Отож одного разу, а було це вже недалеко від України, запопала нас у якомусь містечку варта, й ундер-офіцер не повірив подорожній та наказав запакувати в буцигарню. Вельми мали ми підозрілий вигляд і малися необачно. Вели нас наші вартівники неуважно, сержант і двоє солдатів відстали, закурювали тютюн, який же й відібрали в нас, тільки один, маленький і миршавий, шкандибав поруч, і ми з Милею, перемовившись, надумали втікати. Здалося це нам дуже простим, ліворуч, неподалік, чорнів ліс, до нього було подати рукою, ми ж боялися, що нас можуть затримати тут надовго, прийнявши за втеклих з Ладоги козаків, на що ундер натякнув недвозначно. Пожитки в наших саквах були козацькі.
Миля змигнув мені й зненацька потурив солдатика плечем, аж той зарився сторчголов у сніг, а ми перестрибнули через гнилий тинок, лише вершечок якого стримів із снігу, і вдарилися до лісу. Й помилилися страшенно. Були впевнені, що сніг злежаний, втримає нас, а він почав провалюватися, ми брьохалися в ньому, а тим часом підбігли двоє солдатів та ундер, наставили рушниці й гукнули, аби вернулися, а то постріляють. З такої відстані легко підстрелити навіть зайця, і ми вернулися знічені, я й зовсім розкис, і солдати гнали нас штурханами й загнали до якоїсь комори та пов'язали мотузками. Викуривши по люльці, кудись пішли (мали ще якесь діло), лишили вартувати одного. Він сів на високому порозі, затиснувши поміж колін рушницю.
— Ну що, хохли, далеко втекли? — пошкилював, а тоді замугикав якусь пісеньку. Ми лежали, й безнадійність нашого становища була мені очевидною. Я досадував, що дався Милі на підмову, нас, либонь, все-таки випустили б, потримавши трохи. А тепер не випустять нізащо. Вчинять пильний вивід, допитуватимуться, хто ми такі й звідки, може, навіть пошлють когось у Глухів, аби перевірив наші свідчення. А коли перевірять…
У серці холонуло від тієї думки. Й дошкуляв холод. Лежали на мостинах — комора під збіжжя,— з-під мостин тягнуло холодом. У кутку сіріла купа соломи — либонь, комора служила солдатам для якогось прикараулку, в ній вони ховалися од вітру, але нас кинули на голі дошки.
Солдат промугикав одну пісеньку, другу… Але раптом до його співу долучилося якесь чи то скигління, чи то підвивання, Миля гудів і підвивав, і корчився на підлозі.
— Ой-ой-ой, ой-ой-ой,— стогнав він.— Живіт… живіт… Я дивився на Милю й німів від жаху. Здалося мені, що втрачаю товариша. Милині очі були вибалушені, обличчя перекривилося. Він кусав губи й стогнав від тяжкого болю.
— З'їв я… м'яса гнилого…
Я не пам'ятав, щоб Миля їв гниле м'ясо, але корчило його страшенно.
Солдат стурбувався також, підвівся.
— Ну-ну! — сказав.
А Миля не звертав на нього уваги, качався і вив по-вовчому. На чолі йому виступив піт.
— Йой, йой,— і далі стогнав, і хапав широко розтуленим ротом повітря, й з губів у нього текла слина.
Я подумав, що Миля помирає.
Врешті він звернув зсудомлене обличчя до вартового.
— Розв'яжи пояс… не можу ж я… в штани… Солдат вагався.
— Пояс… пояс,— молив Пилип.
Солдат притулив рушницю до стіни, бридливо морщачись, ступив до Милі, який лежав скорчившись, нагнувся, і враз Миля розпростався, наче зігнутий вербовий прут, розпростався і вдарив зв'язаними ногами солдата по ногах. Солдат зойкнув і відлетів до стіни, вдарився об неї і лантухом гепнувся на підлогу. Миля крутнувся, звився й підкотився до нього, всім тулубом навалився на солдата, притискаючи його своїм плечем до підлоги. Хоч солдат, здається, й не ворушився. Миля натискав плечем солдатові на горло.
— Там пляшка надбита,— зашипів до мене.— Розбий її… Я нічого не тямив, нічого не розумів.
— Пляшка… йолопе. Розбий, візьми склянку… Ріж мотузок.
Врешті я зрозумів, чого хоче Миля. Розбив ногою пляшку, взяв найбільшу склянку, підповз до Милі. Ми повернулися спинами один до одного.
— Ріж!
Одначе в мене нічого не виходило. Я порізав руку, але мотузку перепиляти не вдавалося.
— Вклади склянку мені в руку! — наказав Миля.
Я виконав його веління. Мене бив дрож, і Миля довго не міг трапити склянкою на мотуз.
— Не смикайся! Не тремти!
Диво — я перестав тремтіти. Миля перепиляв мотузок. Мої руки були вільні.
— Розв'язуй! — Очима косував на солдата, який хрипів і хвицяв ногами.— Лежи, а то задушу!
Солдат притих.
Я смикав за цупкий, з кострицею мотузок — вузол не піддавався.
— Зубами! — вихекнув Миля.
Я впився зубами у вузол, потягнув. По хвилі Миля вже тримав солдата руками (руки в нього — неначе ковальські обценьки й сили неймовірної), а я розв'язував ноги. Миля зв'язав солдата, підвівся.
