Я знайшов Милю в млинах за Липовим Рогом. Там стояло два вітряки, один старий, похилений, здавалося, він надсилу махає крилами й ось-ось упаде, і другий, фундований недавно — новий. Біля млинів при рівчаку стояли вози, волові й кінні, з зерном і мливом. Миля носив мішки. Носив завзято, по два зразу, спочатку клав на плечі один мішок, далі поверх нього другий і підтюпця збігав по млинових сходах на другий палуб — новий млин був о двох палубах. Униз також ніс повні мішки — вже з мливом, тримаючи їх під пахвами, як кабанців. Обличчя Милі вмив піт, голі плечі й спина блищали. Побачивши мене, він ощирив щербатого рота (два зуби йому вибито в якомусь заморському шинкові), що мало означати усмішку, й сказав:
— Полеж отамо під кущиком, я розвантажу воза. Я ліг під розкішним кущем глоду, на якому виблискували тугі бубочки рожевих плодів, а Миля й далі пиряв мішки. Розвантаживши глибокого воза і навантаживши іншого, він підійшов і повалився біля мене на притоптану траву.
— Шабаш. Четвертий день лоба грію. На галері так не прів.
— Четвертий день? — здивувався я.— То ти зовсім не ходив у монастир?.. Поклявся на святому Євангелії…
— Сховай, Мартине, гріх у міх. Був я там. Монастир гнидявий, жодного путнього монаха немає, слимаки, гриби збирають та на базар носять, з того й живуть. Багато на грибах заробиш? Нащо їм зайвий рот? Миші й ті з голоду порозбігалися. А трапезна, а келії! Один ієромонах взяв мене в свою келію. І мучився, бідолаха, три ночі. Ти знаєш, як я хропу. Коли я його полишав, він мені трохи руку не поцілував.— Миля зареготав.— Там, у торбі, папір з одпущенням всіх гріхів, прочитаєш. А ратушні судді нехай підуть туди та поспасаються самі.
Мабуть, Миля казав неправду, ще й казав трохи святотатно, і я запечалився й пробурмотів щось таке, що спасатися можна всюди, що менше життєвих розкошів, то легше вимолити прощення, й що судді — на те вони й судді, вони хотіли порятувати його душу. Миля одказав, що він розкаявся й, коли сказати правду, вкоїв усе те, тобто написав нечистому листа, мертвецьки п'яним, отже, в непам'яті, й гріх невеликий.
У його очах світилися щирість і якась дивовижна наївність, яку можна побачити тільки в дітей. Він пахнув свіжим мливом (ніщо так гарно не пахне, як свіже мливо, його запах життєдайний, м'який, він ввібрав у себе все — пах землі, колосся, неба, дощів), потом, від нього повівало силою, впевненістю, нелукавством. Здавалося, таку людину грішно й страшно скривдити, а отже, як переконався я потім, саме його найчастіше й намагалися скривдити (пожаковати на ньому). Власне, приклад того було подано за кілька хвилин.
Пилип попросив, щоб мельник розрахувався з ним, нагадавши домову, що працюватиме, скільки сам захоче, одначе мельник почав м'ятися, збавляти ціну, божитися, що при ньому немає грошей, що всі гроші кум повіз у село, й тоді Миля ухопив дишель старого млина, яким вітряк повертають до вітру, й сказав, що зараз перекине його. Вітряк погрозливо заскрипів загойдався, й мельник побіг до млина та виніс гроші. Миля обтрусив обметицю з сорочки та кунтуша, що висіли на поручні млина, одягнувся, гроші до кишені не ховав, тримав їх у кулаці.
— Ось і знову ми з тобою, Мартине, багатії,— сказав він. Раптом його обличчя пересмикнулося, очі люто зблиснули.— Вони мені кажуть: відбудеш рік церковної інфими й підеш до вітця та неньки. А хоч запитали, кнурі годовані, є в мене вітець та ненька?.. Нехай тільки хтось із них трапиться на моїй путі…
Я аж сахнувся від нього. Здивувався, що Миля не забув судів і що в його серці може спалахнути отакий гнів. Виходило, що Миля не такий, як я про нього думав, і його ще потрібно спасати й спасати. І водночас відчував якусь його правоту й хотілося мені… трішки-трішки бути схожим на нього.
Миля перекинув торбу з одного плеча на інше, подивився на гайвороння, яке клубочило далеко над лісом. Там стояв чорний вир, а птахи летіли й летіли, тягнулись з усіх боків, де вони тільки й бралися, хто їх сповіщав, що там їхня збірня, їхня вороняча складка й що там для чогось мають бути.
