Мабуть, це було закляте місце. Вранці мене почала трусити лихоманка, а далі кинуло в жар. Ледве дибав за Пилипом, перед моїми очима гойдалися червоні кола, врешті я сів просто на дорогу. Почував несосвітенну втому, мене морив липкий, ламкий сон, і боліло все тіло. Йти більше не міг. Тоді Миля взяв мене на руки й поніс.
Я прийшов до тями у якійсь хаті, лежав на соломі, застеленій рядниною, вкритий ліжником, а біля мене сидів Пилип і пильно дивився на мене.
— Ти диви, не загнувся,— сказав він.
Мені стало неймовірно тужно та важко, і я відвернувся. Одначе невдовзі зрозумів, що в такий спосіб Миля виявив свою стурбованість, інакше співчувати він просто не вмів.
Він доглядав мене надзвичайно дбайливо, напував — силуючи — узваром та якимись травами, носив стільниковий мед, яблука, груші, примушував їсти, а коли я не їв, сердився й обзивав слимаком, підрясником. Потім біг на роботу, по жнивах скрізь були потрібні молотники, й він молотив збіжжя по токах багатих господарів. Він десь дістав ціпа з бичем, у руку завтовшки, й, коли я почав виходити з хати, з усієї гупотняви, яка стояла в селі, вирізняв глухі, важкі, схожі на гарматні постріли удари Милиного ціпа. Я нетерпляче чекав на Милю, а коли він приходив, відповідав на його грубі жарти такими ж грубими жартами, а в душі щось щемно мліло й розтікалося приємним теплом по тілу. Розумів, що став Милі близькою людиною, але не знаходив розгаду, за віщо він любить мене, вже ж не з малої користі, що забере в мене зароблений на требах гріш, адже може заробити вп'ятеро більше, й заробляє, й мав би вибрати товариша по своїй вдачі, а от вибрав мене. Закрайками мислі я здогадувався, що він заглядає в мою неперекаламучену душу, сподівається там щось побачити — може, якийсь свій спомин, якісь загублені малюнки дитинства, знаходить чисту молитву й хоч трошки спасається біля неї. Отже, я теж потрібний йому. Хоча б молитвою, вірою в Бога. Нічого іншого привабливого в мені не було. Я вірив у світ, що він компонований Творцем досконало й що треба жити за тими законами, які існують, треба стійко переносити нещастя, прощати ворогам кривди й врешті настане час, коли Бог помітить те й винагородить. Чим винагородить? Ще більшою вірою. Душевною благодаттю. Він вже винагороджує приязню Пилипа Милі. Нині світ тільки випробовує мене, і мене, й Милю (він випробовує увесь вік), і з моєю допомогою Миля легше уникне спокус та наробить менше гріхів. У світі багато кривди, багато неправди, я боюся про це думати й думаю все більше й більше, то ж дай Боже сили, кріпості духу, щоб вистояти, не впасти в гріх. Він ходить довкола мене на котячих лапах, він одягає личину урядовців, але я повинен терпіти. Так мене вчили святі лаврські отці, біля яких дуже часто спасався і яким вельми любив прислужувати. Для Милі Бог — далеко-далеко, він не вірить, що Бог повсякчас втручається в Милині сфери, не вірить Миля, що Божими заповідями керуються всі ті, хто так погано урядує, і ті, кого наслав у наші землі цар. Може, Бог покарає їх потім? Всі ці запитання тривожать мене, руйнують спокій душі. Я од них утікаю, я захищаюся од них вірою,— адже вона — понад усе, вона включає в себе сам світ, як частку свою. З вірою ми прямуємо до безсмертя. Одначе сама наша путь тяжка, ми не можемо ухилитися від усього того, що чатує на ній. Ми — смертні й мимоволі розмінюємо золото безсмертя на тисячі мідяків життя, й тільки в кінці бачимо, що ті мідяки не варті нічого. Одначе в нас одбирають золото. В мене одібрали золото любові, і я не можу з тим примиритися. І в цьому, либонь, я не подолаю себе ніколи.
Я хворів довго й мав час подумати, одначе нічого нового не надумав, вирішивши й далі уникати спокус та не боротися зі стихіями життя. Одначе, як виявилося, наші бажання від нас не залежать.
