Росія Мала — це споконвічна руська земля, як малий Рим, як Мала Греція, а все інше — Росія Велика — землі, прилучені до неї. Я живу в Краї, Україні, Вкраїні, а всі інші — за тим краєм. Моя земля Україна названа так ще в написаному Нестором “Літописі минулих літ”, коли про Москву й згадки не було. Мономахова мудрість у серці моєму, в руках меч Святославів, Володимирова віра — моя віра, яку позичили в нас, а тепер віддають у чужій -одежі. Всі вчать нас жити по-своєму, не бажаючи бачити, що маємо свій триб, свій закон, не гірший за їхній. І мусимо боронити цей закон навіть ціною життя свого.
Отак отверзлися очі мої, й так думав я, лежачи на смертному одрі. І замість того, аби молитися Богу, щоб прийняв душу мою в сади свої, я гірко та важко думав про мирське й печалився не о тім, що душа моя може лишитися неприкаяною, а що тіло моє не сповнить закону роду мого, переданого вустами гетьмана. Мабуть, я запропащав свою душу, але запропащав не дарма, й Бог-вседержитель почув правду мою, й відпустив гріх, й повелів мені йти далі дорогою, вгаданою моїм серцем. То була праведна дорога. Бо ж, як відомо, для всього свій час і година своя кожній справі під небом: час родитися і час помирати. Мій час, моя година помирати ще не настала. І я помалу почав одужувати, на радість Милі та на розчарування хлопчика, стриженого, наче вівця. В заміну того його розчарування, я, щойно трохи окріпнув, зробив йому з дерева коваликів, які кували молоточками, якщо посмикати за вервечку, та навчив писати першу літеру його імені — К — Клим.
У мене ще дуже боліла спина, й Миля привів бродячих циганів, і вони поводили по моїй спині ведмедя. Після того я встав. А ще за три дні ми торували путь далі. Знову лютували морози, й сніги лежали глибокі, через них пробивалися над силу. Аж на Стрітення, пообморожувані, обшарпані, охлялі, пішаницями добулися до першого сотенного козацького містечка Димера. Димерський сотник Тихін Борщ, вже немолодий, невисокого зросту, широкоплечий, з велетенськими вусами, котрі стирчали по півліктю вбоки, довідавшись, хто ми і звідки, привітав нас радо. Бо ж вельми поважав Полуботка, а з моїм батьком двічі ходив у Кримські походи, й долягали його ті самі думки та клопоти, що й гетьмана. Я не відкрився йому до кінця, одначе розповів, що генеральну старшину тримають у Пітері, чинять над нею вивід, а мене гетьман послав добути деякі папери.
Першого дня ми з Милею добряче попарилися в лазні (він плескався й пустував, наче хлопчик), а наступного, вимиті та виспані, в чистій одежі, відстояли храмову літургію й пригощалися громадським борщем, що його зварили кращі містечкові господині, м'ясним кулешем та печеною сом’ятиною — триста заморожених сомів димерці тримали для такої оказії. Миля впився й пиячив аж три дні, й ми не могли виїхати з Димера. Тільки на четвертий день покульбачили коні, які нам дав Тихін Борщ. Дав він нам також троє козаків у супровід. Наша путь стелилася на Ніжин.
Доїхали до Лютежа й повернули на лід, на зимову дорогу по Дніпру. Чорна, в кізяках, з яких злітало гайвороння, бинда стелилася по білому полотну, й незабаром праворуч викруглилися на горі бані київських церков, забевкав оддалік дзвін, неначе кликав нас, але ми не поїхали на його зазивний клекіт, повернули -ліворуч, на Бровари.
Я намагався не думати, як зустрінуся з Уляною, всю дорогу од Пітера проганяв ті думки, а воно думалося й передумувалося, й хвилювався я вельми.
Одначе поріг полковницького дому в Ніжині переступив спокійно. Покоївка сказала, що їх вельмосці немає вдома, тільки вчора поїхав до Києва, й мені заприкріло, адже виходило, розминулися в дорозі. Я постояв у порозі й, чуючи, як розтікається в грудях тривожне тепло, попросив оповістити пані Уляну, що її хоче бачити Іван Сулима. Покоївка відказала: пані полковникова недужі, лежать у ліжку, одначе пішла.