— Полеж, голубе,— мовив до солдата,— побачиш, як воно гарно спочивати на голих дошках.
— Пішли,— вже до мене, спокійно, мовби запрошував на прогулянку. Ми похапали наші сакви, які лежали тут же, взяли солдатову рушницю й вийшли на вулицю. Позаду в нас лунав стогін.
Уже потому, як втекли, я довго дивувався, як уміло лицедіяв Пилип, як правдиво вдавав хворого. Хоч давно знав — Миля вміє багато: вміє вити по-вовчому, прикидатися п'яним, співати за підпилого дячка й шкандибати, як справжній кульгавець. І все ж хворого на живіт удав найкраще.
Незабаром знайшли протоптану в снігу стежку до лісу й пірнули під зелене ялинове шатрище.
Іншого разу (значно раніше) довелося нам ночувати в хижі, яка виявилася бандитською складкою, і отаман та чотири прибиші, котрі видавали себе за його синів, хотіли нас порішити вночі, але ми розгадали їхній намір, посунулися з того місця, де спали, на інше, відігнали їх пістольними пострілами, ще й Миля прихопив одного коня бандитського, а свого, виморенця, лишив замість нього. В нас, окрім пістолів, були булдимка та флінта, флінта зіпсована, нею Миля тільки відлякував усіляких зазіхальників на наші нужденні статки; пошарпані й перестуджені вітрами, ми й самі вже скидалися на розбійників з великої дороги, й нас боялися пускати до хат.
Важко їхати у відлигу — коні провалюються в глибокому снігу, а ще важче їхати в мороз, коли скипень і не можна доторкнутися ні до вудилів, ні до стремен, ні до руків'я шаблі. Якось у дорозі ми наздогнали обоз воловий купецький, який вертався з Пітера на Україну, й кілька днів подорожували з ним, в затишку та добрі, при смачній кулеші вечірній, корячкові горілки литовської, яку вельми смакував Миля, одначе обоз воловий рухається надто повільно, а ми мусили поспішати, та й сталася притичина ляха, через котру хурщики навіть хотіли побити нас. Мит мало було тієї горілки, якою пригощали його хурщики обозні, й він прокрутив дірку в барилі й цмулив її потихеньку, вдаючи, що перепочиває в санях, а вицмуливши, скільки подужував, затикав дірку чопиком. Мені ж після того, як полишили обоз, Миля сказав:
— Якби хоч горілка була добра, оковита чи литовська, а то московська, з пригарою. Треба ж ото за неї так куксуватися.
Миля — прибиш і дитина водночас, я так і не зрозумів, хто він більше. Тільки ж скажу, що без нього я ніколи б не добувся до України. Його чомусь особливо жаліли сердобольні молодиці, хоч він ніколи й не накликав на жалощі. Довелося нам їхати й з арештантським обозом, здебільшого то були селяни, які самовільно покинули канальні роботи, варта, познімавши з них чоботи, заганяла на ніч до комори й полишала там не пильнуючи — куди втече босий чоловік!
Незабаром по тому, як ми полишили арештантський обоз, я захворів на гарячку. Спочатку мене доймав холод, а потім почав спалювати жар. Два тижні лежав на дощатій примостці у литовській хаті, грошей у нас вже не було, й Миля відробляв моє лежання роботою — косив на болоті осоку — нежар та очерет, возив дрова з лісу, допомагав ковалеві. Хатина була вдовина, вдова — ще молода жінка. Мовчазна й завше сумна, нахмарена. Сусідка якось сказала мені, що то їй лиха свекруха наворожила, аби вона була завжди скорботна, й те збулося. Біля мене сидів хлопчик років семи, стрижений, як вівця, невідривне дивився на мене, йому сказали, що я помру, й він хотів побачити, як те станеться, одначе кухоль з водою мені подавав. Я лежав і думав тяжко про те, що помираю, не сповнивши волі гетьмана. Я не боявся смерті, не зазнав у житті щастя й відав уже давно, що воно — марниця, всі йдемо до одного кінця, все минає в ньому, все пропадає… І щось зводилося в мені, протестувало: пропадає не все. Народжуються нові люди й продовжують жити так, як жили їхні батьки. І чого має пропасти все те, що передали мені предки мої, а восторжествувати чуже, не краще? Хіба ми гірші од інших? Чому маємо гнутися, сповняти чужий неправий закон? Чому маємо соромитися себе? А вже є й такі. Зрікаються батьків своїх, шабель своїх, бунчуків своїх, мови своєї. А мова наша, бунчуки наші од діда-прадіда, з сивих ковил, з води Дніпрової, неба голубого. Наші зорі світлі, небо — голубе. Я — це Кий, і Щек, і Хорив, а сестра моя — Либідь. Я читав книги давні, літописи наші. Це ми — справжні русичі, це в нас справдешня Русь, у нас про це кричить кожен горбик, кожна травинка, кожен потічок: І Рось, і Росава, і Росавка, й Роставиця. Ми — з цих потічків, з цих дерев, з цієї трави. Ми в себе одвіку. Князі ростовські, володимирські, рязанські називали русичами нас, тільки Київський та Чернігівський князь були князями руськими. Так — у літописах.