У кінці місяця жовтня, одразу після другої Покрови, ми прибилися в село Комишня, а правильніше, нас просто туди прибило, ми попали під таку зливу, якої я ще ніколи не бачив. Громи не гули, а тріщали, били понад самою головою, блискавиця в'язала смертельні зашморги перед самими нашими обличчями, ми брели по коліна в воді, яка несла жовте й чорне листя, паліччя, солому, а на одному з горбів вода понесла вулики, й вони котилися вділ, у рів, у рови перетворилися й вулиці села. Я часто хрестився, біг за Милею, який ішов попереду, тримаючи в одній руці чоботи, в другій ліщинову палицю, якою промацував дорогу. Стояла сутінь, хоч було тільки за полудень. Ми попросилися до першої-ліпшої хати, й нас впустили. Дали борщу гарячого (а Милі ще й корячок горілки), й там ми обсушилися та переночували.
Мабуть, то був злий кпин долі або й підступи нечистого, що нас там так гарно прийняли й що напочатку все гарно для нас складалося. Я потім часто думав про те, як один випадок може визначити всю твою долю. Адже звідти, з тих днів — усі мої нові рахуби, всі злигодні, піднесення й падіння, й те, ким та яким я став, і думи, аж по сьогодні, також беруть початок звідти. То був берег, від якого багато разів відпливав і до якого багато разів вертався, біля якого потопав і на якому рятувався, на якому спізнав усе, що може спізнати в круту годину людина.
А розпочалося все просто, й ніщо не віщувало ніяких прикростей. Та вони й з'явилися не одразу, а по якомусь часові, як приходить повінь від великих снігів.
Вранці стояв туман, а потім він розвіявся, й засяяло сонце, земля запарувала, наче напровесні. Це був один з небагатьох для пізньої осені теплих днів, у які особливо не хочеться думати про зиму, сніги, люті морози, надто таким людям, як ми. Зима мене лякала, особливо я боявся її, бо ж не знав, як і де її переживемо. Ми з Пилипом вже мали в запасі трохи грошей, але потрібно було приробити ще. Гроші я тримав при собі, і Пилип поклявся святим Миколою (чомусь визнавав з апостолів тільки його), що не забере їх у мене на горілку. Отож одразу почали шукати роботи, а вона сама чекала на нас. Комишнянський війт Федір Дирда почав годити нас за добру платню на сторожу, ми охоче погодилися. Робота — легка, й ми спочатку подивували, що ніхто не став на неї, дізналися про все пізніше.
У кінці села стояв загороджений новеньким тином, у який врубано двоє воріт — два виїзди,— чималий пляц поля, а на ньому — недавно поставлена, хоч і не нова, звідкілясь перевезена, комора й лежало кілька куп деревини, добрячої деревини, на хату. Комору, а в ній збіжжя, а також дерево й припоручив нам стерегти війт. Він не сказав, чий у коморі хліб і чиє дерево, але суворо наказав пильнувати, нікого не пускати й виконувати веління тільки його, Дирди, та городового отамана Трохима Гречаного. Також сказав, що надішле нам у поміч ще двох сторожів.
Комора мала чималенький навіс, ми заставили його з одного боку дубовими та сосновими обаполами, наносили соломи, й вийшло затишне зручне кубло, в якому здебільшого й товклися, одсипалися після мандрів, їсти нам носила якась жінка, вже немолода, синьогуба, з лишаєм на бороді, мовчазна й пісна, неначе монашка. З нами майже не розмовляла, здавалося, вона німа. А в селі щось діялося, щось чинилося, тільки ми не знали що. По вулицях походжали козаки, вони тримали в руках кілки, їхні киреї відстовбурчувалися з лівого боку, неважко було здогадатися, що там шаблі. Козаки сходилися в гурти, жваво гомоніли, розходилися по хатах й виходили знову, бігали з двору в двір жінки, також в строї хоч і не святковому, але й не буденному. Одначе, якщо я або Пилип наближався до якогось гурту, всі замовкали, поглядали в наш бік підозріливе. Сказати правду, нас все те не вельми обходило, ми вже намандрувалися й набачилися всього.
Вартували ми вдвох чотири дні, а на п'ятий прийшов у допомогу ще один вартівничий — Петро Красюк,— підсусідок сотенного хорунжого Семена Передерієнка,— тільки його й зміг погодити війт. Який то сторож з Красюка, ми побачили одразу,— він шкандибав на обидві ноги, й не мав пальців на правій руці — ноги й руку одморозив у хурі,— ще й шепелявив, так що ми довго не розуміли, що він говорить. Всенький день Красюк спав під піддашшям комори, а на ніч вшивався додому.