Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 7)

— Та ні. Якщо говорять,— її нема. І взагалі її нема. Це щось ніби чорт. Його ніхто не бачив, а страшно.

“Ого,— сказав собі Борозна.— Якщо його страшно тобі... Чи не хочеш ти звернути все на невдачу в заміжжі...”

А проте його чимдуж захоплювала ця розмова. Він уже встиг переконатися, що Неля не пустенька чепурушка, вона чимало чигала, чимало знає. А водночас вона так щиро дивується тому, чому й він у свій час дивувався, так серйозно і захоплено округлює очі. І таке в неї співуче і круте “о” (“Та що ви?”), і так вона співуче вимовляє його ім'я та по батькові...

Борозна нахилився до Нелі — просто хотів роздивитися її очі, вона витлумачила це по-своєму й одхилилася. Він побачив, як ледь нахмарилися її брови, але не міг відгадати, вдавано чи насправді. Він відчував якусь неясну тривогу, якесь дивне хвилювання. А ще почував, що й справді нізащо не зміг би отак просто обняти Нелю, обняти й поцілувати, це було б неприродно, дерев'яне й або розсердило б, або розсмішило її. Ну, навіть якщо б вона не розсердилась і не розсміялася, однаково обоє б відчували не пал сердець, а щось... що так треба, так мусить бути, тобто вони б спочатку обмислили поцілунок розумом. І був би він прісний, майже “ерзацовий”.

Тепер він переконався остаточно, що з самого початку взяв неправильний тон, настроїв себе не на ту хвилю. Ну, він не був серцеїдом. І не затер слів про кохання до полиску. Одначе ж знав їх. Щиро чи нещиро казав не раз. Навіть мав свій “сюжет”. Але застосовувати його до Нелі, до оцієї чортиці, годі було й думати. По-перше, вона б відгадала, висміяла, по-друге, почував, що втратив би повагу до себе. Він і далі розглядав цю їхню зустріч неначе в двох проекціях. Думав про неї холодно, чи принаймні намагався так думати, тверезо судив про Нелю, але почував, що йому небайдужа оця розмова й те, як складуться їхні стосунки. Й провадив далі химерну, двозначну й трохи жартівливу балачку.

— Поки що вона є. Та ось доведуть, що це не що інше, як особливий вид енергії, тоді і їй кришка. Отже, треба поспішати.

— Ви мене розчарували,— сказала Неля.

— Чим? — намагався він подивуватись якомога дужче й справді трохи здивувався.

— Я думала... у вас є якась красивіша легенда.

— Що-що? — запитав він.— Яка легенда?

— Ну, ота... Яку видумують шпигуни для тих, хто їх ловить. А серцеїди для дівчат... Він щиро розреготався.

— То, виходить, усе тільки в легенді? То я її вигадаю. Повірте авансом.

— Ні, авансом не вийде...— жартувала вона.— Ви ще скажете, на виплат...

Вона трохи кокетувала з ним (кокетство дається жінці природою, як ластівці уміння літати), боялася видмися кокеткою, їй більше хотілося, щоб він відчув у ній колегу, науковця, хоч і розуміла, що те їй може нашкодити в його очах. Колег йому вистачало без неї.

Вони вели гру. І все, що вони говорили, тільки якоюсь мірою відбивало те, що насправді тамували в душах. І все ж їй вдавалося бути безпосереднішою більше за нього, вона його не ловила, якби ловила, мабуть, він би якось те відчув і взяв над нею гору. А так він почувався в програші.

Йому здалося, якби він зараз її легенько обняв,— вона б не випручувалася. Але надто все було неприродно. Поки він над цим роздумував, Неля сказала, але вже зовсім інакше, серйозно й майже сумно:

— Якщо доведуть, що то тільки особливий вид енергії, тоді всьому кінець. На любові усе тримається.

  Що це — її природна дитинність — заглянути за найвищий паркан? Так чи так, але це велика магія світу, яка тяжіє над людиною і яка штовхає людство по якомусь не відомому йому шляху. По краю, понад прірвою, щоб заглянути в неї. Куди приведе той шлях? Це невідомо. Іншого людині не дано. Та чи так це й погано — вічно кудись прагнути, йти, летіти...

У цю мить йому страшенно захотілося, щоб Неля відчула те, що відчуває він. Щоб стиснулася отак душею, щоб упало в порожнечу серце й завмерло, затерпло на мить, а відтак мозок пропалив крижаний холод, щоб на тому місці встав чорний біль, ще дужче окресливши самотність. Тоді б їй захотілося втекти звідти. Тоді б вона зрозуміла його...

— Хочете, Нелю, я розкажу вам про чорні дірки неба?—запитав він, і було в його голосі таке щире бажання віддати щось із себе, якусь часточку себе, що вона, хоч уже й збиралася йти, не одважилася відмовити. Вона зрозуміла, що це треба для нього. Що інакше він образиться, чи й не образиться, але поміж них ніколи не продзвенить та струна, без якої людям не зрозуміти одне одного...