Чекати довелося довго, я нервувався, стоячи біля вікна, проти якого у дворі сидів великий кудлатий пес і, здавалося, розглядав мене крізь шибу. Я згадав свою давню пригоду в гетьманському саду — як перелазив через паркан, згадав і назву пса — Тур, і мені засвітилося в душі. Порівняв себе колишнього, такого дурного, такого невдатного, й пошкодував за тим, що минуло. І навіть за собою колишнім. Здавалося, минулі дні пригадує інша людина. Либонь, я справді став іншим, навіть зовні. Подолав довгу путь, перехворів, схуд, а почувався дужим. Жупан на мені лежав, немов улитий, шкіряний пояс міцно перетягував стан, на поясі — шабля та турецький ніж у чохлику, а також пістоль з ольстри.
Врешті покоївка провела мене до маленької білої кімнатки з занавішаними фіранками вікнами. Пофарбовані білою фарбою стіни, білі рушники на срібних іконах, білий венеційський столик творили білий смерк. Тільки ліжко було коричневе, горіхове. На ліжку лежала Уляна. Мій погляд чомусь найперше впав на її руки на голубій ковдрі, худі, з довгими пальцями, а тоді на лице, й щось аж шарпнулося в мені — таке те лице було марне, чорне волосся величезним крилом накрило подушку, обвисло, кілька пасемець впали на високе смагляве чоло… “Грецька цариця на смертнім одрі”,— майнуло, й жаль стиснув горло.
Покоївка все ще стояла, Уляна повела рукою на шкіряне крісло, і я сів. Повела рукою вдруге, й покоївка вийшла.
Я вже трохи оговтався й відзначив, що то Улянина смаглявість трохи ввела мене в оману, її обличчя було не таке вже й марне.
Уляна завжди вміла одгадувати чужі думки. Відгадала й цього разу.
— Страшна я? Вже одужую. Вчора й сьогодні вставала з ліжка.
Я побачив на підлозі пару шовкових, обшитих лебединим пухом хатніх черевиків.
— Я теж перехворів… У дорозі,— мовив не вельми доречно.— Всі казали — помру.
— От бачиш… Жити нам довго…— Й видивилася мене великими жадібними очима…— Розповідай, як живеш…
— Живу ненавистю…
Уляна здригнула.
— То зле. Ти колись прорікав: “…добро робіть тим, хто ненавидить вас…”
— Добро в заміну на зло не приносить нічого, опріч нових лих. Я мав на увазі ненависть до наших незичливців…
— Батьку вони вкоротили віку…
— Й хочуть увесь нарід посадити за грати тюремні…
— Дехто вже за ґратами. Полуботок…
— Ти знаєш? — запитав вражено.
— З учора. Кур'єр прибігав з Києва від губернатора. І мій… погнав на Київ. А ти…— враз перемінила розмову.— Зовсім перемінився… Дивлюся: ти це чи не ти?
— Споганів? Став гірший?
— Гірший,— чомусь зітхнула.— Тоді ти був, наче дитина… Смішний… І… милий.— Велика блискуча сльоза скотилася по її щоці.— А зараз — козак… Дівчата, мабуть, сохнуть…
— Не треба, Улясю.
Те давнє “Улясю” тьохнуло, як жалібна струна.
Я дивився на Улянині очі, на руки, й мені здавалося, що й Уляна зовсім не та, якою її знав. Навіть більше — інша це людина… Десь бачена мною… На іконі чи деінде… Аж тепер помітив на ліжку побіля подушки Євангеліє. Уляна вловила мій погляд:
— “І знайшов я річ, гіршу від смерти — то жінку, бо пастка вона, її ж серце — тенета, а руки її — то кайдани!”,— й засміялася недобрим сміхом.
Той сміх вжалив мене в серце.
— Не кпи, Уляно… Я вже ніколи нікого не полюблю… Мабуть, я винуватий перед тобою страшно…— Мені шерхло в горлі, я почував неймовірне хвилювання і неймовірну рішучість і був готовий перевернути догори дном увесь світ.— Я винуватий… Не вистачило серця… Й боявся заподіяти велике лихо… Твій батько покійний… гетьман… Цареве веління… Біда для всього нашого люду… Твоя мати… Мені повідала, що ти сказала… Щоби… не з'являвся на очі…
Уляна звелася на лікті. У її очах світився жах.
— Я не казала… Чекала… Коли б прийшов… на край світу… У степи… до моря.
Я зронив на груди голову і враз підвів її.
— Ще й зараз не пізно… Я кохаю. Втечемо…
— А гріх?..
— Немає гріха. Немає нічого.— Я впав навколішки й цілував Улясині руки.— Бог простить… Освятить нашу любов…