Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3205
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2724
У їхньому домі ніколи не було повної рівноваги. Не було, сказати б, своєї мікроатмосфери. Він теж давав волю нервам, щоправда, до певної межі, її він ніколи не переступав. І не те, щоб вони через нього жили “гірше за інших”. Адже не пив, не гуляв. Та на якійсь одній лінії, на якійсь площині так і не зміг стати. Насамперед у домі не було раз назавжди заведеного порядку. Отого “міщанського” порядку, коли діти слухняно сидять за столом, батько крає хліб, а мати розливає суп, коли один батьків погляд примушує дитину, котра розпустувалася, опустити голову над тарілкою з супом, коли “доброго ранку” і “на добраніч”, коли діти чинно розповідають про вивчені уроки й витрачені копійки і розказують все про себе та своїх друзів. Отого “міщанського” порядку, який, як він думав, — і, мабуть, справедливо, — привчає людину до порядку взагалі, виховує розважливість, спокій, слухняність. Частково в тому, що в них у житті не малося строгого порядку, було винне й їхнє життя — обоє працювали, обоє майже щодня па якихось засіданнях, нарадах — але більше самі. І знову ж насамперед він. Про це почав думати пізніше. Зрозумів з роками, що не усвідомив собі відповідальності виховання в сім'ї, назавжди залишився батьком-початківцем, якому свої наукові справи, замисли відсунули кудись на другий план клопоти родинні. Часом він так і думав: “Треба взятися за виховання”. І не брався. Та, власне, вже й не знав. з якого кінця приступити. Він з самого початку не зумів виробити якоїсь системи, а якщо сказати правду, навіть не думав про те. Просто хотів мати дружину, й дружину красиву, а Ірина таки була жінкою красивою. Красивою не якоюсь жагучою красою, а красою строгою, добірною: висока, струнка, високе чоло, великий ніс — всі риси обличчя крупні, вони творили своєрідну гармонію, вказували, як казали у них у селі, на “породу”. З таких жінок колись писали портрети. Та краса ще й зараз не зів'яла зовсім, але в неї вже одібрали багато промінчики біля очей, і ледь помітні зморшки на шиї, і приховані хною білі нитки в темно-каштановому волоссі. Ірина не бігла за нього заміж, довгий час він бачив у ній вагання й долав його, свідомо й настійно домагався її. Вона була по-жіночому розумна, певніше, тут мав вагу інстинкт, всі оті засоби сподобатись: зведені мовби суворо, а мовби й заклично брови, нахил голови, безпосередність та наївність. А за ними практичне сприймання життя, не затуманений погляд на речі та людей, їй би, мабуть, більше підійшов чоловік поважний, певний себе, свого місця в житті, скупий на слово, практичний, а не розкиданий, м'який, трохи нервовий Дмитро Іванович.

З свого боку Марченко й зараз не шкодував, що одружився на Ірині, навпаки, думав, що і в інших жінках не знайшов би більшого. Проте він не міг і не бачити, яка вона йому чужа. Вона чужа була й молодою, може,  ще більше, ніж тепер, але тоді він був молодий, власне, йому були потрібні всі люди й ніхто зокрема, почувався безконечним, дужим, йому достатньо було її краси і своїх планів на майбутнє. Ба ні... Йому хотілося, щоб вона супроводжувала його в поступі. А вона довгий час мала на думці лише власну персону. Вийшовши заміж, Ірина якийсь час — і це Марченкові було особливо кривдно — соромилась його. Знала, що він не вродливий, боялася, що подруги запідозрять, буцім вийшла з розрахунку, не запрошувала на свої інститутські вечори й просто не любила виходити з ним поміж люди. Потім те стерлося само по собі, й забулися всі інші дивацтва та примхи молодості. З роками десь у глибині душі впевнилася в його розумі, бачила, змушена була це побачити, й відчула залежність від нього в тій житейській клітині, в якій утвердилися разом. Вона вже почувалася певно тільки за ним, біля нього, на отому щаблі, що його посів він. Ні, це не була панічна боязкість жінок, які нічого не вміють і роблять всю ставку на чоловіка. Вона замолоду не робила ставки на чоловіка доктора. Вона виходила за його поступливу вдачу (це теж був розрахунок, хоч вона й не зізнавалася собі в цьому, а може, й не усвідомлювала), за його щирість, житейський досвід (у чому помилилась), їй лестило, що він молодий і вже кандидат, відомий у своїх колах, їй запам'яталося, як колись, тільки-но вони побралися, вона заповнювала на роботі якусь анкету і її запитав їхній шкільний невдаха-кар'єристик, хто в неї чоловік. Вона відповіла — старший науковий співробітник. І той не стримався, сказав з неприхованим єхидством: “Він і за віком старший?” — “За віком він значно молодший за вас”, — одрізала вона.