Він розповідав натхненно. Хвилинами їй здавалося, що він посвячує її в щось своє, глибинне, потаємне, вона й справді збагнула оту пекельну силу й самотність, їй відкрилося відчуження, до якого, на щастя, не дійшли і не дійдуть люди, але яке може стояти засторогою і на їхньому шляху. Це були хвилини зближення, правда, не того, інтимного, коли зближують мимовільний доторк, віддих, незрима хвиля, що б'є з мозку в мозок, з серця в серце, а якогось іншого, яке, однак, передує тому. Він зрозумів це. І сказав напівжартівливо, але так, що жартівливість — то тільки можливість утекти, переступити в разі чого на іншу кладку.

— Через те всі закохані дивляться на небо.

— Може, шукають там того, чого не можуть знайти в собі?

— Може,— подумавши, погодився він.— Тільки бездонність — і там, і там. Вистачить шукати на весь людський рід.

— Ну, а коли знайдуть?

— Знайти — не можна. Життя — це безкінечність. У тім його сенс.

Угорі, не дуже високо, мабуть, щойно піднявся з Жулян, летів літак; спалахував червоний вогник, неначе знак тривоги чи перестороги комусь. Вогник зник, і одразу в парку сяйнули ліхтарі, впали чари, стало неможливо розказувати про небо.                                     

— У місті немає неба,— сказав Борозна.— Ми його тут не відчуваємо і не живемо з ним. Ось погляньте сюди...

Вія не хотів, щоб вона йшла, намагався якось затримати й не внав як. Запропонував піти посидіти в ресторан, але сам зрозумів, що то ні до чого, — у голові ще стояв туманець після сабантуя.

Вони пішли до трамвая.

Вія провів її до самого дому. Вона жила на Русанівці, на набережній, на шістнадцятому поверсі, тільки вікно її квартирки виходило не на Дніпро, а на Дарницю. Вони стояли біля низького штахетика під молоденькою тополькою. Неля погойдувала на пальці сумочку, поривалася йти, а йому страшенно не хотілося відпускати її, й знову не знав, як її затримати. Йому здалося, якщо він зараз не затримає її, то вже не зуміє привернути до себе ніколи. Ось вона зараз піде, на шістнадцятому поверсі засвітиться вікно. А він піде до себе.

Його аж холодом обдало, коли згадав свою холостяцьку кімнату, й стало самотньо та пустельне на душі. Він оглянувся — набережна була майже порожня, поодинокі перехожі поспішали додому—до світла, до тепла. До тепла чиїхось сердець, до тепла чиїхось губ... Звичайно, він був занадто самовпевнений — у такої красивої жінки багато залицяльників. Молодих. Не отаких... ассірійців. Вона піде й забуде про нього. В якусь мить він подумав, що оця його туга тимчасова, що густий, майже розпачливий смуток завтра розвіється, але то буде завтра, а зараз він не може піти отак, не залишивши їй у серці спомину чи бодай якоїсь зарубки в пам'яті. А як він може залишитися з нею, що ще розказати? Про квазари? Несосвітенний дурень, хотів полонити її ерудицією! Та їй ті чорні небесні дірки — вона, може, чекала чогось суттєвішого...

Ні, тоді міг попсувати все.

Йому страшенно, до болючої млості в серці захотілося взяти її за руку. Затримати бодай ще на хвилю... Та як затримати? І враз йому мовби сяйнуло в голові, і він, потерпаючи од радості й од якогось тривожного холодка, сказав:

— А знаєте, Нелю, чого я не захотів керувати групою?

— Чого? — запитала вона майже байдуже.

— Я не люблю похоронів,— сказав Борозна.

— Яких похоронів? — виступила вона з-під топольки. їй на обличчя впав промінь од ліхтаря, освітивши красиве підборіддя, чіткі яскраві губи.

— Ну... Дмитро Іванович іде в глухий кут. Цей шлях не має перспективи.

— Звідки ви знаєте? — запитала вона так голосно, що випадковий перехожий оглянувся. Мабуть, він спочатку подумав, що бородань пристає до дівчини, а тоді зрозумів, що помилився.

— Ну, хіба я не можу до чогось домізкуватись,— відповів майже ображено. Він зрозумів, що образився не на неї, а на себе. Що вдруге за вечір сказав не те, що треба. Ну, перший раз — то дурниця, яких людина робить у житті безліч і які швидко забуваються. Але оце... Він ще не осягнув, у чому саме криється нетактовність, навіть більше, ніж нетактовність, якась загроза, якась небезпека. Проте знав уже напевно: не треба було цього казати. Через те відчув не просто досаду, а злість на себе.

