміло й водночас свідомо дбаючи про цікавість своєї оповіді. Він сам незчувся, коли й з чого захопився. Од тієї уваги, з якою його слухали, од внутрішнього бажання вибалакатись, звільнити душу од решток тягаря? Так чи так, але далі говорив у звичній йому манері, вимахуючи руками, повсякчас звертаючись із запитаннями до слухачів і відповідаючи на них. Він розказував про все: про те, як створював лабораторію, як досліджував хлорофілові зерна в світловому спектрі, як йому спала думка про отой невловимий мент перетворень у зеленому листку, як вони шукали, як опинилися в глухому куті і як їм допоміг Борозна. То була справді захоплива оповідь, повна радості й трагізму, як була ними повна й сама робота. Він тільки тепер зрозумів те. А також зрозумів, що все те йому необхідне і що воно глибоко проросло в нього. Мабуть, так само глибинно, як сонячний промінь проростає в трави, в дерева, в людей — все суще на землі.

Він здивувався, що розповідає все це незнайомим людям. “Невже,— зринула думка,— я роблю це у відплату за горілку та за тепло багаття, біля якого мене прихистили?” І одразу ж зрозумів, що це не так. Що це таки відплата, але за інше тепло — душі, серця, якими люди одвіку гріють одне одного. Оці двоє людей збудували для нього дім,— для нього чи для когось іншого, це не має значення,— хтось виростив хліб, який вони їдять, а він теж клопочеться й працює, щоб виправдати будинок, хліб і тепло людських сердець, він не боржник перед ними, а вони перед ним, і саме в цьому краса й щастя життя. Він не почував ні сорому, ні ніяковості перед своїми новими знайомими, і зовсім не тому, що ось викурить ще одну сигарету, встане, попрощається і назавжди скінчиться їхнє знайомство; просто їх несподівано, але міцно зв'язали невидимі нитки приязні та доброзичливості.

У ту мить він подумав, що на великій і широкій землі люди можуть дуже легко порозумітися, треба тільки не ховати своїх думок і не плекати лихих замірів, треба щиро й відкрито йти до багаття, запаленого в пітьмі.

Та думка вже нічого не змінила в ньому самому. Вона лише принесла радість, і не бурхливу, а якусь тиху, радість і відчуття спокою, саме спокою серед людей, коли хочеться з ними говорити, хочеться разом мовчати.

Вони засиділись допізна. На сході поблискувало, неначе хтось бавився кресалом. Щось у тому було — в обіцянці грози чи погрозі нею. Принаймні не хотілось вкладатися спати, поки вона не прийшла. Вчора вона не дала йому спати. Він уклався на заскленій верандочці, і коли вона розгулялася, громовиця й спалахи розбудили його. Він лежав з розплющеними очима, коли спалахувала блискавиця, то висвітлювала верандочку до дна, дарма що та була густо накрита старою грушею. А коли згасала, перед його зором ще довго біліли великі, у дощових краплях груші. Шуміла злива, й груші важко гупали біля верандочки; коли він при черговому зблиску звівся на ліктях, то побачив, що трава внизу густо встелена грушами, йому захотілося вибігти, назбирати їх, але не одважився пірнути під дощ. І так йому було гарно слухати зливу в листі й чути той важкий, земний, стиглий гупіт, що навіть зараз, згадавши, що був далеко од хати і не мав надійного прихистку, знову захотів, щоб прошуміла злива. Вони залізуть у машину, й слухатимуть її шум, і гомонітимуть до ранку.

Але сьогодні вона пішла стороною. Вони випили всю горілку й викурили півпачки сигарет “Столичні”; Марченко хотів іти на свій белебень, але вони не пустили й поклали його на надувному матрацику біля машини.

Дмитро Іванович спав міцно, чи то од випитої горілки, чи од того, що не виспався вчора, чи якоїсь чистоти й легкості, що настали після його незвичної сповіді. Він проспав схід сонця, коли встав, воно вже кругліло височенько над лісом по той бік річки. Його нічні співрозмовники, взуті в гумові чоботи, вже стояли у воді з вудками в руках. Дмитро Іванович подякував їм за нічліг і пішов до верби. Повитягавши порожні закидушки, розмішав з глеєм кашу, розмотав вудку. Кльов цього разу був гірший, ніж тоді, коли поштар вручив йому телеграму про нещастя з Андрієм, але він таки впіймав в'язя, двох підлящів та зо Два десятки дрібноти.

