Незабаром ми довідалися, що й од кого стережемо, й чому панує таке піднесення в селі, й чому ніхто не годиться в сторожі.
Чимало літ сидів на багатому гадяцькому полковому уряді зять гетьмана Скоропадського, полковник Іван Чарняш, благоденствував і багатів, попивав улюблену тернівку, множив статки. Ні розумний, ні дурний, ні добрий, ні злий, але завидющий та жадібний, гріб усе до себе обома руками. Пригріб чималенько грунтів, лісків та лужків, млинів і винокурень, покривдив чимало вдів та сиріт, відбираючи ті грунти, а також посполитих і навіть козаків. Чинив то нахраписто, навально, то хитро та підступно (скоїть людина умисний чи ненавмисний злочин, а відкупляється грунтами або, й не вчинявши злочину, заплутається в судейських сітях), а то й просто скуповував довкола наміченого в загарб шматка поля грунтики, й врешті опиняється те поле обкопаним з усіх боків, ні підійти до нього, ні під'їхати, мусить чоловік продавати, погоджуватися на ціну, яку давав полковник.
Комишня — село рангове, віддане полковнику на уряд, за козацькими законами підсусідки та посполиті мали платити чинш по своїх статках — від двох копійок до двох талярів, а також косити на військо сіно та возити дрова. Чарниш же змусив платити рангове не тільки посполитих, а й козаків, і приневолив селян до двох днів роботизни та осенщини. Простакуватий з вигляду, невеликого розуму, коли ж йшлося про гроші, грунти, ставав до ката вдатним на вигадки, перейменував село Клинці в Чернишівку й записав на себе, спрямував у свій ярок річечку, й вона перестала крутити громадські млини, що стояли на ній, а крутила тільки його, Чарнишеві, й тепер селяни везли збіжжя в Чарнишеві млини та круподерні, відпускав на слободи селян, котрі, поселяючись там, десять літ не платили чиншу, а грунти лишали йому, Чарнишу. На тій вузькій прибутковій стежці придбав мало друзів і багато ворогів. Лютим ворогом Чарниша став колишній комишнянський сотник Степан Яценко, зсунутий Чарнишем зі свого уряду; на сотенний уряд Чарниш посадовив Івана Крупку. Яценко вар'ював найдужче, намовив козаків ходити при шаблях, погрожував: “Тепер маємо час за себе говорити. А Чарниша я ще побачу на шибениці, він мене безвинного три дні на арматі тримав, аж мусив я там, на арматі, й нужду справляти”.
Яценко — чоловік розуму маленького, значно небезпечнішим для Чарниша був Опанас Кіцеш, сотник села Ковалівки, серб, волошин, як і новий полковник Милорадович. Найбільшими й найнебезпечнішими ворогами завжди є близькі люди, родичі, вони знають найбільше і заздрять найдужче — з найсолодшого винограду виброджує найміцніше вино. Десять літ тому у Чарниша помер рідний брат Тихін, лишивши двоє сиріт, сина Івана та дочку Зиновію. Чарниш видав Марину, братову, за Кіцеша, й той посів сотенний уряд, а також господарство покійного Тихона, прибравши все до своїх рук. Незабаром у нього з Мариною народився син, люди подейкували, що то Чарнишів гріх, одначе Кіцеш на те тільки посміхався, з Чарнишем родичався, водив дружбу. Він приїхав голий, мав двоє коней та зброю, й більше нічого, тепер почав швидко багатіти, застаткував. Ковалівці написали кілька скарг, що всі військові й городові повинності Кіцеш присвоює собі, а їм потім доводиться платити вдруге, й що життя за ним не стало, він жадібний та немилосердний без міри, одначе ті скарги потрапляли до Чарниша. По шести роках померла Марина, й стався в Кіцеша з Чарнишем розмир, який переріс у люту війну. Чарниш оголосив себе опікуном дітей покійних брата та Марини й відібрав у Кіцеша маєтність, а далі, дізнавшись від своїх вивідників у Ковалівці Дем'яна Іваненка та Семена Драби про те, що Кіцеш хоче повернути маєтність зброєю (Кіцеш провідав, хто доносить Чарнишеві, й побив вивідників та хотів порубати їх шаблею, проте їм вдалося втекти), наказав схопити Кіцеша та замкнути в фортеці, де той і просидів три тижні.
І ось тепер заворушились усі Чарнишеві недруги, всі невдоволені, всі покривджені та всі інші, хто хотів переміни — люди завше прагнуть переміни, і навіть хороші урядовці їм обридають, і вони намагаються їх поміняти, а що вже казати про таких, як Чарниш. Майже по всіх селах панувало збудження, піднесення, а що остерігалися Чарнишевої помсти, ходили з кийками та при зброї. Аж тоді дізнали й ми, що стережемо: Чарнишеві добра, хотів він будуватися в Комишні, купив тут землю, це його збіжжя та дерево на хату. Саме Кіцеш наказав не віддавати збіжжя та дерево, намовляв комишнян свідчити, буцім Чарнишеві люди чинили самовільні порубки в чужих лісах, а коли десяцький Олекса Бас невпевнено заперечив: “Все дерево куплено за гроші, праведно кажу”, Кіцешеві люди Баса побили.
Особливо раділи волохи, їх наз'їжджалося дуже багато, й приїхав аж із Іркліїва сотник Славуй Требинський, якого всі називали Сербином, він збадьорював Кіцеша й читав прилюдно грамоту, даровану царем йому, Славую, у ній писано: “…а за те його показання служби велено бути йому в малоросійських городах і дати йому на прохарчування село…” Славую Сербину дали багатий Іркліїв, а далі ще кілька сіл: Лящівку, Матвіївку, Мазалівку. Розвихрився Славуй, розпасіювався, гримав на козацьких старшин: “Всі ви збродні, Мазепи, вашої козацької влади не буде, а будуть всі іноземці, і гетьмана вашого поганого проженуть, а його місце посяде генерал Кантакузін”. Про Кантакузіна гомоніли й інші волохи, й чимало козаків вірили в те, трималися їхньої сторони. Требинський-Сербин підмовляв і Кіцеша скаржитися цареві та Меншикову, й той писав, і два листи я переписав власноруч — хтось сказав Кіцешу, що в мене хороший почерк та стрій слова. В одному листі Кіцеш писав, буцім Чарниш погрожував йому: “Всіх вас, волохів, звідси камінням виб'ємо”, а також казав: “І сотником тобі не бути, й хліба не їсти, коли з нами не в одне, коли москалям служиш”.— “З ненависті так зі мною вчинив Чарниш,— писав Кіцеш,— що я іноземець і вірний його імператорській величності”.
Переписував я на папір ці слова, а сам мотав усе на вус і думав про те, що вельми вони нехороші й не тільки для Чарниша та його людей, а й для мене, стороннього чоловіка, якого ворохобні люди вкручують, неначе бур'янину, в своє перевесло. І думав також про те, що стою не на правому ділі, що щось у нашому краї чиниться недобре,— подібні думки почали обхмарювати мою голову все частіше й частіше. Ну чому, думав, усі оці драпіжні чужинці, щойно їм не вдалося щось видерти в наших людей, виставляють себе вірними слугами престолу, а їхніх супротивників вар'ятами і бунтівниками? Чому обмовляють чесних козаків? Одначе цих своїх думок уголос не висловлював, боявся Кіцеша, який ходив по кімнаті й раз по раз заглядав через моє плече в папір, і я знехотя водив пером. Це був чоловік з недовірливими, неспокійними очима, котрі увесь час побликували великими білками, вельми схожий на турка чи татарина, невеликого зросту, худорлявий, з гострим обличчям, з чорними щетинистими вусиками і бородою, яка починалася майже од самих вух, довгими руками, якими вимахував, неначе млинок. Навіть я, наївний і недосвідчений, розумів, що такий чоловік не піддасться, що зв'язуватися з ним небезпечно, що й владу йому давати не можна, бо накоїть багато лиха. Моя душа щось відчувала, щось вгадувала: саме те, що він таки справді принесе чимало зла людям і що наші шляхи перехрестяться в тяжкий час.
Двічі в Комишню приїжджав новоспечений полковник Милорадович з своїм управителем Семеном, а далі їздив сам Семен. І Милорадович, і Семен — також серби, Милорадович — високий, статурний, темний, як і всі серби, лицем, шкіра на якому чомусь вилискувала, неначе була змащена оливою, і вилискувала, коли він зняв шапку, лисина, й сам був тугий, наструнений. Ворухкі, жваві були всі іноземці, яких я побачив у волості, мабуть, те не випадково: пробивали собі дорогу кулаками, допиналися швидких багатств і чинів високих. Наші старшини здебільшого були статечні, поважні, деякі — лінькуваті, ці ж крутилися, як дзиґи, під ними горіла земля. Я не обмовився, вона їм справді була не дорога, як і все, що росло, буяло, плодилося на ній. Я тільки не міг дотямкувати, навіщо закликає їх цар, чому віддає в їхні руки все більше й більше урядів, ще й так щедро платить тутешніми маєтностями за службу.