І трохи пізніше, як йому було тридцять два, на якихось іменинах двоє піжонів у картатих бобках залицялися до неї й всіляко хотіли принизити його, намагалися втягнути в словесне змагання. Кепкували з його наївної голубої сорочки, невміло зав'язаного галстука, й Мирон, його друг, котрий уже добряче причастився, нагнувся до одного з піжонів і сказав на вухо, але так, що чув і другий піжон, і всі за столом: “Ви, троглодити. Ваші мізки, складені докупи, не потягнуть, як його мозочок. А сорочок він може купити сто”.

Дивно, але все оце вживалося в її душі з амбітністю і перебільшеною власною значимістю.

Колись, напочатку, Марченко думав, що переінакшить дружину. Але тепер бачив, що ті його сподівання сміховинні, що перекроїти людську душу не можна. Ірина після двадцяти років спільного життя лишилася такою ж, як і в день їхнього одруження. Ну, щось змінилося в ній, але дрібне, несуттєве. Далебі, в ній було не так і багато лихих карбів, їй не в'ївся в душу егоїзм, і не заполонило бажання збагачення, в Ірині жив сильний інстинкт матері, господині, хоч і не була бездоганною господинею. Ліпші шматки за столом підсовувала йому, дітям, дбала за дім, за дітей. Потурала їм вельми. Не вміла загнуздати себе, у чомусь відмовити дітям, у чомусь поступитися йому, піти назустріч, спробувати зрозуміти. О, то велика наука — зрозуміти іншу людину. На жаль, він її теж збагнув мало. І лиш недавно почав здогадуватись, як взагалі рідко ми намагаємося зрозуміти когось. Ні, він таки дещо розумів у людях, одначе поверхово, неглибоко. Розуміти — це допомогти. І, крий боже, коли при тому зрине: “А в ім'я чого?”, “А що вони мені?” Що вони мені—це міньба, це торгівля душ. Часто люди живуть просто так. Для себе. Або й: усе одно могила забере всі злі й добрі діла. Це вже усвідомлене небажання жити в контакті з ближніми. І якщо народжується самоспонукання розуміти людей — це вже немало. Він цього не думав. Просто останнім часом намагався чимось допомогти Ірині, зняти з душі хмарність, яка іноді облягала її майже безпричинно.

Дружина, а за нею й діти тиснули на нього завжди.

І все ж у всі тяжкі часи вона ховалася за чоловіка. Почувала в ньому й опору, й захист. А найперше почував це він сам. В складні часи, — чи це була хвороба жінки, чи прикрощі з дітьми, чи невдачі по роботі, — ставав діяльним. невтомним і стійким. Зрештою, відчував і незлагодженість, крихкість власної родини й водночас знав, що лише на ньому вона тримається і лише він може її захистити. Від нього пішов і інший закрій у сім'ї, який сторонньому окові міг би здатися відчуженням, а насправді був тверезістю, зрівноваженням стосунків та, зрештою, хоч пунктиром отієї лінії, якої їм бракувало. У них у сім'ї не було лизання, випліскування себе одне одному, отого щемкого перехлюпування до дна душі, до печінки, до п'ят, після якого здається, що ти очистився, а насправді приготував місце для нового бруду, він позичив з родини свого батька суворість, нещадність проти брехні та обману, манірності, навчав жінку та дітей дивитися на світ очима чесними, правдивими, шанувати добро й відкривати йому серце. Тут у них з Іриною була якась таємна неузгодженість, яка, проте, не виносилася на діти. Дружина більше остерігалася зла, й бачилось їй його більше, ніж насправді ходило довкруг них, мала чоловіка дещо за наївняка й простака. Далебі, смішно, вона любила це в ньому й кпинила водночас. Мабуть, поза волею, закрайками свідомості розподіляла: добре, що він наївний і довірливий у родині, але погано, що такий щодо інших. Треба б у ньому це почуття розшеретувати, але як те зробиш!

— Де ти був? — сердито запитала Ірина Михайлівна, навмисне не вимикаючи в коридорчику світла, яке увімкнула допіру, хоч там і так було видно.

Він посміхнувся трохи хмільною, трохи хитрою посмішкою. Посміхнувся саме з її суворого тону й з того, що цей тон не зачепив його. Сталося так, і сталося зовсім недавно, що його стосунки з дружиною певною мірою змінилися. Власне, оце й була найбільша переміна за все їхнє подружнє життя. Віднедавна, й то таки свідомо, спокійніше реагував на Іринині причіпки, повертав їх на жарт, намагався іронізувати й тим не раз спантеличував дружину.

Дмитро Іванович і сьогодні спробував одбутися жартом:

— За офіційною версією я був в інституті.

— А за неофіційною?

— То вже дається простір твоїй фантазії.

Мабуть, він сказав це надто непевно, й таки непевно, бо думав про розмову, з якою мав підійти, почував ніби якусь провину, й жарт не вдався.

— У мене вже од тих фантазій голова болить,— сказала Ірина Михайлівна.

Це була неправда, він затримувався рідко коли, тільки тоді, як вже зовсім не міг одкрутитися, і коли б ухопився за мотузок, який кидала вона, виникла б сварка. То більше, вона додала:

— Якби я оце так приходила...

Він мотузочка не підняв. Ірина втомилася хатньою роботою, а втомлена, завжди намагалася на комусь зірвати злість. І тут у хід ішов звичний і випробуваний арсенал жіночої зброї — порівнювання себе з наймичкою, нарікання на чоловікове гультяйство, безсердечність, неуважність. Якоюсь мірою, може, вона й мала рацію. Але не великою. У хатній роботі він допомагав їй завжди. Він і борщ варить не гірший за неї, і на базар ходить, і білизну допомагає випрати. Жили вони хоч і заможно, але не розкішне. У ньому, як і в багатьох інших людях його покоління, міцно утвердилися мірки воєнних та повоєнних літ, очима отого демобілізованого лейтенанта з парою запасних підметок до хромових чобіт у речовому мішку, а далі студента гуртожитку дивився й на французькі гарнітури, й чеські черевики, й польські краватки. Щоправда, в останні роки в ньому, здається, порідшало тієї закваски, він почав відчувати смак до речей, але міцно в полон вони його не брали. І навіть цю свою маленьку переміну приховував од Ірини, адже вона й так дорікала: “Он у людей... Хіба ти хазяїн”. Це теж була правда. Хазяїн з нього кепський. В іншого квартира як гніздо ремеза, а в нього — сороче гніздо, майже все тут випадкове,— хоч і не дешеве,— річ до речі не підібрана, немає отого глибокого затишку, що допомагає забути про турботи на роботі, заспокоїтись, уінтимнитись. У вітальні, що вікнами на вулицю, помпезний різьблений буфет, придбаний у комісійній крамниці, він дисгармоніював а німецьким гарнітуром, що ним заповнили дві кімнати — вітальню й кабінет, у якому меблі ледве вміщувалися — всю вільну стіну займав незграбний стелаж, щільно заставлений книгами. Час би поміняти й спальню, її придбали років дванадцять тому. У спальні зараз мешкала дружина й дочка, сам він міцно отаборився в кабінеті, син блукав на всіх чотирьох вітрах, тільки спати приходив додому, на широкий червоний диван, що стояв у вітальні. У вітальні стояло й піаніно, на ньому памкала донька.

Зачувши розмову, вона вибігла в коридор, розбила льодок напруження. У червоненькому платтячку, з білим бантиком вона скидалася на веселого метелика. Маринці вісім років. Син — студент-третьокурсник, дочка — першокласниця; так сталося — жінка довгий час хворіла, вже й не сподівалися на другу дитину, й тоді народилася Маринка. Либонь, це й спричинилося, що линула до доньки надмірною любов'ю. А може, тут крилася й інша причина. За сином вони мало спізнали батьківства, були ще молоді самі, захоплені собою, своєю працею, друзями; з роками те мовби почало відмирати, натомість розм'якшувались душі, непогамована ніжність пролилася на білявоголове прудке створіння. До того ж те створіння вдалося ласкаве-прелас-каве й хитре-прехитре. “Тату, ходімо в кіно”.— “Мама не хоче”.— “Не хоче? Я зараз до неї пристану — не одчепиться”. Вже по дорозі він дізнається, що цю операцію мале бісеня проробило з ними обома.

Дмитро Іванович просто-таки чавив у собі напади ніжності до доньки, насталювався на строгість. Тільки те не завжди вдавалося.

Маринка подивилася на батькові порожні руки, обшукала кишені, розчаровано пхукнула губенятами, проте потяглася до нього на пальчиках, і він був змушений пригнутися, щоб поцілувати доньку. Вона смішно, як кошеня, зморщила носика, замахала рученятами:

— Пхе... Татку, та ти сьогодні п'яниця.— Й побігла назад у кімнату.

— Устами дитини... — Ірина  багатозначно  піднесла пальця й собі пішла на кухню, бо там щось шкварчало, аж захлиналося. Він пішов слідом. Кухня, як у більшості старих будинків, простора.

Підвечерював Дмитро Іванович сам. І не тому, що сьогодні припізнився, так уже в них повелося, що майже завжди їли нарізно. Оце й був, як він переконався, один із струмінців, що розносили в різні боки течію їхнього життя. Виховне батькове слово найвагоміше за столом, біля заробленого ним хліба.

Ірина Михайлівна мила посуд. Брязкотіла каструлями, гриміла чайником: “Знов немає гарячої води. Коли вже у нас буде, як у людей...” Вона направляла гнів проти чогось стороннього, але він знав, що насправді то гнів проти нього. “Сидить же там якийсь ідіот...” І той “ідіот” знову ж сидів теж не десь, а ось тут.

Дмитро Іванович поїв супу, налив міцного чаю — гречаної каші й котлет не захотів, сьорбав чай стоячи, дивлячись у вікно крізь негустий листяний намет на вулицю, де білими та чорними тінями мелькали автомобілі. По той бік вулиці, чи то в сквері, чи то на балконі, невидимий тенор співав про те, як він полине вгору, зірве найяскравішу зірку й подарує коханій. Дмитро Іванович посміхнувся, в лад своєму настрою подумав про те, що, може, ті тенорові старання зовсім даремні. Для чого стільки зусиль? Для чого дарувати? Той власний дотеп підняв у ньому настрій, додав мажору. Він допив чай, поставив на стіл чашку й сказав бадьорим, як йому здавалося, голосом:

— Ірино, ти завтра вільна? Хороли запрошують нас у ліс.

Він бачив, як її струснули його слова, вона повернулася од плити, — готувала обід на завтра, мить дивилася трохи насмішкуватим поглядом, сказала:

— Яка конкретно половина Хоролів запрошувала тебе?

Пошук на сайті: