Але нам, особливо Милі, те нудне, одноманітне життя остирилось й остобісіло, й ледве на хмарному зимовому небі заясніли голубі таловини, Пилип закружляв, закурликав по-журавлиному, а біля нього задибцяв довгошиїм гусенем і я. Пилип не знав і не помічав, що давно перекинувся в перелітного птаха, що не може жити на одному місці, й складав усю вину за свій нинішній мандрівний настрій на управителя Семена, якого Милорадович посадовив на свій комишнянський реймент, на поганий харч, на блощиць та тарганів, яких привезли на нове дворище разом з хатою.
І коли одного разу він прибіг захеканий та сказав, що завтра ми вирушаємо в дорогу, я не здивувався і в першу мить навіть не запитав, у яку дорогу й куди. А коли запитав, Миля відповів:
— Тутешні хазяїни, Панчук та Кіт, наймають гайдаїв.
— А хто це такі гайдаї? — знову запитав я.
— Ти й цього не знаєш? Погоничі волів. Будемо чумаками. Славне життя… Ні тобі управителів, ні тобі старостів та бурмістрів… Вольнії, як птахи. Воли йдуть, сонечко сяє…
* * *
Воли йдуть, сонечко сяє. І я йду поруч мажі, то моє батожилно стримить з воза, то на нього навіщена моя шапка. То мої дві пари волів. Чи то пак не мої, а Котові. Але поки що правую ними я. І вже знаю, що мої воли карасі та димки, а Милині — калини та линки. І вже знаю, що карасі — піристі, димки — темно-коричневі, калини — червоні, линки — світло-руді. А ще є у валці ляшки — білі, з жовтими плямами, половії — сіре з жовтим, мазії — темно-сірі, солов'ї — сірі, а ще є козії — ті, в яких роги розлогі, гостряками вбоки, космини — один ріг в один бік, другий — в інший, орли — роги вгору, турки мають роги розложисті, у шуляків роги нахилені донизу, шуті — зовсім безрогі, каплуни — воли хитрющі, і ще безліч назв за мастю, норовом, ходою, силою.
У мене дві пари волів, у Милі — чотири. Господар взагалі не хотів давати мені воли, його вмовив Миля, пообіцявши на перших порах допомагати мені. Він і справді допомагав, бо хоч я — хазяйський син, але полишив свій господарський двір ще дитиною й тільки влітку, та й то не завжди, навідувався туди. А воли чумацькії великі, як гори, дужі-предужі, є такі, що везуть по п'ятдесят пудів поклажі, а є й по дев'яносто, і є серед них кислиці — неслухняні, навіжені, ти до нього “ший-ший-ший”, а він, замість вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба їх уночі пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартівню, призначають по черзі всіх, по двоє чи по троє, вдень ті чумаки хропуть на возах, за їхніми волами наглядають інші. У валці п'ятдесят, а то й більше маж. У нашій — п'ятдесят і п'ять. Славно живуть чумаки. Та ще коли хороше товариство, та ще коли мудрий ватаг, який добре знає дорогу, гарний господар, він і порядкує, й судить, і мирить усіх у дорозі, у нього на грудях гаман з пропускною грамотою, або з ярликом, якщо валка, як оце наша, йде в Крим по сіль. Вирушають чумаки здосвітку, легко, без скрипу — щедро мазані — котяться вози, сяє Боже сонечко, в золотій високості заливається жайвір, чумаки йдуть гуртами, розмовляють, тільки ватаг пильнує дороги, я лежу в мажі. Читаю Тіта Лівія, якого купив у Комишні за півталяра. А сонечко вже підбилося до полудня, притомилися воли, пора варити кашу. Стаємо десь за селом, на громадському пастівникові або біля зимівника. Сидні-зимівничани люди привітні, голодні на новини, вони, до того ж, майже всі й шинкарі. Якщо немає поблизу зимівника, стаємо в балці. Дістаємо з мажі тріски, запасець дров — він має бути в чумака обов'язково, а також триніг, казан — всі мають роботу. Одні розпрягають воли, інші змивають пшоно, розводять багаття. Перепочиваємо три-чотири години, воли пасуться, чумаки сплять під возами або в тіні степової грушки. Далі ще один перепочинок, і вже ватаг зорить по сторонах — де ставати на ночівлю. Здебільшого він наперед намічає ті місця — щоб були вода та паша волам…
Дощі йшли всю весну, й трави стояли в людський зріст. Увечері чумаки варять галушки, гречані або житні. … Булькотить у казанку вода, сонце тоне у високих ковилах, деркач дере в долинці сухе лико, й водяний бугай бугикає, відлякує простудженим басюрою некмітливих ворогів, а вже під одним возом обізвалася сопілка, а під другим — кобза. Серед чумаків чимало мастаків грати на кобзі, вони й мене приохотили, а що всі визнали, що кращого голосу, як у мене, ні в кого немає, то найчастіше припрошували до кобзи мене. І я обзвичаївся, й степ полонив мою душу, і я співав без угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинів, виспівував своє горе, свою недолю й недолю всіх інших козаків та чумаків.
