Наступного дня біля церкви з'юрмився увесь носачівський люд, стояли приборні, при зброї, козаки, прийшли їхні підсусідки і всі посполиті. Мари вкриті дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню путь, вороний кінь під шовковою попоною. Мене ці похорони не вельми засмутили й не дивували — набачився в Чернігові та Києві пишніших.
Одспівували покійника в старій, похмурій, критій тесом церкві, яка стояла посеред містечка, довкола церкви ріс старий сад, а також дуби та берести, й стояла комора на три половини — для вуликів і речей. За церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим мохом покрівлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до роботи: копати в кінці городу цілину, луговину — доточити її до городу. Людині завжди чогось не вистачає: землі, багатства, шани, влади, її змагає нездоланне прагнення — доточити до того, що має, ще більше, як оце паламаря — подовжити город на кілька сажнів. Він просто жити не міг — обоє сусідів, праворуч і ліворуч, вже випередили його, ввігнались своїми городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не міг розігнути попереку. Город спадав до річечки, там зеленіли густі лози, з тих лоз мене несподівано було покликано. На галявинці стояв Миля. Він повів мене понад річкою, завів у гущавину й показав відро, майже повне меду, дав лусту хліба й сказав: “Їж”. Я їв, поки солодка млость не підступила під груди.
— От бачиш,— сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки,— казав же — ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.
— Куди? — запитав я.
— Не закудикуй, там довідаєшся.— Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.
— Гріх великий… непрощенний,— зашварготів я.
— Гріх у міх… Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всі ходять у гріхах, як свиня в реп'яхах.
— Не можу я, просто не зможу… Совісно…
— А мед мій їв! — раптом вирячив великі, з білками, як куряче яйце, очі Миля.
Я аж не впізнав його, злякався й подумав, що Милі нічого не варто ввігнати мене своїм кулацюгою в болотяну твань по саму маківку голови. І десь майнуло: як то погано заборговувати будь-кому на цьому світі, ще добре, коли борг відмагають роботизною, а не занапащенням душі. В цю мить у моїй голові проклюнулася рятівна думка, і я виповів її Милі:
— Ти взяв гроші за читання над покійником, ми квити.
Миля здивовано знизав плечима, мій довід на нього подіяв,
— Грець з тобою… Та й правда, який з тебе помічник, гепнеш з дерева… А щодо совісті… її обманюють всі. Водять її, водять, як корову по ярмарку, й заведуть кудись і продадуть. По совісті гарно жити тим, у кого капшук золотом набитий. Але й ті… Вони її обманюють найчастіше. Що більший капшук, то більший обман. Я за свій вік надивився. По всьому світу так. І в жерло гарматне її забивають, і на списа настромлюють, ще й виставляють на глум. Чужу совість. А свою в пуховиках ховають. Отако.— Він аж утомився від довгої мови. Взяв відро, лазиво, подивився на мене, вже не вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:
— Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика…
Я опустив очі.
Миля пішов похитуючись. А я стояв, і щось маліло в мені. Я справді був малий-малий, порошинка у велетенському світі, яка завіється кудись, ніхто й не помітить. А світ великий, хижий, скрізь у ньому загрози. Спробуй проживи в злагоді з совістю! Ось і зараз… Я мав би сказати в селі, застерегти господарів… І тоді кара впаде на Милю. А він і так скривджений світом… Ще й мовби трохи товариш мені… Ні, не казатиму нічого, бо й не знаю нічого.
Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревім хліві на сіні.
