— Хто такий? Якого чину, роду, коли приїхав у Санктпітербурх? — сипонув запитаннями.— Підійди ближче. Стать отут. Відповідай!
Корецький з несподіванки довго не міг утямити, чого від нього хочуть, і офіцер гримнув на нього та повторив запитання, тепер вже повільніше, чекаючи, поки писар запише у зшиток. Корецький відповідав, збиваючись і перепитуючи. Я стояв неподалік від столика й почув, що мене хтось смикає за рукав. То був Ханенко. Він відвів мене в дальній кут казарми, за спини, в сутінь.
— Іване, ти вшелепкався даремно. Тобі… Тобто ти один Зараз можеш звідси вийти. Яко такий, що сам прибився…
— Я не піду!
— Чекай. Знишкни. Можеш сповнити волю гетьмана? І… Якщо буде потрібно, вмерти і нікому не виповісти таємниці?
Я нічого не розумів, але почував, що немає того на світі, чого б не зробив для гетьмана та товариства. Й сказав про те Ханенку.
— Добре. Так слухай. Скажеш офіцерам, що ти челядник, просто челядник, бандурист. І побіг за своїм паном згарячу. Зрозумів — згарячу? Й просися, аби випустили. Ти мусиш вийти звідси на волю. А там… Сили й мудрості потрібно, аби сповнити все. Ти грамотний, розумний, а сила…
— Сила в мене є,— сказав.
— Вірю. Найперше мчи на наш постій, позбирай всі папери й спали їх. Ну, тобто не всі… Лиши подорожні й ті папери, де скарб наш дорожній переписаний, але інше… Мусиш дотямити сам, що може нам завадити… От я… здається, залишив чорновик промеморії, яку писав для Биковського, а потім її повіз Лагович. У тій промеморії пункти навчальні, щоби всі на Україні говорили водне, як у чолобитних написано. Лагович вивчив, і спалив я її, а чорновик запропав. Десь він у паперах моїх… Винуватий я вельми… Отож ти сам розберешся, що треба знищити. Боюся я, гроза над нами велика розверзнеться. Й не знаємо, з якої хмари впаде найбільший дощ.— Ханенко оглянувся й казав далі.— Потому візьми когось собі в дорожні приятелі та мчи на Україну. Не затримуйся в Пітері, якомога швидше — на Україну. Їдь не трактом московським, а через Литву. Домчи раніше, ніж кур'єри тутешні доїдуть. У полковника ніжинського Толстого добудь листа попа Нила… В ньому піп признався Толстому, що звели вони з Самборовичем наклеп на пана гетьмана. Скажи Толстому… йому з нами жити… Довго жити… Увесь вік. Віддяка буде йому велика.:. Добудь листа… А тепер ходімо сюди.
Ми відійшли в інший кут. Там стояв гетьман.
— Я йому сказав усе, що треба… Щоби їхав на Україну. Він зробить все як треба.
— Зроблю,— прошепотів я.— Вмру, але зроблю.
— Не вмирай, Іване. Живи. І сповни те, що я тебе попрошу,— тихо мовив гетьман.— Се дуже важливо. І — найбільша наша таємниця. Більша за моє і твоє життя.— Гетьман ледь схитнув головою, й Ханенко відступив на крок, повернувся обличчям до дверей.— Се, повторюю, найбільша таємниця, яка в нас є. Ти приїдеш до Якова Марковича, й одразу, вже вдвох,— летіть у Михайлівку. Там мусить бути мій Андрій… А може, й немає його. Але там живе Марія… Вона знає все. Й поведе вас у льох… Папери… Понищити непотрібні папери… І скажи Андрієві, нехай вчинить з тим, а з чим, він знає, як я велів. Чи вийду я на волю, чи не вийду…
— Вийдете,— прошепотів я. .
— Дай Боже. Але — не знаю. Рокований час переживаємо. Не бійся — я не шкодую. Якщо й смерть. Отож — Андрієві… Нехай сповнить моє веління. А ви з Яковом їдьте в Чернігів і передивіться всі папери там. Ніхто не знав, що настане така лиха година. Тепер все повернуть проти нас. Кому що писали, об чім радилися. Потайних намірів у мене не було. Йшов направці. Але нині вони тлумачитимуть проти нас кожне слово.
Уже Чарниш ступив до столика. В сутіні лишилися гетьман, Савич, Ханенко, Грабянка і я.
— Або так: Яків поїде в Михайлівку, а ти в Чернігів.
— А Глухів? — видихнув.
