У Таємній канцелярії з ними мовби просто бесідували, а мовби й робили дізнання. За столом, над яким висів бляховий двоголовий орел, сидів віце-президент з Сенату, й генерал-прокурор канцелярії і ще якісь люди — піддячі, котрі шаруділи паперами й щось писали, а також писали за окремим маленьким столиком двоє нотаріусів, адже “кожне слово має лишити слід на папері”. Те, що покликали не до Сенату, й навіть не до Юстиць-колегії, не віщувало нічого доброго.
Старшини не одразу дотямкували, хто тут старший і кому мають відповідати, адже запитувало одразу кілька чоловік, либонь, старшим був вирлоокий худорлявий пан з високим чолом та стрілками-вусиками, задраними вгору на іноземний кшталт. Кілька разів приходив на вигідні розмови генерал-прокурор Ягужинський, сідав за стіл, запитував, напускав на себе таємничість та пиху, вдавав, буцім не знає близько Полуботка, не чаркувався з ним і не чоломкався, й дарунків від нього не приймав; кабінет-секретар Макаров, навпаки, вітався приязно, яко давній знайомий, сідав збоку й слухав, у розмову не встручався. Здебільшого ж дізнання чинили люди незнайомі, піддячі й асесори Таємної канцелярії, вичитували щось у паперах та задавали питання:
— Чому це ти, пане полковнику, заборонив вивозити хліб до нашого государства? — рівним голосом, не одриваючи очей від паперів, запитував піддячий.
— Тому що недорід був і в нас, і за границею, хліба ледве вистачило нашому війську та драгунам, що на стаціях.
Не знати, задовольнила піддячого відповідь чи ні, він нічого не показав своїм виглядом, колупав великим пальцем у вусі, вичитував щось з теки. Нотаріуси скрипіли перами.
І далі всі запитання були недобрі, підступні, і хоч вимовляли їх різні люди, здавалося, що прошемряні одними губами.
— Щойно приїхав до вас Вельямінов, ви розіслали по всіх полках універсали. Для чого?
— Вельямінов розіслав своїх офіцерів, щоб вони під'юджували людей, аби ті не визнавали своєї старшини. Ми ж закликали до порядку і послуху,— відказав Полуботок. Чарниш схитнув головою на згоду, Савич також.
Губи шемряли далі:
— Ви послали в Кролевець козака Уманця, щоб велів обирати сотника Семена Григоровича та Захара Колісниченка, перший — зять зрадника Кожуровського, другий — шурин Горленка, який пристав до Мазепи. Толстой писав вам з Ніжина, що потрібно настановити на сотника Головарівського, вірного слугу государя, ви вчинили по-своєму.
— У нас на вибори виставляють кілька чоловік, а не одну персону. Ми можемо радити кого-небудь, а справа козаків вибирати, кого хочуть. Ми радили обрати з трьох: Григоровича, Огієнка і Колісниченка. Головарівського козаки не захотіли, й не лише козаки, а й міщани, бо він грунти віднімає і людей розоряє.
Асесори зглядалися поміж собою. Не могли втямити, як це обирати з кількох одного.
— Ну… для чого виставляти кількох? — запитав один з них.— Старший велить — хіба того мало?
Полуботок довго мовчав. Нарешті стиха кашлянув і, поглянувши з жалем на асесорів, мовив:
— Мало… Я не зможу вам пояснити… Потрібно починати з греків.
— Ви там всі богопротивним Арістотелевим словом осквернені,— кинув той самий асесор.
— Арістотелеве слово — вчене слово… Хоч воно й не звернене до Бога. Це правда. Але…— Полуботок махнув рукою, бо зрозумів, що його вивідники сього зрозуміти не годні.
Запала неприємна мовчанка. Її згладив Савич:
— Ще Скоропадський послав у абшид, себто одтрутив од сотництва, Головарівського, бо той вельми захланний, людей кривдив.
Губи пошльопали й розтулилися знову, очі ж були зодна-ковлені, мали один вираз.
— Малоросійською колегією визначено казначея і комісара для збирання грошей. Колегія веліла назначити казначеїв із гарнізонних солдатів, але ви сказали, що казначеї та комісари вже обрані, бо з гарнізонних солдатів вибирати нікого, всі. вони бідні й привласнюватимуть гроші.
Чарниш і Савич несамохіть попідхоплювалися з лави. Чарниш — високий, обличчям темний, неначе циган, чорноволосий, гарний з себе, хоч вже немолодий, Савич — тілистий, білолиций, білочубий, він з самого початку впрів і витирав обличчя зеленою хусткою.
— Се — неправда,— вигукнув Савич.
— Де ж вони бідні,— обурено розвів руками Чарниш.— Чимало тих гарнізонних солдатів уже мають у нас свої крамниці й торгують аж гай гуде.
— Чому гуде гай? — не зрозуміли асесори.
— Ну… Так у нас кажуть. Ліхо торгуют,— мовив по-московському.
Очиці подивилися в папір, губи прорекли:
— Минулого року в малоросійські полки були визначені збирачі, яким велено збирати гроші, хліб, мед, і тільки в царську скарбницю. А ти, полковнику, одібрав у них дві тисячі двісті шістдесят чотири карбованці і хліба шістсот двадцять вісім четвертей.
Полуботок неквапливо вийняв кисет і набив люльку. Пахучий димок легеньким струмінцем поплив по кімнаті, залоскотав ніздрі асесорам та піддячим.
— Цареві гроші і хліб збирали колезькі, а не полкові збирачі. Яким чином ми могли в них те одібрати? Покажіть хоч один папір, де б колегія писала нам о такім вчинку.
— А ось і папір… У Стародубський полк послано Пеклицького. З колегії йому був указ, щоб прибув з грошима. Він не явився…
— За сенатським указом гроші мають зберігатися там, де вони зібрані. Через те їх і поклали в Стародубі при полковій старшині. Їх було сто карбованців з гаком. Там вони й лишилися, а про те, що Вельямінов писав Поклицькому, ми не відаємо. Кому писав, з того й овіт.
— Не відаєте й про те, що Вельямінов указав вам сотника Мануйловича в низовий похід не посилати, а ви послали…
— Послав його ніжинський полковник, у нього й запитуйте… І просто…— У Полуботка на думці крутилися міцні слова, він змів їх а натомість мовив; — Все це — дрібні причіпки по намові Вельямінова. Він сам дрібний…
Одначе дрібні, як горох, запитання сипалися й далі, на них здебільшого відповідали Чарниш та Савич.
Через два дні Таємна канцелярія поклала на вивідні терези свій основний камінь — донос любецького попа Гаврила ти доноси козаків Стародубського полку Ломаки і Сухоти, які самі й привезли свої наклепницькі листи аж у Пітер. Цидула попа Гаврила була довга та особливо в'їдлива: Полуботків управитель проклав дорогу через його город, поставив корчму на поповій землі, викосив сіно на двох островах, взяв два вулики в бортях, не шанує сану попового й безліч іншого.
В'їдливий, скажений піп сутяжив з усіма: з любецьким сотником, війтом, з Полуботковим управителем, з власними мирянами. Є такі люди для котрих і життя не життя, якщо немає з ким посутяжити.
Пани таємні канцеляристи справляли тріумф, ввели до кімнати, Ломаку та Сухоту, які, один, одвертаючи вид, а другий просто в очі гетьману, виказали свої скарги.
Савич та Чарниш, приголомшені, мовчали.
Полуботок теж довго мовчав, а тоді запитав у скаржників:
— Ви давно з Стародуба? Яка там погода? Льон уже вибрали?
Ломака та Сухота перезирнулися. Відказав Ломака, знизавши перед тим плечима й микульнувши до колегіантів чорними, загнаними вглиб очицями, мовляв, бачите, про що запитує гетьман, може, він не при здоровому глузді.
— Льон вибирають. Добулися ми за вісімнадцять днів.
— Швидко. Вельми швидко,— сказав Полуботок і підвівся. Стояв суворий, важкий, тамував гнів.— Так прудко можна доїхати тільки ямським способом. Покажіть подорожню!
Ломака та Сухота запитували в колегіантів поглядами, що їм робити.
— Покажіть! — звелів прокурор.
Сухота дістав подорожню. Полуботок узяв її, перебіг очима.
— Писано по-московському. Й гроші прогонні дано колегією. З якого ж це респекту президент так розщедрився? Кому закон велить давати гроші на прогони? Царським кур'єрам, генералам… І тільки. А цих ось прирівняли до генералів. Піп Гаврило також давно на мене зуби стриже. Бо не може пережувати в Любечі все, що на них трапить.— Гетьман кинув подорожню на стіл.— І скільки ж вам заплатив генерал? Ну, сього ви не скажете. Мій велце ласкавий приятель Вельямінов од першого дня через послушників своїх нашіптує у вуха людям нашого краю: “Пишіть на Полуботка, і у вас не буде ні панів, ні підданих”. Хіба се правда? У вас у Московії немає ні панів, ні холопів? І не означено всіх людей ревізією, хто в якому стані має жити? І панщини ваші посполиті не роблять? У нас посполиті платять чинш, а в рангових селах мають ще по два дні роботизни. Це тільки в цих селах, й лише по два дні. Є такі старшини, що закон той переступають. І ми велимо карати їх. І у вас є такий закон? Скажіть? Шукайте, шукайте, панове, що хочете, але дошукуйтесь правди.