— Скоро осінь,— сказав Пилип.— Пора нам повертати у краї південніші. Підемо на Полтавщину, Гадяччину… Я ще в тамтешніх монастирях не бував.
За всі кількамісячні мандри ми навідали два чи три жіночі монастирі, але Улити не знайшли, й ніхто не чув про неї. Мені чомусь здалося, що, може. Миля вигадав собі сестру, аби не було так сумно та одиноко в світі та щоб виправдати свої мандри. Одначе йому нічого не сказав.
* * *
Ми йшли весь день, йшли швидко, без перепочинку,— хилиталися дві мовчазні постаті на дорозі, одна велика, крутоплеча, важка, друга тонка, ламка, й нас застала ніч, і ми звернули з дороги в долинку, що манячила в сизій вечірній імлі. Підійшли до густих кущів, які підковою облягли невеличку галявинку, й поклали свої торби. Почали розглядатися й помітили, що місце вже столочене до нас, тут хтось перепочивав. Чорніло згарище від багаття, валялися головешки, великі кістки, ще не обмиті дощами, якесь шмаття, пошарпане майже на нитки, не стерте, не потрухле від старості, а дороге й нове, таки пошарпане, в одному місці земля була порита: там борюкалися або билися. Місце було непевне, навіть на недосвідчене око: тут зупинялася злодійська ватага. Я поглянув на Милю й побачив, що він також розгадав усе, але я мовчав, поклавшись на свого старшого товариша. Він почав розв'язувати торбу, далі кинув:
— Візьми казанок, там у ярку повинна бути копаночка.
Я взяв казанок, постояв у роздумі. “Ще один шлях до істини”,— думав, розглядаючи злодійське місце. Тільки до якої? Ці люди самі стали на злодійську стежку чи їх на неї штовхнули? І хто вибирає: людина свій шлях чи шлях людину? Міг би я піти по такому шляху?
Став перед невідомістю, бо не був упевнений, що свій шлях вибрав сам. Життя котило мене й несло, як несе втомленого плавця дужа ріка.
Знав, що мушу опиратися, мушу шукати якогось берега, й не знав, де той берег, та й не хотів його шукати. Я розумів усіх тих миркачів, мандрівних дяків і просто волоцюг, які валасаються по світу, самі не знаючи для чого. А може, й знають… Може, оце мандрування по світу з його голодною волею та небезпеками і є саме життя, його мета? Бо що ж іще?
Я приніс води, Миля вкинув туди дві в'ялені рибини, цибулину й поставив казанок до вогню. Незабаром юшка була готова, ми повечеряли й полягали під кущем. Засинаючи, я почув, як щось мовби обмацує мене, напіврозплющив очі й побачив, що то Миля вкрив мене своїм кунтушем. Мені одразу стало тепло й дуже гарно, і я заснув.
Мені знову снився той самий дивний сон, тільки з невеликою одміною: неначе я стою на своєму подвір'ї і раптом чую перестрашений кіркот півня, повертаю голову і бачу, що з-за сусідської клуні випливає птах, і якийсь він дивний, бо не летить, а мовби пливе, й пливе стійма, розпростерши крила, грудьми та дзьобом до мене. Він росте й росте, стає в пів людського зросту й отако пливе на мене та повз мене, розпростерши нерухомі крила та розпустивши хвіст, і враз помічаю, що в нього не дзьоб, а губи, і вся голова жіноча, й тулуб у жіночому убранні, одначе внизу не ноги, а лапи, вони хижо скрючені й зведеш для хапка. А обличчя — жінки — Улянине, тільки чомусь недобре, холодне. Я хоч і злякався, кинувся до неї: “Улясю, Улясю”,— гукаю. Улясине обличчя лишилося нерухомим, тільки губи ледь-ледь здригнулися й прошепотіли: “Я ще прилечу”, і вона відпливла за верби.
Пробудився стривожений. Було ще темно, тільки на сході ледь рожевіло, посеред неба яснів місяць, зелений, у колах, ще й погойдувався з боку на бік. Хотів розбудити Милю, й не одважився. Що йому скажу? Що мені знову й знову сниться дивна жінка-птах? Що цей сон мені щось віщує? Миля подумає, що я натякаю на Каську, й розсердиться. Він уже й так мав прикрість через жінку. Спершу подумав, що з Улясею щось сталося. А потім моя думка перемінилася, і враз рішуче подумав, що обов'язково зустрінуся з нею. З чого виникло це переконання — не знаю, одначе надалі відав напевне: куди б не йшов, де б не бував — світ, дорога приведуть мене до Улясі.