— Глухів… Там Вельямінов досі забрав усе. Та й немає нічого в глухівських паперах. Справи канцелярії — вони на видноті. Ну ось… Прощай, сестринче. Вірю тобі, як рідному синові…
Гетьман поцілував мене в чоло. Я заплакав.
— Не плач. І ось… Трохи не забув. Візьми… Перстень мій… Покажеш… Нашим…
— Йди,— підштовхнув мене Ханенко. Я виступив з сутіні. Мабуть, чи не найбільше враження справив мій заплаканий вид.
— Ти хто? — запитав один з офіцерів.
— Челядник… На кобзі грав…— забелькотів.
— Що таке челядник?— не зрозумів офіцер.
— Слуга,— пояснив Ханенко.— Слуг не велено брати.
Офіцер стулив губи, наморщив лоба.
— Да, кажется, так,— мовив другий офіцер.— Всіх слуг залишили на бутурлінському дворі.
— А як ти опинився тут? —запитав перший офіцер.
— Стояв біля церкви, побіг за своїм паном,— уже впевненіше казав я.
— Він догнав нас по дорозі,— підтвердив один з офіцерів, котрі стояли позаду столу.
Офіцер, котрий чинив дізнання, пожував губами, хитнув головою вбік:
— Власна шкура дорожча за панову? Женіть його звідси.
Двоє солдатів повели мене з фортеці, вивели аж на дорогу, прокладену по льоду через Неву. Один замахнувся рушницею, але я вчасно відскочив. І наліг на ноги.
Коли прийшов на двір князя-папи, в наших флігелях усе вже було перекинуто догори дном, солдати виносили й кидали в сани старшинські пожитки. Всі папери були забрані ще до мого повернення. Челядники товпилися в кінці двору, біля якоїсь комори, там їх стерегло двоє солдатів. Інші солдати й далі носили пожитки. Я почув, як один солдат гукнув рід саней:
— А це куди везти?
— На Шаферів двір,—відказав інший.
Офіцери й солдати ще довго нишпорили у флігелях, перетрусили все до ниточки, челядницькі пожитки залишили, а всі наші забрали.
Ми добряче померзли, поки вони спакували все й від'їхали останні сани. Челядники були розгублені, злякані, не знали, що робити, й потерпали, чи не візьмуть під варту і їх. Я теж думав про це. Отож не гаявся. Найперше мусив відшукати Милю, котрий десь пиячив, не ночував на дворі князя-папи й, мабуть, нічого не знав. Я знайшов його в матроській корчмі “На галері”. Миля спав у чулані на купі старих шкур, якими гасять бомби. Він довго не міг розчуматися, довелося піднести йому півштофа горілки, він випив і запалив люльку. Вона часто гасла. Миля слухав і кресав, раз по раз запалюючи її. І поки не випалив люльки, не підвівся, врешті вибив попіл, засунув люльку разом з кресалом та огнивом до шабети під жупаном. На його великому круглому обличчі — ні здивування, ні страху, а тільки похмура стурбованість. Він сказав, що посеред дня свої пожитки з двору князя-папи він забрати не зможе й залишатися там теж небезпечно, отож ми пішли до Литейного двору, а звідти, просікою, до Ямської слободи, де стояли наші коні. Я лишився в слободі, там готував припаси на дорогу, а Миля кудись зник, навіть не сказавши, куди йде. Я вже думав, що він не повернеться, але він повернувся опівночі з своїми пожитками, які прихопив на дворі князя-папи, а також з подорожньою, у якій було написано, аби пану Рибці зі слугою “господу скрізь показувано й незбранно живність подорожню давано, яку мати хоче, а саму його персону недоторкане тримати”. Я знову став Мартином Рибкою. Подорожня була видана Камер-колегією, під нею стояли підписи обер-секретаря та регістратора, й висіла велика синя печатка. Я запитав у Милі, де і яким чином він доп'яв цього вельми цінного для нас папера, але Пилип махнув рукою і сказав, що то вже не важить де і як.
З тією подорожньою ми вирушили в путь на світанку наступного дня. Одначе подорожня подорожньою, а зимова путь від Пітера на Україну через дикі нетрища, через Литву страхітлива не менше, ніж дорога через пекло. Яких ми тільки пригод не зазнали, де тільки не тулялися, не ночували: й на дворах постоялих, і в хатах чорних, курних, у єврейських помешканнях, і в полі, і в лісі. Коні наші позбивали копита, а ми постирали до голої ноги чоботи й обірвалися та обносилися, й ті, хто заглядав до подорожньої, не вірили, що вона нам видана.