Вранці по селу пішов гомін: в Носачівці об'явився бортний злодій, в лісі обібрано борті двох господарів. Проїжджі чумаки сказали, що купили вночі відро меду, але який з себе той чоловік, що продав їм мед, не розгляділи, було темно, та й не доглядались. Статечні господарі сходилися біля млина над річкою Носачівочкою — обговорювали подію. В основному це були козаки, а також підсусідки — село козаче, з виборним отаманом, куренями та курінними отаманами, осавулом, хорунжим, сині та зелені жупани перемішалися з бугасовими свитами, біля млина стояв гомін. Село багате: чотири водяні млини, п'ять вітряків, олійниця дубом,— є що молоти й давити,— отож, і борті багаті. Я стояв, обіпершись на тин, біля почепленої на кілок кобилячої голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови. Мабуть, моя хирлява постать біля кобилячої голови викликала подив — козаки, які проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в похмурі обличчя, адже був крихітку причетний до того, що сталося, принаймні втаємничений.
Найкраще було б піти до козаків та розповісти все про Милю, про відро з медом, яке він мені показував. Одначе це вже був би донос на свого товариша. А може, й не він цієї ночі вкрав мед?.. Я не знав, що робити, й лишив усе на волю Божу.
Паламар побачив, що до городньої роботи я сьогодні не годен — на долонях понабігали водянки, а сам я аж хитався,— загадав перебирати в коморі начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у голові думки, такі ж убогі й нікчемні, як те лахміття. Мав би молитися за те, щоб Пилипа спіймали, а молився за те, щоб він утік, щез звідси назавжди.
Одначе Пилип не щез. І хоч цієї ночі господарі стерегли свої борті, одну пасіку однаково було обібрано. Злодіїв не наздогнали, але бачили, як вони втікали в лози буланим коником. По конику впізнали того, хто ним їхав. Вранці пішли на подвір'я до Дуди — то він правував коником у лози,— його не було, кудись поїхав. Сусіди вказали, що в Дуди ошивався якийсь не тутешній чоловік вельми непевного вигляду. Ще хтось пригадав, що бачили того чоловіка зі мною. Покликали мене й запитали, чи знаю я такого от чоловіка й ким він мені доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсім недавно у Борзні, що він привів мене в село й покинув, а сам кудись пішов. Староста допитувався, чи бачив я після того Милю й чи знаю щось про його лихий промисел. Я стояв, опустивши очі долу, й душа моя тремтіла, як бадилина на вітрі. Мусив розказати, що Миля показував мені відро з медом та лазиво. Знав, що вчинив гріх, але не знав коли: тепер чи раніше.
Люди були злі, слова кидали гострі, їхні очі палали палом. Бортних злодіїв по селах ненавидять особливою ненавистю: борті — Божий промисел, їх майже ніколи не охороняють і ніхто не важиться на них. Гомоніли про якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били, він у помсту палив хліба та рубав бортні дерева, й чомусь дивилися на мене, мовби був спільником не тільки Милі, а й невідомого мені Савки. Либонь, паламар бачив це й посвідчив, що ці два дні я працював у нього й спав у хліві, як він виходив уночі до вітру, то заглядав у засторонок, де я лежав. Мене відпустили. Я вже казав про свою віщувальну душу, вона знову квилила, і я думав, що найкраще було б завчасу відійти з села, одначе тоді це було б схоже, ніби я справді був у змові з Милею. Так могли подумати носачівчани, але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три ліси й три поля від них. Моя нерозумна делікатність зупинила мене. Вночі впіймали Дуду. Він приїхав буланим коником по жінку й втрапив на засідку.
І ось уже він стоїть біля шинкового двору, й староста Шарудило, натоптуватий чоловік з ціпком у руках, підперезаний жовтим поясом, запитує в Дуди:
— Ти чоловік незначний, чого по жінку приїздив уночі?
Мені незрозуміле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для чогось привели сюди.
Дуда, ще молодий чоловік, чорноволосий, кривенький на ліву ногу, дивиться в землю.
— На мене впала пословиця, буцім я подрав бортні бджоли. Я вирішив пересидіти в кума, поки правда задніє.
— Вона вже задніла. Де цей… як його… твій напарник по злому промислу?
— Не знаю.— Дуда підвів голову, його очі бігали туди-сюди.