— Нелю, не розказуйте нікому,— попросив.— І не подумайте, що я злорадію. Я теж прийшов працювати до Дмитра Івановича. Ну, нехай по мені це поки що не б'є...— І знову подумав, що треба хоч тепер бути правдивим до кінця.— Я недавно прочитав у французькому журналі статтю одного професора з Марселя. Вони теж працювали з амоніл-тетрафосом. Навіть кодові назви тотожні. У вас — exornut, а в них — principut. Вони прийшли до від'ємного результату. Він таки не вступає в реакцію. Ви ловите міраж... В АТФ немає попередника. Немає тієї миті — спалаху енергії, бурхливої реакції. Вона невловна, бо її не існує. Пробачте... що вийшло так красиво. Але ж ви справді ловите мить, якої немає. То — цікава фантазія Марченка, і більше нічого.

— Боже,— тихо й злякано сказала Неля.— Бідний шеф. Стільки років праці! Скільки надій... Це катастрофа.

— У науці буває таке...— Й зрозумів, що знову каже не те. Або не так.— А може, й помилилися вони. Зараз часто помиляються. Сотні методів перевірки, тисячі випадковостей. Один раз є, десять разів немає...

Вона ловила в його голосі невіру, й та невіра була переконливішою за слова. Він ще й далі казав про недосконалість сучасних методів перевірки, про заплутаність і неясність деяких місць у статті, про свої власні сумніви, але Неля була неуважна, ледве чи й слухала його. Вона тихо попрощалася й пішла.

Він стояв, чекаючи, поки засвітиться вікно на шістнадцятому поверсі. Воно не засвічувалось довго, так довго, що він аж почав хвилюватися, а тоді спалахнуло м'яким рожевим світлом, яке по хвилі пригасло, чи, може, його заступили. Йому здалося, що він бачить у вікні тінь, і хоч не був певний того, помахав рукою й пішов спустілою набережною.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дмитро Іванович ішов освітленою ліхтарями денного світла вуличкою і думав про те, як йому сказати про Світланину пропозицію дружині. Він шукав хідничка, яким би можна пройти розмовою легко, швидко, ні за що не зачепившись, ні до чого не привернувши уваги, — тобто сказати тонко, вміло, тактовно й воднораз так, мовби про щось незначне, звичайне. Чорти його батька знають, як сказати! Бо хоча всі в інституті думали, що його дружина нічого не знає про отой міраж, який стільки літ висів поміж ним і Світланою, та й справді вже не надавали йому ніякого значення, вона знала, й міраж перед її мисленим зором згуск майже в реальне видиво. Вона ревнувала затаєно, гірко, з роками ті ревнощі затвердли, і хоч не так ятрили, але їх можна було хіба що спалити разом з Іриною. Рухав тими ревнощами не страх, що він її покине, піде — з роками вона стала боятися цього все менше й менше, дивно, молодою, красивою чомусь боялася, а тепер ні. їй просто було кривдио. Ірині здавалося, що поруч неї живе ще щось, незриме, тривке, й вона не могла нічого з ним удіяти. І не мала за що вхопитися, щоб хоч викричатись чи бодай образити, обсміяти обох. І від того кривдність тільки більшала.

Так нічого й не надумавши, Дмитро Іванович повернув на Червоноармійську вулицю, підійшов до свого будинку. Жив він у старому, ще довоєнного мурування п'ятиповерховому будинку, обабіч якого стояли модерні, дев'ятиповерхові новобудови, та й майже весь квартал з цього боку був новий. Ті нові будівлі милували зір строгістю ліній, якимось ще не розакумульованим теплом і чистотою, випромінювали значно більше щастя, ніж усі інші — з важкими надбрів'ями вікон, стемнілими фасадами й скрипучими металевими ворітьми під'їздів. Принаймні так здавалося Дмитру Івановичу, і, мабуть, так воно й було, вже хоча б тому, що тут квартири люди одержали недавно, раділи й тішились ними. Червоноармійська вулиця — трохи гамірна, але Марченко міняти місце мешкання не збирався, хоч, мабуть, коли б попросив, йому, доктору, членкору, виділили б квартиру в академмістечку. Квартира його вдовольняла — недалеко від центру, зручно з транспортом, майже поруч базар, магазини, у вуличний гамір якось вжився, дружина, діти й зовсім не помічали його.

Двері відчинила Ірина, Ірина Михайлівна: всі вчителі, на відміну від людей інших професій, навіть академіків, мають повне ім'я, яке утверджується не тільки в школі, а й дома. Ірина Михайлівна — вчителька географії.

Вона стояла перед ним, витирала об квітчастий фартух руки, не поспішала вернутися на кухню, де щось шипіло й сичало. Помітила одразу, що він випив, певно, нервувалася, що припізнився, — була не в настрої.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3279
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2782

Пошук на сайті: