У чорному підсвічнику горіло три свічі, біля них сиділо двоє: гетьман і отець Єлисей. Гетьман у ті дні говів, отож проводив вечори в товаристві святих отців, намагався не гніватися, й не перейматися клопітними справами. Я увійшов посередині розмови, й вони не обірвали її, розмовляли й далі, мовби й не бачили мене, не зважали на мене. Я лишився при одвірку.
— Ти хочеш перемогти зло добром? І вважаєш, що це можна? — запитав єгомосць.
Аби я не знав його, то вельми б подивувався, адже не випадало священикові казати таке. Господь же переміг! Мені аж крутнулися на язиці ті слова, ледве втримав їх. Але замість мене їх проказав Полуботок.
— А ще, ще хто? — долягав непогамовний отець Єлисей, і його довга вузенька борідка тіпнулася туди-сюди.
Він нахилився вперед, і його тінь із скарлюченими, худими руками, кібцюватим носом на худому обличчі видалася мені тінню птаха. Не подобу святого отця нагадувала вона, скорше диявола, і я присоромив себе та прочитав перші рядки вечірньої молитви. Але все одно пхалася до голови думка, що, либонь, не втримається єгомосць на цьому місці.
—Хто ще? Назови!—прискіпувався отець Єлисей.— Він же все робить не добром, а злом! Та ще й яким злом. Ступає по християнських трупах, заливає кров'ю свої і чужі землі.
Тепер вже “він” було інше, я зрозумів, про кого мовиться, й проковтнув боязкий клубок у горлі. Нині боявся не стільки за себе, скільки за тих, що розмовляли.
— Я чиню не добром і не злом, а правдою,— відказав Полуботок.— Законом. Законом наших предків і законом, який написали та підписали наші антецесори…
— Він топче ногами той закон… і всі закони. Його закон — сила. Військо. Держава.
— Правдиво. Сила, держава. В ім'я її…—беззаконня.
— Але ж і ти — в ім'я її. Іншої, своєї… Чи не так? Чи не програли ми все тим законництвом?
Я хотів сказати, що ми чисті перед Богом, не сказав. Отець Єлисей мовби читав мої думки.
— І ось ми всі — раби… Не тільки царя небесного, а й земного. “Івашко Брюховецький…” Івашко!.. Там всі Івашки,—й зареготав по-гемонськи, аж мені мороз побіг по плечах.
— Не всяка держава—беззаконня,—захищався Полуботок.
— Іншої я не знаю. Інших не було. Од часів Ірода і до часів нинішніх…— Жорстко стулив сухі губи.
— Творити її потрібно справедливу. В ім'я людей…
— Він теж — в ім'я людей. Своїх…
— Ні… не в ім'я людей. Ти сам сказав: там люди — ніщо, івашки. Раби. В ім'я… самої держави… ідола… Вона поглинає їх усіх… І поглине. Жорстокістю й безсердечністю. Це переходить у всіх… У кров… Як гірчак земляний у все, що на ній росте. Й чим далі, тим більше.
— Виходить, всі вони не винуваті?
— Не знаю. Це вельми складно… І винуваті й не винуваті. Самі не живуть, не вміють жити, й іншим не дають. І якщо не захистимося, станемо, як вони. Тобто не такими… В латках, у нужді. Та ще й принижені. Вони ж, найрабіші раби, возвеличуватимуться над нами, не тямлячи власного рабства. Се — страшно.
— То про який закон річ?—знову скрючилася на стіні кажаном тінь.— Такий закон визнавати не можна. Потяти його…
Полуботок раптом підвівся, полум'я свічок тіпнулося, одна з них погасла. Він важко ступив від столу на середину світлиці, круто повернувся:
— Не гніви мене, попе. Потяти — чим? Немає в нас такої сили. Була один раз — при Богданові, втратили. Розсмикали її далі… Згадай Виговського, згадай Дорошенка. Який муж був! Як любив її, Україну! А всі, всі проти нього — й турки, й татари, і ляхи, і москалі. Одіб'ється від одного, з інших сторін налягають. Дешевою кров'ю хочуть посісти наші землі. Неначе змовилися, неначе нечиста сила їх водить. Жодної години перепочинку. Тільки… щоб під себе… Собаки…— скреготнув зубами.
— Були шведи…
— Безумно сміливий, авантюрний королик… Дав під Лісною побити корпус, який ішов до нього. Коб з'єднався з ним, ударив на царя — пір'я б з нього посипалося. А він — через усю Польщу та Україну… Стратив сили. Жменька вояків лишилася. Мазепа ж… Перехитрував себе і всіх нас. Дав розтягти власне військо. Звитягу давно втратив… Мав би раніше звернутися до війська. Ми нічого не знали… Петро укази слав, а він у мовчанку грався. Військо тратилося, нічого не розуміло. Відтоді немає у нас справжнього війська. В кожному містечку — гарнізон московський…— Полуботок глибоко зітхнув і знову сів…— Не можна… Ніяк не можна… Море крові… Даремно… Не маю на те Божої волі. Маємо домагатися наших законних прав… Відкрито. Чесно. Не таячи за спиною ножа.— Ще раз зітхнув.— Ми хилимося й хилимося, а вони далі нас гнуть і гнуть. Але… Мовчи, попе. Ти вже й так зламав тишу в моїй душі. І святість порушив. Не гоже мені так гніватися перед причастям, не буде мені добра… Що там у Сіверську, Іване? — звернувся до мене й покивом голови попрощався з отцем Єлисеєм.
Я розповів, і також покивом голови гетьман відпустив мене. Вийшов на подвір'я, й здалося мені, мовби за хатою щось гупнуло. Сторожкість, котра не полишала мене останнім часом, підштовхнула, й ледве я ступнув за ріг, як од вікна, неначе сніп з воза, обвалилася, а далі шелехнула в сніг і подерлася до приметеного снігом тину та перевалилася через нього довгопола постать. Майнули поли, майнула біла пляма обличчя. Я аж присів — мені перехопило подих. Постать видалася знайомою Що робив тут цей чоловік? Для чого зазирав у вікно? Ясна річ, для чого. Неспасенним ремеслом бавиться… Ми вже всі знали, що за паном гетьманом пильно наглядають з колегії. Чорні тіні скрадаються поза тинами, скачуть верхівці, буцімто в своїх справах, у ті міста й села, куди їде він.
Але ця постатьі.. Ні, не може бути,— розмірковував. Привиділося, приверзлося. То хтось інший… Цур — навести підозру да свого товариша. Гетьману скажу, що хтось був під вікном, але ману наводити не буду.
Я йшов до свого куреня й часто оглядався на одинокий вогник у вікні гетьманового будинку. Либонь він горітиме до пізньої ночі. І раніше бачив той вогник. Бувало, погаснуть усі вогні й світиться лише два. Один — у вікні Полуботка, другий — у вікні Вельямінова. Ті вогні неначе змагалися, який якого пересвітить. Біля одного, скинувши перуку, ниже на папір доносні слова драпіжний генерал, вимірковує, як краще, підступніше провести отой указ царя, “про який не тільки старшині, а й своїм колегіантам об'явити не можу”, як посварити старшину з своїм людом, як обібрати й уярмити той люд. Старається, сопе, скрапує чорнило з пера, скрапує з простудженого носа капка, лоскоче пір'їною підборіддя й заплющує в солодкому маренні про нові чини, нові маєтності очі.
І не гасне вогник у Полуботка. Гетьман сидить, підперши голову руками, думає, як захиститися від тієї напасті, як не дати, щоб понищили останні вольності та права народу, врятувати від кріпацького хомута український люд.
Нині Вельямінова немає — подався до північної столиці з наклепами, підказками цареві — видивився багато, наміркував підступів також. Але сьогоднішньої опівнічної пори блимає ще один вогник. У приземкуватій хаті козака Ясочки народилася дитина. Вільний чи раб? Те ще невідомо.
* * *
Віддзвеніли струмки, під вікном куреня, біля якого було моє місце, гострими шаблями рвонулися вгору півники, виткнулися тендітні, кволі, буряково-рожеві стебельця півоній. Півники та півонії посадив хтось з канцеляристів, але не зізнається в тому, і ми не знаємо, чиї вони, в чию честь квітують. Повінь велика було того року, вона застала нас з Ільком та Пилипом Милею в селі Гейманівка на Удаї. То було рідне Ількове село, й він запросив нас на Великдень у гостину. Повінь прийшла нагально, річка Удай, на якій стояло село, розлилася в одну ніч, відітнула нам шляхи від'їзду. Кущі, дерева, здавалося, бродили в воді, водяна гладінь зливалася на овиді з небом, лишивши незайманим лише горб, на якому злякано тулилися одна до одної хати.