“Ой чумаче, чумаче,
Чом не сієш, не ореш?
Чом не сієш, не ореш,
І не рано з Криму йдеш?
Чом не рано з Криму йдеш
І чумаків не ведеш?,
“Ой, одного немає
Товариша вірного,
Товариша вірного,
Брата мого рідного.
Остався він у Криму
Сіль важити на вагу.
Варіть, хлопці, чабака,
Да й пом'янем чумака”.
Мені самому найдужче подобалися пісні, в яких чумацька доля-недоля перепліталася з любов'ю. Особливо ось ця:
Думав я женитися, а тепер не буду:
Куплю сиві воли, чумакувать буду.
Ідуть воли, ідуть вози вискрипуючи,
А чумачок у кабачок вигукуючи.
Зійшло сонце веснянеє, стало пригрівати,
Стали воли чумацькії в степу приставати.
Викопаю криниченьку в степу в кремені.
Чи не прийде дівчинонька по воду к мені.
А вже ж з тії криниченьки орли воду п'ють,
А вже ж мою дівчиноньку до шлюбу ведуть!
І тоді я нахилявся низько-низько, ховав лице, ховав очі, з яких на бандуру скапували сльози.
Співав я “Ой у яру глибокім” і “Коло млина червона калина”, її чомусь найдужче любили статечні чумаки (кличе, кличе дівчина козака до себе ночувати, а він дає їй одвіт, що в нього є жона та діти). Майже в кожного чумака є жінка та діти, виглядає чумаченька молода дружина, змарніла, скучила за ним, хоче ласки, хоче любові, мужа хоче, і був у валці, окрім мене, ще один молодий чумак — Яцько, той просто марив любов'ю, либонь, соромився з чумаками говорити про це, а мені попропалював вуха гарячими од любовної спраги словами, розповідав чувані десь од когось сороміцькі бувалиці, розжохував себе, розжохував мене, й мені снилися ночами розкидані білі руки та гарячі перса, й пробуджувався я в жару та шепотів молитви. І співав я “Ой не пугай, пугаченьку”, перейняв од старих козаків чотири думи — пам'ять у мене на думи та вірші була просто надзвичайна, а також дуже подобалися чумакам псалми. Ніхто так гаряче не молиться Богу, як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чигає на нього небезпек, в одвіті він за воли та добро хазяйське.
Полюбив бандуру… “Тільки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж моя, дружинонько вірная. Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити, і попілець по вітру пустити. А чи на могилі положити?” Полюбила й вона мене, пасу вночі при долині воли й перебираю тихо бунти, баси та приструнки, міг би стати бродячим кобзарем та заробляти кобзою на хліб, одначе не пройшов кобзарської науки в сліпих кобзарів, а без того вони “визвілку” не дають, та й не збирався я ставати бродячим кобзарем, просто мав втіху від гри. І відтоді вже не розлучався з нею. Вона найкраще гамувала моє горе й очищала душу.
У неділю, в свята чумаки не їдуть ніколи, якщо трапиться поблизу церква,— всі йдуть туди, а немає її, помоляться біля образа Христа й святкують у степу.
Вечорами та в неділю або ж на свята чумаки люблять погомоніти про всілякі пригоди, а також про відьом, упирів, нечистого. Які ж то благословенні були для мене вечори! Я мовби народжувався наново, я воскресав потроху, змивав з душі біль степом, небом, сонцем, і що далі ми від'їжджали від рідних країв, почував себе вільніше та впевненіше.
Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тій пісні:
Ходив чумак сім літ по Дону,
Та не було пригодоньки йому.