Вернувся до хати десь на початку одинадцятої години.

На подвір'ї на нього чекала несподіванка. Юшка вже варилася. Вона саме закипала у відрі, підвішеному на великій дерев'яній тринозі над вогнем, розкладеним у кінці саду. Біля відра поралася баба Варка, в помічниках у неї ходили... Юлій і Микола. А трохи збоку, під кущем порічок, солодко спав “запрограмований на кохання” Євген. Хлопці приїхали привітати його з днем народження. Це зворушило Дмитра Івановича, то більше, він знав, що тут не було підлабузництва, намагання сподобатися начальству — всі троє на таке були просто нездатні. Та й вони не сказали, що приїхали привітати Дмитра Івановича з днем народження. Мовляв, захотілося покататись “ракетою”, покупатись, позагоряти, а комусь і спала щаслива думка: давайте потривожимо шефа.

Обідали на траві під грушею-лісівкою, що вже почала сипати додолу маленькі й міцні, як крем'яхи, грушки. Одна впала Євгенові в тарілку, і він насправжки злякався, й було багато реготу. Особливо розвеселилася Маринка, вона намагалася тихцем кинути у Євгенову тарілку ще з півжмені грушок, і він ловив її, й перекинули тарілку, і Дмитро Іванович насварився на обох дерев'яною ложкою-довбанкою, що їх виклала на ряденце баба Варка. До юшки була “Старокиївська”, її повільно розливали в чарки, випили за Дмитра Івановича, за його родину, за роботу, невдовзі хлопці почали зриватися на пишніші тости, але Марченко не підтримав їх. Він взагалі не любив пишнот, ніяковів перед ними. Він проголосив тільки один тост, який трохи спантеличив хлопців: за Борозну. Дотримуючись даної тому обіцянки, він їм нічого не розповів, а тільки сказав, що Віктор Васильович дуже здібний науковець, вельми порядка людина й що анонімка не має до нього ніякого стосунку. У цьому впевнився рішуче. Він пошкодував, що їм не доведеться працювати разом, і порадив хлопцям, коли завтра вертатимуться додому, заїхати по дорозі на Бережок і провідати Борозну. Спробувати з ним поговорити, можливо, він ще передумає. А ні — то хоч просто попрощатися по-людському.

Після сніданку всі пішли па річку, а Дмитро Іванович ліг у кімнаті подрімати. Спалося йому погано, заходжувалося серце (після чарки завжди так), і заважала Маринка, котра кілька разів прибігала то за надувним кругом, то за цукерками, то ще за чимось. Він устав трохи розбитий, з болем у голові. Тим часом повернулися з річки хлопці, вони були мокрі, веселі й голодні, доїли юшку й упорали ковбасу, яку вранці майже ніхто не їв, хотіли знову йти на Десну, але тут взяв у свої руки провід дід Олекса. Він запропонував піти по гриби. З того, що сказав “по гриби”, а не по маслюки, з того, що з темного чулана виставив цілу шерегу корзин і корзинок, Дмитро Іванович зрозумів, що грибування буде розкішним.

Веселим гуртом вирушили в путь. Попереду дід Олекса з Маринкою, за ними Юлій, Євген, Микола і Андрій, позаду ступали Дмитро Іванович з Іриною Михайлівною. Ірина Михайлівна ніколи не була охоча до всіляких походеньок і мандрівок, але сьогодні залюбки вибралася й вона. Йшли довго. Розрідженим соснячком, у якому повсюдно руділи лапаті гірчаки, стежкою через зоране поле, знову стежкою через соснячок, ще зовсім молодий і такий хирлявий, що в ньому на половині сосонок колючки були жовті, а на деяких пообсипалися зовсім. Першим збочив із стежки Андрій, зірвав цілий кущ сухуватих, але не червивих маслюків, за ним кинулась Маринка, однак дід Олекса підняв угору руку, закликаючи не відволікатися і йти за ним. Шлях їм перетяла дорога, колись добре в'їжджена, а тепер заросла травою. Вони повернули ліворуч по дорозі. У праву руку од них тягнувся соснячок, у ліву — теж соснячок, але вже вищий і густіший, поміж ним біліли берізки та височіли молоді клени. Тут пішли низинні місця, попід соснами вже не жовтів пісок, а росла висока, хоч і рідка, трава. З лівого боку в тісній, маленькій долинці вигулькнула березова і дубова оаза, вона була густа, закучерявлена ліщиною і крушиною й підступала до самої дороги. Дід Олекса зупинився навпроти оази, поставив на дорогу корзину й дістав саморобну вишневу люльку.

— Ану, хлопці, мотніться в цей гайок,— сказав він.— Треба перевірити.

Хлопці, а з ними й Маринка, шаснули в кущі, а дід Олекса закурив люльку. Він стояв посеред дороги, високий, білобородий — поліщук з давніх лубків,— і значуще всміхався. З його усміху Дмитро Іванович зрозумів, що він послав хлопців не перевіряти, а взяти вже знайдене.

Хлопці й Маринка справді незабаром вернулися, несучи в корзині зо два десятки великих темно-бурих боровиків. Дід нічого не сказав, підняв корзину й рушив далі. Вони пройшли ще з півкілометра (Маринка вже стомилася, й хлопці по черзі несли її на плечах), тепер соснячок, що ріс ліворуч,— од дороги його відокремлювала неглибока стара канава, поросла ліщиною і лозами,— був інакший. Власне, такий, як і раніше, але поміж ним рівненькими рядками бігли в глибінь дубки й берізки. Смуга сосняка — пасемце дубів і берізок, знову смуга сосняка — й знову листяна посадка.

— Отут і грибуватимемо,— сказав дід Олекса.— Ставайте кожне на отаку смужку й прямуйте нею до кінця. Не бійтеся, не заблудитесь. Усі ми вийдемо на луг. Лупатимуться гайочки — теж обдивіться їх зокіл. Всередину не лізьте, там нема нічого. Дмитре Івановичу, ви ставайте сюди. Ти, мала, з ким підеш, з мамою?

Дмитро Іванович зайшов у ліс. Перед ним бігли в далечінь чотири ряди струнких берізок та теж струнких, під-чухраних дубків. Вони вже обігнали в рості сосни, піднялися над ними метрів зо два. Сосни стояли тихі, мовчазні, мовби неживі, а берізки й дубки перешіптувались листом, і над головою в Дмитра Івановича котився тихий, ласкавий шум. Особливо гарні були берізки, гарні в своїй молодості, нестримному зрості, зеленому кипінні. Осінь ще не спалила їм крил, і вони маяли ними, мовби летіли над сосновим бором.

Унизу росла висока трава, але вона була рідка й уже пожухла. Марченко подумав, що дід Олекса цього разу таки дав маху, привів їх не туди, куди треба.

Але в ту ж мить побачив попереду в траві щось червоне, яскраве, кинувся до нього й зупинився в подиві. То був красноголовець. Великий, на високій рівній ніжці, він аж різав очі чистотою червоної барви. Неподалік од нього росло ще два менших. Дмитрові Івановичу аж жаль було підтинати ножем таку красу. Він поклав їх у кошик, але, тільки рушив далі, знову наштовхнувся на два чималі красноголовці, схожі на збитошних хлопців у червоних капелюхах. Потім знайшов білий гриб. Він ріс у розпрузі між листяною посадкою і сосняком. Десь збоку верещала Маринка, видно, й там ходила удача.

Пройшовши ще трохи, весь час підтинаючи то красноголовця, то боровика, а то й білого гриба, Дмитро Іванович наштовхнувся на зелене диво. То був один з тих гайків, про які казав дід Олекса. Він ріс у долинці, на просторі — сосновий бір перед ним відступив — і здавався одним велетенським кущем. Власне, він і був одним кущем — три чи чотири кремезні дуби, що сплелися кронами, берези й клени, які щільно обступили їх, а під ними й докруж ліщина, крушина, калина — могутні зелені груди, які дихали одним дужим подихом. Йому здалося, що він чує їхнє дихання. В тому зеленому кипінні — кілька червоних, коричневих та білих барв, але вони тільки підкреслювали чистоту зеленої барви. Біля вершечка найвищого дуба в розсосі чорніло сороче чи вороняче гніздо, а трохи нижче ходив по товстій гілці лісовий модник і франт дятел-крутиголовка. У червоному капелюсі, червоних штанях, рябому галстуці, він ніби пританцьовував на гілці, поклюкуючи дзьобом по товстій дубовій корі. Проте всім лісовим мешканцям відомо, що крутиголовка хоч трохи й франт, але зовсім не піжон, що походить він з трудової сім'ї і сам теж великий трудар. Що й живе він менше за інших птахів — усього два-три роки, бо од важкої праці порушується щось у його голові. Може, він наживає собі гіпертонічну хворобу, як деякі клопітливі люди?

Дятел не вельми зважав на Дмитра Івановича, клював і далі, тільки сховався на той бік гілки. А Марченко, щоб не сполохати його, й собі одступив за ліщинове гілля.

Довкола гайка росла густа висока трава, а в ній червоніли красноголовці й буріли боровики та білі гриби.

За кілька хвилин Дмитро Іванович наповнив кошик майже доверху. Коли він зупинився перепочити, то подумав, що йому ще ніколи не доводилося бачити стільки грибів. Та ще й не десь у гущавині, в далеких лісових нетрях, а на просторі, за три кілометри від села.

І враз він зрозумів, що то не випадково. Що це йому подарунок на день народження од діда Олекси. Йому і його родині. Очевидно, це дідове займище, він назвав його і беріг до цього дня.

Дмитра Івановича заповнила тепла хвиля вдячності. Мабуть, подумав, дід Олекса теж знав про його клопоти й нещастя і хоче допомогти йому стерти про них згадку ось цим дарунком. Він був дуже дорогим для Марченка, саме співчутливістю і теплотою; дід Олекса мовби подарував йому оцей день, з красою дозрілого літа, зеленим шумом, прохолодним вітерцем і щедрими сонячними бризками. І ще він подумав, що тепло, акумульоване дарунком, не адекватне його коштовності. Часом одна-єдина цигарка буває дорожчою за золотий портсигар.

І тут йому зненацька пригадалося, як узимку сорок другого року він стояв у снігах за Волгою. Він і ще тридцять восьмеро солдатів навчалися у прискореній тримісячній командирській школі. Школа містилася в двох невеличких пристанційних будиночках зруйнованої бомбами станційки. У них тоді був чудесний учитель, він же й начальник курсів, і замполіт,— Захар Максимович Родін. Він уже одвоювався, у нього в спині сиділо три осколки, один — за кілька міліметрів од хребта; він був значно старший за них усіх — під сорок, сорок точно, й здавався їм майже дідом. Захар Максимович мешкав з дружиною і дочкою у будці колійного обхідника. Зима тоді видалася сніжна, сувора, просто скажена. В степу гуляли шалені, крижані вітри, вони обривали на дахах залізо й видували тепло з старих, розхитаних станційних будівель. Курсанти давно попиляли в'язи і акації, що росли на станції, і мерзли нестерпно. Але найгірше доводилось Захару Максимовичу з дружиною і малою дочкою, їхнє помешкання обдувалося вітром з усіх боків, воно було як одна холодна камінна брила. В один з таких днів хтось довідався, що завтра Захару Максимовичу сорок років. Що могли подарувати йому вони, курсанти, коли весь взвод голився однією бритвою — решту поміняли на хліб. І тоді вони пішли вночі за вісім кілометрів у байрак і спиляли два в'язи. Брели по пояс у снігу, прострілені наскрізь сталевим вітром, і кожен ніс на плечі метрову колоду або в'язку паліччя. Тихенько склали все те багатство біля будки й пішли в холодну казарму, не взявши собі жодного поліна.

За тиждень усі вони виїхали за призначеннями у військові частини. І до самої весни, пробиваючись з автоколоною у глибоких снігах, замерзаючи в кабіні на ослизлій од ожеледі дорозі, Дмитро Іванович думав, чи ж вистачить Захару Максимовичу дров до весни. Він чомусь дуже часто думав про це. І не раз згадував потім, пізніше.

Дмитро Іванович поставив кошика й одійшов убік. Він не міг одвести очей од схожого на величезний зелений стіг гайка. Обступлений з усіх боків нижчим лісом, освітлений сонцем, гайок аж кипів зеленими соками. То була ціла киснева держава, досконало вибудувана, гармонійна, красива. То був його помічник, друг, побратим. Це він напував киснем Дмитра Івановича, а Дмитро Іванович клопотався, щоб йому краще дихалося. Вони обоє пили сонце, од сонця починалися, завдячували сонцеві життям. Хтось із учених, хто саме, Дмитро Іванович не міг пригадати, сказав, що сонячний промінь грає у нашій голові. Хто зна, Що саме він мав на увазі. Так чи так, але він сказав добре.

 

 

Сторінка 39 з 39 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 > У кінець >>

Пошук на сайті: