Юрій Мушкетик - Гетманський скарб

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4212
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4453

 

ЮРІЙ МУШКЕТИК

ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ

 

Частина перша

Гетьманівна

 

Кажуть, мудрість виростає з печалі. Печалей я мав багато, але мудрості вони мені не принесли. Тоді, либонь, вона розпочинається з радості? Але радість скороминуща, вона затуманює розум, робить людину сліпою. Ми живемо в очікуванні її, страждаючи. Здебільшого одне народжує інше. З найбільшої радості постає найбільша печаль, яка іноді позначає все наше життя.

Саме так сталося зі мною.

Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глухові на вулиці Дергачівській, де, притінений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з різьбленими віконницями та різьбленими дерев'яними підпорами кружганку. Будинок належав чернігівському полковнику Павлу Леонтійовичу Полуботку і був куплений позаторік у купця Затирного ось для таких оказій, як ця — коли полковник приїздив до гетьманської столиці за велінням Генеральної канцелярії або у власних справах. У вузенькому відгородженому від вулиці високим тином, зарослому кучерявим моріжком дворі стояли конюшня та дві рублені комори Оце і все обійстя: ні саду, ні городу, ні палісадника — дім для тимчасового мешкання. У дворі притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблі возів були задерті на тин і стриміли, наче велетенські гаківниці.

Поміж голобель на кілках тину висіли великі юхтові чоботи, біля них стояв босий кучер Охрім і мастив їх квачиком, отож і пахло на все подвір'я добрим сосницьким дьогтем. Я сидів на ґанку однієї з комор і тихенько награвав на скрипці. По стрісі сусідньої комори походжало з десяток голубів, скошували зизі очі, заглядали на ґанок комори,— я насипав туди крихт із хліба,— але спурхнути вниз боялися — здичавіли. Я — це Іван Судима, син генерального хорунжого Івана Сулими, внук гетьмана Івана Сулими (котрий скопирснув у Дніпро неймовірно міцно вгрунтований ляхами чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка, Одначе мене ніколи не вабили ані слава діда, ані, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, наді мною збиткувалися майже всі мої товариші, спудеї Київської Академії, я не здобував та не обороняв у вимріях фортець і не викрадав красунь, цурався спудейських кабешів та бешкетів, через те мене не бачили не те що в гіркопам'ятних усім киянам налогах тодішніх розбійних спудейських ватаг, котрі шарпали по базарах чумацькі вози та налітали на купецькі постоялі двори, що привело до справжньої, довготривалої війни поміж магістратом та спудеями, а й навіть у набігах на знамениті сирецькі баштани,— на це останнє й суперінтендант Академії, і сам префект дивилися крізь пальці.

Прикоханий ченцями, виспівував на криласі “Славмо царя піднебесного,, грав у інтермедіях дячків та піддячків, вправлявся в піїтиці. Цієї весни успішно скінчив клас піїтики й перейшов до класу риторики. Приїхав до батька на вишні та перші меди, й батько раптом одібрав у мене всі мої книги й замкнув до великої, ошпунтованої залізними штабами скрині. Він і раніше не шанував Академії, не обминав її клином, а того дня, погомонівши зі мною, почав йойкати і кричати, що та “дурисвітська Академія, вибила з моєї голови останній розум, що він плекав надію на сина, валечного воїна, котрий якщо не сягне дідової слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побирається попідвіконню, чи то лицедія з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всі оці шаблі, булдимки, посріблені ронди. І за віщо йому така кара: скільки козачих синів покінчало Київську Академію, декотрі потерлися й по заграничних академіях, і всі поверталися до батьківського козацького шабельного ремесла, були серед них вікопомні звитяжці: Сагайдачний, Хміль, Морозенко, Палій, Мазепа (тут він закашлявся й оглянувся), тільки його син чомусь забув, з якого він кореня.

Я знітився і, щоб втішити батька, відповів:

— Були й з поповичів гетьмани.

— Хто? — зіпонув батько.

— Самойлович...

— Згинув у Сибіру, й слава по ньому запала. І тоді я сказав батькові таке:

— Вчуся я на славу Божу й користі ради душі моєї, у пам’ять неньки й вашого дому на честь і хвалу. Книжна мудрість свята, її не потяти шаблею і з гармати не встрілити.

Боже, що тут зчинилося по сих моїх словах! Батько зламав у руках нагайку (“Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду поповичів!,), пожбурив її мені під ноги, а я дуже злякався й замовк. А він геть розпасіювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жіночому: “Закрию очі, й хто опережеться моїм чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто сяде на мого коня?!, Батько був ще й добрячий лицедій. Він промовляв слова, які змушували моє серце стискатися від страху. Мав батько ще діти від другої жінки (моя мати, Полуботківна, померла), але дрібні, двоє дівчаток і хлопчик трьох літ, отже, не плекав великої надії побачити його в сідлі.

Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав заперечення, що забирає мене з Академії та віддає до війська... “Може, ще вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок,.

Два дні думав, до якого війська послати, й надумав.

На всій Україні немає валечнішого, славетнішого козака, як чернігівський полковник.

Згнітивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрібник, плакали струни моєї скрипки...

Одначе поїхав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовне скучав за Академією, хоч не все там було миле мені. Може, навіть навпаки, більше немилого, ніж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й нітився з будь-якої причини, і наді мною кепкували колегіанти-академісти. Мій дзвінкий, тонкий і сумовитий голос став мені втіхою і карою водночас. Мене одразу записали до хору, яким керував неймовірно лихий, злючий, котрий бив різками без будь-якої причини, регент. Я боявся його, як гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олію, холодну джерельну воду,— не допомогло. Хор ходив на виноси,— в дощ, спеку, югу,— і я, хлоп'я, яко соліст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семінаристами і за регентом, який їхав попереду на сліпій кобилчині. Якось ішли аж за Дніпро в слободу відспівувати суддю полкового, й саме тоді рушив лід, і двоє співаків утопилося, а ми бігли по кризі, й раптом стала переді мною дибки крижина, і я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побіг убік слідом за іншими хлопцями. Це теж властивість моєї вдачі: жахатися, але не складати рук, боротися.

Кликали нас і на весілля, на Різдво та Пасху славили Христа по дворах багатих старшин та купців, до найбільших урядових старшин ходили на дні їхнього народження. Майже всі старшинські діти жили по квартирах у багатих людей, я ж якийсь час навіть мешкав у бурсі. Найперше, що до Академії втрапив проти батькової волі. Батько вважав, що мені вистачить двох-трьох років Чернігівської колегії. Я провчився в ній три роки й вважався найкращим учнем, мене навіть були якось призначили авдитором, одначе змістили з причини мого м'якосердія, бо ж не міг справитися з бешкетниками семінаристами. Бачачи мої старання, а також знаючи, що батько хоче забрати мене додому, старенький вітець префект написав мені рекомендаційного листа до Київської Академії, хоч я на той час провчився тільки два роки, одначе був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та латинською не тільки читав, а й розмовляв. Київська Академія здавалася мені Атенами науки, і марив я нею, і вітець префект перейнявся моїми скорботами та написав листа до ректора, свого колишнього спудея, аби той вписав мене до класу діалектики. Він же потім умовив і мого батька дати мені змогу повчитися в Академії, мовляв, настають такі часи, що на вищі уряди тепер без науки не пробитися, он і в Пітері цар посилає учитися за границю боярських дітей. Батько погодився через силу, бо ж сам, хоч походив зі знатного роду, вибився трудами ратними, впертістю та хоробрістю. Пан ректор Академії проекзаменував мене на діалектику й побачив, що я її й не нюхав, вписав до класу піїтики, перед тим відмірявши тридцять різок за обман, який ми вчинили з вітцем префектом. Хоч потім виявилося, що в усіх інших науках київським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабстві та у відважності. То були найпам'ятливіші роки для київського міщанства. Голодне, знахабніле київське спудейство зайшло у великий розмир з київським купецтвом, цехами, вимагало відкупів, а то й вдавалося до грабунків, розбивало комори на ринку, шарпало з возів. За потрійним валом, який тягнувся від колишньої Десятинної церкви до Козиного болота, по крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижі та халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всілякого непевного, а то й просто злодійського, розбійного люду, туди часто заникували й деякі спудеі. Там відвага, пила мед, а нахабство — чорну брагу, там перепродували крадене й ділили ще не захоплене, звідти спудеї налітали на купецькі та ремісницькі двори. Пам'ятаю й нині, як обдурив їх, пообіцявши на завтра відкуп, аби тільки відчепитися, приїжджий з Кам'янця купець-єврей і як вистежили його чубаті філософи та богослови, обступили в приїзнім дворі, і як одбивалися купець зі своїми хурщиками, і як втікали вони потім по дахах будинків, і один хурщик зірвався з даху і вбився. Тоді в Академії проводили велике дізнання, в яке включилися всі цензори, сеньйори, директори, водили на те дізнання й мене, але я нічого не знав. І був я серед того спудейства білою вороною, і не приймав його злого закону, і знову ж таки терпів вельми, дісталося на мою долю й клинів, і стусанів. Але потроху і я охмолостався. Колеги-філософи купили мені в складчину кобзу, одразу повіривши, що опаную її. Мислили вони так: кому потрібна тонкоголоса скрипочка, а на рокіт кобзи сходиться всілякий базарний люд, на той рокіт і в селі в суворого господаря зірветься скупа сльоза, а з нею бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза — то струмент чоловічий, козацький, а ти ж, Іване, козацького роду! То таки правда, почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати її на всі строї, і сподобалася вона мені, і вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не ходив, і врешті на мене махнули рукою,

Може, я вже й занадто напускаю туманів про своїх колегіантів, було ж бо серед них чимало люду розважливого відданого науці, розмовляли між собою і грецькою, і латинською, і єврейською, і французькою, ширмували Арістотелеви ми словами, і грали сповнені високого смислу комедії та трагедії, і влаштовували прилюдні диспути, на які сходилося багато киян, а також приїжджих людей. І влаштовували разом з міщанами пишні та веселі свята,— на Великдень, на Маковія та Спаса,— здебільшого в урочищі Глибочиця, й приходили туди дівчата у вінках та стрічках, ладненьких сап'яновим чобітках, статечні поважні значкові товариші, купецька молодь у заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й співали хори, одного разу і я зіграв на бандурі кілька пісень статечним козакам.

Тодішні київські академісти жили бідно, бо, на відміну від часів нинішніх, там навчались діти й людей нестаткових. Як і всі інші бурси, київська являла собою страхітливе видовище Старші бурсаки спали на полу та на лавах, малеча копошилася в соломі під полом та в підпіччі, чавила блощиць, котрі лізли зі шпарин по стінах.

На Різдво та інші храмові свята бурсаки ходили зі звіздою та вертепом чи й просто на апетиції — просити по дворах, і, як я вже казав, примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебільшого того уникав. Я любив церковний спів, а якщо й співав поза церквою, то тільки нишком, на самоті. Світського співу соромився зовсім. За те мене брали на висміхи бурсаки, вони казали, що з моїм жалібним голосом можна приносити повні торби. Я їм на те нічого не одказував, а сам думав, що обманювати людей гріх, навіть жалібним голосом, адже не маю такої скорботи, за яку попросив би в людей співчуття, скорбота поєднується з молитвою, а молитися всує—гріх.

Та й все-таки я не злидарював, хоч мій батько й намагався тримати мене в строгості, в тілі чорному, одначе посилки з дому отримував, і не тільки на свята,— їх нишком передавала мати. Вона й приїздила до мене частіше за батька і обливала мою голівку слізьми, а я дивувався, чому вона плаче. Адже матінка хоч і далеко, але завсігди в серці моєму, а тут зі мною і Арістотель, і Таціт, і святі апостоли, і преподобні печорські Еразм та Лаврентій.

Якось, приїхавши, прийшла вона просто до нашої церкви. Я стояв на хорах і побачив матінку, і знеслася моя душа понад хори, і залився я солов'єм, моя душа облилася слізьми й затріумфувала. Таке зі мною траплялось не раз. І почула мій спів матінка, й заплакала, і запишалася. А я сказав їй, що мені тут добре, що світло розуму вливається в світло моєї віри, я знаю всі діяння апостолів і захищу себе та її святою молитвою.

Не захистив.

...За два тижні до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив я з хором у двір київського війта, ми співали “Да воскресне Бог,, і дали нам гостинців чимало, усім співакам, а реєнту три копи грошей, ми їли святковий обід, і хлопці почали вимагати в реєнта всім грошей по шагу, й реєнт розлютився, почав шмагати різками всіх підряд, і хористи збунтувалися, побили реєнта, і, поки старші бурсаки його товкли, молодші били в обідній дзвін. Не минути б усім нам великої кари, але того вечора з'явилася на заході комета, своїм вогняним ядром і роздвоєним хвостом перелякала всіх мирян, за нею в Академії забули про бунт хористів, комета з'являлася в сутінки і висіла над землею червоною мітлою. В Академії комети не боялися, ми знали від професорів, що то небесне тіло, хлопці веселилися, а на мене найшла туга-безпричинна, і тоді увійшов дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: “Він уже знає? Хто це йому сказав, що його мати при смерті і кличе його до смертної постелі?, Ніхто мені того не казав, моя душа сама відгадала лихо. І потім не раз мені мої нещастя віщувало серце.


...Отож за батьковим велінням я опинився в услузі в пана чернігівського полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в Чернігівській колегії, Полуботок не вибував з походів, пам'ятаю лишень, як одного разу він від'їздив на війну з турками, і ми співали в церкві напутній молебень; полковник їхав попереду козаків на вороному коні, покритому шовковою попоною, дзвеніли литаври, сурмили сурми, майоріли на вітрі прапори та значки, він видався мені надто грізним, надто суворим, я малів перед ним і пишався ним перед іншими бурсаками. Таким видавався мені завжди, зблизька ж я його майже не знав, він жив за Черніговом, над річкою Стрижнем, я ж мешкав неподалік від семінарії в домі купчика Крячка, зрідка навідуючись до дядини в гості. Але пана полковника бачив дуже рідко, а потім почав уникати зовсім, до того призвів один випадок. Той випадок зруйнував у моїй уяві образ, який склався в думках,— людини мужньої, валечної, але й справедливої та милосердної.

Було це восени, в хляпавицю. Я ніс до чоботаря полагодити свої новенькі чоботи, які чомусь полізли по рантах, біг стежечкою попід будинками й трохи не наштовхнувся на зігнуту спину козачка, що дріботів по стежці з шапкою в руках. Він аж заплітався ногами, схлипував, шанобливо кланявся широкій спині в оксамиті і дзигорів жалібним голосом: “Нехай я почорнію, як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду,.— “Ти мені хоч гризи її — не повірю,,— прогуділо спереду. Козачок зашпортнувся, далі пішов повільно, вирівняв крок, тільки руки — в одній тримав шапку — обвисли вздовж тіла: “Що ж мені робити тепер?, Полковник не зупинився, навіть не оглянувся. “Візьми мотузок і повісся,,— відказав рівним голосом. Мене струсив дріж. Я зупинився і впустив під ноги чоботи. Далі підняв їх і пішов назад. Нікого не помічав, навіть не привітав поклоном зустрічного ієромонаха, і той осудливо похитав головою. Страшні слова горіли в мені. Потім довго не міг вийняти їх із своєї пам'яті. Я осудив полковника, адже немає в світі більшого гріха, як відмовити іншій людині в праві на життя. Що б він, той козачок, не зробив. Він має таке ж право жити, як і пан полковник. Бог є любов. Любов є віра. Вона — в серці людському. В серці пана полковника немає ні того, ні іншого, й через те не хочу більше нічого про нього знати, не хочу його бачити. Всі його діяння, всі його подвиги — не в ім'я любові

   Той спомин жив у моїй пам'яті, і я не міг його прогнати. Хоч щось і почало мінятися в мені в ставленні до полковника, Він не послав мене у військо, поки що я жив у його домі над Стрижнем, виконував такі-сякі доручення, здебільшого домашні, й навіть у полковій канцелярії не бував, хоч знедавна і почав туди заникувати з доброї волі. І кілька разів полковник погомонів зі мною, й, що найдавніше, не зверхньо, а як з рівним, розпитував про нинішню Академію, про навчателів, а також які книги я читаю, що знаю з них. Щоправда, своїх міркувань майже не висловлював.

Отож жилося мені некепсько, одначе небавом старший Судима довідався, що його син, себто я, не найдується у військовій сторожі на ляхівськім порубіжжі, не печеться під сонцем в охороні обозів, навіть не літає на драбанті — вогненному жеребцеві в полковниковому почті, а ошивається в чернігівській полковій канцелярії. Але Полуботок остудив його жар.

— Не одразу, Іване, не одразу... Пильно я приглянувся до сина твого. Очеретинка... Очеретинка... Зламаємо стебельце…, Ніжна душа, чуле серце... Ще й стражденне... Таке вже є.

— Та на чорта мені його ніжна душа. Дівка він, чи козак? Ох, покарав мене Господь, і не знаю за віщо. Прогледів я.

Розмова велася в моїй присутності, вони зовсім не зважали на мене, мовби я був сухим пеньком або опудалом городнім.

— Не кажи... Чуле серце,— отже, справедливий, совістливий. Нехай спочатку через папери погуляє по бойному полі. Так би мовити, звикне до слів отих: армата, похід, обоз військовий... Як ти кажеш, в почт мій — хоч немає в мене ніякого почту,— у їздки всілякі я його незабаром почну брати. Він ще... ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви його з моєю сестрою... Одинак...

— А як не звикне? — хрипко запитав Судима.

— Що ж, Іване... Так і буде. Не всім шаблею махати... Я тобі потім скажу... Напевно скажу...

— А що ж він тоді робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойної. Хто краще, аніж ти, знає її,— полестив хитро.— Й того... Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай...

— В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. І, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Іване? — це вже до мене.

Я мовчав.

 

* * *

...Чомусь хрипіла на моїй скрипці басова струна. Я почав шукати їй строю, і саме тоді на ґанок вийшов пан полковник Полуботок, позіхнув і сів на лаву.

Був це статечний, повновидий, міцної високої статури чоловік п'ятдесяти семи літ, зодягнений у білу полотняну, підшиту на плечах шовком сорочку та голубі шаровари. Він вийняв з глибокої кишені люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срібній трубочці був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кілька срібних монет, все це поклав на столик перед собою.

Зненацька на вулиці пролунав тупіт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, і в дворі з вузлом у руці з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупані; витираючи рукавом піт, він зійшов по сходах на ґанок, поставив вузол на стіл, розв'язав кінці пишної квітчастої хустки, з якої, неначе лебідь з піни, випірнув срібний глечик з накривкою. Козак облизав великі, як вареники, пересохлі губи й прогув:

— Пан гетьман прислав з узваром. Віншує й запитує про здоров'я.

Полуботок мовчав, вперто шукав кресало,— він міг піти й припалити люльку від вогню в печі, бо ж саме топилося, не йшов,— і козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку — половину гетьманових слів розтрусив по дорозі й згадав аж тепер:

— Узвар з медом!

З медом, отже, гетьман запрошує на обід. Полуботок і далі нічого не казав, і козак нагадав:

— Його милість запитує вашмосці про здоров'я. Полуботок поклав на стіл люльку, взяв з купки срібних талярів один, великими і вказівними пальцями обох рук скрутив його, подав козакові.

Той узяв таляр, здивовано вертів у пучках:

— Його милість запитує вашмосці...

У цю мить скрипнули присінкові двері, на ґанок вийшла молода дівчина з розпущеною русою косою — Оленка, Полуботкова наймолодша (дві інші давно заміжні, два сини поодружувані), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, підняла покришку.

— Як гарно пахне!

Взяла глечик і почала пити.

— Узвар від гетьмана!—значуще мовив Полуботок.— З медом!

— Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотілося... Ох і смачний.— Оленка поставила глечик на стіл.

Полуботок ледь-ледь повів на неї оком, хотів насварити, але враз подобрів очима, всміхнувся.

— Піди хоч косу заплети.

Оленка й далі стояла на ґанку, в тонкій білій сорочці, тонкій запасці, боса, сонце виціловувало дрібненьке муратиння довкола кирпатенького носика.

Козак переступав важкими чобітьми:

—Його милість запитує вашмосці...

— Я відповів, йди.

Козак повільно зійшов з ґанку. Брів через двір, обмітав високим споришем пилюку з чобіт, здивовано ніс поперед себе в долоні скручений в трубку таляр.

Його рот був широко розтулений.

— Що я скажу його милості?..

Охрім, котрий бачив і чув усе, кинув через плече:

— Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.

Козак справді спробував розкрутити таляр, але в нього нічого не вийшло, похитав головою й пішов. Я реготівся.

Полковник врешті знайшов кресало і викресав вогню. Перший ковток диму від учора — неймовірна насолода, аж голова ледь-ледь медяється, аж пощіпує в грудях, другий — вже не такий, третій — звичайний.

Полуботок узяв однією рукою глечик, довго пив узвар.

— Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього німецький.— Витер чепурні, опущені вниз вуса.

Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посередині почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцілувала її.

Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокі, густі дугасті брови.

— Розходилася, куріпка.— І підвівся.— Йдіть, діти, чепуріться, прибирайтеся, їдемо до гетьмана в гостину.

— Всі? — здивувалася Оленка.

— Узвар з медом — отже, всі. Чи ти не хочеш побачити Уляну?

— Ой, хочу,— сплеснула в долоні Оленка.— Може, я ще встигну змити голову...

— Встигнеш,—сказав Полуботок.— Одягни й ти, Іване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти її...

— Та ж зручна.

 

* * *

...Глухів — місто надзвичайно гарне, іноземні мандрівники кажуть, що воно набагато гарніше за Київ, у ньому багато церков та будинків, які милують око своєю довершеністю. Стоїть воно на пагорбі над річкою Есмань, обваловане й оточене палісадом, все вкупочці, ніби грудки ластів'ячого гнізда, отож і їхати в ньому, власне, нікуди, але регула велить їхати, а не йти.

Оленка, в білоносовому штофному кунтуші, в запасці з світлого штофу, з королевим цвітом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок і я посідали на коні. Полковник був у святковому строї — в жупані з рясними ґудзиками, підперезаний дорогим поясом, на плечах — накидка, застібнута біля горла застібкою в камені, я — в новенькому кунтуші, котрий повідстовбурчувався на плечах, ще й не застібався на всі застібки, полковник не стримався й зауважив:

— Ти ніби стягнув його з когось...

Я зніяковів, густо почервонів.

Біля гетьманського двору — довга конов'язь, до якої коней в'яжуть по чину: до кілець позолочених, срібних, мідних та залізних. Полковник прив'язав свого сірого, в яблуках, румака до кільця позолоченого, я — до мідного.

На цій конов'язі й закінчувалася подібність мешкання Скоропадського до мешкань усіх інших, знаних на Вкраїні, гетьманів. Усі дотеперішні гетьмани — Дорошенко, Многогрішний, Самойлович, Мазепа — жили в палацах, у палатах, гетьманський двір Скоропадського дивував усіх, хто вперше його бачив.

Стояв він біля церкви Миколи Чудотворця й був з усіх боків обгороджений високим парканом, ворота хоч і брусові, а також прості, з хвірткою. На подвір'ї — кілька критих ґонтом хат, в кожній по одній або по дві кімнати з підлогою дерев'яною або цегляною, а то й без підлоги, печі кахляні — білі, зелені або кольорові, при світлицях сіни рублені, в світлицях — столи липові, лави соснові, вікна червоні, скла врамловського, з віконницями. В одній із хат — канцелярія та вітальня, де гетьман приймає відвідувачів та гостей, у ній стіни оббиті сукном і піч полив'яна.

Будинок гетьманші — окремо, й ще будинок для гостей — цілий хутір, в самому кінці двору — дві хати чорні, для челяді, й погріб дубовий з залізним шандалом на ланцюзі, і пекарня, й льодовня, і довга-предовга комора, і колодязь під дашком з колесом, обкованим залізом. А ще далі, за тином — хліви й конюшні, там стояли ридвани ковані, біля них походжали кучери в синіх жупанах. Біля кожного будинку — нужник з дощок, критий дранкою, від гетьманової та гетьманшиної світлиць до нужників вели криті переходи. Потім мені пояснили, що будівлі дерев'яні, бо місця тут низинні, холодні, а гетьман хворіє на застудні хвороби, любить тепло та сільський затишок. Справді, на подвір'ї можна було знайти чимало затишних куточків, скрізь по двору росли чепурні яблуньки або обстрижені в кружок невеликі липи й надили очі квітники: які тільки квіти не буяли на тих грядках, у які химерії не спліталися, гетьманша любила водити поміж грядок гостей, розказувала й пишалася, прикладаючи до губів рожеву шовкову хусточку. Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на півголови, не любив суєти, поспіху, не любив, коли до нього йшли з справами, він любив смачні узвари та тиху бесіду про дива світу, любив посидіти за широким столом у світлиці, з якої вигнано мух і віконниці трохи причинені. Лиха й напасті рідного краю боліли йому, але він вельми боявся підступів, доносів, на це подвір'я було нелегко потрапити.


Я розглядав усі ці будівлі, неначе збирався купити якусь із них. Цікавість—то головна сутність мого єства, через неї часте вскакую в халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я — самітник, моя душа здебільшого оповита смутком, і крізь той смуток вона дивиться на світ. Тяжко пережив смерть матері, так тяжко, що по тому світ мовби одмінився для мене. Мати помирала двічі й обидва рази кликала мене до смертного ложа, її передсмертне веління виконували. Перший раз я приїхав, і матері полегшало, вернувся в Академію, а за місяць мене знову покликано. Я вперше бачив, як помирає людина, до того ж це була найдорожча мені людина, вона одна розуміла мене, вчила молитов, вчила бачити в Богові не тільки найвищу силу, а й порадника, вірного друга, не штовхала, як батько, на дороги трудні, мирські, а вказувала дорогу до Бога. Тільки з ним, а не з батьком, нині раджуся. Водночас побачив, якою мізерією є людське життя і як може принизити людину смерть. Мати хворіла кілька місяців, зовсім не вставала з ліжка, схудла на скіпку. Останній час мати приймала їжу тільки, коли годував її я сам, ковтала через силу, жаліючи мене,— я плакав, просив її,— і потім сказала, що їй знову полегшало, і я повірив, поїхав у Київ, а то вона не хотіла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги вже до мертвої матері.

 

* * *

...Був четвер, планета Меркурій, трагічна планета, догорала свіча в хлібові, на лаві зітхали родичі, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут і вже десь далеко-далеко), розквитавшись з світом. У хаті стояла задуха, якась особлива, яка буває тільки там, де лежить мрець. Потім матір поклали на стіл, я поривався до неї і чомусь боявся її, боявся сісти на лаві, де вона щойно лежала, боявся не матері, а самої смерті, яка, здавалося, могла навіть через віддалений дотик перейти на мене.

Тоді вийшов у широкий, оступлений хлівами, конюшнями, коморами, клунями.двір, а далі в сад. Цвіли в місячному сяйві мертвим цвітом сливи, шуміли млинові колеса на греблі, витьохкував у березі соловей, і десь співали дівчата. І пронизав серце той спів, стислося воно з болю й туги, в ту тугу вп'ялася ще якась інша, нез'ясненна; світ такий великий, такий гарний, тривожний, кличний, вабливий і лячний, жорстокий, минущий. Що збувається в ньому? І що не збувається? Не збувається нічого? А соловей витьохкував, а місяць плив великий, ясний, віщий. І мені так защеміло серце, що вже не чув ні шуму млинових коліс, ні солов'їв, тільки дивовижну сумну мелодію в собі. Сльози капотіли з очей, і туманився виднокіл, не було в тих сльозах скарги на Бога — Вітець Небесний вже двічі зберіг мені життя — один раз, коли хворів на гарячку, а другий, коли погнався за вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, і проганяв його лозиною, й таки прогнав, потім розповів матері, а мати поблідла й сказала: “Боже милосердя пролилося на тебе,. І були скорбота по матері й нез'ясненна тривога, і було мимовільне запитання, що таке життя.

Ховали матір у п'ятницю, під дощем, і в усіх обличчя світилися прикованою радістю — зима була малосніжна, дощ чекали давно. А я дивився на їхні обличчя й ненавидів усіх.

З батьком порозуміння не знайшов. Може б, і знайшов, але батько женився вдруге, і мачуха, як більшість мачух у світі, зненавиділа мене, бо ж прагнула, аби всі добра Сулимів перейшли до її дітей. А старший, та ще набагато, син від першої дружини — то загроза немала. Вона не спробувала й на крок наблизити мене до себе, підглядала за мною, нацьковувала на мене батька, й через те я волів не приїздити додому.

На перших роках навчання в Академії був у мене товариш, такий самий, як і я, несміливий, ніяковий хлопчик, ми міцно потоваришували, усамітнювалися від інших спудеїв, розігрували вдвох сценки з Святого письма, з творів древніх авторів, розуміли один одного з позирку, з покиву пальця, але зненацька той товариш, Миколка, захворів на сухоти, і його забрали додому. Я не знаю й понині, чи він живий. Мабуть, помер.

Отже, ще не сягнувши дорослого віку, зазнав тяжких втрат, спізнав через мачуху, через товаришів-спудеїв жорстокостей світу й жив самітником, поклавши раз і назавжди триматися подалі од всіх його ваб і несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому собі на скрипочці або ж, заплющивши очі, мріяти про те, що вичитав з книг, а також щиро та віддано молитися Богу. Слугував йому духом своїм, розумом своїм, і Бог замінив мені матір і товаришів та приятелів. Проймали сумніви, що черпав силу для віри в книгах, в Святому письмі ж сказано, що віра— в серці, а не в словах; кріпка вірою людини може бути й неграмотною. Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вірить світлом розуму, а не мерехтінням тьми. Світло розуму вливається в світло віри, я знав усі діяння апостолів та багатьох святих і свідомо наслідував їх. І позасвідоме наслідував матір, добру, покірну Богові, сердобольну, задуману та запечалену. Вона завжди щось наспівувала, але чомусь співала тільки сумних пісень. Поралася по господарству (батько тоді був тільки сотником, та й не любила мати сидіти, склавши руки, до праці ж звична, саме на її дитинство, на дівоцтво припали найтяжчі роки Полуботків по Мазепиних факціях на них), я тупцяв біля неї, на вулицю майже на ходив, од неї перейнявся спочутливістю до покаліченої пташки, зламаної галузки, від неї в мені сумний спів та щира молитва.

 

* * *

...Гостей зустрічав управитель — господар двору регіментського, розводив по хатах: старшин — до гетьманської, білу челядь — до хати гетьманші, молодь — у дальній кут двору до хати гостьової, перед якою білів свіжотесаний поміст для танців. Гостей прибуло чималенько — генеральний осавул Іван Судима, генеральний суддя Іван Чарниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, київський полковник Антін Танський, миргородський — Данило Апостол, глухівський сотник Мануйлович, багаті глухівські пани Пироцький та Богаєвський, кілька значкових та кілька бунчукових товарищів — майже всі з родинами. В дворі стояли гомін, пересміхи, перегуки.

Парубки та дівчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонів, а другий тьохкав брязкальцями, а тоді починали дудоніти обидва. Однач, парубки та дівчата чомусь не йшли до танцю. Крутилося тільки дві чи три пари, та й то мляво, мовби знехотя. Чи то не обсвійчилися, не перезнайомилися, чи то ніяковіли — все-таки гетьманський двір. Оленка кудись запропала, окрім неї, я тут не знав нікого, танцювати не вмів; потинявшись трохи поза спинами, підійшов до хати, в якій обсілася старшина, сів на призьбі. Вікна в хаті були повідчинювані, отож я чув усе, про що там гомоніли.

Старшини спочатку вели мову про справи господарські: про недавній ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сінокіс, побідкалися на сушу, глухівський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати відьми, це вона зашила жабі рота й зашила дощі, у нього вже є на приміті одна молодиця, кілька чоловік підтримали його, але Полуботок кинув коротко “Суєвір'я,, і всі вмовкли, перевели розмову на інше.

Савич, Полуботків шуряк, розумний і хитрий, як майже всі писарі, тільки надміру балакучий, оповів про недавню поїздку до Києва й сказав, що, як на його око, при нинішньому оскуднінні Київ якось мовби злиняв, особливо монастирі, надто Межигірський, у якому доживають віку запорозькі діди. Старість тих дідів і калік гірка, Запорожжя, яке утримувало їх своїм коштом, поруйноване, а козацькі державці бояться давати гроші, оскільки на січовиків упав гнів монарший, упав та й учавив у прах земний. Біля самого монастиря став на постій полк московський і чинить ченцям усілякі шкоди.

— І зі Скальського монастиря також приїхали ченці, просять слушної детермінації, щоб їм повернули грунти, які забрав за Ворсклою майор Греков,— оповідав Савич.— Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той звелів усі копці монастирські знести й покопати нові, собі землю забрав. І сагу, й півбайрака, купленого ченцями в лукинських жителів. А на тому тижні отримав я реляцію про постій на Україні ще двох полків драгунських новим чином — ротами, порціями і раціями.

Про постій вже знали всі.

— А що ти одписав київським ченцям? — запитав хтось лінивим голосом.

— А ось що.— Зашелестіло, либонь, писар дістав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бідами і водночас помилувалася ладом письма.

“Ясний у Бозі преосвященний мосце отче митрополите Київський і Галицький, архіпастиру милостивий, в духу святому отче й добродію. Пан війт київський, будучи тут, у Глухові, повідав нам, що по всіх труднощах, які од військ великоруських місту Києву, усім без винятку громадянам тамошнім, навіть чорноризцям, чиняться, за єдину відраду милість вашого преосвященства маючи, жалібно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигірським, солдати грабують їх на дорогах, не пускають у пущі, забирають собі дрова в лісі рубанії, витравлюють монастирські сінокоси кіньми своїми, отож жалосні будьте, ваше високе в Бозі превелебство, й содійте милість та одведіть руки злії,.

Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:

— Ускаржився заєць зайцеві. Що той митрополит може вдіяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч київському губернатору.

— Уже писав,— ображено відказав Савич.

— Матимемо лихо з цим новим постоєм,— обізвався хтось лінькувато.— Розорять вщент край наш, пооб'їдають усіх до п'ят.

— У моєму колишньому полку в селі Лісківцях п'яний драгунський капітан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря,— розповідав Савич.— Писар їх не впустив, капітан видобув шпагу, денщик — палаша, і почали штрикати в двері, а далі розбили вікно й влізли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хліб у піч садовлять, шелехнув капітана, а денщик утік, покликав солдатів, драгунів, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далі бачить, що непереливки, дітей і жінку запхав на горище й сам туди виліз, і драбину за собою втягнув. Тільки тим і врятувався. А солдати забрали сало і все чисто з скрині, побили посуд...

— Будемо мовчати, поб'ють голови.

Я впізнав голос Полуботка.

— Писар з драгунами потім “учинили віру,,— оповідав далі Савич.— Драгуни поклялися на іконі, що не були в хаті, а писар, що нікого не бачив і ніхто на нього не нападав. Він бо теж боїться: спробуй доведи, що не він, а вони напали перші. їх багато... Й судитиме військовий суд.

— Дожилися, козаки,— густий, басовитий голос — Чужі суди нас судять.

— Ніхто нас не судить... Завели, неначе над покійником. Ми що, на похорони зібралися?

Я здогадався, що то промовляє гетьман. У голосі гнів, але не вгадати, на кого гнівається йогомосць — на старшин чи на драгунів.

— Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели... Може, склав чи почув якусь нову?..

Загули бунти, жалібно задзвеніли приструнки, раз і вдруге, дужим голосом кобзар повів пісню:

Пожурились, милі браття,

Що на ногах кайдани:

Ой тепер-но ми, милі браття,

На вік вишній пропали.

Ой бери, пане, зброю й жупана,

Ще й коня вороного,

Тільки не бери в неволеньку

Козака молодого...

— Оце розвеселив! Кобзарі пішли... Скиглії... Йди пріч... Під церкву.

Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, ніс у правій руці. На його обличчі—страх,—гетьманський гнів не абищиця, але й іскорки вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було більшим, аніж страх. Саме так я подумав. Людина — се міра. Міра багатства, страху, радості, підлоти, помсти, совісті. І все те в ній переколочене, перебовтане. Одного тіль-тіль, іншого багато. Часом людина може прожити життя і не знати, чого в ній більше. По-справжньому все проявляється в найбільшому щасті або в найбільшому горі.

Кобзар ішов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх.

У хаті — неприємна мовчанка. І враз чийсь догідливий голос:

— Викуримо по люльці, панове.

Перший, як і годиться, вийшов гетьман: сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса відвисли, на обличчі все ще сліди вдаваного чи справжнього гніву.

Я перейшов на іншу призьбу, за причілок. Причілкове вікно також прочинене, з хати знову долітав гомін, тепер вже притишений. Голоси молоді.

—...Наш гетьман чоловік сумирний і добрий, за Україну стояти не вміє, хто не нападе, всі деруть... Нам би гетьманом чернігівського полковника, не так би він за Україну став і москалям її розоряти не дав. В його полку москалі волі не мають.

— Стати б усім сукупно... Вигострити шаблі... Тільки цей голос і упізнав. Він належав молодому Маркевичу, сину лубенського полковника Андрія Маркевича, рідного брата гетьманші. Йому всього лиш двадцять три роки, він один сидів серед поважних старшин, його батько найдовався в поході Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академії, одначе він старший від мене, скінчив її торік.

— Ет, розпатякалися... Всі сміливі за столом біля мисок. Полуботок — козак доброго клича. Але мають, мають москалі волю і в Чернігівському полку. Й донощики мають волю. Втямили?

— Чого б то не втямити... Жартуємо ж...

Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я підвівся й пішов стежечкою через палісадник. Заздрив Якову Маркевичу, його сміливості, але... й осуджував його, хоч розумів далеко не все, про що говорилося в хаті.


Переді мною розкривалося щось таке, куди навіть не намагався протиснутися думкою. Жив у іншому світі: де скрипка, де книги, де дрібні пригоди й велике нещастя, смерть моєї матері, але було й ще щось зовсім інше, лячне і неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болоті, як голос з ночі, який лякає та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнім, а все інше — то тільки порох буття. А з іншого боку — нащо воно мені, чому має мене вабити, що воно може мені дати, саме мені...

Знаю, всяка влада від Бога, намісником Господа на землі цар і його ведіння повинні виконувати всі. Цьому нас навчали наші професори, про це не раз казав у своїх божественних проповідях наш ректор Феофан Прокопович, наймудріша людина, яку мені доводилося бачити. Без царя ми б всі погинули, нас би підім'яли й понищили чужоземні народи, без царя ми не дали б собі ладу. Він єдиний думає й піклується про нас, як про своїх дітей. Так прорікав Феофан Прокопович, світоч вченості нашої, наш найбільший мудрець.

Повірити в нині почуте було важко. Та й чому воно має мене обходити? В мене є мої книги, є скрипка. І є бандура. Найліпше ж викинути все те з голови.

Я пішов на вереск музик, до помосту. І не впізнав його. Там чинилось щось несусвітенне. Вітер, вихор, заметіль... Танцювали майже всі парубки та дівчата. Танцювали в кружок. А посередині вертілася, крутилася, вибивала дрібушечки дівчина. Молодесенька-молодесенька і струнка, як тополька. Личко розчервонілося, очі горіли, дві чорні-чорнющі коси літали довкруги неї, не здавитися. А жовті сап'янці стукотіли, й витьохкували під ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубоніли, не дуданіли, а ахкали і заливчасте сміялися брязкальцями. В ту мить у коло до дівчини влетів ще один танцюрист — Яків Маркевич, і закрутився, завертівся довкола дівчищі. Чоботи в Якова з подзвоном — з срібними дзвінками, врізаними в закаблуки,— дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дівчина летіла, й одіж не встигала за нею, оголюючи білі смужки ніжок над чобітьми, руки її були граційно розкинуті, здавалося, вони пливуть у повітрі самі по собі. Музиканти закінчували зорьку й одразу переходили до катеринки, від катеринки до закаблуків, від закаблуків до жидівського триндика, якого танцювали з вихилясами, жартівливо.

За кілька кроків від себе я побачив дорідну, немолоду, але ще не зовсім зів'ялу красиву жінку в дорогому парчевому кораблику, зі складеними на грудях руками. Вона посміхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша! Анастасія Марківна. Її знає в Глухові старе й мале. Як знають і те, що вона управляє гетьманом й почасти всім гетьманством. Милувала очима дочку, милувала племінника, пестунця, який і жив при гетьманськім дворі і якому вже виклопотала в гетьмана село Сварків біля Глухова, “вбачаючи знатного військового товариша Якова Маркевича до послуг військових здібності й надалі до оних його заохочуючи,. Так було написано в гетьманському універсалі.

Бубнярі вдарили наостанку так, що затремтіло листя на молоденькій яблуньці, й попадали в траву — удавано чи насправді показуючи, що танцюристи вморили їх до знемоги. Парубки та дівчата, захекані, витирали піт шовковими хусточками, сходили з помосту. Яків та чорнява дівчина стояли посеред помосту, там, де їх застав кінець танцю. Я згадав Яковові слова про “вигострені шаблі, й уважно подивився на нього.

Яків чимось нагадав мені нашого вчителя риторики грека Гістія. Кругле обличчя, чепурні вусики, невисока міцна постава, й навіть волосся, витке, густе, коли знімав шапку, воно розсипалося кучерями на всі боки. Очі у Якова великі, імлисті, либонь тільки в очах і відбилася порода Маркевичів. Батько Якова, Андрій Маркевич, лубенський полковник, козак валечний, увесь час у походах та походах, огрубілий, засмаглий, дужче схожий на сільського дядька, аніж на свого батька — прилуцького гендляра і купця Марка, сина Аврамового, який орендував у Прилуках млини та горілчаний промисел. Єврейської крові в ньому — дещиця, Марк Аврамович Маркевич, вихрестившись, одружився на дочці багатого міщанина Копієнка, мав трьох синів і п'ять дочок, писаних красунь, тільки подивитися на яких з'їжджалися парубки з усього полку й розхапали їх собі в жони: одну син стародубського полковника, другу моровський сотник, ще одну журавський протопіп, найкрасивішу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин Голуб, а коли він помер, на ній одружився нинішній гетьман, на той час також удівець, старший від Насті на двадцять п'ять літ. Гетьман дав тестю двоє багатих сіл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дівиці, і той доживав віку на Приудайї, немов у раю. Настя Марковичева мала по Голубу свій чималий статок, яким пишалася, і мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана в шори, отож, гомоніли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський спідницю.

Яків чомусь не впізнавав мене, а може, не впізнавав справді — де йому було впізнати шмаркатого хлопчиська, він тоді вже був філософом, далі богословом. Батьки приїздили до нього на всі свята, привозили повні сакви наїдків, а також гостинці професорам і навіть самому ректору Феофану,— Яків був його улюбленцем, не знаю, чому він не пішов слідами свого вчителя на вчені Олімпи. Я не вагався б і миті. Для нього ж світське козацьке життя, либонь, мало більші ваби, воно вже справджується наказним полковництвом у двадцять три роки.

Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевів його на дівчину. Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усміхалася. В очах — бистрінь, немов ще й досі летіла в танку, крізь напіввідтулені губи було видно невеликі міцні зубки. Її личко було мовби намальоване одним непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, ніжне, ніжності додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове: ніс— прямий, рівний, і рівне, пряме підборіддя, брови чорні як смола, і довгі чорні вії, вона чимось нагадала мені єгипетську царицю — я бачив такі малюнки в давніх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь приплющила очі, й тінь від повік упала на щоки, ступала гордовито, груденята несла так, що кожен, навіть я, розуміли, що то таки цінність.

“Боже,— подумав я,— яка неземна і в той же час земна краса,. Мені здалося, дівчина йде до мене, і я обімлів. Одначе в ту мить вона ступила вбік, і я побачив, що вона йде до Оленки, котрої чомусь не помітив. І зблиснула в моїй голові іскорка, і я зрозумів, хто ця дівчина — Уляна гетьманівна, чи, як її називає Оленка, Уляся. І відмітив схожість з гетьманшею, одначе невелику. Анастасія Марківна підійшла до Якова і, наче маленького, підвела його до Оленки та Уляни. Яків ішов нітрохи не соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його дзвінкий сміх. Я ще не знав, що ми приїхали до Глухова на оглядини, привезли туди Оленку, що гетьманша забажала поєднати свого пестунця з Полуботківною і гетьман теж схвалив цей намір своєї дружини.

Ще за мить сміялися всі четверо, але я одразу вирізнив Улянин сміх, хоч ніколи раніше не чув його (гетьманівну бачив разів зо два в церкві й чомусь тоді не звернув на неї уваги), був той сміх притамований і проникав мені глибоко-глибоко в рушу. Я відступив за парубоцькі спини й дивився, дивився на неї, як на диво, як на чудотворну ікону. Ні, на ікони я дивився трохи не так, але крихти тієї побожності розсипалися в моїй душі, мені здалося, в обличчі дівчини таїться якась загадковість, як і в обличчях отих єгипетських жінок, які жили хтозна-коли й молилися сонцеві та зорям.

Я не спав майже всю ніч. Чув, як співають дівчата, спочатку замовкли на Родіонівці, а вже потім на Усівці, а на Веригіні, за греблею, співали майже до самого ранку; як витьохкує соловейко, як десь тявкає, не втихаючи, пес. Заплющував очі й бачив личко з чорною цяткою над верхньою губою та смоляними бровами, довгими віями, бистрінь у очах. Перевертався з боку на бік, навіть розсердився на себе, але прогнати видиво не міг. Не розумів, чого воно вчепилось до мене, що зі мною сталося... Мана, та й годі. Таки мана. Бо знову заплющив очі... й побачив це саме обличчя, повернуте вбік... а тулубом до мене. Тулубом птиці. Птах, завбільшки з людину, випливав з-за наших сулимівських рясних калин і отако, бока, наближався до мене. Птах з жіночою головою й пташиним тулубом. Я навіть згадав, як називається цей птах — гарпія. Одначе гарпії, вони злі, а ця —добра, усміхнена. Проте мені стало лячно. Птах не махав крильми, вони були наніврозкрилені, пір'я на них і на всьому птахові рясніло пістрявістю, хвіст був невеликий, розпущений, немов у голуба. Птиця з обличчям Уляни наближалась і наближалась, і я вже бачив притінені і глибокі очі. А потім враз довгі повіки змигнули, і дівчина-птах подивилася на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста й одначе щось промовляла до мене — очима. Та було надзвичайно страшно. І вабливо. Я хотів доторкнутися до дівчини-птаха, але вона повільно, й так само грудьми до мене, відпливла праворуч і зникла за кущами. Змигнув очима й зрозумів, що заснув. А видиво й далі стояло перед моїми очима, я чомусь подумав, що сон — віщий, і мені від цього обличчя не сховатися, не втекти, бо й не хочу втікати:

Настав ранок, зійшло сонце, мій сон подаленів, а обличчя дівчини зі смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло переді мною вже інакше — живе, веселе, яким бачив його на танцях.

Не пам'ятаю, чи снідав і що робив уранці, отямився вже за Миколаївською церквою, біля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись, зрозумів, що хочу побачити ту дівчину, побачити ще раз і від'їхати та забути назавжди. Довго блукав попід парканом, вже хотів піти геть, та враз почув по той бік паркану дівочий голос:

Ой на морі та на тихій воді,

Там плавали білії лебеді...

Я одразу впізнав той голос. Співала вона, Уляна. Співала тужну пісню, проте не тужно, скоріше, навпаки, весело:

...Де не взявся гарний хлопець — на біду,

Та й застрелив лебідочку молоду...

Той голос манив, вабив, я вже не міг піти, не побачивши дівчини.

Розлилася кров червона по морях,

Розсипалось біле пір'я по лугах.

Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий і сором'язливий, нагледів угорі гілляку, ухопився за неї і виліз на паркан. Тільки хотів поглянути на дівчину краєм ока й зіскочити назад, у провулочок. Але дівчини не побачив. Унизу піді мною порозчепірювалися великі густі кущі аґрусу, за ними росли якісь деревця з густими підстриженими кронами, вони творили суцільну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далі не бачив нічого, посунувся ще, випустив з руки верхню гілку і враз... шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на траві, моя шапка полетіла під кущ аґрусу.

Опам’ятавшись, почав підводитись, простягнув руку, щоб дістати шапку, і в ту мить щось налетіло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й заціпенів. Мене тримав за полу медвідь. Так мені здалося спочатку. А вже потім розгледів, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Він не гарчав, не кусався, сидів на задніх лапах і тримав мене за полу. А я не міг вирватися, та вже й не намагався — злякався. Шкіра на моїй голові чомусь свербіла, по спині повзли холодні ковзкі гадючки.

Не знаю, скільки мені довелося б сидіти отако, коли б збоку не пролунав владний дівочий голос:

— А це що таке? Тур, пішов геть!

Тур випустив полу моєї свити-кунтуша, винувато дивився на дівчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою.

—- Тур, додому!

Руда потвора знехотя потрюхикала по доріжці.

— Ти хто такий? — запитала Уляна.

— Я?.. Н-не знаю,— вичавив крізь неслухняні губи.

— Не знаєш, хто ти? А що тут робиш?

— Шапку шукаю.

— Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?

— Ну... Вітром здуло... Йшов по вулиці.— І враз, не знаю, | як те сталося: — Я бачив учора тебе на танцях, хотів побачити ще раз...— Я все ще сидів на землі. Дівчина почала сміятися.

— Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробі, не можу... І який же ти кумедний... А як тебе Тур тримав за полу... То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарізяка?

Її очі сміялися.

— Який я зарізяка... Шапку шукаю...

— От капосна шапка. Де ж вона?

— Оно за кущем...

— То бери її...

На доріжці за деревами почулося неголосне тупотіння, далі покашлювання. Сміх злетів з губів дівчини.

— Тато!

Я перепудився дужче, ніж тоді, коли на мене насів пес. Це ж така ганьба!.. Заліз до гетьманського, саду! Розкажуть батькові... Знеславив дівчину... Я микуляв очима, сопів, а кроки наближалися.

—Ховайся! — прошепотіла Уляна. Либонь, також не хотіла, аби батько заздрів її з парубком. А чи хотіла пожартувати наді мною. Скорше останнє. Я порачкував за аґрусовий кущ, вліз у нього по самі плечі, заплутався, зав'яз, зашпортався.

— Це ти, дочко? — пролунав хрипкуватий голос.— Що ти тут робиш?

— Гуляю, тату.

— А з ким те ти розмовляла?

Я онімів, відтак поліз ще далі в кущ. Затріщало галуззя, кілька колючок взялося мені в голову.

— Що то таке?

— Пес,— відказала дівчина.— Рябий пес. Чужий. Гарчить.

— Звідки він тут узявся?

Ще кілька колючок впилися мені в щоки, і я чи то застогнав, чи захрипів.

— Справді гарчить. Ходімо звідси, доню,—сказав гетьман.— Цур йому. Зараз покличу сторожів.

Зашелестіла трава, далі кроки затупотіли по доріжці. Я над силу вирвався з аґрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кіт, видряпався на паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.


Не стямився, як минув церкву, минув вхідну браму до міста, обидва млини на річці й опинився далеко на лузі. Горів на сороміцькім вогні, картав себе, дошкуляв собі дощіпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурніший за інших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заєць по клітці. Й не знаю, куди себе подіти. .

Коли повернувся додому, навіть Оленка помітила, що зі мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився.

Наступні дні не звіяли гризоти з моєї душі, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звіявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, і стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не міг і подумати про кохання, це було б просто смішно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманівну. Цур і пек, і сто кіп на додачу. Але ж подивитися на неї не заборонено нікомуі І піти до них на подвір'я. Он Оленка бігає майже щодня. Ну що ж, посміється гетьманівна, ну що ж, покепкує...

Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився їй в провожаті й мовби знічев'я зайшов у двір. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як їй сказали, гуляла Уляна, й ми справді здибали там гетьманівну. Вона плела вінок із квітів, із звичайних жовтих кульбабок, і раз по раз приміряла його до своєї голови. Жовті кульбаби і чорне волосся — мені здалося, що то гармонія.

— Це, Улясю, мій двоюрідний брат Іван...

Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:

— А він не кусається?

— Хто? —здивувалася Оленка.

— Ну, він. Тільки гарчить?

— Тю на тебе,—мовила Оленка й прикусила язик. Вони — подруженьки, дівчата, в усьому рівні, і все ж гетьманівна є гетьманівна. Вона і вдачею гетьманівна, й красою. Щоправда, і Оленка теж гарна на вроду: білолиця, кучерява, ото тільки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсіло носика. Але тільки весною, на осінь і зиму воно зникає. Вона теж весела, та й звідки б узятись смутку в такі літа і за таким статком! Хоч на світі буває всякого. Оленка — сміхотунка, Уляна ж—гостроязика фурія. А ще буває гордовитою, поважною, випростає стан, закине голову, приплющить очі, й пройде повз тебе грецька чи римська патриція, чи як там було в них, до якої страшно обізватися словом. Тепер же вона голила мене своїм язичком.

— Отже, не кусається й не гарчить?

— Таке скажеш...

Я прилип до лави, наче карась до сухої гарячої сковороди. За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленці. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку.

— ...А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, і житимете ви щасно, й наживете шестеро дітей, а нині тобі стелеться близка дорога...

— Батько повезе додому,— буркнув я.

Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серці мжа, як у тому таємничому Замглаї, найтемнішому лісі, звідки вибігає і плине під Чернігів річка Стрижень і в якому гуляє страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсім спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленці йдеться, і хоч той князь видавався мені гідним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвідчив голос Анастасії Марківни від квітника:

—Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобі німецький крокіс. Схожий на наш, та не зовсім.

Оленка пішла, а по кількох хвилинах довкола неї згірш крокосу вився Яків Маркевич. Козак, парубок порпався з жінками на грядці.

Я ж сидів, неначе роздягнений злодій посеред ярмарку. Не знав, куди подіти руки, боявся дивитися на дівчину, не відав, що казати.

— Давай зіграємо в карти,—запропонувала Уляна.

Я здивовано поглянув на дівчину.

— Я не вмію в карти... Та й... у карти грати гріх. Надто дівчатам.

— Ти поглянь! А я й не знала,— насмішкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима.— А що ж ти вмієш?

— Власне... нічого.

— Зовсім нічого?

Я знітився. Бо ж і справді не вмів ані ширмувати на шаблях, ані гасати на коневі, стріляти з мушкета, не вмів жодної роботи, та й вельми мало знав про неї, про життя. Я багато знав з життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші, ще знав дрібні бурсацькі шахрайства, але ж розумів — дівчина запитувала не про те. Мені до жаскості захотілося чимось похвалитися, але не знав чим. І враз у моїй голові мовби заграла музика, і я підвів голову.

— Вмію співати на криласі... й так... Вмію грати...

— На чому ти вмієш грати?

— Та... на будь-чому,— сміливо випалив, бо й справді будь-який струмент ішов мені до рук.— На скрипці, на сопілці, на кобзі.

— Ну, це ми перевіримо,— діловито сказала Уляна й вела мову далі, мовби правила вивід.— А що ти цікаве знаєш?

— Не розумію...

— Ось Яків розповідав про Олександра Македонського, царя Кіра, Святослава...

— Я... їх не люблю,— відказав тихо, переконано.— Вони — кровожери, убійники.

— А кого ж ти любиш?

— Бориса і Гліба. Святого Антонія Печорського... Я бачив, що .Уляна розглядає мене, яко диковинну істоту, й зовсім упав духом, адже розумів, що такий парубок не сподобається їй зроду-віку. Але іншим я не міг бути, брехати не вмів.

— А ким би ти, Іване, став, якби вивчився? — правила своє Уляна.

— Ну, якби висвятили...'

— З тебе вийшов би хороший піп.

— Правда? — зрадів я.— 3 чого ти взяла?

— Ну, ти такий... Тихий, богобоязливий, скромний...

Я ріс у власних очах. У моїх грудях звинувся теплий клубочок і котився, котився вгору до серця.

— І пісний, як богоявленський коржик. Клубочок розсипався на холодні крихти.

— Ти, мабуть, ще й не цілувався? — Дівчина пронизала мене стрілами очей.

Я випростався з гідністю.

— Негоже запитувати про таке. Та ще дівчині. Я бачив, як у її очах тріпнулися вогники, як ледь-ледь

зайнялися рум'янцем її щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася.

— Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще—років сто.

— Звідки ти знаєш, коли настане Страшний суд? — суворо сказав я.— Може, він настане завтра, і тоді... Тоді ніщо не . буде потрібне. І всі, що балакають грішно...

Я не доказав, знітився. Боявся, що Уляна розсердиться й піде від мене і я більше ніколи не побачу її.

— Ну, ти жартуєш. Але й .деякі жарти потрібно спокутувати молитвою.

— А ти таки справжнісінький піп.—Уляна підвелася й позіхнула, вдавано чи насправжки.— Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик немає...— І попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобітками землі. Той її тихий порив був надзвичайно граційний, знадливий, вона пливла боком, права рука високо вгорі, ліва — нижче, либонь, вона й сама відчувала ту свою грацію, випробувала (дарма що молода) не на одному парубкові, про що я тоді й здогадуватися не міг.

Прийшли Яків та Оленка, Оленка — пустунка, вони щебетали і пурхали, наче дві синиці. Яків же, статечний, міцний, дивився на них, ставши на приступці альтанки, широко розчепіривши кряжисті ноги, і я позаздрив його міці, силі, впевненості. Але дівчата незабаром розкутурхали його, а тоді потягли й мене і примусили грати в квочки, і я майже увесь час був квочкою...

...З того дня я почав учащати на подвір'я Скоропадських. Звичайно, не сам, а з Оленкою. Зрідка туди навідувалися ще парубки та дівчата — дві Савичеві дочки, дрібненькі, гостроносі, хитренькі, вони вочевидь лестили гетьманівні, й та трохи бридилася ними; не зовсім повного розуму Мануйловичів син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на зріст, довговидий, надзвичайно вродливий і через це пихатий. Він підпирав плечима альтанку або яблуню й невідривне дивився на Уляну. Я потаємно ревнував його до Уляни, сливе ненавидів. Він один курив люльку, майже ніколи не випускав її з рота, і Уляна казала, що од Гната пахне “справжнім мужеським духом,, а коли я запитав, чим же пахну я, вона відказала: “Ладаном,. І липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в обруча, одначе це їй не вдавалося, Гнат стояв непохитно і усміхався зверхньо, мовляв: “Пустуєте, наче діти,. Проте всі інші гості навідувалися нечасто, причиною тому була Анастасія Марківна, вона єднала в мислях Якова та Оленку й не бажала, аби їм заважали або й раптом не втрутився між них хтось третій. Я ж Оленку відбити не міг, отож мене вона запрошувала радо, всіх інших — з погордливим холодком.

Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти до танцю. Я вшкварив козачка і горлиці, й дві польки, вшкварив добре, і здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечір залишилися в альтанці вчотирьох, я несамохіть повів сумну мелодію про козака, який поїхав на чужину та й не вернувся, про дівчину, яка виглядає його і невтішно плаче, й зненацька помітив, що обличчя Уляни дуже одмінилося, дивно осмутніло, а очі стали глибокі й темні, як ніч. Я подумав, що, може, й вона має якусь причину до печалі. Уляна ж дивилася кудись понад сад, мовби відлітала, й мені захотілося відлетіти з нею, але я нічогісінько не знав про неї й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого спогаду, до якогось свого козака? І знову хробачок ревнощів гриз моє крихке серце. Голова її на тлі вечірнього саду видалася головою Богородиці, голова на довгій красивій шиї... але то вже приплелася гріховна думка, і я прогнав її.

Несподівано я замовк, не довівши мелодії до кінця, і Уляна повернула голову та допитливо, зацікавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у собі. Вона ж підвелася й горда, неприступна, вже не Уляся, як почав називати її слідом за Оленкою, а Уляна, чи навіть Юліана, як іноді називала її мати, не попрощавшись, пішла до своєї хати.

Я не втерпів і дорогою запитав Оленку, чи не знає вона, чим Улясю так запечалила пісня, чи не грав їй хто-небудь; випитував, як здавалося мені, тонко та хитро, й Оленка відказала, що Уляся й спить з музикою в душі, та музика живе в ній повсякчас. Уляся признавалася їй, що вдень вона чує музику рідко коли, а от уночі музика лунає в її снах дуже часто. Який був день — така й музика. День легкий, хороший — і музика весела, день. минув хмарно, й музика важка. А буває вона аж чорною, і тоді мовби душить її вві сні. Печальний суворий Улянин вид стояв переді мною всю ніч і весь наступний день.

А в суботу ми з Оленкою знову були в Скоропадських. Але я застав... зовсім іншу Уляну — розвихрену, веселу, вона обсміяла мене за мій понурий вид, напівдячківську одіж, і мені стало образливо та кривдно. Не міг зрозуміти Улясі, до того ж вона майже нічого про себе не розповідала, вона була значно молодша за мене, одначе часом мені здавалося, що Уляна прожила довге-довге життя й знає набагато більше, ніж я, про світ та про людей.

Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився, гнівився й мовчав, і зарікався обзиватися до неї, й зненацька вона підходила до мене привітна й печальна й просила пограти для неї, і я поступався. Я вже знав, яких вона мелодій найдужче любить, і стиха награвав на кобзі, а вона сиділа принишкла, й думки її витали десь далеко-далеко, а сама була близько-близько, так мені здавалося. Траплялося, розкабешується, а то й розпасіюється, й тоді до неї не підходь. А якось одного разу Уляся вкинула нас з Оленкою у велике здивування, й навіть у переляк.

Ми сиділи в її хаті втрьох, і Уляся сказала, що вона зараз вийде в сіни, за тим до хати зайде одна стара жінка, а вже за нею вона, Уляся. І вийшла, і по якомусь часові до хати справді зайшла стара жінка, Її обличчя було зчорніле й зморщене, щоки позападали, по-старечому ощирений рот кривився, одіж висіла лахміттям, в тремтячій руці тримала кривулясту палицю. Стара додибцяла до лави, сіла, закашлялась, подивилася на нас непривітно й забубоніла: “А де та вертихвістка, куди повіялася?, Не перехрестилася, не глянула на ікони, а бубоніла й бубоніла дедалі голосніше та голосніше, й прохоплювалися в її шемранні слова “чорт,, “сто кіп лиха,, “болячки,, й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила Двері та покликала в сіни:

— Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати? І раптом у хаті пролунало:

— Себе!

На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стужівся, чорні очі заіскрили сміхом. Шовковою хусткою стерла з чола і щік сажу.

— Це справді ти? — пробелькотіла Оленка.— Тю на тебе. Я не міг стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там спудеї перевдягалися та перевтілювалися і в ангелів, і в нечистого, і в старців, і в королів, але це було щось зовсім інше. Це не було лицедійство, Уляся просто стала старою жінкою, просто-таки старою відьмою, а ось тепер знову перекинулася в дівчину. Вона сиділа на лаві й сміялася, а мені не було смішно, дивився на неї зі змішаним почуттям страху, захоплення й чомусь жалю.


Посміхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох і думав про те, які ж вони в усьому несхожі. Оленка проста, довірлива, нелукава, жартівлива, і весь Оленчин вигляд відповідав її єству: кругле, з високим чолом, трішки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карі очі, біляве кучеряве волосся — вся на видноті, аж світиться веселістю й безхитрісністю, а чорнюща, як ніч, з глибокими відьомськи ми очима, міцно стиснутими губами великого рота Уляна — незрозуміла, дивна, чимось небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко відчував ту вабливість, той чар, боявся його й ішов на нього. Все частіше й частіше думав про Улясю, думав увечері, лягаючи спати, й засинав з її образом, і не міг зрозуміти, що зі мною коїться. Одначе часто й гнівався на неї, злість напливала на мене, як туман, але по хвилі розвіювалася. Мене тривожило, що на Улясю невідривне дивиться Гнат, пасуть її очима на вулиці та в церкві інші парубки, чомусь саме її, а не Оленку, теж красиву, може, навіть гарнішу, ніж Уляся. Гарнішу? Ба, ні! Уляся, якби схотіла, могла б причарувати камінь. Розпашіла, розвеселіла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпікала, до неї було страшно доторкнутися й праглося того. О, як мені хотілося доторкнутися до Улясі! Щоб не отако — випадково, в дверях чи беручи в неї щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб інакше — значуще, ніжно, голубливе, й щоб вона відповіла на мій доторк. Та як вона може відповісти? Потютькові, поповичу?.. А те ще: вона — гетьманівна! Вийде заміж за кого захоче. Я розумів: краще мені не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двір, там оселилася любов, оселилося лихої

Я знав багато віршів та пісень піїтів наших і чужих про Купідона, який літає над нашими головами й ціляє стрілами в серця дівчат та парубків, але не тільки дівчат та парубків, отрута його стріл всесильна, від неї немає рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони зароняють у серця, підносить людину над світом, і вона летить весела та радісна, вільна й щаслива, хоч часом і оглуплена. Співає хвалу Господові й славить все, що він сотворив. Там, у поезії, буяли легкість та краса, гармонія й пожива для незахмареної душі, але в житті, либонь, зовсім, інакше. Тоді ще не розумів усього, тільки почував біля Улясі нез'ясненну тривогу й смуток без неї, й поспішав побачити її та сказати їй щось особливе, значуще, привернути до себе її увагу. Привернути її я міг лише одним — піснею. І про що б не співав, думав про Уляну та про себе.

Гей, гук, мати, гук,

Там, де козаки горілку п'ють.

П'ють козаки мед-горілку

Та підмовляють дівку.

П'ють козаки мед-горілку

Та підмовляють дівку:

“Та поїдемо, дівко, з нами,

Та поїдемо з нами,

З нами, козаками,.

Диво дивнеє, то вже я... пив мед-горілку й підмовляв дівку. Гудуть баси, плачуть приструнки, вкладаю в пісню всю душу, серце, але на Улясю не дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить біля Улясі й байдужно та трохи пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те, що я їй байдужий, а про кого й про що вона думає, не знаю, не відаю. І Оленка не знає, й наодинці повідає мені, що любить Улясю й трохи боїться її.

— Не розберу її, то вона добра, така добра, що ліпшої людини й не знаю, а то гордовита й неприступна. Ще й...— і Оленка притишує голос до шепоту,— володіє чарами. Ні, ти не смійся. Позавчора, пам'ятаєш, залишила мене на ночівлю і каже: “Ляж на моє місце,. Ну я й лягла. Й не заснула всю нічку й на крихту. Й трусило мене, й корчило, і вітер якийсь ходив по мені.

— Нащо б вона завдавала тобі таких чарів,— намагаюся розраяти Оленку.

— Не вона завдавала. Вона знала, що цієї ночі вони будуть наслані на неї, на те місце, й поклала мене. О, вона знає стільки й такого, що й пан війт не знає.

Війт в Оленчиних очах чомусь найповажніша сила й найбільша мудрість. Вельми мудрий у Чернігові війт.

Я думаю про Оленчину розповідь, думаю про Улясю, і мені стає жаско і гарно, й трохи страшно. Чому страшно — не знаю. Може, через те, що думаю про Улясю повсякчас. Одного разу, виспівуючи пісню-канта, замість “Марія, потягнув “Уляся, й злякався, гаразд, що ніхто не почув. І вабить мене до Скоропадських, й ледве задніє, поспішаю туди. І картаю себе по дорозі, й дорікаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скніє, бо ж — гину. Бо ж з моїх походеньок нічого, ну просто-таки нічогісінько не може вийти. Не полюбить мене така дівчина, просто не може полюбити. Та якби я освідчився, увесь світ сміявся б. Найперше — мій батько. Он і Оленка, хоч вже щось помітила, але не сприймає моє зачудування Улясею як кохання. Не сприймає всерйоз.

Наближався день нашого від'їзду, і мене дедалі більше оповивала туга. Світ порожнів. Світ малів, дрібнів, ставав сірим, тільки десь у його глибині палала яскрава жаринка. Та жаринка віддалялася від мене. Мені здавалося, й Уляся трохи осмутніла, бо ж, думав я, прощається з Оленкою. Вона йшла поруч мене тиха та ніжна та враз підводила голову й обпікала тернинами очей, аж іскри обсипали все моє тіло.

Я йшов додому сам і думав: “Боже, що ти содіяв зі мною. Як мені тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог і для цього смутку й живуть люди?!,

До від'їзду лишилося два дні, і враз впала на мене неймовірна новина: Уляся їде до Чернігова. Себто, їхав туди Яків,— Анастасія Марківна плела свою мережку,— але Уляся також забажала побачити Чернігів, вчепилася до матері та батька, і ті відпустили її й відсунули від'їзд на три дні, бо ж збирали свою одиначку пильніше, ніж підсусідки збирають далекий похід козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернівками на гостинець, всілякими печенями й пундиками супроводжували її.

Наче сьогодні бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами — вони то зникали, то ми наздоганяли їх знову, далі полуботківський ридван, у якому їхали Уляся та Оленка,— ридван за Улясею пришлють пізніше,— за ридваном козаки в сідлах, дрімають на ходу, і в кінці обоз на чотири вози, який відставав, іноді надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав поміняти мого плохенького коника-шельвага на гнідого румака, і з того сталася для мене велика прикрість. Ми від'їхали зовсім недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кілках, позакладавши їх у колеса, ридван та вози, я ж бачив у віконці Улясине личко й, гордовито випинаючись у сідлі, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалі крутіше, кінь помчав гатала, сідло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сідла просто під ноги коневі, і той переступив через мене, аж сам полетів шкереберть.

Затявся я дуже й навіть, коли в голові перестало густи й трохи пригас біль у плечі, не міг ступити на ногу.

Козаки спочатку реготілися, й реготілися дівчата, я палав від сорому і мусив лізти у ридван, ще й підсаджений двома козаками. Ридван — зручний, лавочки обшиті шкірою, килимки та подушечки, якими й обіклала мене Оленка. Я одвертав свій вид, червонів і не швидко заспокоївся.

Їхав спиною наперед, дивився в віконечко на кущі та дерева й весь час почував на своєму обличчі Улясин погляд. Вона сиділа навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобітках. Ті чобітки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розглядає мене, й нітився та втискався в куток. Розглядати, як мені здавалося, було нічого: великий лоб, великий ніс, великі, ледь викривлені губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тільки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрімала, підклавши під щоку подушку, така мила, така ніжна, і я аж позаздрив Якову, поставив їх поруч у мислях — біляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалів її.

У Якова губи, як п'явки, і очі чорні, крапчасті. Його батько, жид у другому коліні, отже, крові жидівської в Якові мало, тільки порода пре-випирає, його батько чоловік крутий, жорсткий, закоржавілий — все в походах та походах, таким, мабуть, буде і його син. Вони цураються свого жидівства й намагаються довести, що більше козаки, аніж ті, що козаками вродилися.

Аби відволікти Улясю від споглядання моєї непривабливої персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзі, якої раніше не бачив.

— Що це таке?

— А ти відгадай,—заграла очима Уляся.— Це пес, він не гавкає і не кусає, а всіх долає.

Я знизую плечима.

— Там гроші на дорогу. І прикраси. Може, сподобаюся комусь і він візьме мене заміж. Як ти гадаєш, можу я кому-небудь сподобатися?

— Болотяному дідьку,— огризаюся.

І раптом:

— Іване, кажуть, у Європі лицарі за дівчину проштрикують один одного шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь?

Я розгублююся.

— Мабуть... ні. Та й тепер вже не штрикають. То раніше.

— Не проштрикнув би?

—- Ну... Якби він мене дуже образив.

— А якби образив мене?…А ти стояв поруч?

— Тебе ніхто не образить. Ти — гетьманівна.

— Не хитруй. Й глибоко зітхає.

— Ніхто мене, Іване, не кохав і не покохає... Це я так... Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? — І дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову вбока.

— Звідки мені знати...

— Ти ще не закохувався жодного разу?

— Тисячу разів,— випалюю я.

Уляся дивується.

— Як то?

— А так... У Києві. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,— виповідаю правду.— А завтра побачу ще іншу... Вродливішу.

— Страшний ти парубок, Іване,—регочеться Уляся і враз серйозніє.— То не кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дівувала ще. Мати й зараз має мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаєш, чи правда, що там хлопці з дівчатами цілуються? Грища всілякі з цілуваннями, в хусточки або в діжечки.

— По-моєму, то таке цілування, наче з родичами або в церкві...

— Але ж потім виходять за тих парубків заміж... Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного... Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.

—- Сподіваєшся зустріти князя?

— А що ж... Хоч... Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.

— Як то немає? — дивуюся я.

— А так... Кохання — це те, що люди вигадують самі собі Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила... Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.

Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.

— Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.

— Любов з'їдають миші...— раптом кинула.

— Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.

— Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються... Хоч його й не буде.

— Якщо воно справжнє...

— А справжнє яке? — чомусь пошепки запитує Уляся. Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу... Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене:

— Що ж ти любиш, Іване?

— Книги всілякі. А ти? —поспішаю перекинути клубочок назад.

— Я? Бродити вночі по полю...

— Ти? Вночі? По полю?— торопію.— І тебе пускають?

— В тім то й річ, що не пускають. Це я у вимріях... Блукаю посеред жита, поміж волошок. Я люблю квіти. І могла б серед них померти. Мене вони заколихують... Це сон... Сон у серці... Лежу посеред квітів і ніби пливу кудись. Хмарки наді мною. І плакати хочеться. І не знаю чому.

І раптом дратується.

— Чого це я тобі вибалакую. Ти — наче піп.

— Наче піп?

— Очі в тебе такі… Сповідаючі...

На ніч ми зупинилися в селі Штиблі у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Коні попутали й пустили пастися, вози поставили біля клуні у великому довгому дворі. Полковника запросив на вечерю панотець. Полуботок пішов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пішли осавули та двоє значних козаків, решту козаків та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний.

Я не пішов нікуди — вельми втомився, та й боліла нога, побродив у дворі, а тоді заліз до ридвана, вкублився й почав дрімати. Але мене кілька разів будили — хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клуні, ліг на сіно й заснув.


Один осавул вернувся з гостини значно раніше за інших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частує козаків та Полуботкових челядників, всі вже добре напідпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило — з якого то ранкору господиня так щедро частує незнайомих їй людей. Він обійшов довкола хати, вернувся в двір, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мідної скриньки, прикованої до лавочки, немає. Осавул гукнув на ґвалт, побігли за полковником. Гомін і крики розбудили мене. Я зліз з сіна. На той час надійшов полковник, засвітили два ліхтарі, які везли з собою, і олійну лампу, полковник і осавул ще раз оглянули ридван — скриньку було одкручено од ланцюга. Ліхтарі горіли на моріжку посеред двору, ми всі стояли спантеличені. Зізнаюся, хоч це було несосвітенне, неймовірно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв і не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тій скриньці. Мій страх виявився не даремним, бо по хвилі осавул запитав, кого не було в хаті, і всі вказали на мене, ще й двоє козаків потвердили, що навідувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Відчув себе, мовби розіп'ятим на вістрі списів, розгубився зовсім і цим викликав справжню підозру.

Бо хоч і не клеїлася до мене, сина генерального хорунжого, крадіжка, але ж саме я спав у ридвані біля скриньки.

Стояв ні живий, ні мертвий. Сказав, що досипляв на сіні, але там мене не бачив ніхто.

Важку, неприємну мовчанку розбив Улясин голос:

— Ні, цур... Чуєте! Я не дозволяю думати про Івана так. Не дозволяю! Чуєте!

— Спасибі, дочко,—мовив Полуботок.— Я — з твоїми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.

Незабаром знайшли дірку з хліва на вгород, а за діркою порожню скриньку. Дірка в засторонку була стара, але біля неї валялось кілька свіжообламаних патичків.

Послали по отамана та по війта, ті прийшли заспані й перепуджені, адже в їхньому селі сталося нечуване — обікрадено високу особу.

— Від Клима напасть,— сказав, дещо оговтавшись, отаман.— Минулої весни він зґвалтував служницю, сироту Параску... Батько грошима прикрив гріх. Я накажу до слушного доводу і до подальшої резолюції взяти його під варту. Таке вчинити міг тільки він.

Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райці взяли Клима під арешт.

Полковник наказав усім вкладатися спати, але ніхто з нас так і не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали інші, а я думав про Улясю: не знав, чим скінчиться ця справа, але був безмежно вдячний їй за довіру й заступництво. На таке здатна тільки добра й чиста душа. Просив у небесного вітця їй всього-всього, чого він може послати людині, думав про неї з великою ніжністю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть і підозра повернеться на мене?

Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та війт і запитали, що чинити.

— Чиніть не мою волю,— відказав полковник.— Я вимагаю скутечної справедливості, і все.

Отаман покликав Пшеничного та його жінку й оголосив, що опівдні будуть чинити суд над ними всіма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутності всієї громади, всі Пшеничні мають скласти в церкві присягу на хресті та Євангелії.

Я бачив, як обмертвіли Пшеничний і його жінка, вони стояли живі і вже мертві, вони могли не складати присяги — присягу складає тільки людина, спіймана на злому вчинку, їх на крадіжці не спіймав ніхто, і сина також, хоч він і не частувався з гостями, а кудись відвихувався. І Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу — покласти на себе сором на все життя.

По тому, як пішли отаман та війт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулів; Пшеничний не хотів говорити при них, а потім щось таке забелькотів, мовляв, гроші, може, і взяв Клим, і просив не робити ганьби, а пообіцяти на іконі, що нікому нічого не скажуть, а він поверне гроші та коштовності.

— То ти вже й так зізнався,— сказав Полуботок.

— Я не зізнався,—знову одпирався Пшеничний.— Кажу, може, їх взяв Клим…

— А нащо ж твоя малжонка напувала козаків? — запитав полковник.

— Це вже тоді, як сталося... Спочатку вона тільки частувала вечерею...

— Ну ось, ти таки й зізнався,— сказав полковник.—Веди й показуй, де гроші. А я поміркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.

— А що мав робити,—похилив сиву голову Пшеничний...— Мій син...

— І гроші чималі. Коштовності...— додав осавул.— Знадобилися б також. Хоч... Чого ще тобі треба? Маєш двір і маєш хутір, винокурню на три казани, і хату в лісі, і воли, й стоги...

— Мені — нічого... Це вія...

Пішли на хутір і відкопали заховані в трьох місцях гроші та коштовності. По тому зібралися у війтовій хаті й радили раду в присутності всіх Пшеничних. Пшеничний і Пшеничниха стояли на колінах, молилися до ікон та до полковника, Клим підпирав плечима піч, зиркав налитими люттю очима.

— Просися ж, ну, просися,— смикала його за полу мати.

Клим важко опустився на коліна.

— Подивися, що кому з них належить за Статутом,— наказав війтові Полуботок.

Війт, маленький і миршавий, послинив палець.

— Артикул Статуту гласить, що за таку крадіжку злодій горло тратить,— сказав війт.— А посібникам його — назначення членків, тобто одрізання вуха або носа.

Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, і заревів Клим.

— Ми — не суд,— сказав Полуботок.— Ми тільки дивимося, що може присудити суд.— І зітхнув глибоко.— Зацним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похід голіцинський разом одбували. Через те і в гостину до тебе став. Шкода мені тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманівна просить... щоб через неї кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман і війт, сплатиш вину урядову й панську, а син твій нехай іде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зітне його там татарська стріла, то, може, вітер вивіє з дурної голови лихі думки.

Перед тим, як мали виїздити, я здибав у левадці Улясю, вона сиділа навпочіпки над потічком, вербовою гілочкою водила по воді.

— Долю свою видивляюся,— сказала.— Ну, чим там скінчилося?

— Скінчилося, як і мало скінчитися. Простив пан полковник. А тобі — дяка довічна.— І я поцілував їй руку, ще й сказав.— Цілую тобі руку, як рідній матінці.

— Дивний ти, Іване,— мовила дівчина. І зненацька лукаво та хитро:— Та й не кепсько це, коли матінка молодша на кілька літ.

Я відчув, що в мене паленіють вуха та щоки.

— Там тебе шукають... Тра їхати,— пробелькотів і пішов.

Чомусь пішов сам, не чекаючи на неї, не хотів, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений і водночас щось ніс у собі, а що, не знав. З тим і приїхав до Чернігова.

* * *

Тільки двох князів у давнину називали руськими: Київського та Чернігівського. Кажуть, що свою назву Чернігів отримав від непрохідних чорних і червоних лісів, які колись оступали місто з усіх боків. Темні бори, гаї та діброви й понині обкладають могутніми крилами це дивовижне місто котре змагалося славою та красою з Києвом і Новгородом, Москвою та Суздаллю. Випасені на придеснянських луках коні сягали копитами Прикарпаття, Волги і Дону, Москви-ріки, берегів Чорного моря, срібні чернігівські сурми стрясали повітря в далеких і близьких краях, чернігівські вої вкидали в переляк блискучими щитами половців та ляхів, чудь і мерю й своїх кровних братів полян та древлян, і втомилися від походів коні та люди, й потроху губили сіверяни в походах ті щити, й поймалися зеленою іржею сурми, возвеличувалися інші міста, інші народи, а древній славний Чернігів перетворився в звичайне полкове місто, зі зветшалою, в обломах і осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрі обліпили місто з усіх боків, подекуди позносили вали, хати й цехові майстерні налазили одна на одну, місто розповзалося на схід, в сторону річки Стрижня і вже давно не нагадувало той грізний, суворий, величний Чернігів, якому проспівали славу давні літописці.

Щоправда, немало церковних бань було відзолочено за Мазепи, й відремонтовано церков, і збудовано нових, допильновує порядку в місті й нинішній полковник Полуботок, хоч таки зветшало місто, розлізлося, неначе недопечений гарбузяний пиріг, ховає воно в надбрів'ї соборів, огромі валів, настороженій тиші глибоких вузьких вуличок якусь особливу таїну, якої не знайдеш ні в якому іншому місті. В тій таїні лишилося вельми мало величі, значно більше в ній туги за тим, що минуло, та смутку. Додають його й високі могили попід містом, в самому місті є одна — за старим валом, і друга — навпроти Успенського Єлецькбго монастиря, в саду, який належить монастиреві, вони нагадують, що там похована колишня велич і колишня слава цього міста.

Чимось провинилося місто перед Богом, і почали падати на нього одне лихо за іншим. Кілька літ тому, 1710 року, гаряча південна юга нанесла на місто, на поля, сади та луки хмари саранчі, в такій кількості її не бачили тут ніколи, вона обліпила церкви, будинки, коні бридилися йти по ворушкій ріці, собаки ховалися в буди, але й там їм не було рятунку, люди не могли через неї зужити страви, і стояли в повітрі шемрання та шелест — саранча поїдала все, що могли перетерти її щелепи. По саранчі прийшов голод, далі — моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули місто, втікали в ліси.

Неначе в покуту за ті лиха, наступні роки були врожайними та сприятливими. Повернулися всі, хто втік з Чернігова, знову застукотіли сокирами теслі, бляхарі ляскотіли дерев'яними молотками по блясі. Пан полковник наказав перемонтувати всі цегляні будівлі, які належали уряду, таких будинків у місті немало: полкова канцелярія та полковий суд, магістрат, латинський колегіум, а також доми: архієрейські цегляний і дерев'яний, дім настановленого від царя коменданта полковника Ушакова, самого пана полковника Полуботка та кілька інших. Є в місті фортеця і є цитадель з Прогорільськими ворітьми між вулицею Гончою і старим земляним валом; між фортецею і обивательськими будинками — міська площа, на ній збираються перед походом козаки, тут проголошують царські укази та важливі постанови полкового уряду, магістрату, від площі бере свій початок і головна вулиця— Любецька, яка веде на Київський виїзд. Окрім Київського, в місті ще кілька виїздів: Глухівський — на Глухів, Орел і Москву, а також дорога на Стародуб, Седнів та Городню; Санктштербурський — через село Роїще і ще один — на Сорокошичі, до кордону польського.

Ставши на старому валу, що я частенько й робив, можна побачити більшість чернігівських церков: соборну Преображення Господнього, Архістратига Михаїла, Чудотворця Миколи, Богоявлення Господнього, Святої Великомучениці Катерини та Воздвиження Животворного Хреста, Стрітення Господнього, Вознесіння Господнього, Жон-мироносиць, а також кілька старих, давніх, які лежать у руїнах. Видно звідси й монастирі — Борисоглібський, П'ятницький жіночий, Успенський Єлецький, Троїцький.

Звідси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерігати за містом, іноді мені здається, що плин часу для нього зупинився давно і в місті живуть князі та ченці-чорноризці, перших я бачив на протилежній, Замковій, горі, других—на дні вузьких темних вуличок, таких вузьких і темних, що лід у них лежить до середини літа. Старі й нові вали перехрещувалися, творили дивовижне плетиво — старий вал проходив біля Успенського Єлецького монастиря, в монастирі поралися ченці в чорній одежі, вони не порушували того чару. Я наново знайомився з містом, адже колись, учнем, знав тільки колегію та садибу, у якій жив, саме місто цікавило мене дуже мало, було, на мій погляд, вельми загадковим і навіть ворожим. Я чомусь всього боявся, скрізь бачив підступ і небезпеку. Напочатку й справді всілякі негаразди раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки, то поженуться бродячі собаки, а то й сільський дядько опереже пугою, бо, бач, підійшов близько до воза. Нині ж бачив місто інакше, в єдності з минулим, ще й те минуле вабило дужче, ніж нині суще, яке ставало дедалі гіршим.

Нині ніхто нікому не вірить, скрізь правлять заїжджі урядовці, свої спритники теж пхаються в пани, вулицями марширують солдати, часом страшніші за розбійників, появилося багато злодіїв, старців, волоцюг, що не день — відчиняються німецькі та московські лавки, а свої стоять з дверима, перехрещеними дошками, зникає все старе, з'являється нове, чуже, холодне й непривітне.

Отож я любив дивитися на місто й думати про його минуле, про тих несуєтних людей, які лежали під темними дерев'яними і куцими камінними хрестами під валами, і донедавна вважав своє життя також похованим, скінченим. Воно скінчилося зі смертю матері та вилученням з Академії, й здавалося, вже ніщо не пробудить у мені цікавості та спраги життя.

Не менше, ніж на пагорбі, любив я товктися в полковій канцелярії, надто в тій кімнаті, де правили службу Пилип Борзаківський, Семен Рубець та-Василь Биковськйй. Просидівши п'ять дзиґарових годин над паперами, вони ще якийсь час залишалися в кімнаті, темперували на завтра пера, різали папір, грали в дами та правили теревені. Найдужче мене цікавив Пилип Борзаківський, козак шляхетний, тонкий розумом і розмислом, трохи ферт, трохи забіяка, жартівник і лицедій, він чимось приваблював і чимось відштовхував. Він дуже гарно сміявся, й чи не найдужче я вподобав його за той сміх. Високого зросту, тонкий у стані, з тонкими рисами продовгуватого блідого обличчя, на якому виділялися чепурні, хвацькі чорні вусики, був він трохи гоноровитий, любив усілякі законозисті справи, підбирав їх за своєю вдачею, а чи то вони за якимось невідомим мені законом самі чіплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних поважних дідичів, які зваблювали своїх наймичок, про шинкарок та їхніх полюбовників, про чарівниць та характерників.


А то ще,— це була перша справа, яку розглядав у моїй присутності Пилип Борзаківський,— прийшов до канцелярії полковий обозний і поскаржився, що замовив знайомому портретистові свій контерфект і дав завдатку п'ять кіп, портретист контерфект зробив, але він, обозний, не схожий на ньому на самого себе. Привели портретиста, принесли портрет. Обозний таки був схожий на контерфекті, одначе трохи пикатіший за натуру, як казав сам,— поважніший, але портретист божився, що то пан обозний трохи роздобрів за той час, доки він писав з нього контерфект. Це розвеселило Борзаківського, і він розсміявся, обозний розгнівався й заговорив прикростей і портретистові, й Борзаківському. Портретист і обозний сварилися, галасували, й справа зайшла в глухий кут, і тоді Борзаківський сказав, що справу вони уладнають завтра вранці. Наступного дня всі зібралися в канцелярії, де на фотелі стояв портрет обозного, той-таки портрет, тільки обозний на ньому був не обозний, а турок, себто обозний, але в турецькому одязі й турецькій шапці. Хтозна, хто зробив таку переміну, портретист чи сам Пилип Борзаківський, одначе вгледівши портрет, обозний поблід і затрусився. А Борзаківський сказав:

— Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарі, й нехай люди скажуть, хто на ньому намальований, впізнають — пан обозний зробіть доплату, не впізнають — пан портретист поверне гроші. А щоб не впізнали по значку і шапці, я наказав перемінити на контерфектованій людині вбрання.

Обозний засовався на лаві, мовчки дістав і поклав на стіл п'ять кіп грошей, забрав портрет і вийшов з канцелярії. Не захотів, аби люди побачили його в такому образі.

Борзаківський походжав по кімнаті й реготів. Реготілися й інші канцеляристи. Усміхався і я, хоч мені не вельми сподобалася витівка Борзаківського.

Але сам він мені подобався дедалі дужче, одначе я боявся до нього приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботкові, Пилип — його племінник, його улюбленець, але він — старший військовий канцелярист, якому довіряють найпильніші справи. Він був ще й трохи загадковий і якийсь не такий, як усі інші канцеляристи. Від нього завжди пахло гішпанським тютюном та кагве —цей напій із знайомих мені людей у цілім місті вживав тільки він, кагве пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував ним мене, воно виявилося гірким та неприємним на смак, і я сказав, що грушевий узвар смачніший в сто разів, з чого Пилип дуже сміявся. Він вигравав у всіх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме “Похвалу Глупоті, Еразма Роттердамського, він якось дав і мені, мабуть, для того, аби насміятися наді мною, а може, й помітив мою зацікавленість книжками;

“Похвала Глупоті, справила на мене величезне враження, просто перевернула мої думки.

Як же це просто й правдиво: святість людська—в серці людському, а не в одягові, свічках, іконах (хоч і там також, адже ікони—парсуни Богів), не в постах і не в співах церковних, а в любові до ближнього. Чимало людей, які видають себе за праведників, насправді великі лиходії, але я не міг погодитися, що святощі також можуть бути породженням Глупоти і можна стати мудрим, опинившись у дурнях; Еразм каже, що світом рухає Глупота. Я висловив свої сумніви Борзаківському, та він засміявся й сказав, що то автор кпить, що те стається тільки тоді, коли мудрець має мудрецем себе і в своїй зарозумілості втрачає вміння перевіряти істину сумнівом, що нам, смертним, потрібно сумніватися в усьому, тільки тоді ми зможемо пізнати світ.

— Сумніватися в усьому? — запитав я.— і в Богові? Борзаківський замислився й не відповідав довго, і я аж отерп від хвилювання.

— В Богові не сумнівається ніхто,— врешті відказав.— А от у істинах, які речуть від імені Бога...

Ми засперечалися й звідтоді... заприязнили один з одним.

Потому я удостоївся великої честі читати книги з скринь самого пана полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не був,— їх мені давав Пилип Борзаківський. Я прочитав книги по-латині й по-польському: “Кнапіус,, “Тезаврус,, “Полеон,, “Спекулюм,, “Саксонум,, “Війну домову,, і розглядали ми з Пилипом карти всіх сторін світу й читали Євангеліє з позолоченими листами. Одначе все те — значно пізніше. Напочатку Борзаківський взяв собі в звичку потішатися наді мною, то послав шукати ефедрон, у якому, буцімто, мали навісити печатку на промеморію, я блукав по кімнатах і запитував, де той ефедрон, писарі реготілися, бо, виявляється, ефедрон — це відхоже місце; іншого разу передав оближне веління від судді принести сирівцю, самого духу якого суддя не терпів, аж поки Семен Рубець не порадив мені відплатити гріш у гріш самому Борзаківському. Я приніс Пилипу цидулу від панотця Василія, священика церкви Вознесіння Господнього, у якого на виданні була красуня дочка і який славився гостинністю й іноді справді запрошував до себе в гості молодих канцеляристів, адже шукав дочці достойної пари. Цидулу ту писав я сам — умів змінювати почерк. Борзаківський пішов до панотця, а там саме золили та прали білизну, й випало йому носити в чавунах золиво до велетенських жлукт. По тому він, трохи посердившись, лишив мене в спокої.

Другий був Василь Биковський, козак років тридцяти, середнього зросту, тілистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався на всі боки, вибивався з-під шапки, налізав на очі; той чуб був м'який, шовковий, він загрібав його п'ятірнею, а ще, як довідався небавом, любили його загрібати дівчаті. Якщо Борзаківський лише полюбляв слухати про дівчат та вдавав з себе зальотника, насправді ж пильнував своєї слави, своєї честі, не давав упасти на себе порошині, то Биковський ходив у гріхах, як свиня у реп'яхах. І диво, всі ті зальоти, всі його пригоди йому легко прощали. Нащо вже строгий був у цих справах Полуботок, а й він тільки махав рукою: “А-а, Василь,. Мовляв, що з нього візьмеш. Чепурун невисокого штибу (на Борзаківському завше сорочка біла, без жодного рубчика, а Биковський лише міняє в петельках тієї самої сорочки кольорові стрічки), хвалько, він любив розповідати про свої перемоги на терені кохання, тоді приплющував блискучі ласі очі й приплямкував пухкими губами, полюбляв розповіді про гріховні пригоди інших, а також любив товариство, чарку, отож не раз спонукав і приохочував до неї інших.

Одначе вмів, коли ставало на потребі, працювати без утоми, по кілька діб, тягнути воза важкого по хляпавиці й грудомахах. Йому найчастіше випадали саме такі справи— заплутані й забовтані, до яких доводилося ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше забруднитися. До всього мав одну химерію — майже завжди ходив босий. Прийде до канцелярії, поскидає чоботи і світить голими п'ятами. Лише коли йде до полковника, взувається. Чи так йому те порадила якась знахарка, чи мав од того якусь приємність — хтозна, але вдома, в полі, навіть на вулиці ходив без чобіт. Борзаківський жартував, що то від скупості — береже чоботи.

Третім у тому товаристві був Семен Рубець. Я не раз дивував, що він прилучений до того товариства, оскільки рішуче різнився вдачею, звичками, самим трибом життя як від Борзаківського, так і від Биковського. Я ніколи не бачив на його обличчі усмішки, не чув його сміху, навпаки, цідив слова жовчні, в'їдливі, злі. Мав сухе аскетичне обличчя, на якому особливо виділялися гострі, схожі на ножі, брови, їжакуваті вуса, тонкі губи стуляв так міцно, що між ними не пролізло б і лезо ножа; очі Рубця насторожені, зіркі, він вельми точний, доскіпливий, розплутає, розбере по патичку будь-яку справу, справедливий, і все-таки ліпше йому в руки не попадатися, до того ж, вважає, що ніколи не помиляється, не любить слухати нічиїх порад, навіть полковникових.

Лише іноді, вельми рідко, Рубцеве обличчя одмінювалося, і в ньому проглядало щось щире, майже дитинне. Мені здавалося, що Семен був лагідною і доброю дитиною, та потрапив у тяжкий життєвий вир. Може, то на нього так вплинула смерть дружини, красуні-сотниківни, яка невідь-чому втопилася в ставу, залишивши Рубцеві двоє малих дітей? Рубцеві за тридцять, він вдруге не женився, дітей доглядала мати.

Оці троє молодих козаків користувалися особливою довірою Полуботка, хоч було в канцелярії немало інших, поважніших за віком, рангом та й заслугами канцеляристів, може, й користувалися через те, що були завзяті, беручкі, віддані йому і справі. Та приязнь не зродила серед решти канцеляристів великої заздрості (маленькі зроджувала), адже ці троє не отримували ніякої платні, як і всі інші канцеляристи, платнею усім будуть потім уряди, але коли це буде і як вивершиться — невідомо, бо нині рангами поступалися багатьом, а клопотів мали в достатку. І все ж вони були не такі, як інші, хоч я це побачив не одразу, вони жили не тільки паперами, які отримувала канцелярія, донесеннями, картами, дівчатами, пиріжками, козловими чобітьми, не лише днем сутнім, а й прийдешнім.

Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав до ладу, які мої обов'язки. Жив у садибі пана полковника, що над Стрижнем, за Гнойовою греблею. У місті в Полуботка була також садиба, біля семінарії, власне, не садиба, лише невеликий цегляний дім. У ньому він майже не мешкав, тільки іноді залишався на ніч, якщо рано-вранці на нього чекала нагальна справа. Сам він і обидва його сини жили у великій просторій садибі, котра містилася на згірку над Стрижнем, річечкою, яка впадає в Десну. Кажуть, колись то була чимала річка, вона бере свій початок верст за тридцять від Чернігова в дивовижних і диких болотах Замглаю, пізніше я їздив туди полювати з полковником; таких боліт, либонь, немає більше ніде в світі, чарівних і водночас похмурих, оступлених віковими лісами.

Обидва одружені сини жили у флігелях (часом надовго виїздили в інші батьківські маєтки), полковник з дружиною та наймолодшою дочкою — в просторому, на два ґанки, з літніми покоями над заднім ґанком будинку з цегляними упорами, які випиналися далеко вперед, з невеликими, що в них були вправлені круглі шибки, вікнами, котрі вгорі вивершувалися овальними олов'яними дугами. В будинку — кілька світлиць та кілька кімнат, у яких столи застелені килимами, здебільшого пістрявими, а лавки та стільці оббиті сукном—голубим, червоним, синім, ще й майже в кожній кімнаті — шкіряне крісло, в кожній світлиці — ікони, мальовані на дереві, блясі або полотні, в горниці їх аж кілька десятків, у кіоті — й завіски на дверях сукняні, й дзиґарі настінні, й дзеркала великі та малі в позолочених рамах; висіло там також кілька портретів Леонтія Полуботка та самого господаря, а в світлиці, у якій приймав гостей,— герб роду — пронизане двома стрілами, серце та хрест над ним.

У найбільшій світлиці над вікнами вигравали ліпні коні й висіла зброя та крила орлів, упольованих самим полковником, в ній стояла кахельна піч (на кахлях павичі, які щось клюють, коні, татари, жінка з голубом, медвідь з вуликом, гармати, всілякі чудовиська, я любив роздивлятися ті кахлі); в світлиці стояли великий липовий стіл, стільці з вузькими різьбленими спинками, окована срібними штабами скриня та маленький горіховий столик, за яким любив посидіти в самотині полковник. Полкові папери він розглядав за круглим липовим столом, за горіховим столиком вписував щось до одного з трьох товстих жовтих зшитків, які тримав у скрині.

Тоді на його обличчі, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума не мрійлива, а прониклива. У полковника були особливі очі, в них світився ясний, одначе суворий вогник, а над очима — круто, вгору — зломлені брови; ніс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть, що є вольові обличчя, то саме таким було Полуботкове, велике, ніби різане різцем, смагляве, чепурне. Особливої чепурності додавали охайно підголені вуса та чуб, густий, тугою хвилею, підстрижений не по-козацькому, а. як стрижуться деякі іноземці. Отак і сидів він, великий, важкий, розстібнувши зеленого кунтуша, і або дивився в зшиток, або невідь куди, за вікно. Отакі великі тілом люди здебільшого дуже неквапливі, несуєтні й таять на мислі таку ж неквапливу, але певну думку.

Деякий час я вважав, що пан полковник вичитує з паперів свій родовід або ж веде записи майнових справ, і був вельми здивований, коли випадково довідався, що то зшитки з віршами, власними й чужими, з тих, які йому сподобалися, а також “Кроничка, — хроніка подій, яку вів власноручно. Про власні вірші не говорив нікому, нікому їх не читав. Родоводу ж він не вів, та й, либонь, не просто було видивитися його в глибинах років; по тих буревіях, які крутило на Україні, присипало не лише окремі роди, а й полки, цілі краї. Коріння славетних українських родів рубали вороги, рубали жорстоко й безжально, віття і листя спалювали. Я сам гортав міські книги, то в тій, то в іншій спливало лицарське, козацьке ім'я Полуботків. Так у актовій книзі за 1619 рік лишився запис про те, що Ярема Полуботок, якого ляхи марно намагалися привести до своєї віри, отримав від чернігівського воєводи Салтикова дозвіл ловити в озері рибу та бити в пущі звіра — “свободи на двадцять літ,, а в акті за 1637 рік записано, що той же Ярема, райця чернігівський, “продав частину свого шлика на річці Стрижень під Черніговом Тишку Климовичу,. З тих же книг довідуємось, що в 1668 році проживав у Чернігові Левон Артемович Полуботок і що Полуботки володіли сільцем Полуботками під Черніговом, котрого позбулися ще за Хмельниччини. Хто з тодішніх Полуботків зацілів по Хмельниччині, хто погинув — се невідомо. В ті лихолітні роки тисячі й тисячі козацьких голів падали в ковилу та пирії, якими поросли українські поля. Пронизані з усіх чотирьох сторін колючими вітрами, українські степи стали місцем бойовищ численних ворожих армій, кожна ворожа сила випихала поперед себе для прикриття якогось українського отамана чи отаманця, обіцяючи утвердити його гетьманом на цій землі, а український нарід зробити вільним та щасливим.


Насправді ж усіх тих лиховісних зайд надили лише важкі українські чорноземи, їм були потрібні не українські лицарі, а українські раби, й вони без кінця толочили копитами коней цю згорьовану землю. Скільки облесних слів злетіло з чутких вуст, скільки складено обіцянок під хрестами грецьким і римським, гай-гай — все то обман і підступи. Отож, ми тільки знаємо, що немало Полуботків погинуло в кривавих січах. Вже за гетьмана Многогрішного козакував у Чернігівському полку сотник Артем Полуботок, а його син Леонтій за Самойловича досяг переяславського полковництва, а далі уряду генерального бунчужного. Владний, сповнений гідності, військової відваги, Леонтій змусив заповажати себе не менш владного Мазепу, одначе в підозріливій голові хитрого, умудреного гетьмана раз по раз виникали думки про можливі підступи генерального хорунжого, й коли в 1691 році в Польщі було схоплено ченця Соломона, чоловіка нерозгаданого, таємничого, дивного, котрий приїхав до короля з дружніми листами, буцімто написаними Мазепою, а насправді ним самим, Соломоном, в чому й зізнався на квестії, то він сказав, що про цей його підступ знав гадяцький полковник Михайло Самойлович. Потягли на дибу Михайла Самойловича, й той під тортурами вимовив ще одне ім'я — Павла Полуботка, сина Леонтія, мовляв, той також відав про підступ Соломона, я йому відкрився. Приступили до Павла Полуботка — чому не доповів (не доніс) Мазепі? Павло Полуботок відказав: донос — не моє ремесло, одначе з Михайлового патякання таємниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола, полковника миргородського. Було таке, підтвердив Апостол, я сам оповістив Мазепу. Одначе оповістив Апостол, а не Полуботок!

Мазепа не прощав найменших провин. І наказав одібрати в батька та сина Полуботків уряди, маєтності, нагороди та пустити обох в світ голими й ославленими.

Одначе слава, вона завше ходить о двох ликах. Одне — сатанинське, потворне, друге—благородне, чисте, ясне. Яке воно в тієї чи тієї людини, вона може довести. Павло Полуботок довів це в тяжких походах, битвах, трудах. Доводив мовчазно, мужньо — не старшині, не Мазепі, а всім чесним людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебільшого були безславні, одначе не з його, Полуботка, вини. Двічі ходив на Крим з улюбленцем цариці Софії, її коханцем Голіциним, горіли перед ними підпалені татарами степи, падали від спраги і втоми коні та люди, і тільки завдяки відвазі козаків та їхньому вмінню військо не було погромлене до кінця; схрещував широку козацьку шаблю з дзвінкими лядськими сигізмундівками, з палашами шведів, терпів голод і холод, не нарікав на долю, й врешті недовірливе Мазепине серце пом'якшало, з нього вивіялася колишня недовіра й осуга, і він призначив на місце померлого чернігівського полковника Юхима Лизогуба Павла Полуботка. Леонтія на той час уже не було на світі, він скінчив життя в бідності та неславі. Його син тоді вже зажив слави валечного, мудрого, розважливого козака. По тому, як Мазепа, перемудрувавши самого себе, не відкривши своїх замірів нікому, перейшов на сторону Карла, в Глухові зібралася на раду старшина, а також виборні від полків; маючи себе людьми вольними, деякі козаки почали гукати на гетьмана Полуботка, одначе цар Петро люто затупотів на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: “...з нього може статися другий Мазепа,. Чому так подумав — невідомо, тому, що чернігівський, полковник не вклонявся низько цареві, не злизував порох з його брудних ботфортів, тому, що його поважали козаки, а чи тому, що славився розумом та мудрістю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вік ходити в услузі чужоземцеві?

За велінням царя на гетьмана було обрано-призначено Івана Скоропадського, чоловіка невисоких помислів, сумирного, супокірного, серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибі й на тому. Щоправда, й Полуботка тоді цар від себе не відштовхнув, він улещав усіх, хто міг бути корисний йому в боротьбі з Карлом, якого боявся панічно. Цар видав універсали, у яких писав, що він завжди любив український народ, а проклятий Мазепа, наперекір йому, запроваджував по Україні панщину, хотів перевести в панщинників усіх українців; Петро обіцяв козакам усілякі пільги та добра, обіцяв і клявся всіма святими берегти українські давнини, поважати козацькі закони та звичаї, вовіки вічні оберігати їхні вольності. Все це — до Полтавської баталії. По тому в цареві одразу наступила одміна. Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обіцяні пільги та вольності, вказуючи ще й на розор, якого зазнала Україна, отримав загогулисту дулю.

У тій відмові, зокрема, було зазначено, що ні в якому випадку не слід відновлювати поруйновані двори в місті Чернігові — цар про Полуботка пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився він також на те, щоб у походах українськими козаками командували українські старшини, хоч гетьман писав, що російські генерали українського строю не знають, мови української не розуміють, здебільшого віддають неправильні веління; не віддав Петро й “позичених, в українців для війни з Карлом гармат, заборонив зносини з запорожцями, а далі зовсім відмінив виборність старшини, посилав козаків у найтяжчі битви та на найважчі роботи, аби вигубити козацький рід.

Зрослий у країні, де ніхто, навіть перші бояри, не мав й крихти свободи, все життя мався “нижайшими рабами,, Івашками та Петрушками, де увесь у сукупності народ був рабом, звик коритися цареві, боярам, навіть сільським старостам, він не міг спокійно чути таких слів, як “вольность, та “свобода,; щодалі відносив його від грізної Полтави плин часу та забувався страх, більшою ставала його нелюбов до України з її хоч і невеликими вольностями. В дні воєнних баталій зі шведами на Україні цар побачив Київ, прадавня українська столиця вразила його красою, багатством, вразила, а не зачарувала, він уже тоді поклав собі зробити все для занепаду цього міста, яке вічно буде нагадувати всім слов'янським мешканцям імперії, звідки пішли справжні русичі, хто приніс у Рязань, Москву, Твер світло розуму та вчення, зберіг його та розвинув, й вирішив утвердити всупереч цьому місту інше, своє, не шкодуючи коштів та людських життів. Найліпше зводити його на кістках тих-таки українців.

Треба було зробити все, щоб українці забули, хто вони, що виросли “в краї,, “україні,, тобто метрополії, що Русь була тільки Україна, Мала Росія, знову ж таки — метрополія, як Мала Греція, Малий Рим, а Велика Росія —все інше, всі інші землі — тиверці, кривичі, і навіть чудь і меря, що тоді, як слово “Україна, вже лунало широко, Московії і в помині ще не було. Водночас українцям було заборонено торувати далі свої давні торгові шляхи в Сілезію та Балтику, зокрема в Данциг та Кенігсберг, велено везти товари в Москву та Пітер, де за них давали половинну ціну, вийшов указ, який забороняв українським купцям торгувати з запорожцями, а також їздити до Чорного моря по сіль та рибу. Україна, неначе хворий чоловік, хиріла на очах. Попереду в неї були повний занепад, убогість, рабське нидіння.

До всього цього я поволі дійшов своїм розумом пізніше, зіставляючи прочитане та побачене, обмислюючи почуте від інших і від Полуботка також. А тоді мав царя за провісника Бога й молився за його здоров'я.

Полковнику на той час сповнилося п’ятдесят сім років, був він ще міцний, у розповні сили, великий, але не важкий, плечистий і дужий. Роки, як це здебільшого буває, не скували душу надмірною обережністю, страхом втратити те, що має, вдовольнитися посланим долею. Та й не про себе він дбав, не лише власними клопотами сушив голову.

У особистому житті на той час спізнав і доброго й злого. Рік тому відійшла в інші світи дружина полковника Єфимія Стратилатівна, й цієї весни він одружився вдруге на вдові бунчукового товариша Яворського Ганні Романівні, їй тоді було років під сорок, і вона здавалася мені старою жінкою. Про покійницю Єфимію розповідали, що вона була висока, гордовита, поважна, сувора, Ганна Романівна, навпаки, добра й лагідна, й тиха, як тепле літо. Вийде з шитвом на ґанок, усміхнеться ніяково, сяде й слухає щебіт пташок (а може, й не слухає) і піде так само непомітно. Вона любила мене як сина, жаліла за сирітство, намагалася втиснути в руку, неначе маленькому, то пиріжок з капустою, то пундика, а я соромився.

Давно поодружувалися полковникові сини— Андрій та Яків, вони жили при батькові, одначе Андрій часто відлучався в село Михайлівку біля Гадяча, яке батько обіцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому від Чернігова селі, там стояв великий двір з винокурнею та водяним млином, там тримав чимало свого добра і, якщо вдавалося, від'їздив туди на відпочинок.

Полуботок не дав синам значних маєтностей, не дав великих посагів і двом старшим дочкам, які повиходили заміж за людей незначних, маломаєтних, покійна дружина докоряла за це Полуботкові, та й інші люди подейкували про полковникову скупість, довгий час так думав і я. І вже значно пізніше перемінив свою думку. Хоч і третій, Оленці, яка незабаром віддасться за сина лубенського полковника Андрія Маркевича, Якова, також посагу не дасть. То вже гетьманша Анастасія Марківна виклопотала двоє сіл в гетьмана своєму мазунцеві Якову.

Гетьманша хотіла поріднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося їй, далеко наперед. Тієї весни пан полковник звершив кілька вигідних для себе купівель, придбав угіддя в селах Грунь, Оболоннє, Довжик, Тубичі, а також у містечку Любеч. І в Довжику, і в Губичах, і в Групі, і в Оболонньому статкував давно, ті села були дані йому на ранг, одначе земля в них йому не належала; козаки господарювали самі по собі з своїми підсусідками, котрі справляли козаків на війну, селяни самі по собі, вони платили осенщину — чинш, залежно від свого статку: від двадцяти копійок до двох карбованців на рік. Звичайно, полковник, як і всі інші старшини, хотів мати якомога більше землі. Двісті дворів Оболоння платили сто двадцять шість карбованців тридцять п'ять копійок, а село Полуботки, у яких мав лише три двори, два с половиною карбованці. Одначе рік тому Полуботок купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто за вісімдесят карбованців, чималий шмат поля й заселив його підсусідками. І опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових угідь, і торгував її Полуботок запекло, а Бовтрик не віддавав, і двічі посилав пан полковник копачів “закопати ниву, Бовтрика — обкопати канавою, а той копачів проганяв, і врешті поступився Родько, продав ниву. Вдова Стрієвська сама продала свою нивку, й спокусився на продаж Тимошенко й подався собі до полковника, а позаду біг його син Терешко та просив не продавати ниву, бо ж лишаться без землі, а він збирається женитися, хто за нього, безземельного, піде; старий же одгризався, одмахувався й казав: “Державець має право,. А син відказував крізь сльози: “Після того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем,.

Все це я бачив на власні очі, чув на власні вуха, бо стояв серед покосів на Полуботковому сінокосі. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми приїхали до Чернігова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свій клопіт — видивлятися у вікно, коли на подвір'я вибіжать Уляся з Оленкою, та приєднатися до них. Я сподівався, що полковник і далі не завдаватиме мені ніякої служби, але він, на мій подив і розчаруваня, вже другого дня по приїзді сказав:

— Пора й тобі, Іване, сукать дратву.

Я здивувався.

— Ви хочете оддати мене в чоботарі?

Полуботок осміхнувся.

— Це така примовка. Шевського діла починають учитися з сукання дратви. Ти ж повчися трохи канцелярії, потримай у руках книги шнуровії та прибуткові, подивися на життя, а небавом сядеш за стіл з військовими канцеляристами. А ще мій домашній підписар занедужав, поїдеш зі мною в Полуботки.

Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помітив і хотів одшити мене од Улясі чи й справді вирішив сповнити дану моєму батькові обіцянку.

Наступного дня ми поїхали на сінокіс. Від Чернігова до Полуботків — дві чи три верстви, ми прикопотили верхи, зупинилися під вільхами над Стрижнем. Світило сонце, дикі голуби купалися в його променях, туркотіли у вільхах, луг зеленів, надив очі жовтизною квітів, скошені трави пахли водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку, десь із дитинства. Одинадцять косарів махали косами, й змигувало на косах проміння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворітні покоси з сонячного проміння.

Полковник узяв косу й повів косарів, ручку брав широку, покіс бунтувався в пояс. Дві широкі дороги лишалися за полковником, здавалося, то проїхав віз, а не людина вдавила стерню чобітьми, біліла сорочка на широкій спині, під кінець другої ручки на ній “сів орел, —проступила пляма від поту, темніла міцна засмагла шия й свистіла коса, стинаючи трави під самий корінь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силі, впевненості, подумав, що ніколи не зміг би ні косити так (я справді взяв косу, за першим же помахом загнав її носком у купину й, хоч далі тримав її як треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою гриву в дві четверті), ні господарювати, ні владарювати. Немає в мене ні хисту до того, ні духу, ні прагнення. Але ж я такий самий чоловік, з такої самої плоті й крові? Де все те береться в одних і чомусь його немає в інших? Вони самі не хочуть того, чи не вміють, не можуть примусити себе наказувати іншим людям розпоряджатися їхніми долями? А може, і тим не дане таке право, може, вони одбирають його в інших та ще й упевнюють себе, що так і повинно бути?

Поки так розмірковував, поміж косарів сталося замішання. Старий Тимошенко, котрий чипів біля воза, знозу підчовгав до полковника:

— То що даєте за мої грунти?

Може, через те, що роздумував над тим, хто має право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку — тільки Бог), а чи з якогось іншого боку побачилася мені кривда, яка чинилася перед моїми очима,— Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а він же, мабуть, вже кохає якусь дівчину,— я раптом ступив наперед і голосно сказав:

— Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, він п'яний. Та й просто не можна, не по правді це.

Полуботок подивився на мене, і мені назавжди запам'ятався той вогнисто-чорний погляд, важкий і гострий, як помах коси, він підтяв мене, але я не впав, хоч щось і похитнулося в мені.

Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував.

— Веди його, Терешку, додому,— сказав полковник. І син узяв батька під руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, і той погляд був мені віддякою.


Мабуть, я зіпсував Полуботку той день, день закосин, він не випив з косарями, а лише наказав вийняти з тороків пляшки з горілкою і закупку та покласти все те на покіс. І не грали в коси косарі, й не підійшли гребці — жінки в білих намітках, всі вони сподівалися веселого свята, а я зіпсував його.

Ми переїхали через село — невеличке сільце на дві вулиці та два завулки, хат на тридцять-сорок, розділене навпіл річечкою, яку люди називають Ровом, виїхали на горб, і Полуботок оглядав жита, свої жита, не добрі й не погані, такі собі, але вже рославі. В житах підпадьомкав перепел, Полуботків перепел, полковник дивився на жито без радості, либонь, я таки добре пригірчив йому душу, а може, він думав про щось зовсім інше.

За вечерею Полуботок розповів про пригоду на сінокосі, і Яків сказав, що то недобре втручатися в чужі справи, але раптом підхопилася Уляся й заступилася за мене:

— Іван знає, де правда, а де ошуканство...

Полковник кашлянув, а Яків знизав плечима:

— Звідки він знає?

— Душа в нього така, правдива.

Я пік раків, але щось танцювало в моєму серці.

Вже гадав, що Полуботок не візьме мене в наступні поїздки, але через три дні він знову звелів сідлати буланого коника. Пізніше переконався, що за всілякий дрібний непослух, кабеші, сказане наперекір полковник зла не тримає. Наступного дня розмовляє, мовби нічого й не сталося, й навіть не знаєш, насправжки забув усе чи дотримується такого штабу. А з приводу Тимошенка і його грунтів сказав аж через два тижні: “Роз'ятрив ти мене таки, не в своє вклюнувся... Одначе — люби, Боже, правду. Не гніваюся я на тебе, хоч давно кортіла мені та земля,.

З нами мав їхати Охрім, який пильнував при полковнику його особистої канцелярії, вів книгу пожитків, але він хворів і далі, й ту книгу довелося везти мені.

Ми їздили до міста Любеча, де в пана полковника були чи не найбільші сіножаті. У полковника був двір і дім з світлицею біля ринку та П'ятницької школи, однією стороною двір виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. І прикупив він до того двору великий сад і город попід міським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечірньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Дніпро, на далеке, нині польське заріччя, на річки й зарічки, на луки, безкінечні зелені луки з дитинно синіми очима озерець, тим лукам не було кінця-краю, і не було кінця-краю моїм думкам. Я вимріював собі таке місце, тихе й чарівне, хоч мрія була безглузда, вимріював собі і Улясі: я бачив її на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить чаєчка-чубарочка, як дере в болоті онучі деркач і... як калатають наші серця. Мабуть, то калатало в мене в голові.

Ми прожили в Любечі більше тижня, полковник їздив на луки в урочище Псарне і в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад річками Свишнею і понад Болгачем, я їздив з ним і записував у книгу пожитків, скільки поставлено стогів, скільки накошено копиць; об'їхали Пліохів, Мамаєвський та Клітнянський. ліси, де Полуботок визначив ділянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам і обмірював, чи то він не довіряв своїм управителям, чи вважав, що вони зроблять гірше за нього. Приймав він і скаржників, і тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався і, якщо не вдавалося примирити позивачів, відправляв їх до полкового суду. Найбільше мене зацікавила скарга селян Домишлина. Аби об'єднати свої землі в Любечі і біля нього, Полуботок обміняв село Домишлин на село Боровичі та слободу Боровицьку, котрими володів військовий товариш Василь Полуницький. І ось тепер у світлиці стояло четверо домишлян, а я читав грамоту від посполитих, яку вони привезли: “З гірким нашим плачем і невтомними слізьми прибігаємо до вельможності вашої, ускаржуємось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незносні і невиповідні несемо долегливості і утяжіння, так в роботизнах уставичних, як і в податях непомірних. За попередніх державців платили в рік по півталяра грошей і по півосьмачки вівса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагів грішми і по три четверики вівса. І так робить що хоче. Особливо, коли всіх нас загоном вишле в Любещину, в своє село Козел, для оранки і сівби, й працюємо там неділь по шість і по сім без відпочинку, і нехай би ми ще самі відправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлині, жінки і діти наші щоденно на панщині, в дворі пана Полуницького. Але й це ще не все: почав він, пан Полуницький, обкладати нас всілякими поборами: виїхавши на днях в Чернігів, наказав своїй пані брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярів 5, у кого золотих 10. За неплатіння того побору пані посадовила жінок і дітей до в'язниці тюремної і мучить їх не по-християнськи, оточивши кріпкою сторожею і не дозволяючи нам і хліба їм подати. І все це, щоб ми заплатили побор. Та й маєтностями нашими розпоряджається пан Полуницький, як своїми, бере з наших отар собі баранів, які гладші, на вибір, за що й слова йому не кажи. Землі наші власні відбирає, а ми й гетьманські універсали мали на наші землі, а він, пан Полуницький, їх відібрав, борті наші рубає і знищує. Вся обще громада домишлянська від мала до велика,.

Я читав це послання, й сльози застилали мені зір. Крізь сиву пелену бачив полковника, який стояв біля вікна й дивився в сад, мені здалося, що він не чує того, що я читаю, хоч читав я голосно й виразно. А там, де йшлося про ув'язнених жінок та дітей, навіть помовчав трохи. Отож читав я картку домишлянців з сердечним болем, але трохи й з приємністю, адже раніше цим селом володів пан полковник і селяни там не знали панщини, а платили невеликий чинш, полковник їх не утискував, не ув'язнював, не одбирав землі. Таких поборів, як у Домишлині, либонь, не було більше ніде. Отже я дещо “прощав, пану полковнику. А полковник мовчав. І я не знав, що думати про ту його мовчанку. Може, він шкодує за тим, що сам не брав стільки, як Полуницький, може, розгнівався й зараз прожене селян?.. Я вже пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Буває, він мовчить і про щось думає, а погляд пронизливий і мовби закам'янілий, але то закам'янілість перед важливим рішенням,— тоді він неначе забуває про тебе, й тобі стає неприємно, тривожно. Або ж мовби й чує, пройде по кімнаті, зупиниться й знову думає. Либонь, багато думав впродовж життя, та не все передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти є і чого стоїш тут, і ти чомусь малієш. Не люблю людей владних, сливе через те, що сам не такий. Владний чоловік здатний зайняти й чужий куток. Я ж не знайшов і свого, й, може, не знайду ніколи оту свою долю. Може, я нікчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собі стежечку вузеньку, протоптану в стороні від стежок, вигепаних міцними чоботиськами. На тих своїх вузеньких стежечках я цар і Бог, (у мріях), і тільки там мені добре. Одначе полковникову владність терпів. Почував, що за нею щось стоїть, що то не просто владність, а щось більше. І терпів його зауваження: “Ну чого, Іване, маніжишся, ти ж не дівка,.— “Я не маніжуся... Я такий є,.— “Ставай іншим. Гостри зуби. Бо розжують і виплюнуть,.— “Не вмію іншим... і не хочу..., — “Отакої,.

Сам знав, що життя — то сутність жорстока й зла і що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугасті брови, щось там у ньому всередині борсалося кострубате й болюче, що й він не міг його викинути, і, либонь, через те я примирявся з ним та терпів. Полуботок викликав повагу. Якусь іншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Він викликав повагу як людина розумна, самостійна. Я також прагнув у житті незалежності, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опікувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостійний.

Але що таке самостійність? Це певність, що посів своє, а не чуже місце, й саме таке, яке відповідає тобі, твоєму призначенню, що вмієш розпорядитися собою і тим місцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми перекладаємо власні клопоти на когось іншого, хто може виправити всі наші похибки, хто може від свого й нашого імені кермувати, веліти, владарювати, ми ж того не вміємо, боїмося. Коли ми думаємо про себе,, приміряємо все до совісті, вона біжить по хідниках нашої душі, ми поспішаємо за нею й бачимо самі негаразди, ми ладні зупинити її, ми боїмося посуватися далі, аби не побачити чогось гіршого. З такими думками, таким строєм душі багато не здобудеш.

Павло Леонтійович був з тих людей, котрі не йдуть за порадою до інших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидіти в його товаристві, відчутися, спокійніше, міцніше. Але що стояло за тим полковниковим спокоєм, за тією владністю, я ще не знав.

Полуботок повернувся спиною до вікна, сів за стіл. Його руки важко темніли на білім убрусі.

— Візьми, Іване, скаргу. А ви,— до селян,—приїздіть на п'ятницю до Чернігова.— Коли селяни вклонилися й пішли, мовив мені:— Не маю права розглядати скаргу сам. То більше — село колись було моїм.

Я здивувався, що він пояснює мені. Таке було вперше. Мені ледь-ледь затепліло в грудях. Хоч думав я зовсім про інше: коли ми вже поїдемо додому. А що, як не застану Уляну?

А він узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.

— Добре пишеш. Випис у тебе хороший, і думка жива. Охрім старий і ледачий, вестимеш книгу пожитків на виїздах. Тільки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив?

Він подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене підборіддя.

— А може, й не тямиш. А доведеться... Все доведеться робити. Життя, Іване, це не Плутарх з -Тацітом. Важко тобі буде... Ох і важко.

Я відчув, що він жаліє мене й зовсім не гнівається на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж ні тоді, ні тепер не був на його боці, принаймні першого разу, й давкий клубок став мені в горлі, і я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю її, рахую прибутки пана полковника.

Скаргу домишлян у Чернігові розбирали в п'ятницю в міському магістраті. Окрім полковника, в суді засідали обозний, писар, обидва осавули, два хорунжі, чернігівський війт Федір Лопата — немолодий чоловік з дрімучою замшавілою бородою, він війтував впродовж багатьох років, а також бурмистр Овсій Звір та райці. Повідна сторона — ті самі домишлянські селяни, одвітна — державець села пан Василь Полуницький, фертовитий чоловік з хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку він вертівся й дзигорів, хотів матися з полковником та суддями за пані-брата, одначе полковник швидко остудив його.

— Коли я отримав у державу від пана полковника Домишлин, тоді ж був переданий мені й інвентар — скільки з людей повинності брати,— так одповів на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддів.

Я бачив, як заграли на обличчі Полуботка жовна, але він відказав спокійно й тихо, так, що його ледве розчули:

— Неправда. Я такого інвентаря не давав і дати не міг. По всіх моїх селах люди платять лише осенщину, від двадцяти копійок до двох карбованців, й не платять на жодну копійку більше. І ніхто ніколи в нашій стороні таких поборів не бачив, і на те є універсал гетьманський.

Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцімто там лежить отой “інвентар,, але так його й не показав.

Суд виніс ухвалу: вимишлені паном Полуницьким “побори знищити, з підтвердженням, щоби по старих звичаях, як усі колишні державці села, так і він, п. Полуницький, в одбиранні годового восени од жителів датку вдовольнявся й не вимишляв ніяких нових поборів, відносився до своїх підданих лагідно, як належить державцю,.

Либонь, Полуницький не сподівався такого рішення, бо враз поблід, смикнув себе за вуса й закричав:

— Вони Орлика мазепинського віншують величними словами...

Пан Полуницький, як сказав війт Федір Лопата “випав з воза й горнув на власних селян колоддя,.

Селянин, що стояв попереду інших, мовив з гідністю:

— Ми згадували Орлика не як мазепинського фамільянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навіть осенщини.

— Таки ж згадували! —гукнув Полуницький.

— І не сором тобі,—сказав Полуботок і підвівся. На тому скінчився суд.

Полуницький написав у Пітер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупі славлять Орлика й плекають надії на його повернення, що тільки минулого місяця Полуботків посланець бачився з Орликом біля Кальміуса. В те не повірили в Сенаті навіть найбільші незичливці України. Відчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смерті Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському містечку Крістіанштадті у ветхому будиночку на три кімнати, там же тулилися його родина і весь його почт. Так швидко сягнуги звідти на Україну він не міг, і картку Полуницького просто викинули.

Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших урядових людей. Полуботок засідати в суді не любив. Найчастіше, коли йшлося про речі дрібні, очевидні, він казав позивачеві та одвітнику:

“Годіться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам,.

А бувало й так: “Кладіть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходіть у шибок і випийте мирову,.

Вельми часто позивачі слухалися тієї поради.

Іноді справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишляиськім позові прийшло до нього два куми — Яремій та Ярема, вони випивали в шинку, і Ярема, не певний себе, віддав Яремієві на ніч на збереження гроші. Коли ж уранці, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремій мовив: “Вперше чую про неї,.

Полуботок довго мовчав, а тоді запитав кумів:

— Хто звечора платив за горілку? Обоє відказали: Ярема.

— А чого не Яремій?

— В мене не було грошей.

— А вранці ви похмелялися?

— Так.

— І хто платив?

— Яремій.


— І де ж ти взяв грошей?

Яремій знітився й опустив голову. Я реготівся.

— Віддай гроші й кладіть заруку,—- сказав полковник.

* * *

...Сказати правду, справами я тоді переймався не вельми і ледве пам'ятав про них. Жив у тривозі і в солодкій муці, либонь, то були найкращі дні мого життя.

…По ставочку пропливає гордовита черідка лебедів, по той бік під берегом тужливо перегукуються крізь дрімоту китайські гуси. Може, їм щось болить, а може, їм сниться іхня далека країна, якої ніколи не бачили, бо повилуплювалися з підсипаних під квочки яєць тут-таки, над Стрижнем. А мені чомусь ніколи не сниться моя далека дитяча країна, така хороша та мила, з мамою і затишним куточком у малині, а сняться всілякі химери, небачені будинки, ліси та ріки. Цієї ночі приснилася повінь, тепла весняна повінь, яка залила велетенські луки, але залила неглибоко, вона вкрила й місточок через річечку, а по цей бік на горбі зібралося дуже багато людей, чоловіків і жінок, і дітей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосі, щось там шукав, та так і не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мріло місто... Дивовижне місто з високими білими будинками, золотоверхими церквами, розкішними деревами, воно мовби зависло в повітрі, і всім нам потрібно було дістатися туди, в наше місто. Але люди стояли занімілі, їх лякав велетенський, у кілька верст, водяний простір. І тоді я закачав холоші штанів і ступив у воду, що сягала трохи вище кісточок і була як літепло.

— Люди добрі, беріть на плечі дітей і йдіть за мною,— сказав я.

І всі повірили, жінки та чоловіки побрали на руки дітей і ввійшли в воду, старшенькі діти чалапали біля батьків і сміялися — такою теплою, м'якою та гарною була вода. Сонце грало на ній промінням, подекуди виднілися зелені острівці, і люди йшли від острівця до острівця. Я затримався на одному острівцеві, аби впевнитись, чи пішли всі, стояв і перечікував, аж поки останні — чоловік у брилі та жінка в голубій намітці з хлопчиками на руках — не поминули мене. Ще якийсь час стояв і дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався білими чайками, які літали наді мною. А тоді рушив сам. Я так загаявся, що далеко відстав, і що дужче .поспішав, то більше відставав, і вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, відвихнувся кудись убік і вже не бачив нікого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди мені йти. А потім натрапив на колюче терня, суцільну стіну терня, верболозу й колючого грушевого гілля. Шукав лазу, поруч мене не було нікого, всі люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до міста. Я шукав у густому чагарниччю дірки й не знаходив. І почав непокоїтися, й вирішив продертись у першому ліпшому місці, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, і вже не міг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. І раптом помітив, що вже сутеніє, в розпачі рвонувся з усієї сили й завис на терні. Тоді й пробудився.

І тепер думаю, що означає те терня й оте, що всі люди пішли, а я залишився. Всі йтимуть, а я залишатимусь?

Біля моїх ніг повуркує сірий кіт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокій, благодать тут і по всьому світу. Одначе я знаю, що це не так. Що кожної миті на будь-кого з нас може звалитися несподіване лихо й зруйнувати все, що будував (у душі чи на землі) стільки років. Світ — це величезна страшна невідомість, у якій ми пролітаємо, як жучки-світляки в пітьмі ночі, добре, якщо пролітаємо, а не летимо на вогонь, який хтось підпалив зумисне. Так, ми світлячки, тільки знаємо, чим усе кінчається для нас, але для чого летимо й куди, того не відаємо, як не знаємо, не відаємо, як треба в світі жити. Ми — листя на древі всесвіту, яке прокльовується з бруньок, шумить і облітає. Кожен листочок ріс по-своєму, кожна душа страждала, мріяла, але що до них світові, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, ні, зачекай, Іване, поглянь, якими будинками заставлена земля, які ридвани котяться по ній, все те поробили люди. І не всі вони листочки. Є серед них могутні дуби, які тримають на верхівках небо. Такі як Олександр Македонський, Юлій Цезар, Арістотель... І не всі наші останні... Петро Могила, Дмитро Туптало і наші славні чернігівці — архієпископ Лазар Баранович, архімандрит Іоаникій Галятовський, письменники та полемісти, чиї ноги ступали по цій землі і чиї голоси чуло склепіння чернігівських соборів. Люди проживають життя не однаково, бо й самі не однакові. Навіть прості, звичайні люди. Один увесь вік пнеться до багатства, досягає його, інший прогайновує зібране батьками... Ні, не в тім суть, скупив багатство чи прогайнував його. І які ридвани котяться. Вони будуть все кращі й кращі. А в тому, який сам. Є люди, котрі сплять на голій лаві, накрившись кожухом, він у них один, і можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а є такі, які сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нізащо, й ладні піти на злочин, аби придбати ще декілька ковдр (може, вже й непотрібних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто має одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, ніж цей за ковдри, а от же... А листочки летять, а карети котяться... Котяться до якогось місця.

...З саду через перелаз перестрибує Уляся, наближається до мене. Я так і не навчився розпізнавати з її вигляду, чого від неї сьогодні чекати—доброго слова чи кпину, ласкавого погляду чи підступу.

— Що це ти робиш, Іване? — запитує Уляся й показує на патички, які я заготував на кілочки для кобзи.— Це що, пакулі, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стільки кіз?

— Бачу поки що одну.

І тетерію, чи не образив, чи це втече від мене. Вона не втікає. Чекаю гострої відповіді, кпину, вже почуваюся на гарячій пательні, але Уляся враз сідає на траву, охоплює руками коліна й каже:

— Заграй мені, Іване, що-небудь.

Я ніяковію. Нібито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворі. Уляся, либонь, розуміє те, й ми відступаємо вбік, під горіха.

Я трохи побринькав і вдарив по всіх бунтах,— як здавалося мені, під настрій Улясі й під нашу розмову:

Ой піду я до млина, до млина,

 А у млині новина, новина.

Там-то, мамцю, мельник,

Там-то, мамцю, добрий,

Там-то, мамцю, хороший —

Меле гречку без грошей.

— Не мели, Іване,— сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), і втяв у тому ж ладі:

Козак, мамо, гуляє, бряжчать його гроші,

Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший.

— Де ти навчився стільки дурниць?—каже Уляся. Одначе я не здаюся:

Як була я маленька,

Колихала мене ненька.

Ой, дуб, дуба, дуба,

Дівчино моя люба.

А як стала підростати,

Стали хлопці колихати…

Я сподівався, що Уляся розсердиться, й хотів, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, і чорна коса впала в траву, й попросила тихо:

— Заграй щось таке, до смутку. Я хотів заглянути їй в очі, але вона очей не підвела. І тоді заспівав пісню, яку часто співав на самоті, самому собі:

Ой не шуми, луже,

Зелений байраче!

Не плач, не журися,

Молодий козаче!

Ой як не шуміти —

Корінь вода миє,

Як мені не плакать,

Що серденько ниє.

Співав про себе, виспівував свою тугу, своє горе, хоч у цій пісні не все було, як у мене, одначе туги від того не поменшало.

Я дівчину люблю,

І Бог про те знає;

Карай, Боже, того,

Що нас розлучає...

Ой, умру ж я, мила,

А ти будеш жива,

Чи згадаєш, мила,

Де моя могила.

Ой, моя могила

Край синього моря.

Хто не зна любові,

Той не знає горя.

Я так захопився, що навіть забув про Улясю, а коли поглянув на неї, вона підвела голову. Здивований, побачив у її очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка її забаганка враз виконується... А може, розкоші, це ще не щастя? Що ми знаємо про світ, що ми знаємо самі про себе? Нічого.

— Ніколи не думав, що тобі подобаються сумні мелодії,— стиха мовив я.

— А я сама не знаю, які мелодії мені подобаються.

— Коли який стрій душі — під нього й мелодія?

— Скоріше навпаки.

— Музика мусить навертати людину... на щось високе, вона наближає її до Бога.

— Вона спонукає її до танцю або й... до пиятики,— незгідливо відказала Уляся.—Люди потішають свою плоть...

Здивовано поглянув на дівчину.

—То зле. За тим забувають про душу.

— Всі говорять про душу, але леліють, бережуть і люблять тіло.

— Це неправда.

Уляся подивилася на мене глузливо.

— Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й ніс кривий? Тільки не бреши... “Краса душі, краса душі,,— перекривила мене чи ще когось.— Всі торочать про душу, а люблять тіло. Коли краса зів'яла або її попсували хвороби чи рани, всі одвертають од тієї людим вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти... Хіба знаєш, яка в мене душа?

— Ясна...

— Ясний місяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди... Вони здебільшого ниці й підлі. Я надивилася... Стелються біля батька, згинаються в три погибелі... А я дивлюся в їхні очі, а там заздрість і ненависть.

—- Всі такі?..

— Не всі. Але багато.

— Я знав інших людей. Які служать науці, Богові... Постують...

— І що мають?

— Вони й не хочуть нічого мати...

— Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нічого в мирському житті.

— Ти так підносиш мирське життя?

— Підношу... І люблю. Люблю оцю цар-бороду, оці мальви, оці дерева. Люблю убори коштовні. Люблю хороми... Скільки казала батькові, щоб збудував палац, а він не хоче. Боїться людської заздрості. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.

Я аж злякався. Не вперше мені чути таке, чимало спудеїв мріяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мріях полковниками, гетьманами, королями... Я ж ніколи не залітав думкою високо, навіть малим хлопцем не грався у полководців та королів. А тут про щось подібне казала дівчина. Я відчув у цій дівчині силу, силу, якої не мав сам, і враз подумав, що все, що було допіру, примарилося мені, така дівчина ніколи не зрозуміє і не покохає мене. Злякався ще раз, бо зрозумів, що кохаю відчайдушне і прагну кохання.

— Ти, мабуть, думаєш про князя чи графа? — осмілився запитати.

— Та вже ж дурня не покохаю.—І подивилася на мене пильно-пилвьно.— А з рідкого тіста спекла б тверду паляницю.

І враз підвелася з трави, круто повернулася на закаблуках і кинула через плече:

— “Тепер же нам три радості: піч бичка привела, а бовдур —телушечку, припічок — ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогін женився,.

Я отетеріло дивився на неї, не знав, як тлумачити її придибенцію. Мовляв, наплів ти сім кіп вовни своїми півнями і своїми мудруваннями, а сам макогін макогоном.

За хвилину з відчиненого вікна будинку почулися деренчливі звуки — дівчата грали на попсованих фарганах.

Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв її в місті. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усім напоказ, і майже всі оглядалися на неї, на її дорогі намиста, на її шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби ніхто не пограбував, позаду йшов козак з пістолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кілька разів прогулювалася по Чернігову з Оленкою та Яковом, але я повів її не на широкі майдани та не на Любецьку вулицю, а по своїх затишних куточках, де старі хрести та могили, де капличка з чудодійною іконою, де сплелися віттями три дубочки й сховали камінь, на якому написано: “Живіть, як я жив, і здобудете царство небесне,, де з вузенького камінного шпиля видно всі бані чернігівських церков та монастирів. Уляся видряпувалася зі мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтів і вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владність і гордовитість. І верталася по Любецькій вулиці вже звичайна дівчина, й люди не оглядалися на неї, хоч мала на собі дорогі убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулиці й деякі багаті чернігівські міщанки. Нині ж було свято — Седмиця Троїцька, й ми зустріли кілька таких жінок та дівчат.


Вернулися пізно, у вікнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрій Полуботок з сім'єю, вже віталося, але великий скляний ліхтар у сінях чомусь не горів, там було троє дверей, і ми заблудилися з Улясею й весело сміялися, а потім раптово зіштовхнулися, і я несамохіть ухопив дівчину за стан, і вона принишкла, задихала швидко-швидко, і я відчув велике хвилювання, губи мені пошерхли, хотів пригорнути дівчину й не осмілився. Мені чомусь здалося, що вона не одіпхнула б мене, і потім довго на те шкодував.

Седмиця закінчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глухові мати якщо й випускала її за ворота, то лише в кареті, в супроводі охоронних козаків, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити її якомога більше. Оленка йти не захотіла,. Яків теж. Я взяв дві корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубків та дівчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бір, там розкинулися широченні луки, а по них мілководні болота, порослі молодим очеретом та ситнягом. Там і гніздилася качва.

Дівчата стояли на сухому, біля верболозів, а хлопці, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то інший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщій добирався до берега, де виливав з чобіт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босоніж не можна, попробиваєш ноги на скошеному по льоду очереті. А в повітрі шугали качки — крижга, чирята, шилохвістки, іноді зривалися гуси, й десь далі курликали журавлі. Птаства була гибіль, але яєць ми зібрали мало, тільки двоє чи троє парубків назбирали по півкорзини, весна миналася, більшість яєць були насиджені. Я зібрав зовсім мало яєць, та й то маленьких, чирячих.

Верталися назад через ліс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею відбилися від гурту й, аби не заблудитися, пішли далеким краєм лісу, понад озером. Понад берегом озера стояли старі верби, мили в воді довге віття, там схлюпувала риба. Десь у гущавині п'янко виспівувала сопілка, либонь, вигравав на ній пастух. В одному місці ріс дивовижний кущ, я ніколи не бачив подібних, не знав, як він називається: гілки схожі на гілки крушини, а листочки дрібні, як у акації, й цвів він дивовижним лілово-рожевим цвітом. Пишні суцвіття підносилися, неначе свічі — невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, і ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, він трапився саме нам, цвів для нас, і в цьому вбачав віщий знак. Добрий знак. Цвіт — це життя, краса, він завжди на добро.

Ми зірвали лише по одному суцвіттю, й зробили це не змовляючись, ми пожаліли кущ, й зглянулися, і одна думка пройняла нас, і один вогонь побіг по наших жилах, це була мить надзвичайної близькості, яка єднала. Певен, що не тільки я відчув це, а й Уляся —її очі були широко відкриті, щоки пашіли, й була вона така гарна, аж мені стало страшно. Ну як це я отакий, нікчемний, можу сподіватися на кохання дівчини-красуні, тонкої розумом, щедрої серцем і палкої вдачею! А щось одразу заперечувало, підказувало: а чом би й ні? Ти ж не каліка, маєш хист до співу, знаєш трохи про світ...

І раптом сталося щось таке, що й кущ, і ліс, і весь світ крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетів. Уляся опекла мою щоку поцілунком. А далі зірвалася й побігла по присипаній торішнім листям стежці. Довгу мить стояв спантеличений, а тоді засміявся й побіг за нею. Наздогнав її вже на краю лісу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землі я чи на небі, серце мені стукотіло, цієї миті міг звершити неймовірне. Я ладен був обійняти увесь світ і роздати всім людям хоч по краплині щастя.

Одначе біля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарівшись, але дивлячись мені просто в очі своїми чорнющими очима, мовила:

— Пам'ятаєш, ми говорили про поцілунки. Ти сказав, що поцілунки є грішні і є безгрішні — на Великдень. То вважай, що сьогодні Великдень. Христові поцілунки.

І пішла. А я стояв розгублений і очманілий, мені хотілося сміятись і плакати.

Усі наступні дні жив у світі ясному, можна сказати — піднебесному, моє життя рішуче одмінилося, я мріяв про речі високі, прекрасні й навіть співом своїм сягав таких висот, яких не сягав ніколи. До того ж став охайніше вдягатися, ковнір вишитої сорочки зав'язував кольоровою стрічкою, шапку одягав так, що мій темно-русий, трішки кучерявий чуб виглядав з-під неї, і купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанкові, Уляся залилася реготом: “Що це ти, Іване, в ляхи записався?, Жупанок виявився ляським. Я знітився, але Улясин сміх не образив мене.

Блукав по подвір'ю і думав: Боже, що ти сотворив зі мною! Як мені тривожно і як гарно, як обнадійливо-солодко. Ось для чого цей світ, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогодні Улясю й вона усміхнеться мені, а більше мені нічого не треба. Я мовби летів понад світом на невидимих крилах, був по вінця заповнений коханням, навіть поховальні дзвони в Онуфріївській, найближчій до нас, церкві видзвонювали мені не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се гріх великий, і він також на мені. Як і той, що Божі слова “любіть один одного так, як я любив вас, я переінакшував у серці на любов до дівчини.

Плекав мрію піти з Улясею в ліс ще раз, .сподівався, що отой чар повторяться знову, але за два дні, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, і Уляся всміхнулася мені тільки в останню мить, коли підбіг до віконечка з другого боку карети. Усміхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з місця.

Наступного дня Оленка запитала мене:

— Ну як той мій наречений?

Мені чомусь це вельми не сподобалася, адже мовби йшлося про річ, до якої вже прицінилися і яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така.

— Наречений? — сказав я.— Хіба вже заручилися?

— Не заручилися... А чого ото ми їздили до Глухова і Яків приїздив сюди? Чи ти й справді ні про що не здогадуєшся? Всі здогадалися.

— Всі — нехай, тобі це встид.

— Отакої,— розвела руками Оленка.— Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою.

— То й поціновуй сама.

Я сердився, бо Яків увесь час зігноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорікою.

—Я його раніше не бачила і боялася, що він буде негарний,— вже щиро зізналася Оленка. І додала радісно: — А він... вродливий і веселий, коли захоче.

— Отож, коли захоче.

— А твоя гетьманівна...

Я спалахнув, як пороховий гніт.

— Що ти мелеш...

— Ой-ой-ой... Святий та божий. Вона мені казала...

— Що вона тобі казала?

— Що ти... дурний... Ні, це я так…. Сказала, що ти не такий, як усі парубки.

Бачив по ОленцІ, що вона грається і навіть у мислях не має, щоби Уляна могла насправжки зацікавитися моєю скромною персоною. І мені стало тоскне на душі.

Дуже зрадів, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу — приспів час обревізувати сотні полку, а також його власні маєтності.

Поїхало нас троє: я, Борзаківський і Рубець, й пробули в мандрах аж три тижні. Тиждень прожили в селі Неданчичі над Убіддю. Полковник виторгував у козачки Євдокії Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих і тридцять монет дрібної копійчаної лічби української в урочищі Розсудовщина сіножать та ліс з бортним і не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лісі на хуторі ми й жили, копали копці та ставили стовпи межові — кляки. Тоді ще полкова скарбниця не була відокремлена від скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця — багатшим і полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тільки рангові маєтності, а всі інші лишалися у його володінні.

Двоє неданчичівських селян та нас троє викопували в урочищі Розсудовщина між річкою та болотом старі потрухлі стовпці й ставили нові. Обідньої пори селяни поїхали возом до села, а ми розташувалися на галявинці під двома корячкуватими дубками й зварили куліш з таранею. Селяни видрали гніздо диких бджіл і половину стільника залишили нам, отож сьорбали ще й окріп, заправлений материнкою. Туркотіла десь у лісі горлиця, повівав легіт-вітерець, ми розкошували на галявині довго. І розповів я за обідом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана та про Полуботка.

— А що ж,— мовив Борзаківськмй, ладненько, ножичком, якого носив на поясі в шкіряному чохлику, краючи на лусті хліба тоненькими смужками сало. Навіть тут, серед лісу, він був вштивий, охайний. Такий скрізь. В чернігівському “Під звіздою,, найчастішого чину шинку, він п'є вишукані угорські вина, а в чорній, неначе дігтярня, придорожній корчмі смердючу, з пригарою горілку, але й там і там п'є шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь — тому ж корчмареві — ласку —

Козаки ще тоді, десять літ тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби їм такого вождя...

— Якого там їм вождя... Їм помиїв добрих та дерті. Череда, вона череда і є,—буркнув Рубець.

— Та що ти таке кажеш,— обурився Борзаківський.— Скільки валечних козаків прославилися під Ревелем та під Дербентом...

— Еге ж, на чужій війні. А їхніх малжонок та дітей москалі женуть на фортечні роботи...

— Розсмикали народ, розтягли...

— А я що кажу,— похмуро правив Рубець.— І вся громада… Хто в луг, хто в плуг. Скільки є таких, що ладні злизувати порох з чужинських чобіт, якби тільки їх не чіпали. Посхиляли голови — погублені копійки на землі шукають, позгинали шиї, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волі, тягнуть до дуба...

— Та ж не всі, не всі,— гарячкував Борзаківський. Його вродливе продовгувате бліде обличчя розчервонілося, очі сіяли іскри.—Ще ж недавно, згадай... За Мазепою... Кинув вождь клича...

— Який там вождь і де він кинув клича? В себе в подушках? — Рубець цідив слова крізь тонкі губи, ледве розтуляючи їх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тінь.— Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таїв од усіх свій замисел, клявся цареві в дружбі, от і дотаївся. Розтягнули цар та Меншиков усе військо гетьманське — п'ять тисяч під Ревель, п'ять тисяч у Глухів... і лишилося з ним врешті-решт п’ять тисяч козаків, які нічого не знали, не відали. І коли гетьман відкрив їм свій замір, порозтуляли з дива роти. І навіть тоді гетьман барився... А цар Петро — картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велінням, робив з вас панщинників. Я, білий цар, за вас, за ваші вольності, а Мазепа хоче одібрати у козаків звання козацькі, хоче запровадити вас у рабство. Отако він писав. А гетьман твій — води в рот набрав. Хіба не так? Заціпило йому. У царя війська двісті тисяч, а шведів жменька. Та й ті обтіпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман підмоги.

— Старий він уже був, вельми старий,— скрушно мовив Борзаківський.— Он Орлик...

— Орлик, сокіл, горобець... І правильно зробили ті козаки, що не пішли за Мазепою,— раптом підніс голос Рубець.— І не підуть вони ніколи... Правдиво, Іване, я кажу?— Зненацька повернув до мене голову, і його гострі брови-ножі зійшлися на переніссі. Сухе обличчя випромінювало неприязнь. Я щось забелькотів, бо ж не знав, що сказати. '

— Чого це ти унадився до нас?.. І вуха в тебе, як вареники... Такі вуха багато вміщають. Так дай одвіт — правдиво я кажу чи ні? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого?     *

— Цар... він від Бога. Так нас учили... Він нас від ворогів захищає... А Мазепа?.. Не знаю. Малий я ще тоді був... Анахтему йому в церкві проголосили...

— Тоді ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повісити на сосні. Про всяк випадок. Стільки тепер донощиків розвелося...

— Я не донощик.

На обличчі Рубця — й тіні усміху. Воно жорстоке й суворе.

— А хто ж ти такий?

— Не знаю. Ніхто...

— Ну, а коли ніхто... Нащо тобі ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на ній товсту гілляку...

— Досить, Василю, не лякай хлопця,—обізвався Борзаківський.

— Та який він хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, він уже стонадцять доносів написав? Занадився до канцелярії, сидить і слухає.— Й колупнув великим, сливе колійським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрізь, ним підстругував пера й ним же наштрикував сало,

Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не міг зрозуміти, жартує чи погрожує насправжки недовірливий і ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що він, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.

— Не чіпай ти його,—врешті гримнув Борзаківський.— Твої жарти...

— А я не жартую,—похмуро кинув Рубець.— Я бачив, як він молиться... Він дуже святобливий. Нехай поклянеться на хресті…

— Та ж ми нічого не говорили,— обурився Борзаківський.— Споминали минуле... Яким був Мазепа... Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на коні.

Я здогадався, що Борзаківський відсилає мене, аби поговорити з Рубцем наодинці.


По тому Рубець більше мене не чіпав, а моє серце тануло від вдячності Борзаківському. Таку вже мав вдачу, комусь та офірувати себе. Нині офірував Борзаківському, а також Улясі, в чому боявся зізнатися собі. І носив її в своєму серці, носив скрізь і повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всі наші розмови, всі перемови, позирки, почувався щасливим і нещасним, бо в щастя повірити не міг, почувався незмірне багатим на щось таке, що дається тільки окремим людям, і не хотів забігати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нічого, але я й так маю багато. Ні, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвітного кохання й сподівався на нього своїм спраглим серцем. Сподівався не надіючись.

 

* * *

На Петра і Павла з Глухова приїхав до Чернігова маршалок двору гетьманського з таємною звісткою, про яку того ж дня знав увесь хутір: одразу по закінченні успенського посту від сина лубенського полковника Якова Маркевича (всі казали: “Від Насті-гетьманші,) прибудуть свати.

Життя на хуторі над Стрижнем, яке плинуло спокійно та рівно, заклекотіло, так клекотить тиха річечка, коли вкочується у вузьке русло. Від Петра і Павла до кінця успенського посту часу — кіт наплакав. Роботи вистачало всім, навіть мене Оленка приставила до діла: вертілася перед мною у все нових та нових уборах і запитувала, які їй найбільше личать. А я тямив у тому, як баран у Біблії. Оленка вертілася переді мною, й мовби самі сідали на неї і потім злітали люстринові шнурівки з золотими та срібними сітками, штофні, полутебенькові кунтуші, парчеві керсетки... На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, біло-рожевий, обкладений сріблом і золотим газом з парчевими закладками; золото й срібло сяяло, й сяяли Оленчині очі, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з неї, вилися довкруж голови, творячи з дівчини кульбабу.

Але часом і на неї находив якийсь дивний смуток, й тоді вона йшла до мене та тихо просила:

— Заграй мені, Іваночку, чогось журного. Скоро поїду од батенька… І вже хіба приїду в гості. І тебе отакого... щирого не побачу.

І грав я їй “За густими лозоньками біжить річка струєчками, плаче дівка слізоньками,; а далі про те, як “..летить стріла, та уздовж села, ох, чей-лею, та уздовж села. Та убила стріла вдовиного сина,, а також про те, як каже мати синові:

Іди ти, сину, між чужі люди,

Чи не лучче тобі на чужині буде?

...Тяжко, тяжко мені тебе

З дому одправляти,

А ще тяжче біля себе

В незгоді держати…

 

А сам собі співав “Чом дуб ж зелений? Лист туча побила. Козак невеселий — лихая година!,

Оленка ж досидить біля мене, посумує, а наступного дня прийде веселі й скаже:

-— Оце, Іване, якби вітець не віддавав мене заміж, пішли б ми з тобою в монастир. Я — у свій, жіночий, ти — у свій, чоловічий. Увечері здибувалися б біля перелазу. Молилися вкупі.

На другий день по закінченні посту приїхали Яків з старостами. Яків привіз усім гостинців і знову чарував усіх веселою вдачею, товариськістю, шанобою до старших. Милувалися ним усі суспіль, навіть я не міг не визнати, що наречений красний... І дотепний, і поштивий, і меткий. А ще ж на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срібною китицею, ще ж шабля в шагреньових на ділках з золотими кільцями. Майбутньому тестеві найдужче сподобався влучною стрільбою. Полковник кохався в стрільбі з лука й влаштував стрілецькі лукові змагання, й молодий Маркевич стрілив ліпше за всіх козаків, поступившись тільки самому полковнику.

Яків з старостами від'їхали з хлібом-сіллю, а Полуботок поїхав услід домовлятися про весілля, про придане та про інші необхідні в такім ділі речі. Мене з собою не взяв. Я нудив світом і не знав, що мені робити. Одначе полковник небавом повернувся, й один з козаків, які його супроводжували, тихцем вручив мені цидулу від Улясі В тій цидулі не було нічого такого, що б свідчила про особливу приязнь дівчини до мене, вона запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пісень, а в кінці жартувала, що її Тур, пес, не забув про мене, скучає по мені, гострить зуби й не дочекається, коли я знову стрибну через паркан.

Я заховав листа в шапку й не скидав її кілька днів. Знімав її десь у шалині й читав-перечитував цидулу, шукав у ній потаємного змісту, знаходив його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула про мене. Вродив до луках, полях з єдиною думкою — про неї.

А осінь стояла пречудова. Ходила понад дозрілими гречками невидимою хмаркою, надала згори лебединим пір'ям, розквітала на воді білими ліліями. Власне, це ще було пізнє літо, осінь впліталася в нього, як одинока сива волосина в розкішні чорні кучері.

Виконавши ту чи ту роботу, я, як і раніше, любив посидіти в товаристві Борзаківського, Биковського, Рубця та інших канцеляристів. Усі канцеляристи, окрім кількох одружених, жили разом, в одній хаті, що стояла на Могилках поміж обивательськими будинками, вони називали її куренем. Канцелярія приймала й відправляла всю кореспонденцію, відала підкоморними, судовими справами, а наглядав за всім старший канцелярист, який мав за те хутір на ранг. Канцеляристи — люди освічені, майже всі вивчали науки :в колегіях, деякі навіть за кордоном, але й військові також, любили поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не менше любили попширмувати словами з наук філософських, камерних та військових. О, ту військову науку, вичитану з книг, вони знали ліпше за будь-якого полковника, який доскочив свого чину шаблею. Невдовзі я вже знав, що всі канцеляристи рівні між собою, одначе не однакові всім доручають справи. Є доручення, котрі не вносяться до полкового журналу, їх виконують тільки вельми довірені особи, такі як Борзаківський або той-таки Рубець. Можливо, те й породжувало в декого з канцеляристів заздрість, одначе невелику,— пильні справи вимагали пильного сповнення.

На той час я також справляв писарські та канцелярські обов'язки й справляв старанно, але тільки в полковничому домі, й мріяв стати військовим канцеляристом. Канцелярист — людина залежна, але й вільна у вирішенні справ, та я й не вельми шукав для себе повної вільності, бо здогадався, що її немає в світі. Велике благо зростити в собі квітку свободи; поливати її, одначе найчастіше трапляється так, що або хробак починає гризти ту квітку., або настає посуха, або хтось лине окропу й спече її вмить. Гартуєш свій дух, гартуєш, а далі один прикрий випадок кине тебе до прірви, й починаєш мучитись, нарікати на самого себе, чому не був мудрішим, чому не послухався розумних людей, чому не втишив гордість свою. Всі людські справи марнотні, але й без них важко, кожна людина повинна знайти своє місце, свою роботу, з якої їсти хліб, я ж і досі не знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина — це вирішує Бог, а як тобі жити в світі — ти сам. Я ще не вирішив цього для себе, можливо, й служба канцеляриста сподобалася мені з споглядання роботи Борзаківського, Рубця та інших, але вона засвітилася мені в пітьмі життя маленькою свічечкою й повела далі. Бо ж служба канцеляриста — крок до якогось уряду, крок до Улясі, за недовченого академіста гетьман свою дочку не віддасть... Не віддасть він, звичайно, й за довченого, і не піде за мене зроду-віку Уляна, але ж… хоч помріяти про це можу!

...Хороше було посидіти вечірньої пори в курені канцеляристів, послухати мудрої розмови, суперечок, схожих на академічні диспути, чи й звичайних теревенів — про дівок та молодиць, застрашливих оповідей про відьом, упирів, вовкулаків. Але ще більшого щастя й честі випадало мені іноді послухати розмов у світлиці пана полковника. Надто коли сходилися туди вчені мужі міста, здебільшого ченці.

Малим колегіантом, чи, як казали у місті, по-старому, по-давньому, семінаристом, я й гадки не мав, що в нашому місті стільки вченого люду, що воно славне по далеких далекостях не тільки церковними казаннями, проповідями чесних чернігівських ченців, а й “Четьями мінеями,, різдвяними та всілякими іншими віршами, філософськими трактатами, видрукуваними в друкарні Троїцького Іллінського монастиря. Колись мені було просто байдуже, де ця чи та книжка видрукувана і хто її написав, і тут, і в Києві я чув імена вчених достойників Кирила Транквіліона Ставровецького, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Івана Максимовича, я читав “Перло многоцінне, і “Руно орошенне,, сам вчився віршувати за тими зразками, хоч великого потягу до віршування не мав, вірші писав здебільшого на уроках, а вчили нас піїтики латиною, й здавалися мені всі ті мужі далекими, майже захмарними небожителями. А виявляється, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сиділи на тих самих каменях, на які іноді сідав я, й не тільки жили та ходили, а живуть і ходять донині й мають за честь навідувати пана полковника, у зшитках якого є чимало віршів, списаних зі зшитків інших авторів, а також власних. Щоправда, сам Полуботок власних віршів ніколи не читав (можливо, він і писав їх лише за молодості), але залюбки слухав піїтів, які приходили до нього в гостину.

Поважні ченці, попивши узвару та поївши гречаних млинців з кав'яром, читали вірші про Бога-вітця та Бога-сина, оповідали по-латині, по-польському чи й по-нашому про муки Богородиці, славили апостолів та святих отців церкви, сперечалися з приводу трудів Туптала “Руна орошенного, та “Четьїв мінеїв,; про праці земляків наших, українців Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, висловлювалися обережно, делікатно — надто на високих східцях сидять, бачать звідти далеко, можуть дістати й тут. Я слухав благоговійно, моє серце сповнялося священним щемом, одначе, на мій подив, на другий день майже нічого з того не міг пригадати. А от про вибрики зухвалого Купідона, який метає стріли в дівочі та парубочі серця, може помилково або й задля розваги вцілити в серце одруженого козака, а то й попа — те пам'ятав. Змістом всі ті вірші здебільшого були повчальні, лише вряди-годи прорветься насміх, і тільки двоє з гостей одважувалися читати такі вірші — один був колишнім канцеляристом, а нині бунчуковим товаришем, другий професором колегії. Ченці на вірші про Купідона хмурилися. Полуботок ледь-ледь усміхався.

Вірші на тих посиденьках читали вряди-годи, значно частіше точилися вчені диспути чи просто розмови про давній світ, про розум і дурість, про чужинські землі, у яких хтось із присутніх колись побував, звичаї тих народів,— полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати з помічним козацьким військом у Польщі та Саксонії,— про царів Кіра та Міда. Персону російського царя обминали, а от про нововведення, про іноземців при царському дворі, про наукові потуги тамтешніх вчених мужів мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому мала персона Стефана Яворського, нинішнього блюстителя патріаршого престолу, а перше києво-чернігівського вченого філософа та поета. Нині туди поїхав інший, вже київський, але знаний багатьма присутніми, ритор та поет, богослов Феофан Прокопович. Ці спасенні для моїх вух бесіди здебільшого провадилися не в будинку, а в наметі, який стояв у саду, або гості всідалися просто неба, під яблунею на великому турецькому килимі.

Поважні піїти читали про кабиші Купідона, й були в тих віршах зради, сльози, смерті з туги по милому чи по милій, одначе я бачив, що Купідон не вразив жодного читальника тих віршів, можливо, й жодного разу в житті. Піїти розповідали про кохання без вогню і без жару, занадто мудро, занадто розважливо, занадто холодно, аби повірити, що серце когось із них пронизала стріла Купідона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того, що знав, вистачало, аби зробити такий висновок. Всі вони благословляли любов і не знали про те, що нею можна жити і в хвилі проклинати її Вони славили її як Божий дарунок і не відали, що вона буває диявольським насланням і спопеляє всю людину, її тіло й душу, робить з неї раба, вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так почувався нині я. Вона буває грубою, як колода, й зітканою з прозорого срібного павутиння, але невідомо, коли вона ліпша, і все ж вона — найбільше щастя світу, хоч і найбільша його мука.

...День від дня лілій на плесах ставало менше, а пір'я з підхмар'я падало більше. Почалися дощі, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та віршами перенесли до світлиці, а відтак вовн скінчилися зовсім: з північної столиці від царя впало веління чернігівському полковнику йти з початком зими з полком у Ладозький похід, вести передню партію козаків. Вслід за нею підуть ще дві партії. На чолі другої партії стати моєму батьку, третьої — лубенському полковнику Андрію Маркевичу. Заголосили по містах та по селах жінки, похилили голови козаки; підсусідки, які мають спорядити козаків у похід, а деякі і йти з ними, заклопоталися провіантом, кіньми, саньми, зброєю. В Чернігові та Глухові поспішали з весіллям. Власне, весілля мали справляти в Лубнах, у Маркевичів, одначе весільний поїзд Глухів обминути не міг. І що таке вінчання в Лубнах, а що в гетьманській столиці, в соборній церкві, з гарматною стрільбою та фейєрверками! Для мене ж важило лише те, що і я їхав у тому поїзді. А ще більше, що Уляся зустріла мене з неприхованою радістю й сказала, не криючись, що чекала на мене. “Я так на тебе чекала, так чекала!, В грудях мені спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився, котився по моїх жилах вогонь, й не було того, чого не звершив би в ту мить... Я сказав Улясі, що йду у Ладозький похід, вона злякалася й почала просити, аби в той похід не йшов. Але я відказав, що така воля мого батька і йти маю з ним, у його партії.

— Ти ж там загинеш, такий… такий...— і не доказала, одвернулася й витерла кулачком очі.

— Пробач мені, Улясю,— сказав тихо.— Не достоїн я тебе. Біля тебе такі парубки... козаки… звитяжці А я...

Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобітком, аж схопилася луна.

— Та на дідька вони поздавалися ті звитяжці, ті хвальки… Мені потрібен ти… отакий дурний... і хороший.

А я сидів і не знав, радіти мені чи сердитися, й не знав за віщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за віщо взагалі дівчата кохають хлопців.


Ми освідчилися одне одному в коханні, нас підштовхнуло до того чуже весілля, його шал, його безум, його вир, на нас там ніхто те звертав уваги, і ми були на велелюдді на самоті. І я трохи показав себе на тому весіллі, бо, коли потомилися музики, зіграв по черзі на скрипці, на цимбалах і на бубоні шість козачків, а потім ще й на кобзі Ми бігали по саду, по покоях, ми мовби подуріли від веселощів і печалі, яка стояла близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцілувалися, та я й не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя.

Прикохані долею, ми рідко помічаємо нещастя інших. Щоправда, то були не нещастя, але дві перчини пригірчили Оленчине та Яковове весілля. Перша та, що гетьманові нездужалося, й вій ледве дочекався, поки попи повінчають Якова та Оленку, від'їхав у кареті додому. Від соборної церкви до гетьманського дому подати рукою, вся весільна челядь йшла пішки. І сталася нам пригода, яка налякала всю білу й чорну челядь, потім дехто вгадував у ній лихе провіщення молодим. У місто, прочувши про весілля, прибуло чимало всілякого люду, а також купців, а за ними, як то завжди ведеться, старців, музик, циганів. Цигани, ті особливо нахабні, перепиняють людям дорогу, хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила нам вихід з вулиці на площу, цигани били в бубни, дуділи в дудки й тягли за собою велетенського ведмедя, який ревів і опирався й не хотів танцювати. Невідомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках вони хлюпають йому під хвіст скаженої, може, хлюпнули більше, ніж треба, ведмідь раптом заревів так, що всім позакладало вуха, метнувся вбік і вирвав ретязь з рук низенького міцного цигана, той упав, ведмідь переступив через нього, звівся на задні лапи й пішов на нас. Заверещали жінки та дівчата, і всі ми подалися назад, але й втікати було нікуди — ззаду напирав натовп, який випливав з церкви. Розгубилися всі, тільки Полуботок не відступив, дістав з піхов шаблю й виставив її перед себе. Ведмідь з ревінням наближався, а Полуботок стояв незворушно — великий, спокійний,— шаблею не замахувався, а тримав її вістрям наперед. Шабля була велика, широка, майже пряма. Ще мить, і проллється кров. Звіра чи людини. І раптом звір зупинився, нагнув голову,— здавалося, він нюхав шаблю, ревнув ще двічі й опустився на передні лапи. Тепер він дивився знизу вгору, його маленькі червонясті очиці горіли жаринами. З розтуленої пащеки капала слина. Але вперед він не йшов, здавалося, ведмідь просто здивований. І в цю мить налетіли цигани, двоє вхопили за ретязь, ще двоє почали хлюпати чимось ведмедеві на голову. Він крутив нею, і не зрозуміти, зле йому було чи приємно, не виривався. Цигани забили в бубин й потягли його за собою.

Друга прикрість також йшла від гетьмана. Ми мали від'їхати з Глухова в понеділок, а гетьман наполягав, щоб залишилися до середи. На той день він скликав усіх полковників і збирався зачитати їм царську грамоту, всі полковники повинні були розписатися, що чули її й виконають усі царські веління. В грамоті йшлося про постій нових гусарських полків по Україні, про збирання на них запасів та коней з ратуш й найсуворішим чином заборонялося козакам гетьманщини мати будь-які стосунки з запорожцями, котрі отаборилися біля Бендер, не давати туди ні порохового, ні хлібного перевозів й перехоплювати всіх людей, котрі йдуть у той бік або вертаються звідти. Гетьману клалося в провину, що колишній генеральний писар Григорій Шаргородський повернувся з Бендер від Орлика, якого втеклі запорожці обрали після смерті Мазепи своїм гетьманом, і що він тепер сидить в Городищі урядником, і деякі інші мазепинці вертаються й проживають тихо по селах та містечках. Гетьман вельми налякався, казав, що нічого не знає про Шаргородського та всіх інших мазепинців, відписав цареві, що сповнить усі його веління, і відіслав листа запорозького, написаного у відповідь на гетьманів, і листи-універсали. Той запорозький лист мав розвіяти всі цареві сумніви. Запорожці писали: “Вельможний мосце-пане Скоропадський, гетьмане московський. Універсал ваш увещевательний підписом руки вашої і двома печатьми, єдиною військовою, а другою московською, утверджений получили і, по звичаю, на раді вслух всім вичитали, нічого нового та корисного для себе не чули, окрім одна неправда та прелесть московська ізображена, ответствуєм: а во-первих, удивляємося, іж ваша милость не встидається титулуватися війська Запорозького обох боків Дніпра гетьманом, коли ж ми вашей милости аж сами собою, ані через послів наших, ані через письмо войсковоє на той уряд не обрітали, на який ваша милость возведені зостались під мушкетами московськими внутрі города Глухова,.

Полуботок знав про царську грамоту, гетьман ще раніше прочитав йому, а про що вони говорили по тому — невідомо, полковник вийшов з гетьманської світлиці хмарний і одразу наказав кульбачити коні. Полуботок під царською грамотою свій підпис поставити відмовився, й не підписалися всі інші полковники, окрім гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського.

Через той поспіх не зміг я як слід попрощатися з Улясею, забіг на. кілька хвилин, і вона розгубилася також, бо ж збиралася подарувати мені освяченого хрестика на дорогу, який би оберігав мене від усіляких напастей. Віддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона, а той не встиг хрестика повернути. І тоді вона вхопила шматочок червоної весільної стрічки, котрий подарувала їй Оленка, й дала мені. Обпекла мої вуста поцілунком (в сінях уже заскрипіли двері), і я побіг на вулицю.

Улянин дарунок я пришив до натільної сторони сорочки, навпроти серця, й пройшов з ним до далекого Валдаю та назад.

 

* * *

Всю осінь і половину зими тривали приготування до походу. Заготовляли провіант та овес, шили кожухи, кували коні та заливали салом копита, аби не тріскались на морозі, лагодили сани. Вирушили третього лютого, щоб пройти по замерзлих ріках і добутися навесну, на початок робіт. Йшли трьома партіями по кілька тисяч козаків, не рахуючи підпомічників та кашоварів. Першу партію вів Павло Полуботок, либонь, по своїх літах міг би лишитися вдома, одначе вважав, що мусить розділити з козаками все лихо, а також, що дасть ліпший порядок війську, краще вбереже козаків, ніж хтось інший. Другу партію вів мій батько, генеральний хорунжий Іван Сулима, третю — лубенський полковник Андрій Маркович. Я випросився в батька й першу половину дороги йшов з Полуботком, а далі — з батьком.

Недарма кажуть, що лихо ходить у парі зі щастям — випала Якову щаслива картка, заступив батька на полковницькому уряді. Щоправда, лубенська старшина довго ремствувала, не хотіла ставати під руку парубійка, в якого і вус ледве засіявся, навіть написала Скоропадському скаргу на “новохрещеного жида,, як поза очі називали пана Андрія. Одначе Скоропадському затулила долонею рота Анастасія Марківна, а старшині показав волохатого кулака Андрій Маркович. Вона вмовкла. Пан Андрій і на жида не схожий, все в походах та походах, шаблею заслужив повагу й владарював також при допомозі кия та міцного слова. І господарював не згірш за будь-якого кревного хлібороба: воли в нього, як гори, коні гладкі, доброї породи, земля родюча, доглянута.

Партії йшли на відстані в кілька верст одна від одної, полковники зносились між собою гінцями. Нічого пекельнішого за той похід не пам'ятаю у своєму житті. Морози стояли тріскучі, сніги глибокі, доріг не було, бралися в снігах навпрошки, тримаючи напрямку на великі міста. Другій, третій партії було трохи легше... А нам...

Кількоро козаків гнали попереду дві пари волів у ярмах (коні по таких снігах пройти не годні), воли мовби пливли, часом з заметів виглядали тільки кінчики крутих рогів, далі — воли з саньми впорожні, за ними — воли з саньми впівпорожні — так пробивали дорогу. А вже за ними увесь воловий і кінний обоз — везли провіант собі та харч худобі, барила з оковитою, реманент до копальних робіт, намети й всіляке інше начиння. Найдужче пильнували за барилами — горілкою зігрівалися, розтирали приморожені руки та ноги, лікувалися. Її везли в глабчастих санях, і полковник особисто розливав куфи в носатки — по кількості козаків. Один козак вкрав дві куфи горілки, за той злочин його прикували за руку до перших саней, і він брів у снігах.

Проте й сам полковник здебільшого також ішов за першими саньми, тримаючись за рожен. Губи йому потріскалися, обличчя стемніло, лущилося, чорні, з крутим зломом брові поруділи, вигострилися й стали як ножі.

Спали просто на снігу. Литвинські села траплялися рідко, були вони маленькі, по десять-п'ятнадцять хат, навіть старшина не вся втоплювалася туди. В тих нужденних селах не можна було купити нічого; овес, сіно коштували неймовірно дорого. А наш фураж, наш провіант танули, як віск на вогні. І вже козаки збували за безцінь зброю, одяг, аби прохарчувати решту коней, які худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками, котрі одразу присипав сніг, та кінським трупом. Зграї вовків ішли за нами, й вночі довкола табору стояло виття, від якого холонула в жилах кров. Не дай, Боже, відбитися від валки на кілька верст — рознесуть, розшматують, по тому знаходили тільки підкови та срібні, в інеї, шаблі. А довкола біла пустка, ліси та болота, де очерет на десятки верст, міріади схожих на запорозькі чуби мітелок метляються під вітром, і течуть поміж верболозів білі снігові змії. На одному такому болоті одразу троє саней пішли під лід у опар. Козаки почали роз'їжджатися вбоки, й провалилося ще двоє саней.

Ми йшли і йшли вперед, немов приречені на загибель, і кров замерзала в наших жилах, і замерзала думка, й навіть гнів і той пришерхав — бо ж на кого пролити його! На полковника Єропкіна, приставленого до нас від глухівського міністра-резидента Протасьєва? Так полковник і сам найдовався, як і ми. І їв той самий куліш. Щоправда, одного разу Єропкін підняв палицю на козака, який підпихав під гору полковникові сани, й саме нагодився Полуботок, однією рукою стиснув Єропкіна за руку, другою вирвав палицю й кинув її в кущі.

Вони довго стояли один проти одного, Єропкін у кошлатій білій шапці. Полуботок у татарському башликові, облямованому щетиною інею, й врешті шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозі.

Не знаю, як я витримав той похід — не вмер від виснаги, не замерз, не провалився під лід. Бо хоч Полуботок опікувався мною, і вшушкалм мене в вовчі кожухи, і було припоручено наглядати за мною одному козакові, одначе тяготи були неймовірні. Більшу частину путі я лежав на санях, вкритий кожухами, бо чиряки обсипали моє тіло й приморозив пальці на лівій нозі. І все ж, либонь, дужче за кожухи гріла мене й охороняла Улясина любов, подарована нею пришита до натільної сторони сорочки червона весільна стрічка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував її пальцями. І тоді бачив Улясю такою, як на весіллі. В чорному строї, з червоною стрічкою довкола, голови, з червоною шовковою хусткою на шиї — ці два кольори надзвичайно пасували їй, робили схожою на заморську царицю; була горда й неприступна для всіх, і така доступна мені. Боже, було це чи не було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похід!

З маленьких радощів пам'ятаю такі: стали у відлигу біля вузенької річечки, й хтось з козаків невідь-яким побитом дознав, що в річечці багато риби й вона гуляє на відлигу. Козаки прорубали лід, сплели з мерзлої лози запруду й поставили її в річку, й пробили кілька дірок та погнали до ополонки дерев'яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, її вичерпували невеликими підсаками просто на сніг, риба ворушилася, а далі завмирала. Риба — дрібна, особливо багато було в'юнів, гори їх чорніли на снігу.

Радощі—маленькі, а лиха величезні. Дедалі дужче притискав козаків голод, уже дехто вдавався й до грабунків по селах, які вряди-годи траплялися нам. Грабіжників карали, двох розстріляли, закопали в розбиту ломами землю на горбочку під берізками.

Відбивали також налоги розбійників, вони тоді ходили ватагами й навіть військовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю ніч козаки перегукувалися гаслами, й часто доводилося міняти ті гасла. Нашим гаслом було “Марія,, а відгук: “Чернігів,, а на всі тимчасові обирали назви полкових міст та містечок.

Отак добилися до Валдаю й торували путь через ліси до Ладоги, до того проклятого каналу, по якому цар хотів пустити кораблі в Неву. Таких лісів, як ті, що через них ми йшли, я не бачив більше ніколи. І в нас на Чернігівщині є бори, є пущі, але не такі... Там ялини, неначе велетенські шатрища, й берези височенні, зі стемнілою корою, й сосни, й лежать вони в безладді на землі, як п’яні велети, й скрізь припаді темні, болота та річки — нетрі, крізь які не продертися. Десь під снігами спить доріжка, протоптана влітку від села до села, тепер її не відшукати. Можна вгадати, що йде вона по долині, там низка галявин і щось подібне до гребельки. І знову темний, похмурий ліс, довга вузька долина, над якою на горбі черідка убогих темних хаток та хлівців. А далі пуща, пуща без кінця без краю. І скоїлося в тій пущі лихо страшенне — почав помирати мій батько, хорунжий генеральний Іван Сулима. На той час я був при ньому, батькові здалося, що Полуботок знову надто заніжує мене (“кутає в кожуха,), й зажадав, аби мене доправили в його партію. Батько занедужав зненацька, просто на переході, відчув ломоту в усьому тілі й біль у грудях, його поклали на сани, вкрили кожухами й почали мерщій шукати якогось захищеного місця. Знайшли в лісі порожню літню хижу біля смолокурні, натопили глиняну грубку й поклали хорунжого на дощатий поміст. А йому вже боліла й голова, й увесь він пашів жаром. Послали гінців за лікарем — він був тільки один, у Полуботковій команді. Але вночі прокотився буран, замети зводилися, як гори, й куріли по гостряках білою порошею, дві дзиґареві години гінці били кіньми дорогу, борсалися й вернулися знесилені. Послали нових гінців на свіжих конях з цидулою до Полуботка, мною підписаною, а тим часом вітець Симеон Грем'ячевський при допомозі писаря Павла Черняхівського та осавула Куля лікували Судиму. Дали попити потовченого зі здором часнику в розведеній водою горілці, натирали тіло генерального хорунжого воском та живицею, а він кволо постогнував і дихав важко, з хрипом.

Я постояв трохи в хижі й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й бачив, що тільки заважаю. Страшно мені було дивитися, як помирає батько, і страх той був то більшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч і не відав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зі мною такий суворий, такий далекий від мене і нещадимий. Щоправда, нещадимим і суворим він був до всіх. Ні, таки відав, проганяв ту думку, а вона з'являлася знову й знову, переслідувала мене скрізь і всюди Ну що б, здавалося, в тому... Адже знав уже про світ чимало, бодай із книг, навіть у Біблії читав про це, але прогнати те видиво не міг. Мовби й простив, і забув, а воно стриміло, як лісовий кліщ, що впився в тім'я.

 

* * *


Мати вже тоді почала хворіти, і я приїхав провідати її й просто від її постелі пішов до хліва й побачив, як батько, розпашілий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумів усе, вибіг з хліва й того ж дня, намагаючись не трапити батькові на очі, виїхав до Києва. Ну що б здавалося… Коли те було! На світі є більші зради та кривди... А я не міг пробачити батькові цю. Іноді починав думати, що, може, це діймає мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво — вже й не видиво, а спомин про нього— вчепилося до мене. І навіть тут я не міг забути ту кривду. Вже й не в докір, а якось так...

Мені хотілося плакати, хотілося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв під ялиною. Кажуть, у мене батьків ніс і батькові очі... Тільки вдача не батькова.

Хоч метелиця вщухла, але вітер не вгавав, над хижею гуділи сосни й зрідка голосно погупували по покрівлі збиті вітром шишки. Вся старшина стовпилася біля хижі, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожі на дивовижних німих птахів. Гінці не верталися, а Сулимі ставало все гірше, я знову зайшов і вийшов, і, схожі на закляклі сови, старшини посунули до мене:

— Йому легше?

— Гірше.— Я спробував розстібнути дерев'яну застібку на кожусі біля горла, не розстібнув, одірвав. Вороньківський сотник Василь Берла пошепотівся із значковими Яковом Михайловським та Андрієм Грабовецьким, і Берла прочинив до хижі дощані двері та покликав Грем'ячевського. Той вийшов, витираючи з чола піт — у хижі було жарко.

— Батюшко, тут вельми делікатна справа,— мовив Грабовецький.— У пана генерального хорунжого нинішня жона — друга, перша померла, ви це знаєте, отож — діти від обох. Скажіть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про своє добро, а то Іван не отримає нічого. Нова малжонка вимогла в нього заповіт на себе... Вони тримають це в таємниці, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Іванову користь...

— Мені не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький всунувся до хижі й потягнув за полу мене, він сів у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотів прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрімучий ліс, і хворий батько, який чомусь одводив від мене погляд

— Слухай, пане Іване,— мовив.— Усі ходимо під Богом. Може, видужаєш ти, а може, й ні. Знаєш сам, які плутані твої справи статкові. Склади тестамента, Павло Черняхівський його на папір спише.

— Що ви мене у гроб вганяєте. Я не збираюся помирати,— відказав батько й повів на мене червоними очима.

— Дай Боже,— мовив Грабовецький і вийшов. Я вийшов слідом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський.

— Ну що?

Вітер змів з губів значкового слова, але обоє зрозуміли — генеральний хорунжий відмовився писати тестамент.

— А яка твоя думка про його житейську стезю?

— Не доживе до вечора.

— То зроби ласку, сходи ще раз.

Грабовецький переступив з ноги на ногу, сніг заскрипів під велетенськими чоботиськами — у них устілки й по дві вовняні онучі. Мимохіть поклав руку на руків'я шаблі й відсмикнув — пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячі рукавиці й знову зняв, кашлянув і врешті зайшов до хижі. Вітер з ляскотом причинив за ним дощані двері.

— Що, що ще? — прохрипів хворий.— Лікар скоро буде?

— Коли буде — не знаю. Хлопці поїхали. А Йван і всі козаки духовної просять.

Обличчя хворого пересмикнулося, він повернувся обличчям до темної стіни. Розсердився. Одначе по хвилі мовив:

— У мене друга малжонка, я з нею сплодив діти, вони ще малі, вона мати, знатиме, як розпорядитися добром...

— Для своїх дітей...

— Іван своє візьме. Нехай допинається шаблею... А не зуміє—хрестом.

— Не візьме... Вже були такі причинки.

— Та що ти мене на той світ спроваджуєш! Душу з живого виймаєш... Підпишу — помру... Вість така мені.

Грабовецький вийшов і нарікав на старшин, що через них привів у гнів хорунжого.

— Йди ще ти,—звернувся до мене Берла.— Зайди сам. Без нікого. Стань на коліна й попроси.

— Не піду,—відказав я,— Не треба мені того добра.

— Дурний ти,— сказав Михайловський.

— Може, й таке, але не піду,— потвердив рішуче.

— Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.

Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як і Полуботки. Тільки Полуботки вивернулися, вибилися знову в маєтні люди, батько ж піднімався важко, статкувати не вмів, та й не велося йому, двічі від моровиці пропадала худоба, двічі горів. Хорунжим генеральним він зовсім недавно, й уряд той не статковий, уряд -— на всіляких посилках, в ньому тільки назва поважна — “генеральний,. Але й це мене тоді мало обходило, був приголомшений і пригнічений, молився в мислях Богу й не подумав, що для того, щоб одружитися, потрібен статок, вітцівщина... Проте не подумав. Хоч потім, вже вдома, попри мою волю, зривалися такі мислі...

Надвечір хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський відпустив йому гріхи, причастив.

Генеральний хорунжий склепив повіки.

Гінці вернулися без лікаря, він сам застудився в дорозі, його лишили в якомусь селі. Та й не потрібний він уже був. І стояли зморені, в задубілих, неначе залізних, киреях гінці, й стояли, схожі на сичів, старпшини, й гули, віщо гули високі сосни, вітер скидав з віття сніг, і він падав пластами. Гнулися під сніговою вагою віти, ялини немов поприсідали, поопускали нижні віття на замети. Розгубилася старшина. Розгубилася вперше за всю дорогу: що робити, що діяти? Лежить мертвий їхній проводар, стоїть, немов закам'янілий, його син. Кому передати пернач, кому далі вести військо, зморене й приголомшене смертю ватага, й що робити з тілом померлого. Закопати в сніг біля хижі, везти з собою? Куди й навіщо? Хтось пораяв поховати просто в хижі, ту пораду не прийняли. І тоді порішили знову послати гінців до Полуботка.

Гінці поїхали й розповіли полковнику про смерть його швагера та про туск, який стоїть у війську. Полковник, котрий сидів у наметі, на сідлі, довго мовчав, відтак підвівся, вийшов надвір і якийсь час крокував туди-сюди поміж соснами. Відгорнув вилогу намету й сказав писарю:

— Візьми каламар та розморозь чорнило.

На вогнику, що горів посеред намета, писар розігрів каламар. Двоє пер були затемперовані, і він поклав їх на барило, яке стояло неподалік від вогню. Дим від березових дров ятрив горло та очі, і писар писав листа крізь сльози. Полковник промовляв спроквола: “Милий сестринче. З першого листа від твоєї мосці до мене писаного, а й од старшини полкової принесеного, почув я відомість невтішну про слабість здоров'я його милості пана хорунжого генерального, коханого мого пана швагера, любо не менш такому його милості припадку співчував моїм швагерським серцем, однак тепер з повторною звісткою довідуємось, що його милість Божими неухронними судьбами своєму життю останнє прийняв пожекгованє, сугубу мою печаль слізним моїм оплакую серцем; оскільки в своєму листі вимагаєте собі наставлення, й насамперед як бути з тілом проставленого, чи тут похоронити, чи додолу провадити, то відповім. Можна б і тут похоронити, його милість за такою далекою дорогою, однак же в цім краї й імені його ніхто не згадає, а до того і її милість пані хорунжева генеральна з усім своїм домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло, вели належну труну зробити, в яку тіло покласти, чимось онеє обікласти, щоб у труні ні трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити її з тілом чи в палубі, якщо можна таку знайти, чи у возі якому, вкривши добре луб’ям для того, щоб бризки грязі на труну не падали, і, спорядивши так, відправ його милість до господи при пану синові та при пану Грабовецькому, звелівши як значковим при тілі йти, так і курінцям усім його милості, й музиці військовій, тільки довбиша залиш при команді, оскільки він тут потрібний на коні іноді на побудку вдарити на котлах. А коли тіло запроваджено буде в нашу вітчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна буде взяти котли. Панові осавулові полковому для безпечнішого з тілом переходу придай з полку хоча б кашоварів з належною зброєю чоловік десять, об чім і я його прошу. Запаси кормові й питні можеш усі тут спродати, якщо буде більш-менш заплачено, залиш тільки те, з чим можна до господи дійти, радив би й воли тут же в Торжку продати, оскільки, годуючи їх, велика втрата в грошах буде. З грошей усіх, скільки тут у його милості залишилося в червоних золотих, талярах битих, як і в дрібних, на похід відрахуй золотих триста, срібла, рондів, шабель, сукон, коней і інших речей, що знайдеться, запроси до себе панотця і всю старшину полкову, все те при всіх зареєструй, і сам на тім реєстрі руку приклада, так і піп і вся старшина полкова нехай розпишуться, і один реєстр вручи пану Грабовецькому і значковим, наказавши його цілим у дім його милості привезти, а другий пришли мені. Тільки, коли будеш везти додому тіло, вели його везти битим шляхом на Москву, на Калугу і далі містами на Україну, а то для того, що цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за водами, надто під час розливу. Лист подорожній, від себе писаний, посилаю, з яким відправиш тіло, сам маєш з командою своєю при полку дальший путь до означеного місця за мною продовжувати. Залишаюся всього добра зичливий, його царської величності війська Запорозького полковник чернігівський Павло Полуботок. З Валдаю. Квітня 2, року 1721,.

Поки писар грів біля вогню покляклі пальці, полковник власноручно написав подорожнього листа. Був він безконечно засмучений, одначе спокійний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили йому було потрібно багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналі та на путь зворотну. Полковник покликав свого підпомічного козака й сказав:

— Збирай, Грицьку, скарби свої, поїдеш і ти з Сулимами, живим та мертвим. Хорунжого потрібно довезти до рідної землі. Нехай мати поплаче, нехай жінка поплаче, нехай Україна заплаче. Вдома передаси уклін усім моїм і віддаси оцю цидулу.— 3 тим дістав з-за опушки рукава ще одного листа.— І пильнуй за меншим Сулимою. Отрок він тендітний, до стуж і тяжкостей незвичний. Приїду — даси одвіт.

Переяславці вчинили, як раяв Полуботок. Домовину витесали з двох половинок велетенської сосни, вирубавши середину сокирами, туди поклали мертвого генерального хорунжого, обіклавши його стружками, смолою із смолокурні осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, і з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий відтинок шляху, ми ледве встигли подолати його до скресання рік. У Москві поміняли сани на вози й рушили далі, через моря багнюки, через великі та малі ріки — бродами та на плотах, й прибули на Вкраїну, коли вже цвіли вишні. Вони й обсипали цвітом чорну страшну домовину, і так, у цвіту, її привезли ми до нашого дому.

Як я їхав, що думав при батьковій домовині, оповісти не годний. Ще й тому, що понад велике горе, понад несосвітенне лихо жодного дня, жодної години не забував, що на мене чекає кохана дівчина, а отже — щастя. Це — при домовині!

Як в'їхали у двір, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь Глухів, хотіла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й смола попідтавала під весняним сонцем,— не впала. Впала вже в хаті, коли домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу підводила заплакане обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:

— Чом же ти його не вберіг! Та чом же ти його не вберіг!.. Сам вернувся живий, а батька привіз мертвого.

Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось в мене все всередині, й облило мене всього гарячою кип’ячкою, і я впав на підлогу. А може, це була кара від батька, він тягнув мене за собою, бо й хвороба моя була нестеменно, як у нього, й підвівся з ліжка аж восени, марний та виснажений.

Полк вернувся на початку осені наступного року. Не вернувся кожен третій, услали кістками канал царський, аби міцніше тримався, аби кораблі везли цареві нових рекрутів, сукна та меди, мідь на гармати і всілякі припаси на нові війни. І плакали по Україні вдови, й плакали малі діти, і втирали скупі сльози досугі, обкручені в багатьох битвах діди.

 

* * *

Вставши, я одразу пішов до церкви, хоч і не сподівався, що вона одчинена о цій порі. Одначе двері бічного притвору справді ще були не замішені, церква була порожня, у ній походжав тільки високий довгов'язий хлопець — свічкогас, гасив свічі. Він уже погасив майже всі, лишилось з півдесятка перед іконою Спасителя, і я вклякнув на коліна. Здивований хлопець опустив свічкогасну палицю, одступив убік, і я довго стояв навколішки, молився гаряче, всією душею. Я молився, що Бог вберіг мене від смерті та всіх напастей, молився за пана Полуботка, аби він вернувся живим та здоровим, молився за козаків — молився за добрих людей, моїх побратимів у далекій дорозі, і, коли погасла остання свічка,— і добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид,— помолився за нашу з Уляною любов. За мою і за її— велику, жертовну.

Бо, як лежав я у комірчині й то поринав у гарячу, маревну безвість, то виринав з неї на якийсь час, одного разу, знаходячись при нам'яті, почув у сінях якусь метушню, тупотіння, а тоді рвучко розчинилися двері й на порозі стала... Уляся. В червоній керсетці, червоному жупані і чорнім спідниці. Я подумав, що знову марю, й прошепотів:

— Улясю!

— Це я, Іване,—сказала Уляся. Тицялася по комірчині мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослінчика, собою, своїм дорідним тілом прикривала другого ослінчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хліба, але Уляся не помічала того. Ступила до мене й мовила голосно та твердо:


— Я прийшла, Іване, щоб ти не вмер. І ти не вмреш. Ти одужаєш, і ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужній і сильний...

— Улясю, я не мужній... Ти вигадала мене такого,— прошепотів я...

— Не вигадала... Ти мужній серцем... І добрий, і справедливий та ніжний. І я люблю тебе такого і нікому тебе не віддам, навіть Богові.

Я злякався.

— Не говори так…

— Говорила й говоритиму. Ні Богові, ні людям.

Аж тоді обвела поглядом моє нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусі, котра зіпала розтуленим ротом.

— Я пришлю лікаря... і принесу чисту постіль...

Постіль вона не принесла, але то було й не потрібно, далі мачуха клопоталася мною дужче, ніж рідинами дітьми,— Улясю не пускала до мене Анастасія Марківна, бо то зовсім негоже дівці ходити до парубка, нехай і хворого, можна накликати поговір.

Уляся відповіла, що то не просто парубок, а її наречений, вона заручиться зі мною по моєму одужанню. Анастасія Марківна не заперечувала їй, а вже по моєму одужанні мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладнається, і, як покаже Боже провидіння, так і буде. Про це розповіла мені Оленка, котра кілька разів навідувала мене.

...І ось я стою на гетьманському подвір’ї у новій сутності: не просто парубок, а парубок, чиї мислі та наміри щодо їхньої дочки відомі батькам. Ноги не тримають мене, я весь дрібно тремчу, чи то після хвороби, чи то від хвилювання, я ладан дременути на вулицю, але те неможливо: вад гетьмашні був знак, веління, передане челядницею, аби завітав до них у неділю пополудні.

Та сама челядниця провела мене поміж рясними півоніями та лаплахами по викладаній з цегли стежечці до хати гетьманші і я негнучкими ногами переступив хатній поріг. У невеличкій світличці під образами, завішаними дорогими намітками, обшитими перлами, сиділи гетьман з гетьманшею. Я вклонився, притулився спивою до одвірка, але гетьманша вказала рукою на ослінець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасія Марківна — жінка років сорока п'яти, набагато молодша за чоловіка, гарна на вроду, яка ще не обсипалася до кінця (Уляна схожа на неї), гоноровита і владна. Гетьман тільки покивував головою. Гетьман — вдачі плохої, лагідної, полохливої, та й було чого полохатися: на його пам'яті одна віхола замела слід від саней, що повезли до Сибіру гетьмана Многогрішного, друга— за саньми не менш вірного й догідливого цареві Самойловича, а третя вимела з України разом з Мазепою піввійська козацького. Гетьман по всіх, навіть дрібних справах радився з царем, з Сенатом, намагався нікого не покривдити, всіх ускаржників одсилав до генерального судді або писаря, коли ж таки доводилось мовити своє вирішальне слово, послуговувався думкою Анастасїї Марківни. Волів жити тихо, не любив будь-яких клопотів, любив посидіти в садочку за кухлем з пивом або узваром, погомоніти з святими вітцями, послухати оповіді мандрівного ченця про далекі краї, про Афон, про дива та чудернації світу.

Анастасія Марківна розпитувала мене про покійницю матір та про покійного вітця, про наші маєтності, про Ладозький похід. Гетьман же втрутився тільки раз, запитавши, що я думаю про чуда світу. Я відказав, що вірю в чуда світу, ось одне з них — лишився живий,— і що всі вони з Божого помислу, одначе в світі багато темного, незрозумілого, хоч світло розуму таки має вливатися в світло віри, але ми воліємо докопуватися до всіх таємниць, що часом гріх, і я заплутаний в тому гріху, бо ж іноді намагаються проникнути думкою за Божі заповіді, ми всі відходимо від тих заповідей все далі й далі, підправляємо світ за власними недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все від Бога і в його волі. Бачив: моя відповідь сподобалася гетьманові, а гетьманша округлила в подиві чорні, смоляні брови й розглядала мене самого, неначе якесь чудо. А я й справді був чудом: лобатий, вухатий, марний, у батьковому жупані, котрий завеликий на мене і висів на моїх плечах, неначе на кілку. Що вона думала про мене, відгадати було неважко: оце така потороча стане чоловіком моєї дочки? Гай-гай!

Я вловив той її погляд і відгадав його, й несподівано для себе сказав:

— Я зараз виморений і втомлений... І розум мій утомлений. Я не вмію ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок і знаю про світ більше, ніж декотрі інші. На шаблях ширмувати я навчуся, але по білих аркушах часом можна пройти далі, ніж проїхати по найкращій дорозі на коневі.

Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усміхнувся і сказав:

— Достойна відповідь. Отож походи трохи по аркушах... Позаглядай у каламар і в наділки Полуботкової шаблі. Його наука — золота. На початку зими я їду до Москви. Зі мною їде пан полковник чернігівський, він і тебе візьме. Подивишся на світ, потрешся між розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобі якийсь підходящий уряд. А як повернемося, тоді й теє... Зручини ж...— Гетьманша блимнула на нього очима, і він кашлянув у кулак. — Справимо тобі заручини. А ти — шануйся... Шануйся, кажу,— чомусь вирішив скінчити строгістю.

На тому відпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи підбадьорливо.

— Межи нас, Іване, таке, мовби я парубок, а ти дівка,— мовила.

Я погодився в думці. Сковував мене й погляд Анастасії Марківни, кілька разів вона підходила до палісадника, буцімто в якійсь справі.

— Півонії потоптано курми. Оришка не догледіла. Ось. я її...

— Не треба, матінко...

— Така ти добра! Ось пожди, замаєні своє господарство, побачиш...

Над лісом за Есманню загуло, загуділо, здавалося, звідти приступає ворог. Далекі громи котились над Глуховом, в саду потемніло, вщух пташиний гамір.

— Пора йти,— сказала Анастасія Марківна, і я зрозумів, що йти не до господи, а мені додому.

 

Частина друга

КРИВАВІ ЗАРУЧИНИ

 

Полуботок потвердив у Чернігові, що по першому снігу виїжджаємо до Москви. Мене не радувала та мандрівка, адже знову я кілька місяців не бачитиму Улясі, навіть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало тільки те, що до північної столиці також їдуть Борзаківський та Рубець. Ці, хоч і не близькі мені люди, котрі полюбляли й потішитися наді мною, були мені не малою підпорою, радили на добре, витягували мене з моєї самотності, відволікали від думок, що я один на всьому світі й не здатен ні захистити себе, ні знайти собі місця. Хоч хто знає, чи хоч один з нас може з певністю сказати, що має своє місце в світі; тим, які так кажуть, тільки здається, що посіли своє місце, а доля в одну мить може потасувати всіх, неначе карти.

Ми виїжджали з Чернігова чотирма саньми по перших снігах, правували на Глухів, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три дні, докупляли припасів, перековували коні. З Улесею ми посиділи в світличці в присутності її прислужниці, й балачка наша увесь час перечіплялася через ту челядницю, окату та вухату, а потім Уляся вдяглася в жовтий кожушок з соболиною оторочкою, і ми пройшлися по зимовому садочку. Вона була сумна й надзвичайно гарна, така гарна, що мені хотілося плакати, й думав я про те, що не вартий її кохання, що доля прикохала мене й прилеліяла, й принесла найбільший, який дається людям, дарунок. Я запитав Улясю, що їй привезти з Москви, і вона кумедно наморщила лоба й сказала, щоб привіз щось таке... Ну, не дороге, але чого ніхто не привезе нікому й не додумається такого привезти.

...І ось вже виїжджають з гетьманського двору на підрізах сани,— на дверцятах — гетьманські знаки: булава і бунчук, біля саней топчуться візники в киреях і синіх жупанах, і заклопотано походжає вподовж обозу господар двору рейментського — сиріч управитель, а сам гетьман у оксамитовій киреї стоїть на ґанкові своєї хати, мружиться проти скупого зимового сонця, а з усіх кінців міста їдуть і ідуть інші залубні і сани, здебільшого прості, й шикуються за гетьманським обозом. Осторонь гарцює на застояних конях півсотня компанійців — гетьманська охорона. З-за гетьманового плеча виглядають гетьманша і Уляся. Уляся врешті випірнає з-під батькової руки і біжить за ворота, до мене. Гетьманський машталір Григорій Заєць ледве стримує ремінними віжками огирів, хвацько заломлена шапка аж падає йому з голови. Оточений білою челяддю, гетьман крокує до саней.

Обоз наш величенький — саней на тридцять — вирушив в седмицю митаря і фарисея санною .дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман їхав у великих критих санях з слюдяними віконечками, всі решта — у санях відкритих, рожнових або глабцях. Окрім нашого полковника, їхало ще троє полковників — лубенський Андрій Маркевич, гадяцький Михайло Милорадович, полтавський Іван Черняк, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, кілька бунчукових товаришів, а також канцеляристи — писарі та підписарі, осавули, челядь. Сніги впали невеликі, ріки промерзли глибоко — дорога не була важкою. Тільки об'їхали по цілині двоє сіл, де лютувала віспа, коней міняли в Берилові та Калузі. Сімсот сорок дві верстви — дев'ять ямів — подолали за два тижні.

Звичайно, траплялися дрібні пригоди: поламалося кілька саней, схарапудилися коні, які везли сани з посудом, й понесли, і перекинули .сани в яру, і ввесь скляний посуд потрощився на друзки. Здебільшого ночували в поштових дворах, але траплялося ночувати і в корчмах єврейських, і в селах, де заставала ніч.

Під Москвою чекали два дні, доки піддячий посольського приказу привіз ярлик на в'їзд і прибула рота караульних драгунів з сурмачами, які й їхали поперед нас, і ще одна рота — піша — йшла позаду. Для гетьмана було вислано шестерик білих коней, впряжених у золочену карету, а ще три карети, кожну з яких віз четверик карих,— для старшини генеральної. Товпи московитів стояли обіч дороги й дивилися на нас.

У Москві розташувалися на трьох дворах: князя Бориса Івановича Прозоровського, думного дяка Артамона Івановича, а також у дяка Тверитіна на Чудові й заплатили за кватирі медом у липівниках, воском, вичиненими шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня від царя було прислано сержанта з барабаном та кілька солдатів — караул, за ними приїхали вітати гетьмана таємний радник Петро Андрійович Толстой і світліший князь Меншиков. По тому приїздили інші князі та графи, кожного з них приймали за чином.

По двох днях гетьман та старшина віддавали візит світлішому Меншикову, у його палатах в Німецькій слободі, а ще по одному дневі їх приймав у Кремлі цар. Одягали строї святкові, чіпляли зброю коштовну. Полуботок зодягнув рудо-жовтий, турецької парчі кунтуш, підперезався набірним, з камінням, поясом, на якому висіла шабля з золотим руків'ям. Скоропадський, у малиновому кунтуші з золотими ґудзиками, піднявся на Красний ґанок і через царські палати пройшов до СвятоспаськоЇ церкви, старшина зайшла до церкви через інші врата — з площі; літургію правив архієпископ псковський Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали літургію дві години.

Тоді увійшов до церкви цар... Прокопович, а за ним синодальні попи спустилися вниз, цілували цареві руки, гетьмана цар обійняв і поцілував у чоло.

Коли гетьман від'їздив,— рота взяла “на караул”. Я того не бачив, так розповідали ті, хто був у церкві Звісна річ, не брали мене й до Преображенського, куди старшина їздила в суботу на поклін до цариці Катерини Олексіївни.

Царя я вперше побачив наступного дня, у неділю вранці, він прислав бомбардира зі звісткою, що його величність зводить відвідати пана гетьмана увечері. Пополудні примчав шестериком цугом генерал граф Головкін, потім — граф Петро Толстой, а по якомусь часові — цар.

Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу, вистрибнув з саней, застукотів чоботиськами по сходах, всі ми клякнули в сніг посеред двору, гетьман стояв без шапки, маленький і сумирний перед рвійним царем, котрий нагнувся й поцілував Скоропадського в голову.

У першій хаті Петра вітала гетьманша, він поцілував її, вона вклонилася з достойністю й усміхнулась цареві, що, либонь, сподобалося тому, бо засміявся; у другій хаті сів їсти. Майже одразу наїхали високі царські чини — генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов, Ушаков, двоє молодих Наришкіних (Львовичі), також повсідалися за столом. За другим столом сиділи офіцери та блазні (я теж сидів за тим столом). за третім—бомбардири, денщики.

За другим і третім столом їли та пили мовчки, за першим розмовляли — про Київську Лавру. про Мазепу (ганили і виповідали всілякі його недосконалості та вади вдачі). Граф Апраксін допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кілька мов, писав вірші й що його пісні співають на Україні й понині. Гетьман на перші двоє запитань відповів ствердно, а на третє — ухильно, мовляв, може, колись і співали, а тепер перестали. Цар повів диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подібний нам, мав ті ж тілесні недуги, що маємо й ми, тільки не мав гріхів. Апраксін обережно заперечував йому. Всім нам — і ми про це потім довго гомоніли — вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв і сперечався, це нагадувало нам наші давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стіл гетьманшу, а також дружину Савича, яка приїхала з нами до Москви. Цар випив кілька келихів угорського вина, і всі інші пили багато, потім нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'є менше за нього. На прощання цар двічі обійняв гетьмана й поїхав. Уже з саней помахав рукою всім, хто стояв на ґанку. Ми всі були вельми вдоволені й горді, що цар, князі та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грішні, і увесь наш люд український поважаний царем і може спокійно жити під таким надійним захистом.


Пригірчила ту радість розповідь хорунжого Величковського, який уночі приїхав з Вишнього Волочка, де наші козаки відбували канальні роботи. Він сказав, що з тих, хто пішов на Вишній Волочок, далебі, лишилося трохи більше половини, всі інші померли від морозів, хвороб, тяжкої роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й ті чорні вісті не входили глибоко в мене.

Жар любові перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нині я знаю, що кохання — це мить і, здебільшого, омана душі, хоч в той же час воно найбільше, що послано людині небом, воно підносить нас під хмари й кидає вділ, і, вже пом'яті, з ґулями та синцями, покірно прошкуємо туди, куди призначено йти од народження — до свого останнього дня. Ми кохаємо інших, але любимо й себе в коханні (знаємо про те чи ні), й стаємо кращі, хоч і засліплені, й прагнемо краси та досконалості. Наші молоді мрії несуть нас в порожніх небесах, але ведуть і на справжні подвиги (хоч потім, коли втрачаємо їх, у душі лишаються рани, а ще далі — пустка). Наші мрії стинаються в двобої з суворим, сірим, неначе сукно, важким і глевким, як глина, життям, і золото облітає з них. І все нижче та нижче ми літаємо в снах та мріях. Усе убогішими стають самі мрії, вже вони не про подвиги в ім'я любові, а про мідний гріш і упруг землі, про теплу черінь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершуємо за молодості,— в ім'я любові, все, на що зміг подвигнутися я,— подвигнувся задля неї.

По кількох днях я знову побачив царя,— ховали якогось генерала, ховали пишно: солдати роздавали на вулиці чорні фліореси для шапок, попереду саней з чорним балдахіном їхав на білому коні гробовий кавалер у латах, у пір'ї, грали гобойщики, тромбачі, йшло кілька рот солдат, і йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. І то ще не диво, сказали нам, минулого місяця хоронили простого солдата, зустрів траурне шестя цар, зійшов з саней і також пройшов за труною з непокритою головою з півверстви. Все це розповідали нам челядники високих гостей, які приїздили до пана гетьмана або в гостину до яких їздили пан гетьман з старшиною. Одні гості від'їжджали, інші приїжджали, так що незабаром гетьман довелося послати в Глухів хорунжого Кузьму за додатковим припасом.

Нашу старшину скрізь зустрічали гостинно й пригощали щедро, а на Святки на замоскворецькім лузі було влаштовано на нашу честь обід для всього люду. Там стояли довгі-предовгі соснові столи, й смалили над жаром кабанів, биків, і горілка стояла у відрах та барилах, і стріляли гармати, й пускали фейєрверки. Було збудовано театрум, і виступали на помості лицедії в машкарах. Щоправда, ті лицедійства мало хто бачив. По тому, як цар одбатував од покритого червоною матерією кабана шмат м'яса... всі кинулися до наїдків та напоїв, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не хотів пити, того занурювали головою в бочку з горілкою, кілька чоловік похлинулося насмерть, решта, щоби минула їх чаша сія, воліли пити з величезних пугарів й одразу валилися з ніг), солдати зачали за своїм московським звичаєм бійку, й було поламано немало ребер та розтрощено носів. Цар походжав веселий і під'юджував забіяк.

...Гостини та іменини, банкети та гулянки, веселі віншування та співи, вино рікою, і довгий час ніхто, принаймні з нас, малих чинами, не підозрював, що за всім тим, невидиме сторонньому окові, плине зовсім інше життя, що десь близько скипають гнів, страх, ярість і вже течуть притамовані сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що вся ця розкіш і коні шестериками, срібні кухлі з угорським вином, блазні в позолочених ковпаках, пишні похорони, колони солдатів у заморських чоботях і капелюхах коштують дорого, хтось там не досипає ночей, їсть затірку з висівок і рано помирає; то той, то інший з нас приносив на постоялий двір почуті десь у натовпі, в корчмі гіркі слова: “Як його Бог на царство поставив, так ми жодного світлого дня не бачили, селян розорив, мужиків забрав у солдати, посиротив нас і змусив лити сльози. ...Стрільців повішав, а німців накликав, їм платить, а з нас шкуру здирає, з церков дзвони знімає, всім бороди ріже, а сам день і ніч брагу хлище”. Не тільки прості люди, чи, як писав цар, “подлії люди”, нарікали на нього, а навіть бояри... Мені довелося чути на власні вуха, як двоє п'яних високих чинів розмовляли в сінях (візничий довго возився з упряжжю, щось там у нього не ладналося): “Що це за государ? Сам бігає на службу й нас жене на неї, селян наших забрав, скрізь понаставляв німців або ж підлих людців, Меншикових усіляких. Скоріше б Він прибрав його до себе, а нам лишив отрока його”.

У тім отрокові й була вся справа. Довкола нього й знімалася та чорна завія, яка потім замела стільки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила, як і справжня хуртовина, яка гуляла по довколишніх борах та лісах, і дерев'яна убога Москва пливла високими банями своїх ста п'ятдесяти церков у тій білій сніговій піні, як корабель у розбурханому морі, й одні тонули, борсалися в хвилях, інші їх топили.

Борсався, намагався втриматися у вутлому човнику царевич Олексій, двадцяти семи років, вдачею тихий, богобоязливий, схильний до життя келійного, книжного, недарма любив архієрейське, архімандритське облачення, церковні співи, бесіди зі святими отцями. Любив він богослужбові книги, а також книги світські, знав мови й не любив далеких мандрівок, в які постійно його посилав батько, фортифікацій, штурмів фортець, що в них також з батькової принуки мав брати участь, і лаятися грубою солдатською лайкою, і бити палицею за непослух солдатів та офіцерів, як то робив батько. Він таким і ріс — тихим, допитливим, слухняним, маминим сином, яка, себто матір, цариця Євдокія Федорівна, вже незабаром по одруженні спротивилася Петрові, й він нехтував нею. Заронила в душу Олексія жменьку зерен смиренності та замрії і його баба — мати-цариця Наталія Кирилівна, жінка старих звичаїв. Вони й доглядали малого, і чув він від обох скарги на німців, і не любив учителів своїх німецьких Мартина Шейгебауера та барона Генріха Гюйса, і чув нарікання на батька, його непутящість і те ж потурання німцям. Дружину свою Євдокію Петро незабаром запроторив у Суздальський Покровський монастир, де її силоміць постригли в черниці, й стала вона черницею Єленою, а сам одружився на ліфляндці Марті Скавронській, перехрестивши її в Катерину. Марта припала Петру до вподоби: тряслася з ним скрізь у похідному візку, пила горілку на рівні з чоловіками, одружувала блазнів, їздила з Петром на свинях по вулицях Пітербурха. Коли Петро скаженів, їй одній вдавалося якось його уговтати, клала на коліна Петрову голову, пестила, й він засинав. Хтозна, подобалося їй таке сороче, безпутне життя чи платила за тронний стілець. Хвороба приключилася цареві з переляку від стрільців і вже не полишала його, наближення її вгадувалося з того, що в царя перекривлювалася на лівий бік шия й смикалося обличчя; щойно накочувалася ця чорна хмара, цар здебільшого замикався й нікого не пускав до себе, окрім Катерини, але бувало й навпаки: рвався на люди, шукав причин до розправи, кривавого розиску, й зводилися шибениці, кілки, страшні помости з колесами та дибами. Олексій боявся батька і не любив його, любив матір, страждав по ній, таємно написав кілька листів й одного разу потайки їздив до неї, про що Петро довідався, й те вкинуло його в сатанинський гнів.

Знедолені й перелякані, люди одвертали свій вид од Петра й з надією давилися на царевича. І не тільки люди прості, а й князі Долгорукі, Голіцини, Шереметьєви, Куракіни, котрим заступили стежки вгору спритні Меншикови, Давієри, Шафірови, Ягужинські, Рагужинські. Одначе зв'ялений царським гнівом, настраханий Олексій відмовився від престолонаслідування, він лишень не хотів іти в монастир, на чому наполягав батько.

Рятуючись від царської немилості та від чернечого клобука, царевич поїхав за кордон, не поспішав вертатися звідти, втішався тихою любов'ю з Єфросинією, колишньою дворовою дівкою князя Вяземського (німкеня Шарлотта, на якій його одружили силоміць, на той час померла від хвороби), й тим вдовольнявся. Одначе грізні батькові окрики сягали його і там, він шукав рятунку спочатку у Відні при дворі австрійського цісаря, далі в Неаполі, цар шле йому застрашливі послання, навіть погрожує війною Карлу IV, австрійському цісарю. До Неаполя їдуть таємний радник Петро Андрійович Толстой та гвардійський капітан Рум'янцев, добувають царевича — погрозами, умовляннями, клятвами-запевненнями від імені царя Петра, буцім йому не буде нічого, цар тільки хоче, аби Олексій жив удома, бо ж Петрові соромно перед світом

Олексій врешті здається, їде до Москви. В дорозі отримує ще одного заспокійливого листа від батька, в якому той обіцяє не чинити над ним ніяких насильств. Тридцять першого січня царевич приїхав до Москви, у грановитій палаті Кремлівського палацу на нього чекали високі духовні та світські урядовці, українське посольство на чолі з гетьманом, а також цар, що сидів на троні, люто закусивши губи. Олексій, ледве увійшов, упав батькові в ноги, Петро підвівся, обійняв його, сказав, що прощає синові всі гріхи та обіцяє йому свою милість. Тривожною і сум'ятною була та стріча, дехто розчулився, у гетьмана викотилося з очей по сльозі. Всі мовчали, говорив тільки цар, докоряв синові, а той плакав. Потім Петро звелів Олексійові підписати акт зречення престолу, Олексій мовчки підписі,. По палаті мовби щось прошелестіло, в палаті було повно люду, той шелест міг означати схвалення царевого наказу, а міг означати й несхвалення. Цар сприйняв його як несхвалення. Заплаканого, вивів сина через маленькі дверці за троном до сусідньої кімнати й там схопив за груда, вирячив свої страшні, звірячі очі й захрипів:

— Називай усіх, хто знав, що їдеш за границюі Називай, а не то позбавлю живота!

У царя тіпалася ліва щока й шия зігнулася в лівий бік. Олексій застогнав, втрачаючи від страху розум, почав називати своїх учителів, духівників, колишніх приятелів, з ким вів довірчі розмови, чиї поради брав до серця й просто чиї імена спадали на думку. Наступного дня Олексій підписав маніфест про відречення від престолу, про те, що не заперечує, аби замість нього наступником Петра був Петро, син Петра від Катерини, сиріч Марти Скавронської. Марта — Катерина свого досягла, це вона під'юджувала свого скаженого мужа проти Олексія, нашепотіла в припадочну Петрову голову, яка лежала на її колінах, безліч лих, які чекають на нього, якщо не відтрутить від престолу старшого сина. І Петро прорік: “Прощаю, а спадку позбавляю”. В Успенському соборі при мерехтливому світлі привезених українцями свічок Олексій на хресті та Євангелії поклявся, ніколи не домагатися престолу (“Клянуся Всемогущим в Тройці славним Богом спадщини не шукати”). По тому Петро знову повів сина з собою і наказав:

— Пиши все на папері, а якщо щось приховаєш...

Олексій писав, а біля обох дверей кімнати стояло по двоє преображенців з бердишами. Одразу по тому жваві, запопадливі слуги страшного Преображенського приказу почали хапати людей як “стану підлого”, так і високого. Першими вхопили адміралтейського радника Олександра Кікіна, графа Федора Апраксіна, духівника Олексія протопопа Якова Ігнатьєва, князя, сенатора Дмитра Голіцина, вчителя царевича Никифора Вяземського, і Петро особисто приступив до улюбленої справи — дізнань.

Одного дня, отримавши нагальну таємну депешу з польської границі, у якій йшлося про пильні та гарячкові заходи Пилипа Орлика проти Московії, Скоропадський поїхав у палати до царя, але, не знайшовши його там, мусив податися на розшуки в Преображенське. З ним були Полуботок, Савич та ще двоє старшин, а також військовий товариш, який доправив депешу. Їх пропустили, либонь, вважали, що покликав їх сам цар.

Поткнулися в одну підкліть, поткнулися в другу — й видибали по сходах задки надвір; у тих, хто встиг краєм ока заглянути до підкліті, чуб попіднімав шапки, та й всі інші чули крізь відчинені двері крики, від яких холонула в жилах кров. У третій підкліті побачили самого царя. Стояв посеред хати з батогом у руці, рукава його мундира були закасані, перука збилася на потилицю. Цар оглянувся, й на мить гетьман побачив його вид — майнуло щось округле, котячо-хиже, ощирене. На мотузку висів з вивернутими руками якийсь неборака — хто саме, козаки не побачили, висів спиною до них, до його ніг була прив'язана колодка. В кутку з лівого боку стояли Ушаков та Шафіров, ліворуч за маленьким столиком сидів дяк і водив закрученим на кінці пером по паперу. Над ним схилився Петро Толстой.

З вигляду Петрових поплічників гетьман та старшини зрозуміли, що їхня з'ява сюди вкрай небажана, азиж самі не сподівалися заздріти таке, думали, що цар сидить в окремій хаті та розмовляє з тими, хто веде дізнання, переглядає папери, а він особисто катував людей. Вони знову задки дибали вгору й вивалилися з кривавої хати-підкліті за ними вийшов Ушаков, запитав, чого вони сюди приволоклися, й звелів їхати до канцлера, графа Головкіна. Отетерілі старшини не одразу втрапили до воріт з Преображенського, збочили праворуч, і тоді їм заступив дорогу якийсь офіцер, з ним було двоє солдатів, офіцер почав кричати, навіть вийняв шаблю, й Полуботок ступив до нього, подивився недовгим, але пильним поглядом, мовив:

— Сховай шаблю та покажи дорогу.

Полуботок ніколи не кричав, але в його голосі, в погляді було щось таке, що змушувало інших скорятися. І цього разу капітан затнувся, сховав шаблю, показав рукою на хвіртку.

Про всю ту притичину цар не обмовився жодним словом, увечері в Преображенському палаці гудів банкет, і цар походжав веселий, здоровав кожного величезним пугарем горілки, яку гість мусив випити, декотрі одразу ж падали мертвецьки п'яні, і їх виносили служники.

Не всім заарештованим була однакова кара, декотрі були приречені на жорстоку смерть — на колесі, з попереднім відтинанням членів, декотрі на трохи легшу — на кілкові, іншим — зовсім легка, відтинанням голови на колоді. Карали їх на площі лобній, люду чомусь прийшло небагато, приведений був царевич, він бачив на власні очі, як по шматках рубали його другові Кікіну руки та ноги, як Кікін молив ката о швидкій смерті, але кат отримав суворий наказ виконати присуд од початку до кінця. Я на площу не ходив, молився в світлиці перед іконами.


По тому було похапано багато люду, деякі не мали жодного стосунку до “справи” — хтось десь сказав не те слово, хтось у натовпі, спостерігаючи муки тих, яких катували, вилаявся пошепки — таємні вивідники одразу хапали їх і тягнули до колод. Не забув цар і Єлени-черниці, колишньої дружини цариці Євдокії, її приволокли до Москви, а з нею Абрама Лопухіна, князя Семена Щербатого, протопопа Андрія Пустинного, юродивого Михайла Босого, ростовського єпископа Досифея. Найбільшою провиною колишньої цариці було те, що іноді одягала не чернечу, а мирську сукню. Пошукали пильно й знайшли, буцімто Євдокія перебувала в перелюбі з присланим до Суздалі за рекрутами капітаном Степаном Глєбовим. Петро не брав до уваги свої власні перелюби й наказав посадити Глєбова на кіл; всі інші, а кожен з них потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катівницьких мук, були страчені або покалічені, черницю Єлену відвезли в Ладогу в жіночий монастир під суворий нагляд.

Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурів неймовірно. І мусили дуріти з ним князі та графи, сенатори й генерали. Не дурів, не пиячив, не приховував своєї зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет і філософ, блюститель патріаршого престолу (Петро на престол не пускав нікого, боявся, аби не стався новий Никон); в церкві, при всіх церковних чинах, при всіх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фіскалів, фіскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили. Доносити мали всі. Отож у кінці проповіді Яворський мовив: “Тепер біжіть, доносьте”.

Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашіптував цареві на вуха про крамолу інший наш земляк, архієпископ псковський, поет і ритор, філософ Феофан Прокопович.

1 березня цар відбув до Пітера, наказавши й усім нам їхати туди.

 

* * *

Зима була не вельми сніжна, але люта, від морозів тріскалися вільхи понад дорогою, і бачили ми чимало задубілих птахів. Московити звичні до лютостей зими, й сани в них налагоджені до таких мандрів добре: задок саней вкритий рогожею, передок і боки оббиті шкурами, шкурами вкритий і верх, всередину напхано соломи, лежить у тій дірці московит, як байбак у норі, й тільки цідиться в невелику дірку білим струмінцем пара; ми ж їхали в простих санях, зігрівалися оковитою, добрими кожухами, бігли за саньми.

Скрізь по дорозі від Москви до Санктпітербурха для царя зроблені особливі заїзди. В кожному є дворецький, у погребах тримають припаси, вино та пиво, ми також зупинялись на тих заїздах, але, обтяжені обозом, не завжди могли досягнути їх за денний перегін. Оскільки з нами добувалися до Пітера й московити, то там, де не було такого заїзду, пристав, котрий їхав з кількома солдатами попереду, силою займав хату, звичайно кращу, господарів виганяв і знатні московити розташовувалися там, ми ж прилаштовувалися де доведеться. Якщо в дорозі ламалися сани, солдати забирали в селян перші-ліпші, селяни до того звичні, покірно віддавали все, лиш би не чіпали їх. Якось ніч застала нас просто посеред пущі, обоз відстав, і ми, боячися, аби він не збився з дороги або на нього не наїдали розбійники, чекали на нього. Пуща — дика, вітер розгойдував велетенські сосни та ялини, й шапки снігу падали додолу з глухим гупанням. Там, де ми зупинилися, стояла смолокурня, ми розпалили багаття, але всидіти в смолокурні було немога; погрівшись трохи, очамрівши від диму, вибігали. Мороз насідав. Не дочекавшись обозу, рушили далі й десь під ранок добились до якогось села. Обоз прибув аж після полудня, двоє саней відбилося, й ми так їх і не знайшли.

У Пітербурх в'їжджали довгим прямим трактом й зупинилися на заїжджому дворі в Матроській слободі, що за адміралтейством, хоч у гетьмана та в панів полковників і тут, у новій столиці, було чимало вельможних зичливих знайомців. Одначе в Пітері ті вельможі не мали тих розсадистих, широких дворів, що в Москві, а проживали в камінних будинках понад Невою. На той час всіляке кам'яне будівництво в Москві було заборонене царем, все російське вельможне панство царським велінням зводило кам'яниці понад Невою та річками, які впадають в неї, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухіше місце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домів тонули в болоті; воздвигнуті взимку, бо літо там вельми коротке, кам'яниці, коли повз них проїжджав віз, трусилися, неначе лихоманні.

По цю сторону річки, де стояли царські палаци, яких три: два літні і один зимовий, пишалися один перед одним найкращі будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежної сторони Неви дивилися широкими вікнами такі самі кам'яниці, найкраща з них була князя Меншикова. Ті будівлі не веселили пітерський люд, навіть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрі пани вщент порозорювалися на тому будівництві, на тих дорогих, біломармурових колонах та статуях перед будинками і в садах. І ще чимало інших великих будівель стоїть у Пітері — є місце, де роблять кораблі, порох, полотно, крохмаль, і є фортеці, найбільша з них — на протилежному березі річки, там церква з баштою, на якій грають французькі куранти, і на інших будинках такі ж дзиґарі, вони б'ють години, а то й грають псалми. У місті кілька мощених вулиць, і камінні мости, але є й дерев'яні, нещодавно на одному такому мосту провалився царський виїзд, і цар дубасив посеред вулиці палицею генерал-поліцмейстера Девієра. Одначе доокіл, по слободах, та й по місту — хатини, халупи, хижі і навіть курені з гілля — в твані та болоті, в смороді, бруді; лихоманки, гарячки, цинга та інші напасті косять людей, як траву. Я сам бачив немало бідолах, яких було нікому поховати, їх кладуть на видне місце й ставлять у головах свічку, аби зібрати милостиню на поховання. Іноді по дорозі на кладовище тіло опускають на землю кілька разів, і знову запалюють свічку, аж поки зберуть кілька копійок, куплять рогожу, зав'яжуть її, неначе мішок, мотузком, і так волочать тіло до ями. Цар видав указ, щоб у місті найпильніше дотримувалися чистоти і “щоб ніякого скаредства та мертвечини не валялося”. Серед тієї “мертвечини” здибували ми не раз і своїх земляків, козаків з України, пригнаних на будівельні роботи. Вперше, коли я побачив на вулиці Французькій за сотню кроків від пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака — синього, роззутого, в штанях козацьких і чорній, яка колись була білою, сорочці з маленькою, дрібною вишивкою біля коміра, молодого, чубатого, все в мені затремтіло, облилося кип'ячкою, а далі та кип'ячка враз перетворилася в лід. Мені той козак видався знайомим, я опустився на коліна й творив молитву напівмертвими губами. Але мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан:

— Встань, Іване,— сказав,— і не ганьби чин козацький, не кланяйся цим камінням. Всі вони,— і він вказав на палац Меншикова,— стоять на підмурівку з кісток, і кістки ті наших козаків.

Я й сьогодні не знаю, для чого нас усіх було прикликано в той Пітер. Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькі кості, для постраху, для розваг? Мертві козаки лежали в болотній землі, а живі мусили веселитися. Бучними банкетами шеленів у ті дні, в ті місяці Пітер. Наші старшини позбивали всі закаблуки, вганяючись з одного гульбища на інше. Мали на те монарше веління. І всілякі інші сановні люди мусили вдавати веселощі. Декотрі то й втягувалися, без склянки горілки й день розпочати не могли. Того, хто не випив на царському банкеті піввідерного штофа “приказної горілки”, не випускали за поріг. У скупердяя канцлера Головкіна, окрім горілки, не подавали більше нічого, у генерал-прокурора Ягужинського виставляли горілки та вина аглицькі, французькі, румейські, а в князя-кесаря Ромодановського гостей зустрічав ведмідь на задніх лапах, котрий у передніх тримав пугар данцигськоъ вогнистої. На тих банкетах правив цар, їв і пив багато й ходив по столу в посоюжених ботфортах, здебільшого він одягався в мундир полковника Преображенського полку або одягав простий каптан темного кольору. Цар дивував іноземців і наших старшин не тільки одягом, а й мозолями на руках, теслярською сокирою, котрою обтісував колоди на верфі, бомбардирською хваткою на стрільбицькому полі. На верфі цар видавав себе за простого теслю, і всі вдавали, що не знають, хто то обтісує колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а потім тихцем перетісували ті колоди. І бомби царські летіли не туди, куди треба, але поруч стріляли інші бомбардири, і їхні ядра сягали цілі, але вони гукали, що їхні ядра летять мимо, а царські — в ціль. Одначе за чаркою Петрові справді рівні не було. Пив він і з звичайними матросами, й з князями та боярами, напившись, ішов перепочити, а гостям велів не розходитись. Саме того року увів у Пітербурсі асамблеї та маскаради, які справляли по черзі багаті вельможі. Кілька разів на тих асамблеях побували наші старшини й розповідали про них з гірким сміхом. На асамблеях поруч з царем сиділи за столом блазні, один з них, поручик гвардії, втішав усіх нечутим ніде й ніколи пекельним сміхом, інший двірський вельможа поглинав страхітливу кількість холодцю, й цар сам вкидав холодець йому до рота. Пишні перуки в пудрі, блискучі черевики, мережані ковніри, французькі вина — і своя власна безпросвітна дурість.

Цар був невтомним у танцях і невтомним на всілякі витівки. Одного разу поставив у шеренгу найдосупших дідів, і кожному дав у пару молоду жінку, й сам став у першій парі, і всі каваліри мали викидати колінця, які викидав цар, вони хекали, падали, їх підводили, вони падали знову, аж поки цар не розгнівався та наказав кожному випити по штрафному штофу горілки. Той штоф уміщав кілька склянок, дехто після того пригощання розлучався з життям. Самому царю служники ледве встигали подавати страви, здебільшого м'ясні, наступного дня імператор не міг від них звільнитися й пив пігулки пуркгуючі.

Під час тих пиятик, тих асамблей цар здебільшого походжав по кімнаті, вступав до розмов — про Біблію, марновір'я, порядки в інших країнах, одного разу, розбалакавшись з якимось іноземцем, довго слухав його, а тоді враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пішов. А то якось приїхав до Меншикова, й почав ходити поміж гостями, й голова його тіпалася, і плечі смикалися, й так вирячав очі, що всі перелякалися й не знали, що діяти. Тоді до Петра підійшов Скоропадський і мовив:

— Государю, я сьогодні дуже кепсько себе почуваю, дозволь мені поїхати та опочити.

— Я теж почуваю себе кепсько,— сказав цар і від'їхав з гетьманом на радість усім гостям.

Одначе цар не неволив старшин ані до танців, ані до поганих забав. Спробував одного разу напоїти сотника з Прилук, той випив три величезні штофи й простягнув порожній штоф виночерпію, аби той налив ще. Цар здивувався й запитав:

— Скільки ж ти вип'єш?

— Скільки дадуть.

Козак відказав так щиро, що засміялися всі й Петро також.

Наші старшини, посидівши на початку асамблеї за вечерею, підводилися й черідкою йшли до дверей. Якось їх спробував зупинити віце-канцлер Шафіров, товстенький, круглий чоловічок на коротких ніжках, що вертівся неначе дзиґа й розвеселяв усіх.

— Нам сьогодні не велить веселитися закон,— мовив Полуботок.— У нас поминальний день, поминаємо козаків, що погинули під Перекопом.

— Ваші закони багато чого вам не велять,— мовив Петро.— Надто їх багато.

— То прадідівські закони, чесні,— відказав Полуботок. Мовив тихо, але з певністю в голосі. Полковника ніхто ніколи не бачив хмільним, він не любив п'яних веремій, коли втрачаються і глузд, і людська честь, не любив шалу, галасу, людей суєтних і гамірних. Ніколи не сварився, не гримав — пропече поглядом пияка, й того немає.

Несподівано цар не знайшовся, що сказати. Полуботок вийшов.

— Дикі, невиховані люди,— знизав плечима Шафіров.— Що з них взяти.

Меншиков засміявся й змовницьки підморгнув цареві:

— А от взяти в них є що.

Усі засміялися.

Так веселився сановний Пітер, страшна кривава учта тривала.

...У квітні почав танути сніг, дибки ставали на Неві крижини, настрахані, прибиті бідою люди пророкували нові, ще більші лиха — повінь небачену, яка зламає дерев'яні й камінні шлюзи, затопить будинки і поглине це нове місто з його багатством та гріхами. Казали, що цар не спить ночами й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, піниться, але поки що піднялася лише на чверть сажня. Чекали онезької води.

Але гомоніли, що й не через те не спить Петро, що вночі він їздить до страшної Петропавловської фортеці. Там чинить свій улюблений катівський промисел. Чинить його нині над привезеною до Пітербурха після родів Єфросинією, Олексієвою невінчаною жоною. Припечена синім залізом, вона ствердила все, чого від неї вимагали: бачив себе царевич у вимріях на престолі, погрожував мачусі — цариці Катерині, Меншикову, сподівався на бунт проти царя, на допомогу Швеції. Тоді знову взялися за Олексія. Допити тривали до літа, й дванадцятого червня було проголошено указ особам духовним та особам світським судити царевича, “істинно діло звершити... не боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого, сина...” Останній недоумок зрозумів би, чого вимагає цар.

Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Судді це добре знали, але гнів Петра був їм страшнішим за Божий гнів, Вони віддали царевича на катівницькі муки, його катували кілька разів підряд, і царевич вже сам не тямив, що белькоче і які імена називає. За кілька днів відбувся суд, який сповістив, що “царевич Олексій за всі свої провини та злочини проти царя і вітця свого, яко син і підданий його величності, заслуговує смерті...” “Цей присуд ми, яко раби й піддані, з скрухою серця та сліз пролиттям проголошуємо” — й підписалися всі.

Петро спробував долучити до того гріха й українських старшин, запитав, що думають в цій справі вони, й старшини зам'ялися, декотрі поблідли, інші опускали погляди і тоді обізвався Полуботок:

— Не наша се справа, судити вітця з сином...

— А чия? — грізно запитав Петро й свердлив його вирлуватими очима, здавалося, нанизує на двоє розпечених ратищ.

Але Полуботок витримав той погляд, і стояли вони один насупроти другого, Петро і Павло, грішні, як і всі люди, та не однаковою мірою.

— Мабуть, тільки його.— Полуботок вказав пальцем угору.


— А ти?.. Ти сам?..

— Я свого сина на смерть не віддав би... Не зміг би по тому жити.

Скажений вогонь спалахнув у очах царя.

— Не хочеш жити?

— Хочу.

— Один раз вижив у поході Валдайському. Згадай, скільки тобі літ.

— Вижив. Виживу і вдруге. А ні... Що ж, все в його волі.

— І в моїй,— сказав Петро і вийшов.

...Двадцять шостого червня Скоропадський з генеральними старшинами та полковниками були покликані до князя Меншикова. Там зібралися лише особи чоловічої статі, високі сановники: Меншиков, Долгорукий, Головкін, Апраксін, Стрешнєв, Толстой, Шафіров, Бутурлін, ще кілька чоловік, і приїхав цар, приїхав по катівницькій роботі з гарячого місця, просто од ще теплого тіла сина, й потирав руки, неначе з холоду, й обпалював усіх кривавим жаром своїх витрішкуватих очей, і наказав веселитися: було багато випито горілки та з'їдено страв, особливо м'яса — м'ясо смажене, варене, печене, й ціла фортеця, виготовлена з м'яса та овочів, цар сам з'їв одну башту, підливу розносили чотири служники, схожі статурою на гвардійців, руки та губи цар витирав дорогими кролевецькими рушниками, з тих, що їх привезли йому в дарунок, либонь, в такий спосіб він і вшановував той дарунок, утирався й жбурляв за спину. Було проголошено чимало велеречивих тостів на честь царя та його сімейства, і цар походжав по світлиці й знову потирав руки, немов з холоду, й жартував, і змушував усіх пити та їсти. А потім враз зупинився біля гетьмана й прорік:

— Іване Іллічу, чував, що в тебе дочка красуня? Це правда?

Скоропадський скромно й стривожено подивився на царя.

— Що ж ховаєш від нас такий скарб? Хіба в нас немає покупця достойного? Є покупець. Та ще який... Ось Петро Толстой... Та не лякайся, не він, а син його, також Петро. Зело достойний отрок. Буде в тебе полковником. Я всіх своїх молодців переженю на малоросках. Ну то що, по руках, здається, у вас так кажуть?..

— Це коли продають коня або корову,— обізвався Полуботок.

Цар черконув по ньому кривавим поглядом.

— Налийте всім угорського. Іване Іллічу, здоров'я твоєї дочки та молодого Толстого!

— Вона... заручена,— вичавив крізь посинілі вуста Скоропадський, не бажаючи родичатися із вбивцею.

— Заручена? Що таке заручена? Спала з ним?..— І зареготівся, аж полум'я на свічках затіпалося на всі боки.— А якщо й спала... Мало з ким я спав? То мусив на всіх женитися.

— У нас такий звичай...

— Тепер наші звичаї — ваші. Бокали вже налиті... Вину не пропадати. І моєму слову також. За здоров'я молодих... Ніжинського полковника Петра Петровича Толстого і...

— Уляни... Юліани,— підказав Лизогуб.

— Юліани Скоропадської. До дна!

Скоропадський таки випив келих і, чи то від випитого вина, чи від несподіваної новини, сидів блідий, наче вибілене полотно, й на лівій скроні в нього дрібно тіпалася маленька червоненька жилочка. Поріднився, як гірко жартував Савич, з самим царем. У царя ж почала тіпатися голова. У передиху між тостами, вийшовши до сіней за малою нуждою, гетьман довідався про те, що сеї ночі упокоївся царевич Олексій. І оце вони п'ють заупокійне.

У рескрипт закордонним міністрам Петро вписав, що “Бог полишив сина мого Олексія живота від жорстокої хвороби, яка напочатку була схожа на апоплексичний удар”.

Який не наївний був гетьман, але одразу втямив, що цар заплатив його дочкою Петру Андрійовичу Толстому за те, що той приволік на смертне ложе царевого сина Олексія. Гетьман запечалився вельми й до самого від'їзду не виходив зі своєї світлиці.

Мабуть, з усіх українців, які жили в Пітері, я один не знав про ті страшні заручини, ніхто мені про те не сказав, оберігаючи мене від якогось необачного вчинку. Я ж довго та болісно думав, як то батько міг умертвити своє дитя, свою плоть, я не осмілився осудити царя за його нелюдський вчинок, а тільки молився, аби Бог простив йому це, цар — Божий помазаник, отже, вітець небесний бачить всю його путь, веде його по ній, може, й це начертав йому? Божі шляхи невідомі, він і сам послав себе на Голгофу, на муки в спокуту за рід людський.

Про те, що царевич помер насильницькою смертю, нишком гомоніла вся столиця. Одні казали, що цар та його поплічники задушили царевича подушками, інші — отруїли, ще інші — цар власноручно забив його батогом. Сіє — таємниця, хоч і не така вже важлива. Достеменно було відомо, й то тільки вищим урядовцям, що тієї ночі в гарнізоні зібралися цар, Меншиков, Долгорукий — либонь, всі росіяни, хто потім був на банкеті, й завдали ще одне катування царевичу, а таємницю, хто з ним лишився останнім, після чого царевича знайшли вже мертвим, ніхто не осмілився виповісти.

Солдати сторожі бачили: вночі від Петропавловської фортеці останнім відплив ботик, у якому сиділи генерал Бутурлін, начальник таємної канцелярії Ушаков, Петро Андрійович Толстой та капітан Рум'янцев...

Царя Петра вела нелюдська, страхітлива злоба, як того звіра, що допадається до кошари, п'яніє од запаху крові. Не міг стерпіти, що його рідний син хоче жити інакше, ніж він, намагався застрахати, залякати всіх. То були хвороба розуму та душі. Сміливець і нікчемний боягуз водночас. Боявся темрви, боявся смерті й обкладався на ніч, неначе мішками зі збіжжям, гренадерами-велетнями. А коли з його наказу рубали голову його ж коханці Анні Понс, прошепотів на вухо: “Не бійся, кат тільки замахнеться”. По тому, як покотилася голова, підняв її й показував усім, хто був при тому, де в людини нерви, де жили... З голови струменіла кров, цієї крові він не боявся, як і гріха за те, що пролив її.

По тому в Пітербурху вчинилися кари страшенні, небачені від часів стрілецького бунту. Вся Троїцька площа, де в свята, вийшовши з обідні, цар любив прогулюватися, заходив у шинки випити горілки з шкіперами та корабельними майстрами, була заставлена моторошними жердинами з колесами, помостами, втикана палями, там катували, рубали голови кати в червоних сорочках, а в короткі хвилини перепочинку пили квас просто зі жбанів і заїдали його збитнями, що їх носили в кошиках по площі збитнярі. Тут же походжав цар, очі його були вирячені, вуса ворушилися, наче в кота, голова смикалася. На кіллях, повстромлюваних у бійниці Петропавловської фортеці, гойдалися повішені, вітер то закручував, то розкручував їхні тіла, й оддалік вони здавалися живими. На Троїцькій площі катували простий люд, знатніших, вельмож, вішали під стінами Юстиць-колегії.

Петро, жадібно витягнувши шию, спостерігав з розчиненого вікна Юстиць-колегії за муками своїх недавніх помічників, його обличчя спокійне, тільки очі бігали туди-сюди, не могли зупинитися на чомусь одному. За його спиною стояв служник з тацею, на таці стояли два штофи — з анисовою горілкою та квасом, лежали мочені лимони, смажені качки, шинка та голландський сир. І ще кілька служників снувало поміж тими, хто разом з царем спостерігав із вікон за муками страждальців, сановні люди їли й пили, мусили їсти та пити. І не пив полковник Полуботок, один єдиний раз прийшов він поглянути на криваве видовисько, стояв мовчки, понуривши голову, дивився печально. Цар звернув на нього увагу, взяв келих, підняв, заохочуючи полковника випити. Полуботок келиха не взяв, сказав неголосно, але так, щоб почув цар:

— Вони ще живі. У нас поминають тільки мертвих.— І додав по хвилі: — Скараних за законом.

На нього злякано повів оком Бутурлін, відступив за спини, а Петро крутнув очима — німецькими олив'яними ґудзиками — й мовив з притиском:

— Закон — це я.

— Закон — це Бог і праведне сповнення його повелінь на землі,— відказав полковник.

У цю мить поволокли на шибеницю попа, якого було засуджено до страти за те, що проґавив тезоіменини царя, не відправив молебня. Піп щось вигукував, Петро прикипів до вікна очима. Ми всі в той день боялися за полковника.

Я переживав чи не найдужче. Весь цей час спостерігав за ним, він прикував до себе всю мою увагу. Бачив на своєму віку немало спокійних, стриманих людей, але це були інший спокій та інша стриманість, ним володіла якась думка, більша за звичайні думки, хоч я й не відав яка. Він був безстрашний, хоч майже ніколи не виказував своєї хоробрості, та й хоробрість його була якоюсь надто буденною. Мені жодного разу не вдалося побачити, щоб він спантеличився, і в той же час в його обличчі іноді проступало щось аж неземне, роковане, можливо, він уже знав про власну рокованість, був людиною долі, адже йшов проти сили темної, чорної й хотів упевнитись до кінця, яка вона немилосердна, темна та безвихідна для нас усіх. Він жив просто, щоденними турботами, господарством, але, очевидно, й ті турботи, й господарство, маєтності були для чогось більшого, можливо, він і сам ще не знав достеменно для чого. Мета була далека, але ясна. Здебільшого люди, які впали в неласку (а він упав за Мазепи в глибоке урвище), скоряються долі й живуть надолині, принаймні якщо й сягають чогось, то дуже малого, він же зійшов по кручі таки за Мазепи, не вклоняючись йому, не принижуючись. Він і зараз не принижувався, не ходив згинці, того вечора сказав:

— Я прожив життя, де підступи, зради, страх. Я не бачив повної свободи, але й повної несвободи також. Дуже часто багатьом сущим, кожному зокрема, свободу нібито й лишають, і забирають її у всіх авулом. І той, кому залишено свободу, думає, що він свобідний. Смертні ми всі... Й ця смертність відбирає мужність, не лишає в людині ані крихти совісті. Молімося, браття, хоч молитва це ще не все…

І вийшов з кімнати.

А я сидів і не знав, за що мені молитися. За власний добробут, за власну долю? Так вона у волі Всевишнього. Та чи й варто молитися за неї? Щось у мені важко борсалося, випручувалося, підказувало, за віщо маю молитися, але я ще не здогадувався до кінця. До того ж не хотів і боявся молитися до чужих ікон. Їх тут було дуже багато, всі лики незнайомі, намагався побачити за ними одного Бога й не бачив його. Кожен маляр творить своїх ангелів, своїх богів, а Він же один і правда Його одна. То лише зло завжди інше, й нічого, окрім зла, в світі, мабуть, немає, воно править світом, і що б людина не зробила, все перетворюється на зло. Нині ж впевнився в цьому остаточно. Розкішні палаци, швидкі кораблі — все це — зло. Безгрішний Христос, люди знають про це, але не намагаються наслідувати йому. Надто ті, хто владою своєю найближчі до нього, вони грішать без страху й совісті, грішать люто та страшно. Думав, думав, і голова мені боліла, дивився й думав. Боже, в яку дику країну я потрапив! Церкви, палаци, перуки, кунсткамера, книжки іноземні... Й голод, злидні, безправ'я, смерть. Як ці люди житимуть далі, чим можуть порятувати себе? Адже їхні поводирі суспіль у гріхах, як у пранцях, й це наука для всіх. Горе нам, грішним, горе, бо ми також ходимо під цим скіпетром і цим беззаконням. Усі ті країни в Європі, з яких за велінням царя везли книжки, всілякі інструменти, посувалися до владарювання праведного, законночинного, Росія ж дедалі більше занурювалась в трясовину безправ'я, деспотії, рабства і вже — на віки вічні.

У Пітері було багато див, було на що подивитися — перегони кораблів на Неві, за два дні по смерті Олексія, спускали на воду корабель “Лісний”, і цар сам вибивав молотом клинка з-під головної підпори, й муштри солдатів на полі за Фонтанкою, і гульбища та весілля блазнів, на яких вельможі їхали верхи на коровах та ослах, і немало люду передавили, й возили клітки з заморськими звірами, але я нікуди не ходив, окрім крамниць. Перебрів їх усі, й не знав, що купити в подарунок Улясі. І врешті у німецькій крамниці купив за карбованець десять копійок барометрум. Загорнув його в хусточку й сховав до своїх саквів, вряди-годи видобував та давився на синю та червону стрілки й мріяв про те, як привезу та подарую Улясі барометрум, і як вона зрадіє, і як здивується, і ми дивитимемось на нього вдвох, і показуватиму та розповідатиму, що означають гачки, цифри та стрілки. Я сповнив її прохання — такого подарунка окрім мене, не привезе ніхто.

Ще я ходив до річечки, яка хлюпотіла у верболозах та вільхах, впадала в більшу річку, а вже та в Неву. Брав скрипку, сідав на пеньочку й тихо водив смичком по струнах. Плакала скрипка, гойдався у воді вербовий кущ, і текла звідкілясь із диких пущ, з дикого пралісу, неначе з вічності, незнайома мені річечка, і я між цими двома вічностями був як листочок на поверхні річки, плинув до своєї останньої пристані, й плакала в мені душа, і я не знав, чого вона плаче, адже попереду — велика радість, і не знав, нащо живу на світі, й чого хочу, й чого маю хотіти. Моє маленьке життя ще дужче змаліло перед рікою крові, крові нехай і чужої, але ж християнської, мені до сліз було шкода цих невинних людей, шкода царевича, трохи старшого за мене віком, такого боголюбного, богобоязливого, як і я сам. Чому то, думав, добрі та лагідні люди не можуть володіти світом, адже вони одні несуть людям світло правда, добра, істини, натомість це добро завжди побите злом, істина — брехнею, і Бог не карає за це? Мені здавалося, що не знайду в цьому світі своєї маленької істини, й обезнадіявся її шукати.

Мене почали гризти сумніви: кажуть, що місце людини визначене Богом, тоді чому Бог допускає на царство ірода? А може, тільки я так думаю? Може, чогось не розумію?

...Одного разу, по тому, як довелося перебігти через страшну площу і знову побачити нахромлених на колеса людей, мені раптом ніби відкрилось щось, і я сказав самому собі: “Боже, Боже, в цій країні ніколи не буде добра, ніколи не буде волі, тут живуть тільки ті, що хочуть вішати або можуть бути повішені, я не бачу інших, які могли б просто жити, поважаючи брата свого, сусіда, й навіть ворога. Тут гірше, аніж у Римі або в Сарданапала; аби цей люд зміг щось і когось поважати, потрібно триста літ волі, а її немає й дня, й не буде ніколи”. І помолився спрагло та тяжко: “Не дай нам, Боже, жити в цьому царстві...”

І бачив я, що так само молиться вся наша челядь і старшина також, всі застрашені, отупілі й оглуплені, ще й мовби онімілі. А може, застрашені не всі?


Єдиною втіхою, єдиною радістю для мене, й радістю великою, яку не могли потопити лиха, котрі бачив, була моя любов, були мої згадки та думки про Улясю. Я вимріяв кожну хвилину, кожну мить, кожен крок нашої зустрічі — як вбіжу на знайоме подвір'я і як вийде вона мені назустріч. Скільки всіляких солодких видив я натворив, скільки радісних годин пережив у тих своїх мріях.

Але поки що тутешнє життя міцно тримало мене в своїх пазурах. Одного разу Рубан, котрий з початку літа жив у хаті, яку переобладнав з старої лазеньки над річечкою (похмурий і жовчний, він не любив товариства), приніс звідкілясь книгу, написану по-латині, й поринув у неї. Але оскільки латину знав погано, і його справа посувалася воловою ходою, то запросив до читання мене, перед тим пригрозивши всілякими карами, якщо комусь пробалакаюсь про книгу, й навіть змусив поклястися перед іконою. Я трохи перепудився, але цікавість моя від того розпалилася. То була так звана книга Корба, записки секретаря цісарського посла Ігнатія Христофора Гварентія, який 1698 року їздив до царя Петра, й за два роки по тому Корб, секретар посла, повідав світу латиною про побачене та почуте в Московії.

Корб оповідав, як їхали, де зупинялися, що їли, що за порядки в Московській державі, а також списав стрілецький бунт, царський родовід, царські палаци, військо, коштовності, церковні порядки, столицю й багато-багато іншого. Той Іоанн Корб писав, що бачив на власні очі, і мудрував про побачене з власного розуму, не боявся, що на нього впаде царський гнів — його вже не сягнути. Книга тая була в Московії суворо заборонена, але траплялися зухвальці, які привозили її з-за кордону й навіть продавали нишком за чималі гроші.

Незабаром до нас долучився Борзаківський, ми читали Корба втрьох, я читав, вони слухали, деякі місця примушували прочитувати ще раз. По читанні Рубан ховав книгу під поміст, а я по тому довго не міг заснути, лежав і передумував прочитане.

Ми читали книгу потаємно, з великою осторогою на той час біля нас крутилося багато всіляких людей, надто внадився якийсь юродивий, круглоголовий, товстогубий, тілистий, він гасив у церкві свічі, говорив загадково — вигукував; безстрашно лаяв царя та його посіпак, називав Петра антихристом, а його діяння кривавими, роздавав усім по шматочку заліза, ми залізо брали, але розмови з ним не підтримували, в нас виникла підозра, що це не юродивий; отож, коли він з'являвся, говорили тільки про погоду та про те, коли повернемося додому. Остерігалися ми навіть декого з своїх.

Ми розпочали читати книгу з оповіді про стрілецький бунт та про кривавицю по тому, бо хоч нині бунту не було, але кривавилося так само, й катівські знаряддя були такі самі. “Бажаючи показати, що стіни міста, за які стрільці хотіли проникнути, священні і недосяжні, государ звелів всунути колоди в ближні до воріт бійниці й на кожній колоді повісити по два бунтівники. Таким способом було скарано в цей день понад 200 чоловік”,— читали ми, а коли по тому виходили за ворота, бачили на стінах Петропавловки схожі на груші тіла, котрі висіли на палях. “Ця кара, 27 жовтня 1698 року,— писав Корб,— різко відрізняється від попередніх; вона звершена досить відмінним способом і майже невірогідним: 330 чоловік за раз, виведені під рокований удар сокири, облили всю долину хоч і російською, але злочинною кров'ю, ця велетенська страта могла бути виконана лише через те, що всі бояри, сенатори царства, думні й дяки, котрі були членами ради, що зібралася з приводу стрілецького бунту, за царським велінням були прикликані в Преображенське, де й мусили взятися за роботу катів. Кожен з них, завдаючи удару, схиблював, через те, що рука тремтіла при виконанні незвичної праці, із всіх бояр, вельми невдатних містрів, один боярин відзначився особливо невдалим ударом: не вціливши в шию засудженого, потяв його по спині; стрілець, перерубаний таким чином надвоє, терпів би невимовні муки, якби Олексашка, вправно орудуючи сокирою, не відрубав страждальцю голову”.

Далі оповідалося про страту священиків, яких катували блазні, бо всім іншим християнам це було б грішне, а також про страту трьох рідних братів, про те, як оплакували живих стрільців їхні жони, матері, сестри, діти — стрільці сиділи на возах, і, за покивом німця, віз зривався з місця й мчав на площу, й стражденні жінки та діти бігли слідом, волали про помилування їхнього годувальника. Оповідав Корб й про царя:

“День жахливий, оскільки сьогодні скарано двісті чоловік. Цей день, без сумніву, повинен бути відмічений чорною фарбою. Всім повідрубували голови сокирою. На широкій площі, яка прилягає до Кремля, стояли плахи, на які засуджені мусили класти голови. Я виміряв кроками плахи й відмітаю, що вони вдвічі більші в ширину, ніж у довжину”.

“Сто п'ятдесят бунтівників приведені до Яузи. Кажуть, що цар відрубав мечем голови вісімдесятьом чотирьом бунтівникам, при тому боярин Плещеєв піднімав їх за волосся, щоб удар був точніший. Три мечі були приготовані для такого вжитку. Один з них, коли цар замахнувся ним, розлетівся на друзки...”

По тому посол Гваріента з Корбом були запрошені від царя в заміський дім князя Ромодановського помилуватися потішними вогнями. “Особа, котра грала ролю патріарха, святкувала посвячення палацу, збудованого царем”. Корб не вельми дивувався з усього того, що побачив, і наводив слова Іоанна Барклая, котрий писав про московитів так: “Цей нарід, створений для рабства, ненавидить навіть тінь вольності. Нарід цей покірний, коли перебуває під гнітом, і своє власне рабське становище йому зовсім не здається поганим, навпаки, охоче зізнається в тому, що всі вони государеві холопи. Цар має повну владу над їхніми маєтками і життям. Навіть турки не виказують з такою гидотною покірністю свого приниження перед скіпетром своїх оттоманів. Росіяни по собі судять і про інші народи... Вельможі, хоча вони самі раби, з нестерпною гордістю поводяться з нижчими й простолюдинами, яких, звичайно, від зневаги до них, називають чорним народом.” Всі вони “...неосвічені, слабкі й тупі розумом, часом, пороззявлявши роти й повитріщавши очі, з таким подивом дивляться на іноземця, що й себе не пам'ятають від здивування”. “Вправи у вільних науках, як зайве утруднення для молоді, відкидають, філософію забороняють, астрономи збезчещені яко чародії...”

І ще Корб писав: “Навіть люди більш, які наймаються за певну плату, не можуть за власним бажанням відійти від своїх панів... Та що там казати, московити не можуть терпіти волі й, здається, вони навіть самі ладні опиратися своєму власному щастю, оскільки цей народ не створений для щастя...”

Не знаю, що думали Борзаківський та Рубець, а я думав про те, що все-таки добре, що в нас інші порядки, інші закони. Одначе й ту мою радість перепиляв своїм скрипучим голосом Рубець:

— Усе це й нас чекає. Нікуди ми від нього не дінемося. Від законів московських та порядків їхніх. І від царя також.

Він мовби наврочив. Бо на кінець нашого московського гостювання сталася притичина, яка викликала в нас і насміх, і подив, і страх. Ми збиралися в дорогу, й цар власною персоною приїхав провести гетьмана. Був у шитому золотом каптані, усміхнений і урочистий, попліскував гетьмаца по спині велетенською засмаглою рукою, пив і їв за чотирьох, сміявся, аж порохня сипалася зі стелі, й раптом уловив з розмови за столом, що в когось із козаків болить зуб. Петро рвучко підвівся й зажадав, аби йому показали того козака. Вмить приволокли Рубця, посадовили на лаву, цар видобув з шкіряної готувальні велетенські кліщі, наказав Рубцеві розкрити рота й вхопив корінного зуба, рвонув, кліщі клацнули, в роті у Рубця хряснуло, й зуб упав на підлогу. Рубець застогнав, цар моргнув своєму денщикові, й той прибіг з кухлем горілки. Рубець випив, похлинаючись. Червона, з кров'ю горілка текла йому по підборідді, капала на жупан. Вдоволений цар сів за стіл і кутуляв ковбасу з капустою. По тому, як у Рубця стухла щока (ніхто не знав, здоровий чи хворий зуб вивихнув цар), козаки кепкували з нього, казали, що він відбувся дуже легко, за два дні цар лікував якусь бабу, випускав їй з печінки довгим шилом воду, й після того баба сконала, ще й лежала два дні непохована, бо цар-лікар зажадав власноручно вчинити розтин тіла, та не мав часу.

Петро від'їздив до Ревеля, ми ж верталися додому. По дорозі довідалися, що по царевому указу через його посланця Писарєва на свято сходження Святого Духа взято з Києва митрополита Київського Іоасафа Кроковського, а з ним купно й архімандрита Печорського Іоаникія Санютовича, ми з ними розминулися в дорозі, митрополит був хворий і помер у Твері, де його й поховав тверський архієрей.

Здавалося, ми привезли з московського гостива цілу купу лих: довгий час стояла страшенна засуха, й згорів у Києві Печорський монастир з усіма скарбами, окрім печер, а за три дні — Поділ, окрім Академії, аж до побережних дворів. І вигоріло в Чернігові все старе місто, стояла тільки катедра архієпископа чернігівського, яку ледве загасили, та ще кілька кам'яниць.

Від Чернігова лишилося чорне згарище. Печальне й сумне, й навіть вороння над нами не крякало, лиш де-не-де ворушилися на попелищах згорблені постаті, зачувши стукіт кінських копит, розпростувалися, й обличчя тих людей здавалися також спаленими. Немає в світі нічого страшнішого, як пожежа, людські серця по ній стають, неначе головешки, а попелища людських душ німують чорнотою. А ще ж був оскуд на хліб і на овочі, й зима накочувалася на місто, як білий саван. Дім і обійстя Полуботка над Стрижнем заціліли.

Одначе для мене всі ці страхітливі лиха вже не мали жодного значення, я не бачив їх, не думав про них, вони втонули в моєму власному горі, яке вразило мене, наче куля пташину, котра летить до свого гнізда, про що виспівано в пісні.

У Севську Рубець оповів мені про те, що сталося двадцять шостого червня в домі Меншикова — про веління царя звінчати Петра Толстого з Уляною. Прямий і нелукавий Рубець вважав, що пора мені знати про те, й порадив не їхати до Глухова.

— Не печаль свого серця, не рви його... царського веління не переінакшиш,— сказав.— Ти козак... Козак з горя не плаче. Та й... Може, горе не велике... Бо чи й оддав би гетьман за тебе панночку... Ще знайдеш дівчину до любові. Або я тобі знайду. Таку кралю...

Але я рже його не слухав. Коні ще були нерозсідлані, стояли на постоялому дворі, біля конов'язі, я відв'язав свого, упав у сідло й полетів на Глухів. Я ледве тямив, що роблю, просто не міг стояти на місці й слухати Рубця, я не знав, куди подіти себе, мені зчорнів у очах світ, розпач розпирав груди, там палав вогонь, і я гасив його тугим степовим вітром, хапаючи його розтуленим ротом. Я загнав коня, найняв у придорожній корчмі єврея з кіньми, й на них приїхав у Глухів. Я не знав, що робитиму, що скажу Улясі, але до неї мене не допустила гетьманша. Вона давно знала через гетьманових кур'єрів про царську волю, пишалася тим, величалася й не допускала навіть мислі, що щось може стати на заваді.

Двоє козаків припровадили мене до світлиці гетьманші, самі вийшли за двері  й стояли там, готові по першому ж поклику вскочити до світлиці й схопити мене, а може, й посікти шаблями, я чув потупування їхніх чобіт за дверима, сама ж Анастасія Марківна стояла обіч столу в довгім темнім строї, в чорній хустці, схожа на черницю, сувора, строга, владна.

— Ти або несповна розуму, або божевільний. Ти розумієш, що таке царська воля! Не накликай на себе лиха,— одкарбувала темними вустами.— Забудь і викинь з голови. І не було нічого. Нічогісінького! Бо й не було.

Я похитнувся, сперся на кахляну піч.

— Я... тільки побачусь з Уляною.

— Для чого? Вона вже примирилася, каже, що, може, це й на краще. І тебе бачити не бажає.

— Неправда! — несамовито вигукнув я і враз зімлів душею, вона полетіла кудись униз, у чорну прірву. Я не все розумів, був неначе в тумані, одна думка яріла в голові — це — кінець. В мене більше немає нічого.

Мене доконали слова Анастасії Марківни, в яких була своя. страшна правда:

— Втям, Юліана не просто дівка... Її батько — гетьман. Він в одвіті за всю Україну. Зичить їй добра... Юліана розуміє це. А ти — не хочеш зрозуміти.

— Не хочу... Не можу,— прошелестів спеченими вустами.— Я хочу її побачити. Я їй скажу... Очі гетьманші налилися жовтим вогнем:

— Запам'ятай: на цьому подвір'ї ти був востаннє. Якщо ступиш ще хоч раз... будеш розірваний псами. Я вже віддала таке веління вартовим козакам.

Зрозумів, що домагатися побачення з Улясею марно. Не знаю, звідкіля в мене взялися сили вислухати те все, либонь, то був спокій за межею серця. Я навіть здобувся на таке:

— Гаразд, піду, якщо сповните моє прохання: передайте їй дарунок.— І поклав на стіл загорнутий у хусточку барометрум.

Анастасія Марківна розгорнула хусточку, у великому подиві, навіть замішанні розглядала барометрум.

— Що це таке? — запитала.

— Ця річ віщує погоду.

Гетьманша подивилася на мене, як на причмеленого.

— Добре, передам.

— Покляніться!

Вона невдоволено нахмурила чорні, густі брови (нестеменно такі, як в Улясі. Боже мій, за віщо така кара — у моєї Улясі брови та очі цієї змії) й перехрестилася до ікони.

Я вийшов за двері не попрощавшись і пішов до воріт. Двоє козаків гупотіли чобітьми за моєю спиною.

Неначе сновида, волікся вулицею, не помічаючи, куди йду. Ноги самі принесли мене додому. Там не було нікого — літо, всі в полі, посеред хати на розісланому ліжнику бавилися дві мої сестрички та малий братик, нянька-челядниця сиділа на лаві. Діти не помітили мене.


Я вийшов у двір. Батько мав невеликий дім у місті, там ладнав справи гетьманської служби, але обійстя, де ми всі жили,— за міською брамою, аж у кінці Веригіна. За обійстям —- широкі луки, за ними — ліс. У луках зеленіли отави, у яких жевріли червоне та червоно-синьо квіти дозрілого літа, ліс на овиді вставав кучерявою хмаркою. Але і луки, й ліс, і небо були для мене сірі, заткані брудною рядниною, і, як мені здавалося, назавжди. Неначе сновида, волікся по саду, до городу, крізь дзвін у вухах до мене долітало кування зозулі. Потому десь заплакала іволга, я оглянувся, іволги не побачив, зовсім поруч, за тином рясно червоніли вишні. Стежкою від озерця з рушниками на коромислі пройшла дівчина у вінку з волошок, коромисло погойдувалось в лад її ході, і я аж зігнувся з болю, ясно та чітко згадавши все, що сталося допіру.

Іде Роман додомоньку,

Спустив на діл головоньку,—

виспівувала дівчина. Вона пройшла попід самим моїм серцем, пройшла Улясею, моєю і вже чужою навіки, і я подумав, що для мене в цьому житті скінчилося все й жити далі нічого. Ні, я не збирався заподіювати собі смерть, найперше тому, що те — супроти Бога, просто мене більше не цікавило життя, я чув у собі якусь дивну, сумну-пресумну мелодію і вже крізь неї, глухо, згуки життя. Сльози застилали мені зір, в грудях стояла печаль, там звершувався похорон, не по моєму коханню, я знав, що воно в мені незгасне, вічне донесу його до могили, як найвищий Божий дарунок і дарунок світу сього, похорон і печаль по тому, що в світі мало б збуватися, але ніколи не збувається, й через те марні всі наші клопоти.

Ступав нога за ногою, брів через моє дитинство, яке вривалося в моє горе, як весняна вода у висохле озеро. Тут промайнули мої дитячі роки, тільки тут жив життям безхмарним і безмрійним, і, може, те життя і є найкраще. Я цвів разом з півниками, літав з джмелями, стрибав жабеням через рівчак і падав увечері втомлений на милі неньчині руки. Вона купала мене в шаплику у пахучій, з любистком, воді й несла, вкутавши у великий рушник, до ліжка.

Он з тієї яблуні, тоді ще яблуньки, обірвав геть усі перші яблучка-зеленці, й вітець посмикав мене за вухо, це була перша справедлива сувора наука, а мама дала медяника, щоб не плакав. У оту саджалку стрибало “чортеня”. Я справді думав, що то чортеня, бо воно було геть чорне, ще й наставляло ріжки, я з криком біг до хати, розбудив батька, котрий відпочивав по обіді, й ми пішли до саджалки вдвох. Ховався за батька, а батько враз почав реготітися, потому реготілися ми обоє — “чортеня” виявилося циганчуком, цигани стояли табором за Веригіном, воно купалося й вимазалося в глей.

Дорогою з луків ішли люди з косами та граблями, я відступив за хлів, щоб вони не помітили мене. Мені здавалося, всі вони знають про моє горе, наругу наді мною й сміятимуться з мене. Я зовсім не знав людей, надто отих, що за плугом, З серпом та косою, бо й челядників бачив рідко, не часто приїздив на вакації, я аж мовби трохи бридився ними, бо ж жили коноплями, волами, гноївками і не знали, хто такі Ксенофонт та Спіноза... Вже потім дознаю, що убогіший за багатьох із них, бо кріпка вірою й праведна життям людина ближча до Бога, ніж усі ті, хто протолочив уподовж і впоперек Його вчення, а сам погруз у гріхах. Прості убогі люди навіть не мають часу поміркувати над тим, що таке совість, добро, вони не намагаються вивертами розуму свого обійти істину, вони самі живуть правдою та істиною.

У оцих хащах якось був заплутався шуліка — погнався за пташкою й застряв у колючому вітті, борсався й не міг виборсатися, а в мені боролося двоє почуттів — жаль до шуліки й водночас жорстокість — він убиває пташок, хапає курчат. ...Нині шуліка гнався за мною. Він женеться за мною давно і зараз ударив зі всієї сили.

...Я переступив через перелаз і зупинився. Переді мною, схрестивши руки на великих, наче паляниці, грудях, стояла мачуха. Обличчя в неї теж велике, важке, погляд напружений...

— Чого прийшов?

Я привітався й відповів:

— А куди ж мені йти? Це моя домівка.

— Це не твоя домівка. Батько віддав тебе на службу, й там маєш заробляти собі добра.

Вона промовляла голосно, сердито, а її очі бігали, як дві миші в пастці, і голос деренчав, тоді я не збагнув, від чого, здогадався пізніше: то був страх, прикритий грубістю та нахабством. На мачусі, незважаючи на спеку, був грезетовий, підбитий дуклею кунтуш, кунтуш моєї матері, я бачив це, мені було соромно і кривдне.

— Немає тут нічого твого. Не відписав тобі батько... На мене тестамент його...

— Не встиг переписати.

— Не захотів. За те, що ти призвів його до смерті. Ти його не доглянув.

Ці слова вдарили мене навідліг. Я похитнувся і аж заплющив очі. Я ще дуже мало знав про світ, про життя, його задери й чорні прірви, я багато знав про життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші — тобто знав і умів те, чого мене вчили і що було непотрібне. Знав дрібні бурсацькі шахрайства, образи та помсти, але не знав великих шахрайств, великого обману, на яких тримається світ, за які продають душу, не вважаючи, що продали її. Якимись потаємними закраїнами власної душі відчув ницість цієї жінки й свою вищість, я був чесний, вона безчесна (повною мірою чи частково, це не важило), я возвеличувався над нею, і це в свою чергу зіграло фатальну роль у моєму подальшому житті. Хоч була в цьому вивищенні й істинність: я не втратив совісті і сподівався не втратити її ніколи, прожити Божими заповідями,— вони в істинному житті на першому місці.

Але образа була така велика, вштрикнута в іншу криваву рану, що я аж захитався. В моїй голові кривавився вогонь, і думка, яка викільчувалась, була одна: мерщій, мерщій звідси, з цього двору, з цього проклятого міста, на край світу чи хоч у саме пекло, аби не бачити цих людей, не чути їхніх слів.

Потім я не раз шкодував на ту хвилю, бо коли б переміг себе, перетерпів прокльони та кпини й зажадав своєї частки вітцівщини, мачуха сама б поступилася. Принаймні віддала б дещицю. А може, й не віддала б. У неї троє дітей, вона виривала спадок для них, для них занапащала душу, сподіваючись, що Бог простить той гріх. Але ж ще був суд. Я міг скласти позов. Там, у лісі над Валдаєм, козаки трактували пункти Статуту не на мою користь. Пізніше довідався, що вони просто не знали їх, синові від першої дружини нічого не належить тоді, коли батько відділив його раніше, або коли син уже має свої власні великі маєтності. Мене ж батько не відділяв, я пішов учитися; так, тоді я не сподівався на свою частку, бо думав, що залишусь в Академії назавжди...

Не хотів позову, не хотів суду, не хотів своєї частки вітцівщини. Я випадав з цього світу, чи світ утікав від мене, обкладав мене туманами, і я стояв посеред нього маленький, розгублений, знищений.

І став цей день, стали ці дні першою ниточкою з пасемця, з якого потяглися всі інші, й забрали в мене надію та віру в світ та людей, із чого потім зіткалося чорне полотно мого життя. Якби я тоді став на своїй правді супроти мачухи й не пішов з міста, все було б інакше. Але тоді не було б усього іншого, не споминав би, що споминаю нині. Літа мої довгії і все, що лишилося в мене, це спомини, згадую минуле й бачу, що милосердний Бог посилав мені випробування великі, аби побачити кріпость моєї віри, в останню мить показував путь істинну, а основне — посилав допомогу в добрих знаках, мудрих вчителях та вірних побратимах. Про них уже ніхто не розкаже, окрім мене.

Одні свідки понищені, інші отримали багаті уряди й за ними забули, вигнали з пам'яті, як чужу худобу з паші, образи тих людей і всі ті сумні та грізні події; все забулося, все поросло пирієм-травою, як поростає колись доглянута, а далі покинута нива. Але на покинуті ниви здебільшого знову приходять плугатарі... Я втішаюся в своїй скорботі думкою, що таки прийде хтось дознати істини, дознати, що вчинилося тоді, вже приїжджали троє паничів. Так, приїжджали не за тим, що треба, і все-таки, либонь, один з них ще вернеться, отже, чули вони про все те, мають якесь розуміння, хоч відають, що воно небезпечне.

Бережу в пам'яті всі імена: людей мужніх, зичливих вітчизні, Богу угодних і тих, хто хитався, й тих, хто тяжкими обставинами був змушений служити неправді, й тих, хто з лютою зловорожістю чинив крквду, Не молю для всіх прощення в Бога,— хоч і гріх це великий, а тільки для тих, хто служив правді й народові свому. Кінець усих тих валечних людей — це початок доконечної погибелі нашої вітчизни, той, хто посідає найбільше в моєму серці і мислях місце, знав це, бачив наперед своїм просвітленим розумом за вітчизну він молився, за неї пішов на той світ, хоч міг прожити в достатку, шані та спокої

Помер він, і закотилося сонце нашої вітчизни, й хто зна, чи ще зійде коли-небудь. А щоб зійшло, треба не загубите думки та поради тих, хто за неї боровся і поклав на її олтар своє життя, треба зберегти й висіяти ті зернята, що лишилися, може ж, вони зійдуть колись. В надії на те живу. Літа мої сивії, сил меншає й меншає, пригасає зір, тільки горять у пам'яті, неначе свічі, славні лиця, й бачу все те, неначе скоїлося воно вчора. Спочатку я йшов по краю того поля, далі доля штовхнула мене до середини, всі ті події переплелися з подіями мого життя, через них, через себе самого, яким був, яким усе бачив і брав у серце, вертаюся в ті далекі літа й проходжу в сувору браму, котру вчені люди називають гісторією.

Живу я на монастирській пасіці, доглядаю її, маю своїх десятеро вуликів, споглядаю Божу красу: пасіка в старому саду під лісом, при зеленій долині, частина вуликів — на бортях, на корячкуватих дубах та линах,— гуде бджола, щебечуть пташки — Божа благодать. Божа краса, яку бачу все гірше й гірше, але вловлюю душею. Ми жадаємо найдужче тоді, кажи втрачаємо, коли те, що любилося, минає, відлітає, і так всюди — в коханні радості, вітцівстві, спогляданні світу. За моїм куренем — старий кущ шипшини й низенький камінний хрест на запалій могилі. Мені невідомо, хто в тій могилі похований — дощі з'їли висічені на хресті ім'я та прізвище небіжчика, лишилися у верхньому кутику каменя тільки перехрещені стріла та шматок козацького ратища, отже, це — козацька могила. Вона мені як міта, як віха, як звик журби та тривоги. Щойно діткнусь до теплого каменю долонею, й прониже долоню голочками, й застрибають ті голочки по жилах, й щось засвітиться в пам'яті.

Здебільшого вже згадуване не раз, а іноді й нове, присипане порохом літ на самім денці, і я видобуваю його, обтрушую, обтираю, дивуюся й прилаштовую в той стрій, який шикую впродовж багатьох літ. Спомини давно стали моїм життям, а той далекий біль — справжній. Для мене справжнє все те, а не оце — спекота літнього дня, гудіння бджіл, скрекіт сороки в лісі та голоси, що іноді долітають з толоки. То ратаї порають чужу ниву. Тут я не потрібен нікому й ніхто мені не потрібен, і все оце пригускле, присохле, підневільне життя не потрібне ні цим людям, ні їхнім нащадкам, з нього нічого взяти для майбутнього, з нього не вичавити жодної краплі мудрості, окрім хіба тієї, що рабство — то є рабство, а та давня мудрість була здебільшого світлою, як струмені джерельної води, там була боротьба, але була звитяга, була Надія.

—...Бог не простить вам цього,— тільки й прошепотів я. На саму думку про суддю, райців мені помліло в душі. Та й не тим вона горіла, зазнала, як мені здавалося, втрати більшої, непоправної. 3 сінешніх дверей виглядали три русяві голівки — мої напіврідні сестри та братик, це задля них мачуха так тяжко порушувала людський та Божий закон; при тих наївних очах я не міг сказати інших слів. Моя душа враз обважніла, щось мовби дотлівало в ній, почував неймовірну втому й поволік ноги до воріт. І враз з сіней вибігла й кинулася до мене, вхопила рученятами за полу Катеринка — середульша з трьох, мала щось белькотіла, либонь вона не розуміла нічого з того, що відбувалося. Я ж чимось сподобався їй, чи запам'ятала мене з минулого року, коли дарував їй гостинця, і я розгубився. Я взагалі не знав, що воно таке діти і як з ними поводитися, й гостинців у мене не було, вони лишилися в обозі. І тепер для чогось длубався в кишені, й раптом з неї випав мідний ґудзик, я підняв ґудзик і дав дівчинці. Катеринка засміялася, а я прочинив ворота й швидко закрокував по вулиці.

Одначе нагла думка збила мене з кроку, зупинився, відтак вернувся в двір, пройшов повз оторопілу мачуху до хати й рішуче зняв з кілочка на покутній стіні стару темну бандуру. Це була ще дідова бандура, в свята, іноді і в неділю батько бувало грав на ній. Грав тільки жартівливі пісеньки, здебільшого випивши, але якось так, мовби глузував з самих пісеньок. Й мені те подобалося, а мамі чомусь ні, вона червоніла, щось таке казала, а сердитися не вміла. Я намагався запам'ятати стрій і лад батькових пісеньок і потім потай знімав бандуру, але в мене нічого не виходило. Просив батька повчити мене гри на бандурі, але він навіть не удостоював мене відповіддю. Та й рідко кого з сусідів чи родичів удостоював розмовою. Часто був похмурий, мовчазний, завжди чимось невдоволений, ще й вельми заздрісний. Йому здавалося, що його, нащадка славетного Сулими, обійшли урядами і маєткостями. Уряд генерального хорунжого справді не вельми значний, не те що уряд судді, писаря чи обозного. А те, що він нажив, пішло прахом ще при Мазепі. Але, як я тепер розумію, на щось більше мій батько і не заслуговував, був важкодумом і упертюхом.


Мій погляд упав на підвіконня, там лежали мій псалтир та ще якась книга, я взяв їх і разом з бандурою вклав до шкіряної торби, яка висіла в сінях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. В ту мить відчував себе безмежно спустошеним, аж безтілесним, і безтілесність та була не легкою, а безтілесністю каменя. Почувався одиноким і самотнім, як обгорілий дуб серед поля, як фігура-хрест при дорозі, що похилився на яр. Під тим хрестом поховані великі грішники, сотничиха та її коханець, мірошницький син Іван— сотник запопав їх неподалік від цього місця в дикому вишняку й порубав обох шаблею. Колись цей хрест викликав у нас, хлопчаків, лячну, гарячу цікавість, страх, тепер же лише нагадав мені про марність людського життя та навіяв ще більший смуток. Скрипіла на дорозі гарба, мукали корови, вертаючись з паші, череда обкурила мене пилюкою — світ жив і відлунював тисячами згуків, але ті згуки не зачіпали мене, обпливали, вилущуючи в ще більшу самотність. Я стояв беззбройний перед світом, розумів це, здушено хвилювався, не знав його законів, нічого не вмів, мене навчили тільки молитися, складати вірші та коритися Богові, й мене на мить охопив розпач. Навіть дві далекі подорожі мало що поміняли в мені. Стало шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по моїх щоках, а в голові низалися якісь рядки, і я шепотів їх пошерхлими губами:

Зашуміли бори, забриниш ріки,

Помер вітець-мати — сирота навіки,—

Померли сестри, померли брати,

І пішла сирітка по світу блукати

По світу блукати, мамуні шукати

Не знаю, звідки бралися ті слова. Звідай взялися бори та ріки, таких віршів ми в колегіумі не писали, ми там віршували про святих угодників, біблійних героїв, а тут була сирітка, яка пішла блукати в широкий світ.

Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечі міх і пішов світ заочі, поклавши більше ніколи не вертатися на старі шляхи. Як буде, так і буде, якось проживу, з своєю печаллю, з своєю бідою..., з своєю любов'ю. Вона єдина не зів'яне в мені й не забудеться ніколи.

Поминув хутірець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в листі, який ріс на могилах. Могилки старі й нові... Одна — зовсім свіжа, при самій дорозі. В тих могилках лежать всі — щасливі й нещасні... Ті, що їх кохали, і ті, що їх не кохали, ті, які обманювали, і ті, які жили чесно... Всіх урівняла смерть.

Ця думка не розрадила, а тіль-тіль заспокоїла мене.

 

Частина третя

Ой не пугай, пугаченьку

 

Важко ступити перший крок по дорозі. Молодість тим — і хороша, що навіть у найбільшому горі не знає довгих вагань і страхів, бо не знає справжніх обширів зла та підступу. Світ повен невідомості та ваб, і хоч я боявся їх і давно поклав їх уникати, й уникнути всього непевного, що трапиться в дорозі, пообіцяв собі ні в що не втручатися, ні до яких товариств, складок не вступати, в мені поза моєю волею кільчилися зерна того гірко-вабливого зела. Мені здавалося, що повільно вмираю, я нічого не хотів, але щось у мені само по собі притлумлено сподівалося спізнати нехай не принади світу, а їхню гірку отруту, й забутися в тому. Ми всі хочемо зачерпнути гріха й лишитися чистими, тільки одні зізнаються в тому й наставляють пригорщі, вимагають, допинаються, інші ж чекають, коли він сам візьме їх у свій полон. Тоді вони не винуваті!

Мені нічого було лишати на моїй батьківщині, переді мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене, дорога — вона не замкнена й символізує свободу, й, поки ми молоді, не боїмося її. Опріч усього, я сам не знав, що моє серце, згорьоване й сплакане, жадає лишень одного — волі. І навіть те, що в моїй кишені лежало всього чотири мідні шаги, а в торбині, окрім бандури, псалтиря та книги без палітурок якогось Антонія Алевенгока про тіло людське, писаної по-німецькому, не страхало мене, й ніщо не було мені потрібно.

Проте дуже швидко мені довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В дорозі їсти хочеться набагато дужче, ніж навіть у бурсі. Голод дужчий за всі твої думки, бажання і прагнення. Вже першого дня проїв два шаги, наступного — два останні. А ще наступного, опівдні, сидів на траві біля тину в шинковому дворі й жодна сила не могла змусити мене відвести погляд від макітри, яка стояла на столі під вишнею і з якої четверо козаків неквапливо їли лемішку з салом, запиваючи її пивом з глиняних кухлів. До пива був байдужий, а запах лемішки викликав болючі спазми в горлі. То заплющував очі, то знову відкривав їх, намагаючись не дивитися в бік мальованої макітри, але те було понад мої сили.

Козаки сиділи в кунтушах, порозстібавши верхні гаплики, пріли, лемішку кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною ложки пірнали в макітру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помітили мене і зауважили мій голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме такі здорові, дужі люди не помічають голодного кошеняти. Гомоніли про якихось волів, один з яких калина, тобто червонястим, дуже гарний, а карась, себто пір'їстий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних волів взагалі важко дістати, зкуксуватілася худоба, та, врешті, один з козаків — з ближчого до мене краю столу — повернув круглу, трохи приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорідний кавун на баштані, голову й лінькувато запитав:

— А хто ти будеш, парубче, що обтираєш пилюку попід чужим тином?

— Спудей,— відказав я, поштиво підводячись і здіймаючи шапку.— Миркач.

— Спудей,— здивовано вигнув вигорілу на сонці брову козак.— Чого ж сам? Спудеї в гурті ходять. І кунтуш на тобі козацький, хоч і обтріпаний.

Тоді ще по дорогах ходило безліч усілякого люду — ті ж спудеї-миркачі, мандрівні дяки, яких ще іноді називали дяками-пиворізама, ченці, котрі покинули монастир з якоїсь причини, але майже всі вони ходили в гурті. Стануть під вікном у багатого господаря, заспівають канта. Сам канта не заспіваєш. Я вирішив нікому не давати приводу для висновків про свої сумні справи й трохи затинаючись, сказав:

— Одбився од гурту. А кунтуш — батьків.

— Це — кепсько,— тягуче, знічев'я волік балачку козак.— Самому в дорозі погано. Всяке може трапитись. Розбійники найчастіше чатують на самотніх перехожих... Чи захворів... То вже кінець. А що ж ти, спудею, вмієш? Чим на хліб заробляєш? Які науки пройшов?

— Фару. Інфиму…—белькочу я.

— А чим-таки заробляєш на хліб?

Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозі тільки й думав про те, до чого мені вдатися і яким робом прохарчуватися. У шкіряному мішку, зав'язаному налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але не наважився видобути її. Мені здавалося встидним отако ні сіло ні впало веселити посеред дня грою на кобзі — на батьковій кобзі — незнайомих людей, та й не мав я на те права, “визвілка”, щоб заробляти кобзою гроші, те право міг дати тільки справжній кобзар. Побринькати може кожен, повеселити сусідів, а от грати за гроші...

— Трохи вмію співати. В хорі,— вибовкнув і зрозумів, що сказав дурницю,— Молитви знаю, читати вмію.— І враз мовби щось сяйнуло в моїй голові: “Алевенгок”. Псалтир, звичайно, вирішив не показувати.— Є в мене книга, дуже цікава. Можу продати.

— Книга? — здивувалися козаки.— Ану покажи. Я розв'язав торбину і дістав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках книгу й так і сяк, не могли знайти її початку — вона була без палітурок і писана не по-нашому.

— По-якому ж це воно писано? — запитав таранкуватий, з лисиною на всю голову козак і для чогось пошкрябав нігтем по книзі.

— По-німецьки,— пояснив я.

— Поглянь, і сюди німець сягнув. Про що ж він розказує в цій книзі?

Вже охмолостався, почав пояснювати жваво і, як мені здавалося, зрозуміло:

— Книга сія про тіло людське, про його обсервації через мікроскоп...— і затнувся на цьому слові. Сам тільки двічі бачив мікроскоп у старшого лікаря академічного і раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нічого не зрозуміють, і намагався пояснити їм якомога краще.— Є така коробочка з скельцями, які збільшують. Ті скельця збільшують все в тисячу разів. Береш, скажімо, з голови волосину, кладеш на нижнє скельце, а бачиш голоблю...

— Го-го-го,— зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповідь за витівки штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосіб заробляє на хліб цех миркач.

Я захвилювався.

— Справді волосина здається завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, істот тобто, кругленьких і довгеньких, безмірно малої фігури. Капнеш оцту — вони всі одразу вмирають.

Козак, перестали сміятися, перезиралися.

— Ану прочитай… просто з книги,— сказав довгошиїй козак, вочевидь не вірячи, що таке може бути написано.

Я прочитав одне речення по-німецькому й одразу його переклав: “Тіло людське суть лузгою покрите, і лузга захищає його”. Бачив розгубленість на обличчі козаків і поспішив їй пояснити:

— Тут оповідається все про тіло, яке воно, з чого, і які його факціи А знаючи це, легше лікувати людину. Кожна частина тіла потребує своїх ліків.

— Покрите лузгою,— мовив, мовби про себе, лисий козак і помацав шкіру на руці.

— Лусочки ті такі маленькі, що їх простим оком не видно,— розтлумачував я.— їх видно тільки під мікроскопом.

— Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охріме, як у карася,— кинув третій козак, і всі вони засміялися. Засміялася й шинкарка, яка стояла в дверях шинку. Я розумів, що не треба було показувати цю книгу та читати з неї, одначе було пізно.

— Мда-а, мудраційна книга,— сказав довгошиїй козак.— Не нашого, знать, розуму. А що, коли б оце лемішки під цю саму мізорскопу кинути, га, хлопці? Може, і в ній тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся на твій товар.

Козаки реготілися, аж луна йшла понад річкою. Хихотіла й шинкарка.

— Шкода, що її, лемішки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею кваші, може, в ній тих тварюк менше, повтопли.

Хтодорка чомусь не поспішала, й козак мовив з притиском:

— Дай, не шкодуй, я заплачу.

Хтодорка винесла кухоль кваші й скибку хліба.

Я жадібно з'їв хліб і випив квашу.

— Насип йому, Хтодорко, кваші ще,— знову вимогливо мовив козак, і шинкарка, хвилину пом'явшись, пішла та винесла ще один кухоль кваші. Тепер мені кваша не засмакувала, була якась гірко-кисла.

Подякував козакам, подякував шинкарці, поклав книжку в торбу й пішов.

У дорозі в мене розболівся живіт, напала бігачка, а далі почало вивертати шлунок. Різало немилосердно, неначе там полосували гострою бритвою. Я зрозумів, що козаки позбиткувалися наді мною: кваша була прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотіла мені її давати — немає небезпечнішої їжі, як несвіжа кваша,— козаки знали, що кваша зіпсована й наказали нагодувати мене нею. За віщо вони наді мною позбиткувалися, думав я? За мою невдатну вченість, беззахисність? І яка то втіха, що людина буде мучитися, страждати... Адже це гріх від Бога. Вони не почувають гріха і докорів совісті? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих страждань їм байдуже... Мене вразило, що в світі існує таке нічим невиправдане зло, така несправедливість, яка робила сам світ мовби надщербленим. Виходить, люди не такі, як я про них думаю? Світ не такий? Наді мною потішалися бурсаки, спудеї, але то були дитячі кабеші, часом злі, одначе там не було осмисленої гріховної зумисності, там були гра, буяння сил, молода дурість, яким при бажанні і вмінні можна протиставати те саме, наді мною позбиткувалася мачуха, але її кривда хоч була поясненна, а цієї кривди я не міг зрозуміти.

За кілька годин хвороба стермосувала і витіпала мене до краю. Я лежав під кущиком глоду при дорозі й стогнав, і по тому стогону мене знайшли вівчарі. Їх було троє — отагас і двоє пастухів, отагасові років п'ятдесят, двоє підпасичів молодші. Всі троє в просмолених полотняних сорочках, у постолах, за собою волокли довгі канчуки. 3 ними було четверо курт — короткохвостих кудлатих собак темної масті. Пастухи привели мене до ярка, до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тоді скип'ятили в казанку води й запарили якогось зеленого зілля та дали напитися ще раз. По недовгому часові біль у животі стих, я лежав умиротворений, геть знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як висловити їм свою вдячність, та більше вони не звертали на мене жодної уваги, сиділи довкола багаття, варили куліш, мовчали. Вже як зварився куліш, перемовилися про якийсь “шльонський штиб”, та про царський указ, з того я нічого не зрозумів, вже пізніше довідався, що цар Петро, поїздивши по заграницях, вирішив усе життя у своїй державі перевести на іноземний лад, отож наказав усі вівці в державі винищити та завести шльонські. Де їх брати, за які гроші купувати, в указі не писалося, просто там розповідалося, які хороші шльонські вівці та погані наші й дурні наші вівчарі, бо не розводять шльонських овечок. За те, що не дотримувалися шльонського штибу, потім влетіло багатьом українським старшинам, особливо наказному гетьману Полуботку, а отари просто винищували. Отож вівчарі й бідкалися.


Цей клопіт мене не обходив, та й, як я вже сказав, майже нічого не зрозумів з перемови вівчарів, думав про те, який незбагненний цей світ, який хисткий і непевний. Двічі за один день в одному й тому краї я побував на двох кінцях кладки, першого разу незнайомі мені люди нізащо тяжко позбиткувалися наді мною, а другого такі ж незнайомі люди, так само не сподіваючись з мене ніякого хосену, підібрали при дорозі, полікували, нагодували гарячою кулешею і вклали спати, накривши вільчурою — вовчою шкурою. Шкура тхнула неприємно, одначе я терпів, бо звідки було .цим людям знати що я такий гидливий, що виріс у великому місті й ніколи не доторкався до вовчої шерсті. Я взагалі тоді мало що знав, не знав, що людині ніколи не буває добре — хіба що на короткий час,— що їй судилося весь вік блукати поміж двох берегів і на жодному не знаходити собі остаточного місця. Якщо вона самотня, якщо в неї нікого немає, вона шкодує на свою самотність, на те, що ні з ким перемовитися словом, що ніхто їй не поспівчуває, а їй самій немає ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сім'єю і їй потрібно годувати дітей, і їхні, а також інших членів сім'ї — дружини, старих батьків, турботи та хвороби покладені на її плечі, вона в глибині душі, а то й уголос, скаржиться на долю, проклинає світ і годину, в яку народилася. Якщо дівчина мала вибір і віддалася за багатого, вона не цінуватиме те багатство й своє заможне життя, зітхатиме увесь вік по втраченому коханню; якщо ж вийшла заміж по любові, любов по короткому часові причахне, а злидні ввіп'ються в печінки, й вона зненавидить злидні, а відтак і своє кохання та того, кого кохала. І якщо навіть одружиться з багатим і по любові, то й те і друге теж незабаром стане буднями, і захочеться їй ще чогось, незнаного і небаченого. І може вона в якусь мить зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.

Звісно, всього того тоді ще не знав, лежав під вовчою шкурою, мені було затишно, тепло, і думки мої були химерні, зіткані з якихось дивовижних ниток, зіткані в перевесельце одним ім'ям — Уляся. Всі ці дні я скрізь бачив її. Пройде попереду жінка, пролетить птах, зашумить дерево, й перша думка — Уляся. Ні птах, ні дерево ае мали ніякого стосунку до Улясі, але чомусь викликали думку тільки про неї, нею я бачив і чув світ, нею жив — вона жила в мені безтілесне, радістю і болем, й бачив я її безтілесною, і чекав, що світ подасть про неї якийсь знак. Намагався уявити її такою, як бачив у садку, саме такою, в тому одязі, з квітами, вплетеними в коси, а бачив якусь хмарку, чимось схожу на неї. І та хмарка весь час кудись пливла. Мене мучило, що не бачу її ясно, отже, або не любив, або вже забув її образ, і я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала її обличчям, і я подумав: чому її обличчя жовте, й пригадав, що тоді стояла вона під кущем акації... У що була вдягнена, що казала — забув, пам'ятав тільки цвіт акації.

Відтручав від себе думки про Улясиие одруження, як це не диво, не ревнував її. Знав, що Толстой не зможе взяти її душі, й це було хоч якоюсь втіхою. Ясно чув увесь цей час слова Анастасії Марківни, що Юліана не просто дівчина, а гетьманівна, і то не в її волі віддатися за кого захоче. Доля України важливіша за власну… Високі слова, непомірна жертва... Любив за це її ще дужче.

Я почував безмірну втому, мені здавалося, почуваю свою душу, як зморщену торбинку з сухарями, і тільки зовсім усамітнившись, зібгавшись у грудочку, міг спочити.

Я дрімав, коли в провільглій пітьмі ночі загавкали пси, й пастухи, котрі вже теж лежали, попідводилися.

— На вовка,— сказав один.

— Ні, на людину,— мовив отагас.

Собаки завалували дужче, вони аж хрипіли з люті, гавкіт наближався, і незабаром з пітьми випірнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловік, широко ступаючи, підійшов до пригаслого багаття, Був високий, плечистий, в руці біліла велика, обкорована палиця, якою й тримав на відстані псів, Я дивився на чоловіка з повагою, майже з острахом, як це він не боявся таких великих, таких лютих псів, не боявся ночі, сміливо йшов до чужого багаття А він віддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечір і сів до вогню. Поворушив палицею жар, попідсовував кілька недопалків, і вони спалахнули, освітивши його обличчя. Воно було широке, пласке, побите ряботинням, з великим носом і важкою нижньою щелепою, спокійне й таємниче. Прибулець і далі нічого не казав: хто він і куди йде, чого його застала в дорозі ніч (а вівчарі в свою чергу нічого не запитували), він вийняв кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив її тютюном і припалив від жарини, тримаючи її просто у великих, товщих на кінцях пучках. Викуривши люльку й не зронивши і далі жодного слова, подлубався в торбині, яку приніс на одному, лівому, зачепивши за нього обидві лямки, плечі, нічого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю, поляпав по ній широкою, як праник, доловею, мабуть готуючись покластися спати.

— Там, під кущем, у казанку є трохи кулеші,— сказав отагас.

Чоловік мовчки підвівся, узяв казанок, дістав з халяви чобота ложку й неквапливо запрацював нею, Вишкрібваи кулешу, відсунув ногою казанок, заховав до халяви ложку й ліг спиною до вогню. Одна курта підійшла до нього, понюхала чобота, далі обличчя, він погладив її, й курта лягла поруч нього. Люта, як гаспид, недовірлива курта, що й на своїх господарів шкірила зуб, лягла біля незнайомої їй людини.

Я заснув, а коли пробудився, незнайомця біля вогню не було. Ще тільки світало, пастухи спали, понакривавшись — двоє киреями, а один, я, і я, вовчою шкурою. На вовчій шерсті виблискувала роса. Я сидів і думав про того, хто прийшов і пішов від нашого багаття, навіть не назвавшись по імені. Думав про нього з повагою, острахом і заздрістю, заздрив його відвазі, впевненості, незалежності.

Стати б таким самому!... Тоді б і отим козакам дав відкоша, та що там: вони й самі не одважилися б на кривду,— тільки так і можна прожити в цьому світі. В мені аж щось рвонулося вслід за незнайомим чоловіком,— попроситись до нього в товариші, молодші товариші, так б, мовити, підпомічники, “підсусідки”, але, його вже не наздогнати, не знайти, та й хіба він захотів би взяти собі в товариші отакого невдатного парубка!

Я прожив з вівчарями два дні, поки трохи не окріп — на кулеші та бринзі, допомагав їм чим міг: збирав хмиз у соснячку, мив казанки, моя поміч була мала й не вельми потрібна вівчарям, я це розумів, одначе все ще боявся вирушати в подальшу путь і напитував роботи в сусідньому селі. Напитував без надії й, на подив, знайшов її. Багатий господар — у нього хата на дві половини, й на хаті, на димарі, дерев'яний півень — Окрім Легкий запропонував мені стерегти леваду в кінці села.

* * *

Левада лежала в напрочуд гарному місці, над ставом, став обмежовував леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою росли молоді верби, з двох інших сторін — од дороги та пастівника — вона була відгороджена новенькою огорожею в дві тичини. На леваді росла отава, густа, яро-зелена, в отаві голубіли та жовтіли квіти, з яких я знав лише одні — підморельник, вони пахли медяно, п'янко, їх запах поглинав усі інші, вони мені пахли навіть уві сні. Робота моя була дуже легка, я навіть не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.

Спорудив собі такий-сякий курінь з гілок і або дрімав у ньому, або сидів над ставком, дивився, як сплескує риба, як пробігає від куща до куща ситнягу по лататті дика курочка — біжить, і жоден листочок під нею не здригне, неначе там зовсім немає ніякого тіла, а тільки пір'я,— як вітер жене по плесу рано зжовклий вербовий листочок. Благословенний край, благословенна левада, хоч і не благословенне життя. Я думав про те, що жити потрібно не віддаючись на волю великих пристрастей, жити без ненависті й без хворобливої любові, споглядати світ і брати собі в душу, ні в що не втручаючись і ні з ким не змагаючись, змагаються люди захланні, втручаються в чужі сфери словолюбці і владолюбці, а мені тепер потрібно дуже мало. Миска юшки, окраєць хліба, ківшик джерельної води. Поживу... Як схимник. Живуть же печерники, знають одну любов — до Бога. Я теж вже знатиму тільки таку любов. Поспішати мені більше нікуди, світові я нічим не зобов'язаний, вільний від нього, і насамперед від людей, від їхньої жадоби, захланності, лютості, нав'язливої нещирої доброти. Справжньої доброти мені вже не спізнати ніколи... Шляхи ж відкриті всі, ніхто мене не має права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу, і в той же час кожен може позбиткуватися.

Людське життя, на мою думку, є річ найдешевша в світа, часом за нього немає нічого дешевшого, його можуть відібрати за кілька мідних монет, і буває воно нікому не потрібним, остогидлим... Але в окремих випадках його вартість необмірна. Все це мене обходить і не обходить, я хочу, нехай і не здобувшись на щось значне, жити в злагоді з власною совістю і з Богом.

І немов у покару за щось тієї ночі мені наснилася Уляся. Наснилася жаско, плотськи — боса, в самій сорочці, і я зривав з неї сорочку, й цілував її в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав володіти нею, був неначе лютий звір. Це сталося в якійсь комірчині, чи не в тій, де лежав хворий... Я таки зломив її в стані й повалив на брудне, із зібганими ряднами ліжко...

Пробудився в поту й підхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким себе не знав. Сором пропікав мене наскрізь, і водночас мені було мерзотно гарно, мерзотно приємно, й солодкий, ламкий щем розтікався по мені. Я збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тіло, не тільки Улясине, а будь-яке гарне жіноче тіло, виходило, був здатен на невшетність, на ґвалт!

Уклавшись знову, довго не міг заспокоїтись, і згадувався той сон багато разів, я омивав душу молитвою... і не міг омити до кінця. В спомині лишалось щось від тієї жаскості й мерзотної приємності. А коли приплющив повіки, чомусь мені привидівся Полуботок: великий-великий, як гора, мовчазний, суворий, іде степом і погрожує мені: “Шануйся! Шануйся!” Чи ж я не шанувався?

Виспавшись удень, я до півночі сидів на вербовім пеньку на леваді, дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало велике ясне кружало місяця. Погавкували в селі собаки, однотонно, не вгаваючи, пищала на старій ялині сова: пі-пі-пі,— але ті звуки ще дужче підкреслювали тишу. Ночі стояли ясні, величаві. По тому, як місяць піднімався над вербами на дві чи три козацькі шапки, на став випливав човником рибалка. Він чомусь рибалив уночі, мабуть, о цій порі краще ловилася риба. На воді біліла сорочка й погойдувалася тінь від човника. Рибалка іноді кидав сіті в ставку, але частіше правував до ледь помітної у верболозових хащах протоки й випливав на річку. Повертався він по сходу сонця. Загрібав веслом дужо, неквапливо, був спокійний, зосереджений і, як чомусь мені здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його сорочка — біла-пребіла, жодного разу я їж бачив її помятою або брудною. Як він вправлявся при такій роботі триматися так охайно, не знаю. Одного разу знявся вітер, хвиля по ставу пішла крута, човника піднімало й кидало вділ, а рибалка загрібав так само спокійно, впевнено, неквапливо. Мені він здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотілося бути схожим на нього. Бачив себе в човнику в білій сорочці й гріб до зеленого бережку, і йшов до невеличкої білої хати у мальвах та ружах, де на мене чекала... чекала Уляся у такій же білій, тільки квітчастій, сорочці й усміхалася мені. Я проганяв ту думку й тоді бачив себе козаком з шаблею на баскому коні, мчав по полю попереду козачої лави, й трикутний прапорець майорів над моєю головою, а мій нині щасливий суперник, якого ніколи, не бачив, утікав з поля бою, мчав далі й далі, мимо свого дому, до далекої Москви. Одначе частіше видівся сам собі в тиші довгої високої зали, заставленої дубовими шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав такий самий книжник у скуфії, і ми бесідували про безсмертя душі та про переселення в вічність.

Так я відпочивав шість днів, на відміну від Господа, який шість днів творив, а на сьомий відпочивав. Мене ж удосвіта сьомого дня розбудив якийсь галас. Виліз з курінця, протер заспані очі й побачив, що на леваду валом валить скотина, а огорожа в двох місцях проламана й розкидана, якісь люди бігають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують насаджені молоді вербички. Зголоднілі за ніч корови жадібно хапали траву, дядьки та тітки заганяли їх у глибінь левади. Оминаючи череду зліва, я наблизився до дядьків та тіток і запитав, навіщо вони висмикують вербички.

Босий, у закасаних до колін полотняних штанях дядько ступив до мене, і я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злістю, а руки стиснуті в кулаки.

— Ти ба, вів ще запитує...

— Мені велено…

У цю мить з-під руки дядька випірнула гостролиця молодичка в білому очіпку й засукала маленькими червоними кулачками перед моїм обличчям.

— Лакиза, посіпака…

— По гамалику його,— хтось за моєю спиною.

Щось цьохнуло в мене біля вуха, і я відчув пекучий біль на правому плечі Хотів обернутися, але розлючена молодиця тицьнула кулачки мені в обличчя, влучивши одним у ліве око. Далі удари посипалися на мене з усіх боків. Я не захищався, тільки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не вдарив мене по ногах, і я впав на землю. Мене били й далі — паліччям, ногами, хтось навіть протягнув кілька кроків по траві й покинув!

Я ще довго лежав у столоченій траві, а коли підвівся, то побачив, що огорожу в левада поламано й з другого боку і якісь вершники виганяють туди худобу, шмагають й довгими барбарами й шмагають тіток та дядьків, які розбігаються попід вербами. Далі галас чинився на дорозі до села, худоба ж розбіглася по городах. Я побрів до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку на бік, в голові гуло, й боліло все тіло.

Десь аж в обід придибав до села. Окрім Легкий не пустив мене в двір, замахнувся, щоб ударити, але тільки тусонув у плече, і я заточився та похилявся на тин. Допитався про все за селом у пастухів. Левада, яку я стеріг, була раніше громадським пастівником, Охрім Легким захопив її самочинно, загородив під сінокіс. Люди якийсь час терпіли, а цього ранку, коли гнали повз леваду на поле товар, розвар'ювалися, розпалилися й поваляли жердини, а худобу спрямували в траву. На той час в одного Охрімового сина зібралися толочани. Охрім посадовив на коней синів, толочан, а також своїх підсусідків, і вони вигнали череду. Зараз справу розбирають отаман і війт.


Мене те вже не обходило. Одначе мені боліло не тільки тіло, а й душа: за віщо меж побито? Адже я не заподіяв нікому ніякої кривди, нічого не знав і стеріг леваду за їжу та чотири шаги, які пообіцяв мені Легкий, мене ж покривдили і люди, й господар. Я ні в що не втручався, зовсім не знав їхніх порядків; свої негаразди, свою злість вони склали на мене, навіть не запитавши, що про все те думаю. А що, справді, я думаю про все те? Лише одне: світ надто недосконалий і в ньому дуже багато жорстокостей. Я хочу жити тихо, нікого не чіпаю, але мене постійно чіпають, та ще й як. Я не винуватий перед цими людьми А може, й вони не винуваті? Їх покривдили теж. Вони такі ж нещасні, як і я. Можливо, ще нещасніші, бо не відають, що творять. Людина ніколи не знає, що вона робить, їй здається, що знає й що робить вона добро, принаймні, добро собі, а вона й собі сотворяє зло.

З усього цього я зробив висновок: се мені наука надалі. Про все вкладатиму свою думку, а всілякі трастя обійду десятою дорогою.

Я був понищений і розбитий, все мовби одмінилося в мені, щось умирало, й щось народжувалося: незнане, терпке, димчате, народжувалося в порожнечі, схожій на ту, яка була перед сотворенням світу. Я дивувався цій порожнечі й тому терпкому, незвіданому, й щось мені підказувало, що я не тільки втікаю від кривди, від горя (хоч раз по раз наражаюся на них), від самого себе, а й шукаю себе. Либонь, таки в кривді, в горі, але шукаю. І або знайду, або загину зовсім, втрачу власну душу. Бачить Бог, не я став на цю путь, мене штовхнули на неї.

А ще мені було страшенно шкода бандури, яку розлютовані господарі потовкли на тріски, здавалося, в мені ніби щось обірвалося, ніби мене відтрутили, відрізали від чогось дорогого. Так і не заграв на тій бандурі жодного разу, не видобув жодного звуку, трохи боявся її, мені здавалося, що тільки задзвенять струни, й постане все те: недільний день, тато з мамою на лаві в саду, мама, як завше, сумна, а тато, суворий і понурий, перебирає струни бандури...

Надвечір додибав до Борзни. Переночував у монастирському саду серед прочан, а вранці пішов на ярмарковий майдан в надії розжитися на якийсь сніданок. На площі гамірно, поприїжджали навколишні селяни, поважні дядьки, які на огірки кажуть “гурки”, а на рядно “радно”, й зупинилася там чумацька валка з Дону з в'яленим чабаком, і повідкривали міщани свої ятки, винесли перекупки кошики. Ковбаси звичайні, ковбаски грецькі — пласкі, шинка, гречані млинці в салі... Запахи гемонські!

Проте задарма ніхто не дасть і крихти, жебрати я не навчився й досі, А шинки, пивні комори, харчівні поодчиняли двері, заковтують приїжджий люд, шинкарі, шинкарки, підпомічні наймити зазивають перехожих на всі голоси, вимахують білими рушниками, припрохують всілякими приповідками. Мерщій утікати звідси, поки не запаморочилось у голові, поки не впав біля якоїсь ятки.

І враз м’який, голодний погляд зіштовхнувся з чиїмось твердим, як лезо ножа. Я дивився й не вірив собі, а повіривши, не знав, що сказати, як повестися. Так, це був він, той, що прийшов з нічної теміні до вівчарського вогнища й пішов, навіть не назвавши свого імені. Тоді я заздрив йому, поривався за ним, тепер мені чомусь відібрало мову. Чоловік сидів просто на землі під яткою й перевзувався. Він глипнув на мене один раз і мовби прип'яв мене до себе, хоч далі й не дивився в мій бік, а акуратно, як лялечку, вкутав онучею ногу, вправив її у великий, рудуватий чобіт, підвівся, притупнув, притупнув ще раз і звів на мене великі, схожі на небезпечні, що всмоктують у себе все живе, плеса, очі.

— Ти спав біля вогнища. Як тебе звати і хто ти такий?

Я відповів.

Чоловік дивився вбік і щось розмірковував, мабуть, він думав: зв'язуватися зі мною чи ні.

— Мене звати Пилип Миля. Я хочу їсти і пити. Що в тебе є, щоб заставити або продати?

Підкоряючись голосу Пилипа Милі, я розв'язав торбу й показав псалтир та книгу Алевенгока. Псалтир він потримав у руці і поклав назад у торбу, кинувши: “Не годиться”. І запитав про Алевенгока. Я розтовкмачив, що то за книга, й боячись нової лихої пригоди, розповів, як продавав книгу біля корчми.

Миля не сміявся з моєї пригоди, він тільки хмикнув:

— Дурне продавало й дурне купувало. Ходімо. Повів мене до чи не найбагатшого шинку, який стояв при битій дорозі. На лавах — сукняні налавочники, на стіні картина “Блудний син”. В цю мить я позаздрив блудному синові: він свої митарства вже відбув, його вітають вітець і ненька, вітець замовив на його честь розкішний обід, наказав зарізати гладке теля... А моя путь — вся попереду, й ось зараз матимемо нову лиху пригоду. В кутку біля вікна витинали троїсті музики, либонь, найняті шинкарем на весь день. Миля владно махнув рукою музикам, і вони вмовкли, підійшов до обіп'ятого по стані білим мішком тлустого шинкаря, єврея.

— Тобі пощастило, шинкарю,— мовив,— ось маю найновішу німецьку книгу, по якій можна лікувати всі хвороби. Оддаю майже задурно — битий таляр.

— Варуй Боже, немає такої ціни, яка б то книга не була,— сказав шинкар.— Бесіди “Златоуст” я вчора прийняв за півдуката.

— “Златоустом” тіла не вилікуєш,— відрізав Миля.— А цією книгою — го-го.

Шинкар розкрив книгу навмання, пожував великими губами, прочитав: “Тоді беруть угорського вина, кип'ятять, додають туди меду, оцту, борсучого сала й п'ють на ніч. Кольки в грудях проходять”. Читав він повільно, єврейська і німецька мови схожі між собою, і витлумачив написане правильно. Нам з Милею вельми пощастило, що шинкарів погляд упав саме на те місце, в книзі розповідалося про будову тіла й дуже мало про хвороби та про їх лікування.

— Півдуката, може, й дав би,— промовив шинкар.

— Срібний таляр.

— Півталяра, простого.

Врешті-решт зійшлися на сорока копійках — на двадцять копійок менше від таляра.

У моїх очах нині то були гроші немалі.

Одначе гроші недовго подзвонювали в кишені Пилипа Милі. Він замовив кров'яної ковбаси, галушок із салом і, звичайно ж, горілки та пива. Я вперше за останні дні смачно і вволю поїв. Пилип Миля почав гуляти — кілька разів замовляв музики, і танцював сам під ті музики, й пив, і співав на якійсь незрозумілій мові, й зачіпав чоловіків та жінок, які заникували до шинку, пригощав якогось знайомого. Присмолився до однієї молодиці, й двоє козаків уже ставали в її захист до бійки, я ж почав просити. Милю, й він відчепився. На подив, п'яний Миля мене слухався в усьому, от тільки не бажав зупинитися в пиятиці. Він величав мене по імені та по батькові — Мартином Кириловичем (так я йому назвався — Мартином Рибкою, Рибка — прізвище моєї матінки, я не хотів, щоб мене розпитувала “чи не з тих я Сулимів”, жадав уникнути людської цікавості, людських клинів і навіть співчуття), а також “паном канцеляристом” та паном семінаристом, хоч я не був ні тим, ні тим, і похвалявся перед шинковими гостями моєю вченістю, про яку не знав анічогісінько, хіба тільки те, що в моїй торб виявилося дві книги: псалтир та Алевенгок. Коли він знову почав співати на незрозумілій мені мові, я запитав мого, яка це пісня, по-якому він співав, Миля струснув великою кудлатою головою, спочатку ніби аж здивувався, що співає по-чужинськи, а тоді зронив на руки голову й довго сидів так, мені здалося, що Миля плаче. Але він не плакав, а тільки важко зітхнув і сказав:

— Я й сам уже не знаю, по-якому співаю. І хто я такий — Ахмед, Філіп чи Пилип. Усе перемішалося в моїй голові. Оці пісні — вся плата, яку маю за службу цареві та за полон турецький. Воював я під Азовом, першим на стіну виліз, і потрапив до турецького полону, я п'ять років катряжив на турецькій галері, з якої втік у порту Амстердам. Але куди мав податися: без одежі, без грошей? Найнявся в матроси на військове судно, ходив пушкарем в обороні суден торгових, двічі тонув, був на вгині зі шведами, далі втрапив на судно французьке, торгове, ходили аж до Африки. Як заробив трохи грошей — пішов додому. Через Францію і Німеччину, через Польщу, стратив усе й таки добився. А тут…— Пилип махнув рукою: — А тут вже нікого. Чума забрала увесь мій рід. Лишилася одна-єдина сестра-сестричка... Улитою її звати. Вона десь у монастирі.

— У якому монастирі? — запитав я.

— Якби ж то я знав... Оце ходжу шукаю. Кілька літ тому якісь прочани заходили в моє село й сказали, що вона в монастирі. При імені своєму старому… А в якому?.. Нікому до того не було діла, ніхто не запитав. Я вже обійшов пів-України...— Миля набив люльку.— Вона була зовсім мала, як я на війну пішов. А все через вітця мого...

— У чому ж вітець винуватий? — знову запитав я, й подумав про свого вітця, пригадав його смерть, і мені стало моторошно.

— Не те щоб винуватий...— Миля затягнувся. Було видно, що спомини наплинули на нього навальне й він не знає, з чого розпочати.— Мій дід випав з козаків за гетьмана Брюжовецького, той на догоду цареві та за царські милості наполовину скоротив козацький реєстр, тож батько поклав будь-що вернутися в козаки. Заплатив полковому писарю, і той вписав його в козацький компут. Дід мій був сумирний і тихий, а батько гарячий, ворохобний, честолюбний. Останнє важило немало. Бо ж у той лихий час чимало козаків, особливо старих і недужих, переписалося в підпомічники — цар навіть написав спеціального указа проти того. Лихим стало козаче життя, війни та війни, чужі їх на війну женуть і свої примусом ведуть... Виборному козакові доводилося утримувати військовий справунок, і якщо він не на війні, то в прикордонній службі, на лініях усіляких, у тривозі постійній. Ниви позаростали, розор настав козакові. Одначе батько не зважив на те. І коштувало це... Ой, скільки коштувало. Бо як почали перевіряти компутні списки, довелося класти в шапку, і полковнику, і сотнику, й усім приїжджим писарям, котрі в ті списки заглядали. Трохи не старцями пустили нас... Оддав батько половину поля в заставщину. І однак…— Миля усміхнувся.— Не горював, а радів. Козаком лишився. Веселий він був, все виспівував... За чепігами, за ціпом, на коневі... Веселий і задерикуватий. Боялися його в селі, було як вип'є, то до всіх чіпляється. А гоноровитий — страх. Все хотів возвеличитись перед односельчанами. З того ранкору оддав мене і в школу. Привів якось на греблю за Хавин став і вказує рукою на криту гонгом хату абшидованого полкового писаря, багатія Загайного: “Учися, сину, й матимеш такий дім, такі воли, такий сад”. А як від'їжджав на війну, сказав інакше: “Учися добре сину, й пізнаєш, що таке наука, що таке вчений чоловік і яка з того користь. Бо й віра свята не може стояти без науки. Ось вернуся, оддам тебе вчитись до Києва”.

Але вчився я тільки три зими. В першу зиму, в заметілі, батько носив мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже йому хотілося, аби я став писарем або канцеляристом... Одначе батько з тої клятої війни турецької не вернувся. Цар вискочив з неї без шапки й штанів, а батька накрила сира земля.— Миля вибив з люльки попіл об закаблук, підвівся.— А з ним загинув і останній лад у нашому господарстві. І наука моя скінчилася. А те, що вписався в козаки… окошилося на мені ж. Бо як виріс, то й мене забрали на війну. А що було далі, я вже тобі розказав. Писав цареві, щоб заплатив за службу та полон — по всіх інших країнах за те платять,— і на всі картки мені відмовлено, а останній раз пригрозили секвестром. Краще б я в голландця чи навіть у турка лишився.

— В чужій вірі! — жахнувся я.

— Ет… що там...— Миля відвернувся,— Віра в тобі... Якщо вона є.

Ту ніч я гаряче молився Богу, щоб простив йому цей тяжкий гріх і інші гріхи, бо постеріг я й те, що він не вірить у святі чуда й навіть... у безсмертя душі.

— Куди ж... ішов ти, де твоя вітцівщина? — запитав я.

— У цих краях,— повів рукою Миля, але де саме його батьківське дворище, чомусь не сказав.— Сестру шукаю…Може, знайду...

Я розчулився, трохи не заплакав і сказав, що буду йому братом, допоможу шукати сестру і, коли знайдемо її, стану їй братом.

— Я брат безмаєтний, а ти — голий,— сумно і якось мляво мовив Миля.— Куди ми її візьмемо...

Я почав його переконувати, що ми працюватимемо й застаткуємо…

Миля усміхався. Мені здалося, що він не вірить, що знайде сестру й не вельми клопочеться тим. А я навпаки — загорівся, запалився, мені вельми хотілося допомогти товаришеві, й далі ми заходили до всіх жіночих монастирів, які траплялися по дорозі.

Ми переночували на рундуці в шинку. Після того, як Миля похмелився, у вас не лишилося й шага. Миля ще трохи посидів під шинком, а далі вмився з криниці й сказав:

— Ходімо до Ніжина. Там базар великий, крамниць багато...

Я здригнувся. Не випадало мені туди йти, хоча й тягнуло непереможно. Я не знав, чи вже там Толстой, чи вже вийшла за нього Уляна. Побачити б її на мить...

Ні, цур, обійду Ніжин десятою дорогою. Побачу, роз'ятрю серце. Та й як явлюся Улясі на очі отакий обірваний, захланний? За недовгий час я зчорнів, схуд, якось у корчмі заглянув у вмазане в стіну люстерко й не впізнав себе. І я збрехав Милі, що був у Ніжині недавнечко. Миля також вже побував там, обійшов усі монастирі, йому взагалі було байдуже, куди йти, аби тільки йти. Його мандрівна душа жадала дороги, волі, нових пригод, без того, либонь, вже не зміг би й прожити. А Улита — то більше приключка і притлумлена біль у серці. В кожної людини має манячити щось попереду, велике чи маленьке, інакше їй дуже важко жити.

Саме отак важко й безнадійно на той час жилося мені. Попереду — порожнеча, безкінечна вервечка сірих днів. І хоч для мене також не мало значення, куди йти, дорогу вибирав я. Ми вдарились на Плоске, Мрин, Козари — в обхід Ніжина. Мені вже не хотілося розлучатися з Милею, хоч трохи й розчарувався в ньому за оті проциндрені сорок копійок, щось таки вабило в ньому.

 

* * *


Ми йшли до обіду, дорога була гарна, поміж верболозів, поміж боліт, сосняків та хвойників, траплялися й ліси великі, дрімучі, в одному такому лісі ми перепочили та підхарчувалися малиною. Її тут було гибіль, малинові хащі, густі, поплутані, тягнулися в глибінь лісу, здавалося, то зелена колюча ріка, окроплена червоним, плине під високим верховіттям. В передобідню пору дорога повела нас поміж широких піль, де, обкурені рудим пилком, доспівали жита — покляклі, безшелесні, рідкі; великі золотисті кузьки гнули донизу, до сухої землі колосся. На горбі біліли постаті — там жали ячмінь, котрий доспіває першим. Дід і троє жінок, одна з них, либонь, господиня, дві інші — челядниці. Нива велика, вони тільки розпочали її жати.

Мені на подив. Миля, оддавши короткого добридня, взяв ввіткнутий носком у землю серп і почав жати. Ніхто його не проганяв і не казав нічого, а він жав і жав, загрібаючи широкою долонею коротке, тлусте, міцне стебло — останні весняні дощі ще встигли. підправити ячмені. Тільки раз розігнувшись, усміхнувся широкою усмішкою й кинув вдоволено:

— Бач, не розучився.

Челядниці попідводилися, зайняли постаті за Пилипом. Дід розкидав перевесла, господиня в'язала снопи.

— А ти чого стоїш,— гукнув до мене Миля.— Складай у полукіпки снопи.

— Я... не вмію,— мовив знічено.

— Зумієш. Носи до купи. Я покажу. Це дуже просто,— показував Миля.— Один сніп наспід, потім по два з кожної із чотирьох сторін колоссям досередини, тоді отако, поверх них ще двічі по два, далі — по одному, а наверх — шапку.

Полукіпок стояв як лялечка.

Наука справді нехитра, але коли припікає сонце, чоботи ковзають по ріллі й стають важкі, неначе до них вчепили колодки, і мліють руки, сповняти її непросто. Я ледве дотягнув до полудня. Миля ж працював до вечора.

І працювали ми ще два дні, поки не вижали ниву, й заплатила нам господиня щедро.

— Будемо ощадити,— сказав Миля, підкидаючи на долоні мідяки та срібний таляр, який поблискував зверху.— Вистачить нам на дві неділі або й більше. А там я приведу в такі краї... де ріки з киселю і береги з житняку. Сідаєш на берег, ламаєш окрайця і — ложкою в річку.

Я недовірливо поглядав на нього.

— Пригадуй страви, які тільки знаєш, вибирай. Всі замовимо в корчмі...

“Вибирай страви” не в'язалося з ощадливістю, та й не вельми мені хотілося їх вибирати після борщу з карасями та заправленої олією гречаної каші, якими нагодувала нас на дорогу господиня.

Але йшли ми цілий день, і на вечір у моєму голодному животі вуркотіло, як у жлукті, в яке вкинули розпечений камінь. Я перебирав у наметі страви, які колись бодай куштував, намагався вгадати, які наїдки чекають на нас у корчмі. Моя голодна мрія шикувала миски з вергунами, борщем з поросятиною, полумиски з галушками, локшиною, гречаними млинцями та пампушками з сиром, пирогами з маком та медом. Ясна річ, всього того одночасно не могло бути в жодній корчмі світу, одначе корчма нам трапилася багата, й були там справді вергуни, і лемішка, й млинці, хоч і не гречані, але м'які, пшеничні, й узвар із сушених слив та терну.

Проте не пішло все те мені на користь, бо випало випити окрім двох кухлів узвару чашу гірку. Миля почав гуляти. Спочатку випив око горілки й сказав, що оце вже й по всьому, одначе до хвилі замовив стоянець волоського вина й знову пообіцяв, що на сьогодні тим вдовольниться. Може б, і вдовольнився, та до нього, побачивши гроші, які, розплачуючись з шинкарем, Пилип виймав з кишені, підсів москаль. Москалів у шинку було кілька — вони стояли в селі постоєм. Миля розбалакався з москалем і почав частувати нового товариша. Треба сказати, що сходився він з людьми навдивовижу швидко, пройшов півсвіту, а людей не знав, довіряв усім, від чого раз по раз мав кривди, Чаркувалися вони недовго, солдат швидко сп'янів, підняв чарку за здоров’я царя й вимагав, щоб за здоров'я царя пили всі, москалі й дядьки випили, а Миля відмовився, пам'ятаючи свою кривду від царя, ще й сказав, що цар Петро — причмелений. Москаль розпасіювався, казився, тупотів ногами та кричав “Мазепа”, й Пилип промовисто виклав на стіл обидва кулаки — величезні, чорні, кожен як гиря, й москаль притих.

На середньому пальці лівої Милиної руки — великий, товстий срібний перстень, на якому викарбуваний якийсь чубатий птах. Перстень аж влип, вріс у явлень. Миля його жодного разу не знімав і, на мій подив, не пропив. Кілька разів я приставав до Пилипа з розпитуванням, що то за перстень, одначе він відмовчувався.

На той час зринув лемент в іншому кутку корчми, де троє москалів підмовили грати в карти сільського дядька, підпомічника. Дядько сів до гри, якої не знав, не розумів її, та й був підпитий, весь час програвав. Він програв усі, які мав і які позичив ще в двох господарів, гроші, заставив воли та воза, шестеро овечок і теж програв. Простакуватий з вигляду, та, мабуть, і за вдачею, з носом-пиптем, обсмоктаними, тоненькими вусами, лупав посоловілими очима й тільки повторював:

— Оце так! Оце так

І тоді в корчму вбігла худа довговида жінка з дитиною на руках,— хтось їй повідав про те, що чоловік програє господарство,— й вона наробила крику. Волосся вибилося їй з-під очіпка, верхні гаки керсетки розстебнулися, вона вимахувала рукою, тицяла чоловікові дитину й голосила. І верещало, заливалося плачем перелякане дитя. Москалі спробували відтрутити її, й тоді вона стала на коліна й почала просити їх:

— Москалики-соколики, полиште його, дурного, він п’яний, пожалійте мене а дітьми, не робіть старцями. Йди, потурмаку, додому, а ви віддайте йому гроші...

— Так не бьівает. Йди прочь, глупая женщина,— відказували москалі.

Бачив, як наливаються багрецем Пилипові щоки, як скляніють очі. Я не знав, що мені робити — спробувати зупинити його, адже насувається велике лихо, й шкода було нещасної жінки. Я зовсім не вмів грати в карти, але був переконаний, що солдати вчинили не по справедливості, з іншого боку, солдати, як мені тоді здавалося, це — закон, влада, а протяг влади йти гріховно й небезпечно. Та й просто — їх багато… Мені ж не випадало лишати Милю одного проти трьох, хоч яка там з мене поміч, але не прийти йому на допомогу, то вже майже зрада. Дорога вже навчила мене багато чому й хоч трохи вигартувала мої тіло та душу. Проте я все ще вагався, а Миля тим часом важко підвівся, ступив до гравців:

— Віддайте чоловікові гроші!

— Та ты что, с лопухов вьілез. Бьівалый ведь человек, знаешь, что такое игра и честь игрока!

— Вів не вміє цієї гри.

— А нам какое дело. Не садись.

Миля замислився. Затаївши подих, я чекав: ударить чи не вдарить? Миля не вдарив. Він раптом сів за стіл.

— Я буду з вами грати.

Що то була за гра, важко розповісти. Я млів душею, я потерпав, що Миля також програється, але Миля 6ув схожий на Бога в дні сотворіння світу. Він аж переродився, ані іскорки хмелю не лишилося в його очах, був напружений, наструнений і водночас спокійний, карти мелькали в його руках, як осіннє листя в тугому вихорі. Москалі ледве встигали водити очима, вони повитягували шиї, один навіть висолопив та прикусив язика. Замовкла, злякано спостерігала за грою жінка, мало тямлячи, що воно діється, замовкло навіть дитя, господар, що програвся, притулився спиною до стіни, й по його щоках котилися п'яні сльози. Попідводилися люди за іншими столами.

Коли Миля одіграв більше як половину програних господарем грошей, один з москалів, найстарший серед них по чину, ундер, підвівся й закричав:

— Он махлюет, он играет нечестно!

Посхоплювалися й двоє інших москалів, підтримали ундера:

— Махлюет, зто нечестно.

Вони почали хапати гроші, які лежали на столі кількома стовпчиками, але Миля обома руками так деменув у груди ундера й ще одного солдата, що ті відлетіли на кілька кроків від столу й попадали на підлогу. Миля згріб зі столу гроші й засунув молодиці до кишені керсетки:

— На, втікай звідси.

Та метнулася на вулицю, а Миля став у дверях, заступивши шлях погоні. Далі вчинилася шванка. В корчмі, окрім тих, що грали в карти, було ще троє москалів, вони почали наскакувати на Милю й одлітали од нього, як груші. Ніби й не вельми замахувався Пилип, одначе бив невідпорне, швидко, аж було важко повірити, що в цьому вайлуватому тілі прихована така спритність. До того ж і бив він якось незрозуміло, чудернацько, не по-нашому.

— Мазепи, предателі,— кричали москалі.

Я й отерпав зі страху, і чудувався, і навіть пишався своїм товаришем. Таки був рушив йому на поміч, але хтось смикнув мене за полу свити, і я гепнувся біля дверей.

У корчмі стояв шарварок: миготіли кулаки, лунали стогони, лайка, погрози. Врешті москалі втямили, що так їм супротивника не здолати, й погасили свічки. А погасивши, під’юджені темрявою, горілкою, кинулися грабувати корчму. Хапали пляшки з горілкою (було чути брязкіт скла), хтось щось потягнув зі столу (посипалось череп'я), і враз пролунав погрозливий вигук:

— Райці, райці йдуть.

Затупотіли ноги, хтось верещав, щось падало, в дверях миготіли тіні. Втікачів ніхто не зупиняв і не переслідував, тільки хтось вимахував рукою за кожною тінню,— я лежав біля дверей і бачив те дуже добре. Коли тупіт затих, в темряві пролунав голос — попросив, щоб засвітили світло. Корчмар, низенький єврей з лисиною на всю голову, роздмухав під припічком жар і запалив клоччя, а від нього свічу. В корчмі стояв погром, валялися битий посуд, склянки, ослінці. Дядьки позабивалися під стіл і виглядали звідти, як бички з верболозу. Миля сидів навпочіпки біля стіни й набивав люльку. Ніяких райців не було.

— То я гукнув, буцім ідуть райці,— похвалився корчмар, либонь, не вельми засмучений погромом — те йому не первина.— Прошу шановних гостей у свідки: я всіх грабіжників позначкував квачиком.— І показав паличку та глечик з дьогтем.— Завтра піду до найстаршого начальника й здрайців-грабіжників знайдуть за тими позначками.

Я аж тепер зрозумів, хто то вимахував у дверях рукою при з'яві кожної постаті.

Корчмар та його жінка прибрали в корчмі, і хоч як я намагався витягти звідти Милю, він не пішов і гуляв до ранку й пропив усі гроші. І тільки вранці, протверезівши, послухав моєї ради та зійшов разом зі мною з села, погодившись, що розкрут нічної пригоди може бути й не на нашу користь. Ба, навіть просто в свідки нам іти не випадало.

Треба сказати, що по пиятиці, протверезівши. Миля здебільшого ставав слухняний, неначе дитина. Почував свою вину, ховав очі, і якщо я нагадував про вчорашнє, крутив головою:

— Ти того,. Мартине… Не нагадуй. І так на душі гидко.

— Нащо ж п'єш?

— А нащо ти не п'єш?

— Не хочу.

— А я хочу.

Отак розкантувалися. Добрим, злагодливим Пилип був і п'яним, але коли починав упиватись — ставав непоступливим, упертим і вельми часто дратівливим, злим, а то й жорстоким. Якщо довго не пив — також. Кілька разів я намагався не допустити його до чарки, ховав гроші, якщо вони в нас були, й казав, що ми їх загубили, й видобував по кілька шагів — на обід. Миля здогадувався про мої хитрощі, якийсь час терпів, іноді й довгенько, а потім починав хмурніти, дратуватися й одного разу побив мене. По тому напився й плакав і просив пробачення. Того разу я хотів покинути його, й не покинув, мені не дозволила совість. Розумів, що потрібний Милі, що без мене йому буде ще гірше, що мушу рятувати його, настановляти на праведну путь, либонь, колись Миля був гарним чоловіком. Лукаві, недобрі люди повели його в нетрі, налили половину його серця вогнем, злобою, друга ж половина була чиста. Під час наших мандрів, надто коли отаборювалися на день-два десь біля річки, перепочивали, прали, я переповідав йому житіє святих великомучеників, праведників, і він слухав з увагою, розчулювався й навіть плакав.

Одначе вгадати, слухатиме він сьогодні оповіді зі Святого письма чи нап'ється, було неможливо. Зненацька на нього находила якась туга, й він казав:

— Якби той твій Лука пошпарував холодною солоною водою палубу та потер лісочком гармату, щоб шкура на долонях позлазила, помудрішав би трохи й не бридив ледачего. Йди ти з ним у болото.

Я стенався, хрестився й очікував слушнішого часу, щоб продовжити оповідь. Мусив спасати Милю, але спасав і себе, він був потрібен мені для власного спасіння. Я трохи лукавлю, бо Пилип був мені потрібен і задля житейської вигоди, Я це розумів, хоч і не зізнавався в тому. Так, іноді, надто коли в нас довгий час не було грошей і Миля давно не пив і ставав похмурий та злий, користав мене нещадно. Зупинившись у селі—найчастіше ми зупинялися по шпиталях,—-одразу розпитував шпитального старосту про мирські та церковні справи в селі й майже силою спроваджував на якусь роботу: прислужувати паламареві, дякові, співати на криласі, читати псалтир над покійником, переписувати компутні списки в ратуші й навіть... старцювати, чого я соромився страшенно і якомога уникав. Зате з Милею я нічого не боявся — в полі, в лісі, та й до містечках, селах і хуторах також. Кілька разів, величаючись перед дівчатами, намагалися позбиткуватися наді мною сільські парубки, та хоч у якій би лічбі вони не були, ганебно відступали перед пудовими Милиними кулаками. Одного разу, в помсту за свою ганьбу, знаючи, що йтимемо на ночівлю цією вуличкою, вони засіли увечері з кіллям за височенним новеньким тином, та Миля мав не тільки чавунні кулаки, а й дивовижну здатність розгадувати чужі підступи; він підважив тин і повалив його, парубки верещали та втікали в городи, хто на двох, а хто й на чотирьох.


Водночас було в Милі щось таке, що без кінця вкручувало його у всілякі неприємні, а то й небезпечні пригоди. А може, не стільки був винуватий у всьому сам Миля, скільки те, що всі намагалися скласти свою вину на зайшлого чоловіка, поглумитися, пожаковати, позбиткуватися. Милину доброту й наївність вони не раз приймали за глупство, а потульність за боягузтво. Милю, якщо він перебував у доброму строї душі, не просто було вивести з рівноваги, він терпів довго й тільки осміхався.

Але була одна задерина, одна приключка, яка. не раз приводила нас до лихих пригод — Пилип дратував москалів. “Вони царські, цар їм платить за розбій, а мені за мої кривди не заплатив...” Солдатів було гибіль, на Україні появлялись все нові й нові полки, які здебільшого мали чудернацькі, іноземні назви й командувало ними багато чужоземців. Військо стояло постоєм по містах і селах, по кілька солдатів у хаті, ще недавно дозволялося ставити постоєм москалів тільки до підсусідків, тепер же від постою не звільнялися й виборні козаки, і купці та всі міщани. І поводилися ті постояльці, немов завойовники, могли зовсім не заплатити за харчі та постій, могли одняти, що сподобалося, могли поглумитися. Особливо були небезпечні, коли йшли походом, зупинялися ненадовго; господарі тоді гнали у ліс кращих коней, а дівчата й молодиці ховалися в очереті, в дозах, чекаючи, поки рота чи полк зійде з села або слободи.

По всіх фортецях були розміщені гарнізони, а на великих перехрестях стояли караули, по шляхах і дорогах куріли верхи або візками збирачі податків та казначеї, літали з командами полкові комісари — виловлювали втеклих солдатів, а також козаків, які ухилялися від походів під Дербент, на Ладогу, в Таврійські степи. В одному селі мені випало переписати за невелику плату стаційні списки, й мене вельми здивувало, як багато стації взяли солдати за півроку з села, а саме: 68 курей, 14-гусей, 185 осьмачок житнього борошна, 12 пшеничного, 3 осьмачки круп, 4 пуди масла, 8 пудів сала, 600 ступок солі, 84 кварти вина, 15 яловиць, 41 барана, а ще горілка, цебри пива на приїзд і від'їзд високих командирів, підвози й перевози провіанту та солдатів, дрова й сіно… Село обідніло за ці півроку страшенно, й стояв там туск; невдоволення та злоба знаходили собі добру поживу. Трапилося при нас: один дядько привіз у стацію свиню, а на возі, у сіна, був горщик масла на продаж, того горщика забрали солдати, дядько розпаленів і вдарив дрюком солдата по голові. Інші солдати кинулися на дядька, на поміч дядькові побіг Миля, за ним ще кілька базарівчан. Зчинилася бійка, з якої ми ледве вихопилися.

І не знімав Пилип перед офіцерами шапки, й не пускав солдатів до хат, де ми зупинялися, й не захотів допомогти двом москалям що застряли гарбою з сіном у рудці, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав батога і хотів підпалити сіно, та я не дав. Переживав щоразу вельми, й обіцяв собі утекти від Милі — й не втікав. Я все ще не міг скласти остаточної думки про свого випадкового товариша, дедалі більше переконувався, що Миля — це кілька людей, і то зовсім різних: добра дитина і розбійник, грішник і праведник, брехун і найщиріший чоловік, скромний і хвалько, розпутник і цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що, врешті, переважає. Залежно від обставин, переважало то те, то інше. Читав я колись книгу філософа Степана Хаввека, то він вважає, що наш світ має в різний час різні диспозиції й залежно від того міняє свої диспозиції людська душа, ті диспозиції можна визначити лише по гороскопах і дізнатися, в який час якою буде душа тієї чи тієї людини. На мої перші міркування, Пилипова вдача повністю вкладалася в Хаввекову філософію, одначе з часом я почав думати, що це не так — настрій і поведінка Милі іноді одмінювалися по кілька разів на день, а то й на годину. Може, через те, що в світі добро невіддільне від зла, одне знищує інше, одне породжує інше і якби запанувало лише те або те, світ став би сірим і нудним. Так промовляла одна половина мого серця, а друга не погоджувалася, доводила, що в світі мають панувати тільки доброчинність та порядок, бо вони — від Бога, який усе визначає і всьому дає лад. Він кличе нас добиватися досконалості, тільки в ній — ідеал людини, ним же створеної.

Але в цьому місці мої думки знову наштовхувалися на перепону. А звідки тоді страждання і гріх? Його вчинили вже Адам і Єва, творені руками самого Бога. Я заплутався, нітився душею, не мав способу, сили та розуму пізнати бодай зовнішні ознаки світу, а що вже казати про його глибини! Що таке світ і що таке в ньому я? А інші люди? Чому вони такі? Чому оці москалі накладають стацію на цих людей, відбирають їхню працю? Чому козаків женуть під далекий, непотрібний нам Дербент і вони гинуть тисячами? Це також від Бога? На ці запитання не міг відповісти, й лишалось втішатися молитвою, а також думкою, що я є тільки в єднанні з Богом, а сам по собі — нічого не значу. Може, згодом я пізнаю бодай себе й зрозумію хоч щось у цьому світі. Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть інші люди й для чого існує він сам, цей великий, барвистий, тривожний, захланний світ, я також довідаюсь потім.

Милі трохи боявся, трохи осуджував його за схильність до пиятики, за одчайдушність і водночас дечому вчився в нього. Академія вклала в мою голову багато знань, від Арістотеля до Феофана Прокоповича, знань не для життя, а для думання. У Пилипа я несамохіть, навіть проти власної волі, вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробігти, перестрибнути, а де й проповзти. Корисна наука, хоч і гірка та сумна, нею оддавна користується значна частина людства.

Було б неправдою сказати, що в своїх мандрах нас здибували тільки лихі пригоди та ми лише терпіли злидні. Розкошів, звичайно, не мали, але бували й хороші лагідні дні. Ось чвалаємо дорогою, холодком — дорога в'ється попід старими, дуплистими вербами, входимо до села, минаємо першу, другу хату, розглядаємося, де б попити холоднячку, куди краще зробити першу візиту добродійці удачі, аж нас зупиняє окрик:

— Ану ходіть-но сюди, молодці!

Зупиняємося, повертаємо на поклик голови. Багата, видно вже на перший взір, вельми багата хата з високим, широким ґанком, обвитим виноградом, за хатою осокори, на одному буслове гніздо, в праву руку — сад, в ліву — двір з хлівами та коморами, звідти в'їзд, а вхід — через хвіртку навпроти ґанку. На ґанку сидить чоловік з густим пишним, що ледь в'ється й пшеничною хвилею нависає над чолом, чубом, розкішними пшеничними вусами, тугим, трохи схожим на котячу морду, обличчям, у вишитій сорочці, розімлілий, роздобрілий, либонь, щойно смачно пообідав, на одному вусові ще видно білу цятку — необлизана сметана, перед ним стоїть кухоль з узваром, на таці — груші та великі жовті сливи — запиває обід, засмачує його садовиною. Ліва брова ледь заломлена, права — трохи опущена,— одразу видно — не простий козак, місцевий урядовець. Та й хто інший може дозволити собі розкошувати на ґанку такої днини: Петрівка, давно минули Петро та Дем'ян, жнива, вчора був Паликопа, сьогодні всі в полі, на роботі, поспішають, а він сидить, знічев'я поглядає на шлях і зупиняє окриком усіх проїжджих і перехожих. Не зупиниться одразу, пошле навздогін наймита, а то й поскаче козак та заверне непослуха назад.

— Охрім Шквиря, місцевий сотник,— одразу, щоб не було ніяких непорозумінь, відрекомендовується.— Хто такі будете і куди йдете?

Миля відсторонює мене, виходить наперед. Він — втілення покори, лагідності, доброти й доброзичливості, ще й глибокої шаноби: велика кругла голова з зім'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена, руки опущені (в лівій — шапка), плечі схилені, великі круглі очі чисті та ясні. Я сам дивуюся такій Милиній переміні: чи його втомила довга дорога й сподівається на відпочинок та поживу, чи й справді йому сподобався сотник, тільки ж бо я знаю, що ті очі бувають і пронозливі та хитрі, й злі, й ледачі.

— Хто ми і що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не знаю, хто я. Так, перекотиполе, колишній охочекомонний козак Прилуцького полку, а далі турецький галерник і матрос, і гармаш на суднах французьких та голландських... Валасаюся по світу, бо нема куди прихилити голову, там помахаю ціпом там мішки попиряю, там допоможу коня підкувати, там підморгну молодиці, й вона насипле миску борщу. А інша й варениками пригостить. Якщо підморгну гарно...

Сотник смачно засміявся. Потютькуватий і простакуватий Миля нині неймовірно тонко вловив сотників настрій: той випив чарку, смачно поїв, роздобрів, розніжився, його душа жадає ще чогось солодшого, бодай у жарті, й Миля солодить йому її. А щоб сотник до кінця зрозумів, що то жарт, Миля докидає:

— Але якби сподівався на ті борщі, давно б ноги простягнув. Простий, значся, я чоловік. А ось він. Мартин Рибка,— тут Миля відступає убік, являючи сотнику у всій красі мою нужденну постать,— отакий, незавидний на вигляд, отрок достоїнств великих і талантів значних.

— Що ж він уміє? — недовірливо каже сотник.

— Запитайте краще, чого він не вміє,— покірливо, але й з достоїнством мовить Миля.— Голос має такий, що мертвих піднімає. Пройшов філозопію і богослов'я,— ллє кулі Миля (ох, як ллє, я червонію й нічуся, але боюся сказати правду, заперечити Милі, бо він мене потім з'їсть),— всю службу Божу, навіть кафізму напам'ять шпарить, у всіх науках вправний, особливо в гісторичній, парсуни знатні малює, житія святих оповідає так, що ті святі стають ще святіші...

— Ану заспівай “Іже херувими, царице моя...”,— велить мені сотник, але Миля докірливо й прохально водночас хитає головою:

— Ваша вельможність, після такої довгої дороги, спеки сухим горлом можна попсувати святу молитву і явити не той, що вподоба ваша милість, голос. Звичайно, він заспіває й так, але було б краще, якби він вповні і у всій красі втішив ваш тонкий слух.

Я вже ледве переводжу дух від Милиного словоблуддя, не властивого йому, і хочу щось сказати, але сотник перепиняє мене:

— Доречно. Оришко,— кличе наймичку,— нагодуй прочан. Та не скупися.

Ми їмо всмак, наїдаємося донесхочу. Одначе, коли виходимо на подвір'я, виказувати свій співецький хист мені випадає не одразу, бо біля ґанку стоять двоє козаків, які прийшли позиватися за якесь сіно, а за яке, я не можу второпати з їхньої мови, бо вони кажуть не водне, перебивають одне одного й взивають одне одного всілякими невшетечними словами і навіть сукають дулі.

Сотник довго слухає, погладжуючи вуса, далі починає їх посмикувати й врешті:

— Гавриле, Митре! — Через перелаз перестрибують двоє козаків.— Посади обох у погріб, нехай там посидять та погомонять, може, дійдуть згоди. Пива жбанок поставте їм... А закусі не давайте. Повечеряють ладком у того чи в того вдома.

Як я побачив пізніше, отако сотник Охрім Шквиря судив майже завжди. Я співаю йому “Богородице, зри скорботу мою” і “Богородице, діво”, по тому сотнику виносять скрипку, і ми вдвох співаємо “Іже херувими...”, “Святу Марію” та спасівських пісень. Шквиря співає й заплющує очі, він вельми кохається в співі. Як я потім побачив, не пропускав у церкві жодної служби, ставав завжди попереду, біля самого криласа і, якщо дячок затягував не на той глас або півча брала занадто низько чи високо, поправляв. Тільки мене, їй же Богу, не поправив жодного разу, хоч сам визначив мене в піддячі й наказав, щоб поклали мені платню. Я співав і з півчою, і при панотцеві, прислужуючи йому — подаючи то Біблію, то кадильницю, то свічі, допомагаючи правити літургію. Гарного клича чоловіком був сотник Шквиря, іншого такого мені не доводилося бачити. При церкві був шпиталь, у якому лежали покалічені під Азовом козаки, а також тулилося чимало інших калік і старців, і на всіх він щотижня посилав круп, хліба, горілки, дві свічі й сплачував прачці та кухарці, й вона варила страву на всіх, на відміну від інших шпиталів, де кожен напарив страву собі сам.

Вдачі пан сотник був лагідної, часом впадав у смуток і зажуру й тоді замикався в хаті й не виходив по кілька днів. У нього померли дружина та син, лишилася дочка, й він віддавав їй всю свою любов, навіть у походи намагався не ходити із-за неї. Але невідомі нам шляхи Господні й добро не завжди оплачується добром, по кількох роках довелося мені побувати в посильці в пана сотника, і я не впізнав ні його самого, ні його колись такого затишного, тихого гнізда. Узяв пан сотник собі зятя, узяв дочці до любові безмаєтного хорунжого, передав йому все господарство, а хорунжий виявився людиною ворохобною і підлою, й розпочалися поміж ними сварки та бійки, й люто билися вони на шаблях, і відрубав хорунжий сотнику праву руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловічка, який сидів на призьбі, нюхав німецьку табаку й витирав рукавом зажурені, в червоних прожилках сльозливі очі.

Якийсь незрозумілий триб життя людського: все, що починається добре, здебільшого закінчується погано, веселе вінчається сумним, а безмрійне тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить так: живи, поки можна, розкошуй і гуляй, а дехто — навпаки: не випробовуй долю — не жартуй з нею, живи праведно в постах і молитвах, і тобі воздасться.

Але ж сотник Шквиря жив праведно?!

...З поля йде череда, здіймає на всю вулицю куряву, корови поспішають одна поперед одної, вим'я їм розпирає молоко, в декотрих воно ціркає з дійок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хліви й хати — геть усе пропахло молоком.

— Молочка оце б попити,— мовить Миля.

— Ти що, не наївся? — дивуюся я.

— Та.. Дитинство згадалося... Мати... Славна вона була в мене,— й ніяковіє.

Вперще цей закоржавілий волоцюга, випивайло згадав отако матір, і в моєму серці скидається сльоза, бо ж і моя мати була добра та славна, й сподівалася знайти щастя в дітях, і пішла на той світ, не знайшовши його, а мене зла доля, злі люди покривдили навіки і пустили по світу старцем з оскуділим серцем. І я також запечалююся, й той хороший настрій, який зродився в моїй душі після гостин у пана сотника Шквирі, в'яне в ній.


З легкої руки пана сотника велося нам і малося в тому селі гарно. Скінчилися жнива — врожайні цього року,— люди вітали паляницями та пампушками з нового урожаю Маковія та Спаса, а там уже підоспіли Головосіки, а за ними й Друга Пречиста та Здвиження. Люди в селі були сумирні, працьовиті та добрі. Якось упіймали з чобітьми зайшлого злодія, водили його по селу, й ніхто не хотів упізнавати свої чоботи, аби не ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так і відпустили того злодія з чобітьми, хоч гаразд знали, що чоботи не його, прийшов він у село босий.

 

* * *

Кажуть, місце людині Богом визначене. Але ж кажуть і так, що сама людина прикрашає своє місце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то було гарне місце! Які то були славні люди! Село розкинулося в неширокій долині, зі сходу до нього прилягав сосновий бір, посеред села — величезний став, попід берегом плаває притоплений човен, і дітвора бовтається довкола човна та регочеться, а увечері, як зійде місяць, все село, з вербами, осокорами, церквою, хатами, зорями в небі, відбивається в тому ставу, й дівчата ходять колами за греблею, і всі такі молоді та гарні, і в кожної в коси вплетено, або настурції, або королевий цвіт, або чорнобривці. Хлопці стоять під вербами, палять люльки і вже потім, як місяць заплутається в осокорині, розбредаються з дівчатами парами понад ставом. Я сиджу на ґанку шпитального дому або на паперті церковній, і серце мені мліє солодко й тоскно.

Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться моє серце, та ще як заграють пісню, яку я грав для Улясі... І згадаю її очі, й відгадаю аж тепер все, що викликала в неї моя пісня. Музика завше жила в мені, в семінарії та в Академії вона не давала мені опуститися до спудейських шахрайств та обманів, в дорозі до Валдаю вселяла в мене силу, музика веде до Бога і для того вигадана людьми.

Одначе це якась інша музика... Хихотлива, гріховна, вона зваблює дівчат та хлопців, я відчуваю це, зваблює й мене, і я почуваю, що таки зваблююся, що моє тіло наливається гріховним, поганським жаром, і серджуся.

А потім дівчата та хлопці розбредуться по вуличках та завулках, а став мрітиме, як заворожений, а я все сидітиму, й вийде та сяде поруч мене шпитальний староста, він же й сторож, Явтух, та розповість, що є в їхньому селі баба Ївга, яка в темні ночі літає на веретені довкола ставу, а в світлі злітає в саме небо й знімає найяснішу звізду та ховає під бочку.

Я слухаю та вдаю, що вірю, бо вже знаю бабу Івгу, й знаю, що вона справді в темні ночі дивиться в хмари, як всі справжні чародії, і носить під пахвою веретено, й туляється в жнива по полю та накликає на хліби морози, й знайшлися були в селі люди, котрі злякалися ївжиних чарів, і почали вимагати в пана сотника, аби дав бабу до квестії, але пан сотник присоромив тих неборак, вказавши їм, що баба Ївга несповна розуму і всі в селі відають про те, та й чи ж можуть морози вдарити в місяці липні, хіба вони впали хоч раз?

Вдень я допомагаю в церкві дякові та паламареві, виконую всіляку роботу по її оздобленню та прибиранню, я пораюся за піддячого під час служби Божої — ношу чашу, роздаю антидор, роздмухую кадило, співаю на криласі, читаю псалтир над померлими. Й випали мені незвичні небачені ніколи раніше треби (дяк на той час занедужав): вернулися з-під Дербента козаки й привезли сумні звістки аж у чотири двори, й відспівували засипаних дербентським піском козаків так, неначе вони щойно померли, тільки замість трун з тілами стояли порожні мари, покриті чорним сукном. І ридали жінки та плакали діти, й горіли свічки-громниці — великі свічки, які ставлять біля померлих, і читав я требника, тільки не читав розрішительної молитви, а по тому клали на мари вінок барвінковий і обносили кругом церкви. Дивні це були похорони, й хоч не було мертвяків, почувався я погано, тривожно, й думки всілякі бралися до голови.

Жили ми з Пилипом при шпиталі, платили за ночівлю по два шаги, я заробляв у церкві, Миля — підручним у бондаря. Той бондар славився на всю волость, окрім бочок, барил та діжечок робив діжі на тісто, кадівби та ступи. Бочки, барила та діжечки Олекси Бондарчука розкочувалися по всіх дворах, були міцні й ладні. Олексині вироби в волості впізнавали з одного погляду. Бондарчук тримав двох наймитів і охоче взяв Милю.

Як я вже сказав, жили ми при церковному шпиталі, в комірці, одначе приходили туди здебільшого тільки на ніч, Миля цілісінький день пропадав на роботі, я порався в церкві або тинявся по селу, в мене завелося чимало знайомих, та й заможні господарі часто закликали до себе — то картку синові в військо написати, то тестамент скласти, а то й просто поспівати та почитати Святе письмо. Найдужче я вподобав хату старих Білокобилок — бездітних діда та баби. Стояла та хата скраю вигона, на горбочку, панувала своїм димарем і своїми осокорами над усіма іншими димарями та осокорами, вона найперше впадала у вічі прочанам та всіляким іншим подорожнім, котрі й завертали до неї. Хтозна, що їх вабило туди найбільше — низенький перелаз біля воріт, добре втоптана стежка чи пізнє світло у вікнах, одначе вони не помилялися. Дід та баба давали притулок усім, обоє леліли ласкою до людей, обоє любили послухати про те, що діялось, діється й содіється в світі. Я заникував туди майже щовечора — погомоніти, почитати Святе письмо та розказати притчу.

...Лежать посеред хати на соломі прочани, потріскує в лежанці хмиз, бурмоче біля вогню куліш, потріскує під комином скіпка, вставлена в “бабу” — глиняну грудку з проткнутими в сирій глині дірками, а я лежу на соломі, приплющивши очі, та оповідаю про святого мученика, як він сміявся над своїми мучителями, вони пекли його синім залізом, а він співав славу Господу, й чув я, і чули всі скрежет зубовний, і чули лев'ячий рик, і бачили, як кидався на святого лев, і всі тоді жахалися, найпаче діти, а вони вельми полюбляли м'які кубельця в соломі Білокобилок, і всі ціпеніли, й чути було стогони та схлипування, й першим починав плакати Миля й довго не міг утішитися. Одначе бувало він же й псував ті наші посиденьки.

Пам'ятаю, розповідав я про те, як ходив по жидівській землі Христос і як прийшов він у город Ієрихон, де було люду сила-силенна й старшин усіляких багато, а найстаршим серед них був Закхей, немилостивий і лютий, котрий не вважав ні на бідного, ні на вдову, ні на каліку. Драв з усіх. Отож іде Господь по Ієрихону, люд довкола нього товпиться, прийшов і Закхей подивитися та покепкувати над простаками. Зросту він був малого, не видно йому нічого за спинами та головами, от він і виліз на дерево. Воно стояло далеченько, одначе Господь звертається прямісінько до Закхея: “Злізь,— каже,— Закхею, хочу до тебе в господу піти”. Й пришли вони до Закхейової господи, й вітав його Христос, і спізнав Закхей гріхи свої, і впав Господу до ніг. Роздав половину свого багатства бідним...

Миля не дослухав, плюнув у вогонь (а це само по собі гріх великий) і сказав:

— Бридня це все.

— Як то бридня,— сполотнів я.— В писанії Святому...

— А якщо не бридня, тоді Господь також жив не по правді. Чого він попхався до того Закхея? Чого пішов до грішника?

— Як чого? Спасати,— сказав я.

— Спасати багатія? А всі старці так і залишилися старцями, бідні — бідними? То ж їм і сподіватися ні на що... Господь піде до багатого, цього самого... Закхея.

Я спробував заперечити, намагався розтлумачити Пилипові, що Господь не може спасти всіх, що він робить те в приклад іншим, але Миля не захотів слухати. Одягнув кунтуш і пішов. А я всю ніч молився за нього.

З того дня він почав навідувати Білокобилок все рідше й рідше. А потім перестав приходити туди зовсім. Іноді не приходив до шпиталю навіть на ніч. Коли він не прийшов ночувати вперше, то я наступного дня побіг до бондаря провідати його, бондар з двома наймитами гупали під повіткою дерев'яними молотками. Миля ж носив від криниці барила з водою, аби замокали. Він наливав водою новеньке барило, брав його за вінця пальцями й ніс та ставив у рядочок біля комори, нестеменно так носять макітри та горщики господині. Я вкотре подивував Пилиповій силі. Пилип мене мовби й не помітив, носив бочки й носив, а потім сів на дубовий окоренок, запалив хитромудру перекручену муругу люльку й дивився в поле, яке починалося за бондаревим обійстям. Там жовтіли стерні, над якими кружляло гайвороння, воно мені нагадало про недалеку осінь. Мені по серцю черконула Милина байдужість, донедавна я вважав, що ми товариші, я — товариш молодший, він — старший, неначе старший брат або й батько, в мене ніколи не було товариша, і я вельми цінував нашу дружбу, дарма що бачив у Милі безліч недосконалостей і навіть незугарностей. Миля міг сказати кому-небудь щось обмильне, не дотримати обіцянки, але зі мною він був правдивий та щирий, і мені здавалося, що він любить мене. Щоправда, про це ми ніколи не говорили, Миля взагалі не любив розповідати про себе, здебільшого мовчав або мугикав щось собі під ніс, а що, не розібрати. Упившись, посміхався на всі боки, співав пісень, здебільшого не наших, чужинських, чим вкидав незнайомих людей у підозру або переляк.

Якось я повів з ним балачку, що ось, мовляв, знайдемо його Улиту, обсядемось десь на скупні й почнемо господарювати втрьох. Миля довго мовчав, я думав, що він обмізковує мою пропозицію, а він раптом сказав:

— Проп'ю я все, і своє, і твоє, і Улитине. Я стенувся й подумав, що так воно може й статися. А ще подумав: це від того, що Миля згубив одміну поміж добром і злом, згубив путь істинну. Й намагався його настановити на неї молитвами, притчами, оповідями про життя святих праведників. Миля ж часом збивав мене з пантелику несподіваними запитаннями, скажімо, такими: то все святі, вони десь там, покажи мені праведників на цьому світі, хто з багатіїв роздав своє майно бідним, у якому царстві-государстві є старшини, які не обдирають своїх підданих, чому цар не сплатив мені грошей полонянських?

На ці запитання я був не годен відповісти.

— Оце знайду Улиту, заберу з монастиря і поженю вас. Вона майже такого віку, як ти. Піду в мандри, а до вас навідуватимусь відпочити.

Я не захотів розчаровувати Милю, хоч знав, що вже ніколи ні на кому не одружуся.

Останнім часом я майже згубив Милю з очей. Унадився він у шинок, пропадав там, іноді й заночовував. У тому шинку порядкувала Каська, жінка моторна, горласта, лукава. Казали, що підпилих козаків вона пригощає горілкою, настояною на тютюні, ще й обшахрайовує їх, казали, що підкуповує горілку “чорну”, курену таємно, не по закону, казали, що бере в заклад усе, навіть сподні, й казали, що перепродує крадене. А з вигляду свята та божа, губи чирвою, в очах веселі зайчики, показна з себе, ставна, огрядна, перса, прости Господи, так і рвуться з шнурівки, лицем вродлива, червонощока. У Каськи був чоловік, чумак, він рідко коли навідувався додому, соромітники піджартовували, буцім він боїться своєї Каськи, з нею жила й мати, пащекувата тітка, вона наглядала за господарством, бо мали корови та вівці й чималий шмат поля, на літо наймали наймита.

Кілька разів я навідувався до шинку й кожного разу здибував там Милю й вельми був подивований, що Миля не п'яний. І був він якийсь... таким я його раніше ніколи не бачив: веселий та балакучий, і навіть показував за столом мудрації, котрі приводили всіх у велике замішання: крутив варені яйця, й вони кудись зникали, втикав у одне вухо голку-циганку й витягував з другого, підкидав угору шеляга, а клав на стіл два. І був... байдужий до мене. Байдужий геть, просто не помічав мене.

Здавалося, він забув про все, про наші радощі, про наші злигодні, про наші спільні молитви, про ночівлі в полі та в лісі, коли здається, що в світі немає більше нікого — тільки нас двоє, і згинь один — згине й другий. Мене це не те що стривожило — я вже не боявся доріг, та й нині мав гарний прихисток,— спантеличило, образило, обурило. Спочатку я спробував крутитися біля Пилипа, сподіваючись, що він зверне на мене увагу, в'язнув до нього з розмовами, але він одмахувався од мене, наче од набридливої мухи, тоді я вирішив покарати його своєю відсутністю, своєю байдужістю. Кілька днів не потикався в шинок, впевнений, що він сам прийде до мене, але Миля не йшов. І я впав у тугу, в яку вплелася злість. Думаючи про Милю, я насамперед думав про його недосконалості, вади, віднаходив їх безліч і радів: за ким я шкодую, з ким водив дружбу! Сліпець!

Але хоч який був недосвідчений, почав помічати, що особливо пожвавлюється Миля в присутності Каськи, тоді він стає Милею, якого я раніше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником і сміюном. Якось, коли він оповідав при Касьці про наші мандри, я зауважив йому (Каська вже пішла), що Каська не та жінка, перед якою можна виставляти товариша на посміховисько.

— Яка це не така? — невдоволено мовив Пилип.

— Ну, така... Легковажна.

— Що ти знаєш про Каську, блеєш, як теля,— обурився Миля.

Я образився, але іншого разу вже навмисне почав переповідати Милі те, що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярістю, що я зрозумів усе. Тепер він вже й сам, ледве ми здибувалися, не помічаючи, що стає набридливим і навіть смішним, починав розхвалювати Касьчині достоїнства, й така вона, і така — й розумна, і добра, й сердобольна — ну хоч ікону з неї малюй. Те, що я розгадав Пилипову переміну, не заспокоїло мене, навпаки, в мені спалахнула зла ревність. Захотілось помститися Милі, та що я міг йому зробити?

Доля помстилася сама. І Пилип не був ні в чому ніскілечки винуватий. Навпаки, як я вже сказав, він на той час рішуче перемінився, його мовби несла весела, одчайна хвиля, й він летів на її гребені й з того гребеня дивився на інших — поблажливо, зичливо, привітно. І навіть коли одного разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат, котрий тягнув, неначе скотину, миршавого, з довгою чорною шиєю селянина, який дивився покірними скотинячими очима,— п'яний солдат ухопив на вулиці селянина й вимагав, щоб той зів його до молодиці, а селянин, не знаючи, як відкараскатись, привів солдата в шинок,— Миля не скипів, не оскаженів, а тільки міцно-преміцно взяв солдата за обидві руки, примусив випустити мичку змицьканого дядьківського чуба й посадовив на лаву. А потім замовив кварту горілки, й вони випили з москалем, і той пішов, і я образився за Милю й за всіх нас, скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливі, принизливі слова, котрі адресував Милі.


А Каська плавала по шинку, неначе пава — пишна, величава, впевнена в собі. Я ж почував тривогу, мені здавалося, тут, у шинку, саме повітря нездорове, наповнене нею, гріхом, оманою. Я сидів у куточку біля печі сердитий, покинутий і недобрими очима дивився на Каську та Пилипа. Боже мій, які ми захланні, які немилосердні до чужого щастя! Хоч, якщо поміркувати розважливо, так його там і бути не могло. Я думав про своє кохання, думав-про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим мені було возноситись!.. Майже кожне велике чи мале кохання кінчається однаково, гріхом, а потім, власне, нічим — споминами добрими або поганими. Але без нього життя б стало сірим, як рядно.

Одного вечора підпилий Миля показував всілякі мудрації, вивернув свою кишеню, й з неї випав разок намиста — з дрібненьких червоних камінців, поміж тими камінцями поблискувало кілька такого ж розміру золотих кульок. Миля одразу підібрав та заховав намисто до кишені, але те не лишилося непоміченим, червонясте намисто гаразд знало в селі чимало молодиць та дівчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побігла по селу, як вогонь по пороховій трубці до бочки й долетіла до родичів Касьчиного чоловіка. Ті заявилися до управи. В понеділок двоє осавулців прийшли до бондаря й забрали Милю та посадовили до маленької комірчини, яка містилася за кімнатою писаря біля дверей, котрі вели на подвір'я управи. Зізнаюсь на власний сором — спочатку я був зрадів тому (“Ага, не слухався мене, зв'язався з нецнотою”), а потім злякався. Бо того ж дня до управи покликано Каську та її пащекувату матір, прозивану в селі Рахубою, й ті наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають його вже три дні, намисто лежало в прискринку, загорнуте в полотно. На тому скінчився день, я не знав, що думати, не вірив у Пилипове злодійство, але ж кілька чоловік бачили намиста в Пилипа. Увечері я спробував прокрастися до комірчини, в якій сидів Пилип, але осавулець не допустив мене а двері з другого боку зборні були замкнені.

Наступного дня суд зібрався з самого ранку. За широким столом сидів поважний, урочистий, нахмурений Охрім Шквиря, він покусував пшеничного вуса, справа була до ката неприємна, але тут він не міг одбутися звичним: “Годіться”, бо й не любив брехні, обману, нецноти, пильнував порядку та доброї слави про своє село, свою сотню. По обидва боки від нього сиділи писар та кілька осавулців. Біля управи зібралося чимало люду, мені довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися до одного з вікон, аби побачити, що робиться за ним. Вікно було прочинене, і я не тільки все бачив, а й чув.

Двоє осавулців ввели Милю, він був спокійний, тільки якась дивна, трохи ніякова усмішка блукала на його широкому, як днище в бочці, обличчі.

Миля знову одвівся, сказав, що намиста він не крав, знайшов його в шинковому дворі.

Тоді один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки, спіткнулась, чомусь оглянулася на двері, зупинилася перед суддями.

— Скажи, Касько,— звернувся до неї Шквиря,— звідки взялося в цього чоловіка, який називає себе Милею, твоє намисто?

Обличчя і шию Каськи залляла червона фарба, вона ковтнула слину й мовила:

— Він украв.— І тицьнула рукою в той бік, де стояв Пилип, а сама відвернулася.

І в ту мить до управи влетіла Рахуба, закричала, залементувала, бризкаючи слиною з тонких, синюшних губів:

— Він злодіюка. Він і сало в нас покрав, і рибу в'ялену. Дайте його на квестію та всипте йому...

По сотниковому обличчі пропливла темна хмара, він звернувся до Каськи:

— Дати його, Касько, на квестію?

Каська знизала повними плечима:

— Дайте.

Я бачив, як одмінився на обличчі Миля, як його всього неначе перекосило, він скривився, немов з великого болю, і враз хижо ощирив рота й прохрипів:

— Оце так, Касько! А я, дурний... Що ж, ти мене не помилувала, не милуватиму і я тебе.— І вже до суддів: — Поступаючи подлуг права посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала мені.

Неначе вітер прошелестів по хаті, загули ті, що товпилися біля вікон, а ті, які стояли далі, напирали, перепитували, що сталося.

Загомоніли й ті, котрі були в хаті, й сотник постукав по столу долонею:

— Тихо.— Й до Милі: — КажиІ

— Вона дала мені поносити намисто, а я їй свій перстень.— Пилип показав ліву руку, на середньому пальці білів пружок від перстня. Я одразу повірив, що Миля каже правду, вельми він дорожив тим перстнем, ніколи нікому його не показував і жодного разу не заставив у шинку.— Так, був я Касьчиним милосником, і в ласці своїй вона зняла намисто в себе з шиї та поклала мені в долоню.

— Бреше він, харцизяка,— залементувала Рахуба.— Він цехований на тілі. Не вірте йому, він зайда, поганець, лайдак,— Вергала лайливі слова, а що не знала нічого ні про Пилипа, ні про рід його, повторювала ту саму лайку кілька разів, і сичала, й поривалася вдарити Милю.

— Касько,— суворо сказав Шквиря: — Ти грішила проти сьомої заповіді?

Касьчині очі бризкали люттю.

— Не грішила. Бреше він.

Сотник покусував вуса.

— Дайте сюди Євангелію та книгу “Порядок”.

Розсовуючи плечима людей, писар пішов до своєї кімнати і вніс Євангеліє та хрест, а також судову книгу “Порядок”. Книгу “Порядок” поклав біля сотника, Євангеліє, а на ньому хрест, посеред столу.

— Що ж,— задумливо мовив Шквиря.— За законом першою має дати присягу повідна сторона. Склади присягу, Вівде.

Я завмер, зачаїв подих. Ось зараз Касьчина мати ступить крок уперед, покладе руку на хрест і в одну мить прирече Милю до катівницької смерті. Страшна це річ — присяга на хресті та Євангелії, але страшна й неслава на дочку, я вже вірив Милі, але, кажуть, є такі люди, які можуть скласти обмильну присягу, їх дуже мало, одиниці, це несостеменні грішники, й караються вони потому тяжко, до смерті, але що потім з того Милі? Що з того мені, котрий втрачає єдиного товариша!

Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку, на суддів, враз опустила голову й почала вдавати, що поправляє кибалку.

— Я... не знаю.

— Тоді покличте Філона, він учора приїхав,— звелів Шквиря.

Осавулець прорив плечима дірку в натовпі й потягнув з сіней чорного, зашмаленого Філона, чумака, Касьчиного чоловіка, який лупав очима й озирався на всі боки.

— Ти все чув? — запитав його сотник.

— Та все,— понурив голову Філон.

— Можеш скласти присягу за свою жінку? Філон буцнув головою, неначе бичок, який хоче когось ударити, й кинув з-під лоба:

— Нехай за неї чорт складає. Псу вона жона, а не мені.— Й подерся крізь стовписько тіл надвір. За ним кинулася Рахуба, всі (і я також) вважали, що вона втікає, але по якомусь часові вона вернулася й притягла за собою Філона. Той переминався з ноги на ногу, набичивши голову, в шапці, яку забув скинути.

— Я... себто... готовий присягнути.

— Е ні,— заперечив один з осавулців, товстий, як бочка, чоловік з головою, що вросла в шию.— Ти побіг з права. Це вона. Рахуба, Вівдя тобто, умовила тебе вернутися.

Філон задки відступив від столу. А Шквиря для чогось погортав “Порядок”, глибоко зітхнув і звернувся до Каськи:

— Твоя черга, Касько.

Каська мовчала й дивилася в підлогу.

— Може, Касько, він усилував тебе до гріха спросного? — раптом кинув Касці рятівного мотузочка один з райців, який сидів з лівого краю.— Може, в тебе не стало сили?

Я дивився на Каську, дивився на стіл, де лежало велике, в металевій оправі Євангеліє та поблискував самоцвітами хрест, і мені аж терпло в грудях. Мені здавалося, що Євангеліє то засвічується ясним світлом, то тьмяніє й росте на очах: вже воно на півстолу, вже на весь стіл, а хрест аж загорівся зеленуватим світлом, яке проникало в груди. Я подумав, поклади в цю мить на нього два пальці та склади неправдиву присягу, пальці згорять на тому вогні.

Мабуть, щось подібне відчувала й Каська, бо відступила від столу й аж заплющила очі. Тоді втрутився до розмови ще один осавулець, мабуть, не тільки для того, щоб дознати правди, а наперекір осавулцеві, який захищав нецноту Каську.

— Яке там усилував. Ви не знаєте Каську! Моєму покійному кумові, Митрові, вона заборгувала чотири вози сіна й розрахувалася в один раз. Він сам мені розповідав. Покликала до стодоли, сказала, що його там чекає жінка, він пішов... І того... вже не вирвався.

В зборні знявся регіт. Каська затулила руками обличчя. Не сміялися тільки Шквиря, осавулець, який рятував Каську, та сам Пилип. Хоч справа поверталася для нього на добре, він стояв темний, похмурий, засмучений.

Життя його обманювало безліч разів, він і сам обманювався не раз, але цей обман був йому особливо важкий. Міцно приріс душею до Каськи, приперчила вона йому серце, либонь, і любощі їхні були палкі, бо хіба б оддала Каська, хитра й пронозлива, свою найкоштовнішу річ, але чому тепер вона так швидко відмовилася від усього, адже він брав вину на себе, сказав, що знайшов намисто, могла б підтвердити, мовляв, не пам'ятаю, куди його поділа, мабуть, справді обірвалося. Звичайно, Милю б не відпустили, взяли на квестію, може, взяли б і на повторну атестацію, але він витримав би все, він витримував не таке, а вона щойно віддавала його на катівницьку смерть і тим зраджувала їхню любов. Лихий цей світ і незрозумілий, все в ньому лихе, а найпаче — любов. А регіт наростав, а регіт котився хвилями, вихлюпнув у вікна й затопив майдан. Регіт — на Пилипову користь, але Миля й далі не радувався, ніхто його не зрозумів, ніхто йому не співчував, ніхто не мав його за людину, а — за волоцюгу, старця, пройдисвіта. Йому було шкода себе, шкода Каськи, яку прив'яжуть до ганебного стовпа і збатожать. Брала на неї гірка досада, й почувався, неначе голий на ярмарку. Отако, понуривши голову, вронивши вздовж тіла руки з великими мертвими кулаками. Миля пішов до дверей, і люди розступилися перед ним.

Нас ніхто не виганяв, ніхто нам нічого не казав, одначе Миля не захотів залишатися в селі, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Ні Миля, ні я не обмовилися жодним словом, ми йшли мовчки, й нас супроводжувало чи то насмішкувате, чи то печальне дудодіння удода в ліску за селом. Удод бурмотів по-московському: “худо тут, худо тут”, і я подумав, що тут і справді кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.

* * *

Одначе погано було не тільки тут, а скрізь, куди нас приносили наші ноги, ніде нас ніхто не чекав, нікому ми не були потрібні, і все, що витворив цей великий, багатий, чудернацький світ, було не для нас. Мені в голові навіть майнула думка: а чи не полишити все та піти в монастир спасати свою душу і душі близьких мені людей? Одначе подивився на Милю й не одважився йому сказати про те,— Миля... всміхався. Підняті долішньою губою товсті короткі вуса відстовбурчилися і, як мені здалося, ворушилися.

— Ліс темний... Пеньки обгорілі... Кроти земляні... Мало на вас наставляють пасток... Але... Якою мірою тобі міряють, такою відміряй і ти.— І враз зупинився.— Ет, пропади воно все пропадом. Поведу я тебе, Мартине, в одне місце...

— Якщо там ріки молочні, то краще не треба,— буркнув я.

— Не молочні, а медовії. Медовії, Мартине.— Й так ляснув мене по плечу, що я аж присів.— Село називається Носачівка, і люди всі там носаті... Колись я там вже бував. Навіть приятель у мене там лишився.

Далі Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополудні, ми вже входили до великого багатого села Носачівки.

Пилип завів мене до обхідчастої, без огорожі, хати, двері якої були прочинені, в хаті на долівці лежала розстелена житня солома й на ній, посхрещувавши по-турецьки ноги, сиділо з півдесятка хлопчаків з дерев'яними дощечками в руках, з печі стирчали чоботи й лунав хрипкий голос: “аз, буки, віди...” Хлопчаки стукотіли крейдою по дощечках і повторювали хором: “Аз, буки, віди”. Дячок навчав учнів грамоти. Миля поторсав за чобіт, його хазяїн спочатку одбрикнувся, потому обидва чоботи посунули з печі. Чоботи були великі, а той, хто в них взутий, маленький, з розтріпаною борідкою та сльозливими очима. Миля і дячок довго шепотілися в кутку, пізніше Миля розповідав: він хотів, щоб дячок поопитував мене і взяв у помічники, але дячок не погодився — учнів у нього й так мало. Проте він сказав Милі, що в селі — мрець, помер урядовий чоловік. Миля потягнув мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. І читав усю ніч, напереміну з паламарем, і мене нагодували та напоїли, а гроші за читання забрав Миля.

Всю ніч у хаті та на подвір'ї товклося багато людей, вони з цікавістю дивилися на мене, незнайомого їм чоловіка. Мій голос — тихий і жалібний — їм сподобався. Плачів було не багато — сотник хворів давно, його соборували кілька разів. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини — двоє — сиділи на лаві — рудоброві, рукасті, важкі...

Наступного дня біля церкви з'юрмився увесь носачівський люд, стояли приборні, при зброї, козаки, прийшли їхні підсусідки і всі посполиті. Мари вкриті дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню путь, вороний кінь під шовковою попоною. Мене ці похорони не вельми засмутили й не дивували — набачився в Чернігові та Києві пишніших.


Одспівували покійника в старій, похмурій, критій тесом церкві, яка стояла посеред містечка, довкола церкви ріс старий сад, а також дуби та берести, й стояла комора на три половини — для вуликів і речей. За церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим мохом покрівлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до роботи: копати в кінці городу цілину, луговину — доточити її до городу. Людині завжди чогось не вистачає: землі, багатства, шани, влади, її змагає нездоланне прагнення — доточити до того, що має, ще більше, як оце паламаря — подовжити город на кілька сажнів. Він просто жити не міг — обоє сусідів, праворуч і ліворуч, вже випередили його, ввігнались своїми городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не міг розігнути попереку. Город спадав до річечки, там зеленіли густі лози, з тих лоз мене несподівано було покликано. На галявинці стояв Миля. Він повів мене понад річкою, завів у гущавину й показав відро, майже повне меду, дав лусту хліба й сказав: “Їж”. Я їв, поки солодка млость не підступила під груди.

— От бачиш,— сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки,— казав же — ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.

— Куди? — запитав я.

— Не закудикуй, там довідаєшся.— Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.

— Гріх великий... непрощенний,— зашварготів я.

— Гріх у міх... Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всі ходять у гріхах, як свиня в реп'яхах.

— Не можу я, просто не зможу... Совісно...

— А мед мій їв! — раптом вирячив великі, з білками, як куряче яйце, очі Миля.

Я аж не впізнав його, злякався й подумав, що Милі нічого не варто ввігнати мене своїм кулацюгою в болотяну твань по саму маківку голови. І десь майнуло: як то погано заборговувати будь-кому на цьому світі, ще добре, коли борг відмагають роботизною, а не занапащенням душі. В цю мить у моїй голові проклюнулася рятівна думка, і я виповів її Милі:

— Ти взяв гроші за читання над покійником, ми квити.

Миля здивовано знизав плечима, мій довід на нього подіяв,

— Грець з тобою... Та й правда, який з тебе помічник, гепнеш з дерева... А щодо совісті... її обманюють всі. Водять її, водять, як корову по ярмарку, й заведуть кудись і продадуть. По совісті гарно жити тим, у кого капшук золотом набитий. Але й ті... Вони її обманюють найчастіше. Що більший капшук, то більший обман. Я за свій вік надивився. По всьому світу так. І в жерло гарматне її забивають, і на списа настромлюють, ще й виставляють на глум. Чужу совість. А свою в пуховиках ховають. Отако.— Він аж утомився від довгої мови. Взяв відро, лазиво, подивився на мене, вже не вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:

— Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика...

Я опустив очі.

Миля пішов похитуючись. А я стояв, і щось маліло в мені. Я справді був малий-малий, порошинка у велетенському світі, яка завіється кудись, ніхто й не помітить. А світ великий, хижий, скрізь у ньому загрози. Спробуй проживи в злагоді з совістю! Ось і зараз... Я мав би сказати в селі, застерегти господарів... І тоді кара впаде на Милю. А він і так скривджений світом... Ще й мовби трохи товариш мені... Ні, не казатиму нічого, бо й не знаю нічого.

Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревім хліві на сіні.

Вранці по селу пішов гомін: в Носачівці об'явився бортний злодій, в лісі обібрано борті двох господарів. Проїжджі чумаки сказали, що купили вночі відро меду, але який з себе той чоловік, що продав їм мед, не розгляділи, було темно, та й не доглядались. Статечні господарі сходилися біля млина над річкою Носачівочкою — обговорювали подію. В основному це були козаки, а також підсусідки — село козаче, з виборним отаманом, куренями та курінними отаманами, осавулом, хорунжим, сині та зелені жупани перемішалися з бугасовими свитами, біля млина стояв гомін. Село багате: чотири водяні млини, п'ять вітряків, олійниця дубом,— є що молоти й давити,— отож, і борті багаті. Я стояв, обіпершись на тин, біля почепленої на кілок кобилячої голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови. Мабуть, моя хирлява постать біля кобилячої голови викликала подив — козаки, які проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в похмурі обличчя, адже був крихітку причетний до того, що сталося, принаймні втаємничений.

Найкраще було б піти до козаків та розповісти все про Милю, про відро з медом, яке він мені показував. Одначе це вже був би донос на свого товариша. А може, й не він цієї ночі вкрав мед?.. Я не знав, що робити, й лишив усе на волю Божу.

Паламар побачив, що до городньої роботи я сьогодні не годен — на долонях понабігали водянки, а сам я аж хитався,— загадав перебирати в коморі начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у голові думки, такі ж убогі й нікчемні, як те лахміття. Мав би молитися за те, щоб Пилипа спіймали, а молився за те, щоб він утік, щез звідси назавжди.

Одначе Пилип не щез. І хоч цієї ночі господарі стерегли свої борті, одну пасіку однаково було обібрано. Злодіїв не наздогнали, але бачили, як вони втікали в лози буланим коником. По конику впізнали того, хто ним їхав. Вранці пішли на подвір'я до Дуди — то він правував коником у лози,— його не було, кудись поїхав. Сусіди вказали, що в Дуди ошивався якийсь не тутешній чоловік вельми непевного вигляду. Ще хтось пригадав, що бачили того чоловіка зі мною. Покликали мене й запитали, чи знаю я такого от чоловіка й ким він мені доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсім недавно у Борзні, що він привів мене в село й покинув, а сам кудись пішов. Староста допитувався, чи бачив я після того Милю й чи знаю щось про його лихий промисел. Я стояв, опустивши очі долу, й душа моя тремтіла, як бадилина на вітрі. Мусив розказати, що Миля показував мені відро з медом та лазиво. Знав, що вчинив гріх, але не знав коли: тепер чи раніше.

Люди були злі, слова кидали гострі, їхні очі палали палом. Бортних злодіїв по селах ненавидять особливою ненавистю: борті — Божий промисел, їх майже ніколи не охороняють і ніхто не важиться на них. Гомоніли про якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били,  він у помсту палив хліба та рубав бортні дерева, й чомусь дивилися на мене, мовби був спільником не тільки Милі, а й невідомого мені Савки. Либонь, паламар бачив це й посвідчив, що ці два дні я працював у нього й спав у хліві, як він виходив уночі до вітру, то заглядав у засторонок, де я лежав. Мене відпустили. Я вже казав про свою віщувальну душу, вона знову квилила, і я думав, що найкраще було б завчасу відійти з села, одначе тоді це було б схоже, ніби я справді був у змові з Милею. Так могли подумати носачівчани, але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три ліси й три поля від них. Моя нерозумна делікатність зупинила мене. Вночі впіймали Дуду. Він приїхав буланим коником по жінку й втрапив на засідку.

І ось уже він стоїть біля шинкового двору, й староста Шарудило, натоптуватий чоловік з ціпком у руках, підперезаний жовтим поясом, запитує в Дуди:

— Ти чоловік незначний, чого по жінку приїздив уночі?

Мені незрозуміле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для чогось привели сюди.

Дуда, ще молодий чоловік, чорноволосий, кривенький на ліву ногу, дивиться в землю.

— На мене впала пословиця, буцім я подрав бортні бджоли. Я вирішив пересидіти в кума, поки правда задніє.

— Вона вже задніла. Де цей... як його... твій напарник по злому промислу?

— Не знаю.— Дуда підвів голову, його очі бігали туди-сюди.

— Одягніть на нього “гусака”, посадіть у ставок,— наказав десяцьким староста.— Якщо до ранку його не заїдять п'явки, скаже правду.

Дуда страшенно злякався, збілів, забелькотів:

— Він десь там... У Данині чи Шатурі.

— У Данині чи в Шатурі?

— У Шатурі.

Поїхали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою його били — на обличчі виднілися синці. Привезли просто на подвір'я до старости — широке, поросле моріжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого боку навпроти хати. Далі, в глибині двору — два хліви, саж, льох, двір огороджено високим парканом. На подвір'ї юрмилися бортники. Побачивши злодія, вони загомоніли, посунули до воза, почали тусати Милю. Той сидів мовчки, зсутулившись, заклавши руки між колін. Та раптом розпростався, глянув зчервонілими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двір:

— Пріч, собаки. Судіть, коли на те...

Бортники сахнулися, відступили. Вигляд у Милі був страшний. Я боявся зустрітися з ним поглядом, і мене непереможно тягло зустрітися, але Миля чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би підійти до Милі, щось сказати, попросити пробачення... Але ж тоді покажу себе його спільником... Ми завше відхрещуємося від тих, на кого впала підозра, кого не любить влада. Але й не підійти... “Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся мене”. Боже, який страшний цей світ! Він кожної миті змушує нас ступати в той або в інший бік, і як би ми не вчинили, втрачаємо щось... Тілом чи духом... І навіть якщо не хочемо ступати ні туди, ні сюди... Зараз бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свідчення.

А вони галасували всі разом, і в тому галасі годі було щось розібрати.

— Загляньте в Статут, у Статут подивіться,— вимахував руками дзьобоносий чоловічок зі шрамом на щоці, зодягнений в короткий жупанок. Він вискочив на воза за спиною в Милі.

— Бортного злодія не судять по праву, самі вотчинники призначають кару,— заперечили йому.

— Треба везти до полкового суду,— мовив староста.

— Бортних злодіїв вішають самі бортники,— пролунало з натовпу. Вимахнула палиця і впала на плечі Милі. За нею ще одна — далі загупотіло.

— Отако, виб'ємо, сам здохне,— сказав староста й повернувся спиною до воза.

— Він хоче стерти нам право,— гукнув дзьобоносий.— Громадо, це буде злодію легка смерть.

Палиці поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязкує ланцюгом пес та цокотять зуби в Дуди.

— Везімо його до дуба,— прогув дід у чорній шапці, збитій по-парубоцьки на потилицю.

Кілька чоловік посунуло з двору, тоді староста зачинив ворота.

— Е ні, люди добрі,— сказав він,— якщо судити — то вже гуртом.

— Ми всі, вся громада присудили бортного злодія до повішення. Воля Божа й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.

Двоє дядьків пішли з двору й незабаром повернулися з попом.

Я здивувався, що піп прийшов сповідати засудженого самосудом. Я стояв біля ґанку й тремтів, наче в пропасниці. Все ще не вірив, що такий присуд звершиться, що самосуд відбудеться. Мені було страшно — вже не стільки за Милю чи за себе (ці люди можуть вчинити розправу й наді мною), скільки за цих козаків і посполитих. Вони переймають на себе несосвітенний гріх, занапащають свої душі і душі близьких їм людей. Як їм сказати про це? Невже відро меду чи й кілька відер мають переважити людське життя? Хіба вони цього не знають? Вони самі згадували Божу волю й праведний закон. Але я стояв і мовчав, а йогомосць тим часом причащав Милю. Той важко, але спокійно поцілував хрест.

Ворота з хряпотом відчинилися, натовп посунув з двору. Посередині його — віз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пішов вслід за натовпом, хоч мене й не неволили до того. Йшли повз церкву, через місток на гребельці, вийшли за село й курною дорогою потяглися до лісу, який вставав зеленою стіною за півмилі від села. Жовтіли стерні, подекуди ще стояли полукіпки, дві горлиці летіли до лісу. І поле, і ліс, і горлиці видалися мені чорними, чорний кінь тягнув чорного воза, за возом ішли чорні люди, (а може, то йшли круки?), вони чи то потомилися, чи заспокоїлися, уклавши остаточне рішення. І я волік чорні чоботи, відставши від натовпу на кілька кроків. Зринула думка: шелехнути вбік і сховатися он у тих ситнягах, але я відкинув її. Тепер і Миля, і я, і всі люди були приречені на гріх, і поводилися, як то й мають поводитись приречені. Йшли і йшли до Милиної і власної смерті. Ми всі йдемо так майже все життя, тільки не помічаємо цього.

Сьогодні я знаю, що ми всі приречені: на безправне життя, на чужоземне панування, на неправду, ми приречені жити по законах, які нам нав'язали дужчі та спритніші, приречені на неповагу до самих себе, на погибель власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибирає собі долі, вона народжується в уже збудованому світі, й коли той світ вільний та справедливий, хоч трохи вільна й вона, а коли невільний та несправедливий, вона теж здебільшого буває невільною та несправедливою. Якщо ж вона хоче цей світ перебудувати, то тільки перекидає начиння з боку на бік, все лишається, як було, тільки міняються місцями погоничі й запряжені. Тоді ми всі були приречені на страту. Вже ніхто не лютився, не вар'ював, не кричав: усі йшли мовчки, везли на страту одних і вели самі себе — свою волю, своє милосердя, свою доброту.

Незабаром підійшли до узлісся, де росло кілька старих крислатих дубів, у яких чомусь повсихали верхівки, а бічні гілки буяли. Біля одного такого дерева зупинилися. Тут росла високі трава, яка вже пожухла, й буланий коник почав хапати її губами, й хтось одразу розгнуздав його, аби не порізав вудилами губи. Люди жаліли скотину.


Звідкілясь узявся мотузок, вже з петлею, її накинули на шию Милі. Він підвівся, ступив до дерева, для чогось закинув голову й подивився в гущавінь. Дерево шуміло, шелестіло, жило своїм життям. І капнув звідти, неначе велетенська сльоза, присохлий жолудь. Двоє дядьків перекинули кінець мотузка через гілляку. Однак тягнути ніхто не хотів. Бортники ховалися за спини один одного, відступали. Тоді розв'язали руки Дуді й штовхнули до Милі:

— Тягни, якщо обірветься, повісимо й тебе,—наказали Дуді.

Дуду лихоманило. Тремтячими руками він узяв мотузок, перехрестився, одначе не тягнув.

— Він сам не подужає,—пролунало з натовпу. Усі чомусь подивилися на старосту, але він стояв, обіпершись на полудрабок воза, дивився в поле.

І тоді наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловічок у короткому жупані, тицьнув пальцем у мене.

— Ось він... з однієї злодійської складки. Нехай тягне.

Жах охопив мене, струснув од ніг до голови, як струшує деревце од низу до верхівки удар сокири при корені. Душа рвонулася до Бога, очі до людей, розпука розривала серце, я розумів, що гину, гину назавжди, в мене немає сили боротися, зараз я візьму в руки мотузка, і тоді... Та в ту саму мить в моєму серці несподівано почало народжуватися щось шкарубке, тверде, відчайне. І на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син. Пізніше я вельми пишався цим перед собою.

— Я... не з злодійської складки,— тихо, але переконано заперечив.— Я чесного отця син.

І знову в мене всередині все завмерло, мовби приморозилося, я ледве тямив, що тут відбувається, я не розумів, чому такі жорстокі всі ці люди й чому мовчить, не проситься Миля. Він уже ні на що не сподівається? Але я сподівався. Оте тверде, відчайне розросталося в мені, ставало насупроти всіх цих людей, у власну оборону.

— Тягни, ми заплатимо,— загомоніли бортники.

— По десять копійок з чоловіка. Ціна добра. Буде кілька талярів.

— По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе продавали скотину або дрова, але самі тягнути мотузок не бажали. Я зрадів, сподіваючись, що добровільного містра не знайдеться. Одначе він знайшовся. Наперед виступив чоловік з в'язкою недогнуздків та пут, либонь, пастух, що пас коні, й підійшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжній циган. Він обвів товпу крапчатими очима, сплюнув під ноги й сказав:

— Якщо по десять копійок, я згоден.

— По десять то й по десять,— погодилося одразу кілька чоловік. Інші мовчали, але їхня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за кінець мотузка. І в ту мить щось зрушилося в мені. Й запанікувало, й заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо — наді мною, над натовпом, під самі хмари. Сльози вдарили з моїх очей, і я впав на коліна.

— Люди добрі, що ви робите, схаменіться. Не беріть на себе такого гріха, не занапащайте самі себе. Усіх вас за це поглине вогненна геєна. Бог не простить вам цього. Ви нічого не знаєте, ви сліпі й темні...

— Погляньте, ми темні... А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити нас,— погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупані та високій сивій шапці. У козака — обвислі вуса й шрам на підборідді.

Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сірих безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обізлених очей і до живого обличчя.

— Я, мабуть, ніхто, спудей недовчений, а він,— показав на Милю,— тільки в турецькій неволі промучився цілих п'ять років... Прикутий до галери... А тоді плавав на інших подіях. І потопав, і був стріляний. Ви побували на війні, знаєте, яка вона... І ніхто його не прийняв до себе, ніхто не втішив, не подав окрайця хліба. Скрізь, на всіх землях воякам платять за полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову десятину... Так то ж ціла десятина! — Я ледве тямив, що кричу, про десятину від когось почув, потім пошкодував на свої слова, але сливе вони вплинули найдужче.— Бог велів прощати всім... Тоді й вам проститься, і ви заслужите царство небесне...

З жахом відчував, що мені шерхне в роті й ось-ось я втрачу голос, і тоді згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, він підхльоскує їх, до того ж сприймуть мої слова за обман. Я вмовк.

Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки інакшим, не таким твердим, не таким погрозливим. Й тоді до Милі підійшов староста, котрий од самого початку був проти самосуду, але боявся рішуче заперечити людям, похмуро запитав:

— Ти справді був прикутий до галери? Миля відказав спокійно, з гідністю:

— П'ять літ. Навіть у Африку, до негрів плавав. А тоді втік у городі Амстердамі, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купців обороняв.

— Бач, заморських купців обороняв, а нас...— не доказав староста й для чогось витер долонею обличчя.— Де трапив у полон?

— Під Азовом. Тоді багато полків українських ходили туди.

— Це правда,— підтвердили з гурту.— Яків Лихолап ходив, а Хоботня не вернувся... З якого ти полку?

— Прилуцького.— Далі Миля почав розповідати, де стояв під Азовом Прилуцький полк, і де Ніжинський, і як вони наступали, і як він, Миля, потрапив у полон. Пилип бачив, що своєю розповіддю укріплює в вірі те, що сказав я, проте не намагався розжалобити бортників. І нічого не сказав про свої картки до царської канцелярії, мабуть, вважав, що йому не повірять чи просто боявся зачіпати царське імення, за що міг поплатитися потім. Пізніше я замислювався над цим не раз.

Вітер надії тепер віяв у його бік. Козаки вже не стояли сірими стовпцями, а заворушилися, загомоніли. Найдовше опиралися пограбовані бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом та поділити поміж собою гроші.

Староста ще раз обвів поглядом юрбу і сказав двом десяцьким:

— Дати обом — Милі та Дуді — по тридцять київ і відпустити. Якщо ж хтось із них упіймається ще раз, висітиме на оцій гілляці,— вказав пальцем на товсту гілляку, на якій гадюкою провис мотузок.

По одному, по двоє люди йшли до села. Вони гомоніли, посміхалися, розмовляли з Милею та Дудою, немовби нічого й не сталося. Здавалося, це були зовсім інші люди, всі вони були надзвичайно раді такому кінцеві справи.

І я подумав, що наодинці люди є люди, в гурті ж, у військових лавах вони — юрба, сліпа й безглузда сила. Їм не треба збиратися в натовп, бо він вирішує не розумом, а ярістю, миттєвим спалахом, і той спалах легко збудити та спрямувати в будь-який бік. Чим од віку користуються всілякі пройдисвіти та авантюрники. Скільки то люду погинуло в тих товпах і лавах, скільки їх втрамбовували дороги у ватагах розбійників, всіляких крутіїв, лихих отаманців... На землі є один праведний гнів, одна праведна лава — та, що стає на захист вітчизни.

Я наледве підвівся з колін, насилу додибав до села — так мене стермосовала лиха подія, вичавила силу з тіла та серця, оповила думки в холодну липку павутину. Ноги мені тремтіли й підгиналися, в голові гуло, її ломило від болю. Мені хотілося піти пріч з цього села, піти світ за очі, туди, де немає кривди, захланності, бідності, де за тобою не стежать недовірливі недобрі очі, де ніщо не стискає твою душу й не гнітить думку — де немає лихих людей, а значить, і лихих вчинків, де люди добрі, спочутливі й тихі, як ангели. Проте я розумію, що такого місця на землі немає,— он Миля побував по всіх світах і скрізь попадав у приневолю; треба якось призвичаюватися до цих людей, до цього світу, й або примиритися з ним та наперед погодитися на підданство усим сильним і всім його добрим і недобрим законам, або відточувати пазурі. Пазурів, на жаль, у мене не було. Лишалося одне — ні в що не втручатися, обминати всі небезпеки і всі принади.

Отож якби я ще того дня полишив Носачівку й занурив свої босі ноги в порохню Чемерського шляху, як намічав раніше, уникнув би ще одного великого сум'яття душі та випробування духу. Але я залишився.

 

* * *

У наступні дні я намагався зцілитися, полікувати потовчену душу, я не міг знайти рівноваги, бо й не знав, жертвою чиєї несправедливості став. Несправедливі жителі цього містечка чи несправедливий Миля, а може, і вони й він, а може, ніхто... Пробивалася нагору думка — несправедливість десь глибше, далі,— думка небезпечна, вона може потягнути інші думки, привести до сумнівів — на щастя не пробилася. На роботі не надривався,— несподівано заробив гріш, воістину, трагічне й смішне ходять поруч: багата вдова, підпанія, замовила мені супліку на свою сусідку ще й просила, щоб написав проникливо та тримав усе в таємниці. Вийшло ж так, що сама того листа й надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.

Супліка була така: “...своїми паскудними губами шемряла, буцім я — жінка легковажної поведінки, нецнота, насправді ж вона хльорка й потіпаха, з проїжджими московськими офіцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А мене сукою старою називала, дулі сукала і з великою фантазією та хуками Пішла з мого двору, за одне те, мій ясновельможний милостивий пане, заслужила вона канчуків по срамному місцю, а також заслужила секвестру. Презентуйте її, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вік буду Бога молити і в боргу перед Вами не залишуся, коб же тільки та псяюха понесла кару заслужену”.

Світе мій, світе, чого в тобі тільки немає, хто лишень і чого в тебе не просить! Один — миску пшона, нагодувати голодних дітей, інший — золотих дукатів, третій — доточити хоч день до стовченого хворобою життя, четвертий — погибелі сусідові, п'ятий молить о спасінні від зашморгу, шостий сам сукає мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудрості, спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорні “хуки” гріш... А чи правий він? Неясні бажання тривожать мене. А іноді навпаки, з жахом відчуваю, що хочеться, хочеться й мені, попри все моє горе, попри всі обіцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього світу у щоб він аж зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю своє здорове тіло,— я не вельми дужий, скоріше кволий,— але ніякі хвороби не змагають мене. Я знаю про принади світу, вони спокушають, і іноді стає образливо — піти й не відчути їх, це гірко, а обміняти на них душу страшно. Я таки триматиму її в чистоті та недоторканості, я побачу все, осягну розумом і серцем й ні в що не втручатимуся, не обагрю душу нічиєю кров'ю, жодною краплиною, не потрушу її попелом чужого горя!

А життя мовби сміялося наді мною, брало, неначе забавку, в свій полон. На місце померлого носачівського сотника козаки вирішили обрати нового за козацькою регулою — достойного, доброчинного, сміливого. Таким усі вважали сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором і послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою печаткою. А в неділю з Глухова в супроводі двох козаків та московського ундера прибув осавул і в трьох місцях, тричі, вичитав новий царський указ, малозрозумілий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано, одначе козаки втямили, що тим указом велено “полковников и сотников не выбирать, а назначать”. Той указ упав на козачі голови, як вітер на діброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до сотенної канцелярії, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А приїжджі вже вели свого фамільянта — сотенного хорунжого  Хоменка з Гадяча. Солонець — богатирської статури, повновидий, поважний, статечний козак, знаний носачівцями оддавна в бою і за плугом, і рід його їм увесь знаний. Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрілий кавунець, головою, з метушливими очицями, які, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не сподобався їм уже одним своїм виглядом, а ще ж — чужа-чужаниця...

— Воліємо свого, ми його знаємо! — гукали козаки.

— Він до людей уважливий.

— Хоробрий козак, достойний.

І посунули сині жупани вперед і вкрили Солонця шапками, й хтось уже виніс сотенну короговку, й вона затріпотіла на вітрі. Він хотів вручити короговку Солонцю, але приїжджий з Глухова осавул підняв над головою царський універсал і гукнув щосили:

— Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв і звелів писати листи — до полковника та гетьмана в Глухів. Лист до полковника повезло шість козаків, лист у Глухів — чотири. Всього цього я не бачив, про це мені розповіли. А все, що вчинилося далі, відбувалося на моїх очах.

На свою супліку носачівці отримали відмову, і тепер до Носачівки приїхав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвіниці церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носанівці широкий, посеред шляху з Києва на Ніжин, з одного його краю — стара дерев'яна церква (нова, кам'яна — за греблею, одначе люди оддавали перевагу старій), з другого — сотенна канцелярія, ще далі — кілька крамниць та рундуків, пивниця, за крамницями та рундуками — базар. Козаки товпилися біля управи, прийшло (з цікавості) й чимало посполитих, на одному з рундуків чорним табунцем з'юрмилися євреї-крамарі. Та ж таки цікавість попхала на майдан і мене. Пропхався аж під ґанок канцелярії, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який підпирав дашок ґанку, щоб мене не затоптали.

Тепер бачив натовп і, коли повертав голову, тих, які стояли на ґанку,— полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачівського сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, він, як я зрозумів з розмов, лишився вдома, на що деякі козаки нарікали. Полковий осавул бликнув на натовп з-під острішкуватих брів гострими очима — у тому позирку — погроза й притамований страх — і звелів писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготові, аби оддати її Хоменку.

Писар ще не дочитав указу, він затнувся, зашпортнувся на якомусь слові, відшукував його пальцем, і тоді з натовпу пролунало:


— Бридня!

— Що бридня! — подався вперед осавул.

— Все бридня. Ти приїхав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомірку. Це — живодер. Ми вже знаємо. Отакий зашмарканий, і живодер.

— Та ви... Та я...— бризнув слиною осавул.— Я вас у ріг баранячий... У секвестр!

— Нас — у секвестр!

Натовп сколихнувся і враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетіла по ньому, й були це вже не ті люди, які стояли щойно, а зовсім інші. Одмінилися обличчя, голоси, порозправлялися плечі. Я теж відчув дивну тривогу та дивне піднесення, одначе намагався погасити їх: я тут чужий, мені немає ніякого діла до того, що відбувається на цьому майдані. Стояв тихо, осягав усе вповні. І дивувався. Люди сподівалися справедливого рішення, але хіба вони не розуміли, що його не може бути, що веління впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бік,— яка то сила цар і що він може зробити. Який він грізний, жорстокий і нещадний, знали всі, про це шепотілися за ятками на базарі, оглядаючись по сторонах, гомоніли в шинку. Цар видушив батуринців, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на криваві війни... Я про царя не склав уповні власної думки, чимось він мені подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розуміти це і носачівці.

Але цар був десь дуже далеко, а несправедливість — тут, у них.

Увесь час думав: ненавидіти царя чи ні? Він перекаламутив моє життя, забрав у мене найдорожче. Але ж він не знав мене, вчинив так з якихось своїх причин. Я то ненавидів його то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королів, імператорів, їхня воля — висока, продиктована чинниками, незрозумілими простим людям. І хоч вже не міг думати про царя, як думав раніше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада — від Бога, опиратися владі — опиратися Богові, це непростимий гріх, за це на тому світі чекає кара.

Я ж подумав, що ці дві сили зовсім різні й нерівні, навіть хотів сказати про це, але розумів, що мене ніхто не послухає, та й не моє це діло. Вони ось тут, під захистом оцих стріх, тополь, оцієї церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися.

Люди вже не гомоніли, а кричали, підносили кулаки; роздратування, злість все дужче й дужче опановували ними. Так опановує тривога зграєю граків на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кіт або пес. До того ж давно не було дощів, дві пожежі за тиждень, бортний злодій, медяна десятина, а тепер їм ще нав'язують чужого недоброго чоловіка в сотники. З ним їм жити, з ним іти на війну!

У цей час осавул хотів передати короговку Хоменку, той уже простягнув руку, але натовп витиснув з себе кілька чоловік аж на ґанок, вони опинилися поміж осавулом і Хоменком. І вже чиясь рука вихопила в писаря царський указ і жбурнула під ноги, й загупотіли важкі чоботиська, втоптуючи грізне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе короговку, а осавул її не віддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню облич, а одне, спотворене гримасою гніву, з великими, вибалушеними очима, темною діркою рота, з якої вилітали погрози, прокляття, свист. Це було безстрашне обличчя, яке не знає спину. Натовп не може, не вміє розмірковувати, він живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й своє горе, своя кривда, своя озлобленість, вони долучаються до кривди спільної), в ньому є кілька призвідців, людей дужих, безстрашних, хоч буває й навпаки: люди нервові, слабкодухі, зі знесеними гнівом на коротку мить угору душами зварйовують усіх. І тоді стається вибух. Це схоже на початок льодолому на річці. Все мовби ще стоїть непорушне, і враз зводяться сторч крижини, й чути тріск, і небезпечні тріщини-щілини зміять по кризі. Те я спостерігав не раз на Десні та Дніпрі, й сам одного разу опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп — це не сто чи скільки там душ, це одна душа, найвищі звитяга та гнів однієї душі стають звитягою та гнівом усіх. І знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ писаний на всі полки й сотні, а не тільки на них, знають, що буде потому?

Короговку вирвали, й два чоловіки понесли її в церкву, полковий осавул був притиснений до стіни, стояв білий, як полотно. Хоменко шаснув попід руками козаків до судовні й виліз через вікно та подався городами. А тим часом кілька чоловік привели попід руки Солонця. Він, либонь, хоч і вдавав, що його ведуть силоміць, готувався до цього — ніс під пахвою загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ґанку, розступилися, деякі посходили на землю, й Солонець підійшов до полкового осавула. Але той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повітрі вуса, й пішов до судовні. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець зам'явся, потиснув плечима й пішов за ним.

Натовп знову завихрив, знову сині жупани натиснули на ґанок. Я вхопився міцніше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу, був чужаком, стороннім і судив збоку — тверезо та ясно. Знав напевно, що ці люди не викричать нічого, окрім біди. Не знаю, звідки в мені взялося таке розуміння — з прочитаних книжок, з того, що жив у великому місті, де міцна влада, й бачив, чим закінчується будь-який непослух, пам'ятав, як шмагали різками здоровенних, як бугаї, філософів і богословів, котрі позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пітер і страшні кари, від яких конали найвищі урядовці царства. Поки що тільки сказано гострі слова. Але з слів усе починається. Спочатку було слово. В цьому випадку — царське слово, яке втоптане в глей яловими чобітьми. Що ж буде далі? Цар не подарує їм цього, він не звик, щоб його слова втоптували в багно, за його наказом стинають голови тисячам ні в чому неповинних людей. А може, їх і справді потрібно втоптати в багно? Я злякався цієї думки. Я звик коритися великим і малим можновладцям, ніколи не помишляв про будь-який спротив, то більше цареві. Попи читають за його здравіє молитви й закликають молитися за нього нас, бо цар — Божий помазаник, намісник Господа на землі. Він там, над усіма, донедавна я не задумувався над його діяннями, вони взагалі були далеко від мого житейського поля...

Одначе й сумніви вже почали проростати в серці. Цар — над нами? А може, це й не зовсім так, бо над нами — гетьман, наші суди, вітці церкви, їхню волю ми виконуємо, їхні веління сповняємо. Ми жили без царя, жили своїми законами... Саме через те й звар'ювалися ці люди, що знехтувано їхнє право. Вони хочуть обрати собі в сотники чоловіка, якого знають, так вони обирали завжди, і їм було добре. Вони мали таке право — обирати. Від кого те право? Він інших державців, від дідів-прадідів?.. Тоді воно теж Боже. Та якщо ще на користь людям... Я знову злякався, й заморочився, й принишк, і принишкла моя думка. Отак і висів на поручнях ґанку — довгоногий, довготелесий, худий, ще й вуха трохи відстовбурчені, й чуб вибився з-під сірої шапки двома хвильками (бачив своє обличчя в круглій шибі вікна, вправленого в олово, й здавалося воно мовби іконою, я аж стенувся від тої святотатної думки).

Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хліба не взяв. Він навіть прочинив вікно й погрозив пальцем, одначе одразу й зачинив, бо на майдані затюкали, засвистіли. Хряпнула в шибу кинута кимось грудка, скло розкололося, але не висипалося.

Якийсь козак підняв угору волосаті руки,— рукава кунтуша і сорочки закотилися,— зсукав дві загогулисті дулі й тицьнув у шибу. Там мовчали. Либонь, осавул злякався.

— Писати до полковника супліку! — гукало кілька чоловік.— І послати з нею найзначніших... Нехай вволить нашу волю.

— Наші права одвіку, не дамо їх нехтувати!

— Не дамо, щоб нами попихали!

— Не вволить нашу волю, і його переоберемо.

— Супліку, супліку пишіть, де писар?

Кинулися, а писаря й слід прочах. Допіру стояв на ґанку й щез, ніби здимів. Хтось висловив здогад, що він зайшов досередини й вийшов на інші двері. Побігли до писаря додому, але не знайшли й там. І тоді хтось вказав на мою скромну персону.

— Нехай він напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисі картку до сина.

Я спробував відмовитися, але на мене гримнули, й довелося мені йти до канцелярії та сідати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний, і пера відтемперовані. Я викинув з каламаря здохлу муху й почав писати що мені диктували козаки. Звісна річ, писав не все, а тільки найдошпетніше, обминаючи слова лайливі, загогулисті та надто простолюдні. Я написав, що ми, тобто вони, козаки, за давньою регулою, за своїм правом завжди вибирали сотника самі, й він правив по справедливості, не завдавав нікому кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив їх на війну, не ховався за козачі спини, а йшов у першій лаві, не чванився й не величався, брав помірний чинш, а нового чоловіка вони не хочуть, бо й не знають його, а за чутками, він — поганий, захланний, ще й намагатиметься збити статок, як і кожний зайда.

Просушив я пісочком аркуш і поклав на стіл. Проте, коли дійшло до того, кому доправляти його полковнику, охочих не виявилося. Пристрасті вже вляглися. Значні козаки не хотіли — деякі заздалегідь шамульнули поза спинами інших, ще декотрі виходили тепер — буцімто викурити люльку або за якою іншою потребою,— незначних відправляти було не варто. Ледве згодили двох козаків. Зашили в полотно папір та й пішли запрягати. Я ж вернувся в двір до паламаря.

Суплікою до полковника зробив собі рекомендацію, і тепер до мене йшли і козаки, й посполиті: тому картку написати до сина, тому позов, тому в церкву на помин душі, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто від старих, виходили вдалі, проникливі, з сльозою. Я зрадів заробітку, гроші невеликі, але гріш до гроша, й щось зберу на дорогу.

Одначе склалося зовсім по-іншому. Козаків з суплікою було завдано до секвестру, а наступного дня приїхала команда й завдала до тюремного в'язання ще дванадцятеро. Тринадцятим був я. До двору під'їхала підвода парокінь, на возі сиділо шестеро — двоє носачівських козаків і четверо сердюків з варти — четверо везли двох. Мене посадовили в задок воза, мабуть, зважаючи на мою незначну особу, за мною не вельми пильнували. Сидіти було незручно — сіна намостили мало, я провалювався глибоко в воза, ноги стриміли високо, їх підпирав затильник воза, доводилося триматися за нього руками, підтягуватися.

За возом, який торохтів слідом за нами й на якому так само сиділо четверо сердюків та два носачівці, бігла жінка, заламувала руки, голосила й водночас проклинала свого чоловіка:

— Та куди ж ви його везете. Та на кого ж мене лишаєте з дрібними дітьми. І чи я тобі не казала, чи не застерігала від злих учинків, бодай би ти світу не побачив, бодай би тебе побила сила Божа. Та скільки ж я за тобою нагарувалася, та  сонечка не бачила, а тепер тебе везуть, як злодія проклятого, а я остаюся у вічній тьмі.

Вона спотикалася, руса густа коса вибилася з-під кибалки, розсипалася по грудях, врешті кибалка збилася набік і впала, молодиця нахилилася за нею, а тут саме їздові — ті ж таки сердюки — вдарили по конях. Молодиця залишилася за вербами.

Носачівські козаки сиділи сумирно. Це мовби були зовсім інші люди, не ті, які ворохобилися на майдані. Козаки з варти малися також не суворо, ті й ті перемовлялися — про погоду, про те, що треба збудувати нову церкву, частували одне одного тютюном, носачівські козаки пригощали сердюків пиріжками з яблуками. Пізні яблука-зимниці червоніли в садках. Позад валки їхало верхи на конях четверо драгунів. В одному місці сполохали цілу зграю дроздів, які клювали горобину; пропливли попід тином, торкнувшись ніжними голівками моїх чобіт, лаплахи. Мир і тиша, а на душі як хвильки по воді, попід якою ходить щука,— дрібне риб'я вистрибує і падає знову в сповнене небезпеки плесо. Навіщо вони везуть мене, який злочин хочуть мені завдати? Козаки, вони тутешні, одкрутяться, а на мені все окошиться. Це ж, мабуть, за ту супліку, писану моєю рукою. А може, за те, що нагадав про медову десятину... Що я знаю про їхні справи, навіщо вклюнувся, нащо здався на вмовляння та погрози? Козаки тепер скажуть: нічого не знаємо, питайте з нього, він писав. Ні, так вони не скажуть, але змолотися мені може, ще й круто, засипав не в свій кіш.

Проїжджали лозами, й зринуло: зірватися та шурхнути в гущавінь і вибрести десь у полі, й піти світ за очі — хто мене знає, хто шукатиме. Одначе відав, що на таке не зважуся й совість моя не дозволить те зробити. Може, потім буду каратися, що не одважився на втечу, шкодувати, але такий вже я є.

Хвилювалися лози, плив у повітрі вільний коршак, і зовсім у протилежний бік везли по неволі мене.

Ледве в'їхали на околицю міста, сердюки враз одмінилися, стали суворі, неговіркі, погукували:

— Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь між собою!

Носаківчани знизували плечима:

— Хіба ж ми зглядаємось, вам привиділося.

— Я тебе привидюся, так привидюся, що й очі на лоба повилазять.

— Дурні ви люди,— плюнув у порохню під ноги козак, з яким я їхав на одному возі, й сердюк тусонув його в спину:

— Дивись мені,— й поправив на колінах шаблю.

Козаків повезли до фортеці, мене ж віддали в руки “міським слугам”, і ті одвели до цюпи при ратуші та записали в “приводну колодників книгу”. Брязнув засув, і я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку. Темрява зімкнулася наді мною. Я стояв біля дверей, боявся одірватися од них, мені здавалося, що ледве ступлю крок, справді шугону в прірву. Чомусь я думав, що в темниці сам. (Мовив подумки це слово — “темниця” й одразу зрозумів, що воно таке. Бо ж і справді — темінь). Морок виїдав очі, заковтував мене, немов змій.


Одначе в змія було око, воно потроху розплющувалося, проте лишалося й далі присліпуватим. Око — заґратоване віконце вгорі. Здригнувся: тільки тепер осягнув, де я. Раніше знав, що є темниці, але вони — десь там, невідомо де, вони — для інших, у них кидають злочинців, я ж і помислити не міг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр, це ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися, не поважали. Якби моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А я от... відректися від себе не можу.

І ще одне осягнув: я тут безправний, відданий на волю темним силам. І ніхто мені не допоможе, ніхто за мене не заступиться, навіть не принесе чистої сорочки й окрайця хліба, бо нікого в мене немає. І ніхто не виповість правди про мене, не посвідчить, хто я і який є.

Людина на волі й людина в темниці — це двоє різних людей. Переступив тюремний поріг, і вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони — тебе, не бачать твоїх очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш покладатися тільки на власну мужність, і вибір твій куций: згода чи незгода, й майже в усіх випадках ти — злочинець в очах людей. Все те відчув в одну мить, не збагнув, а відчув, і страх побіг мені по жилах холодним вогнем.

— Праворуч лава, сідай,— нараз пролунало десь попереду, і я здригнувся. Ступив праворуч, хотів сісти й беркицьнувся, затявшись спиною об стіну. В темряві пролунав сміх.

— Дурні у тебе, конокраде, жарти,— мовив хтось і закашлявся.

— Сам ти злодій,— огризнувся перший голос.

— Мене ніхто ніколи злодієм не публікував. І в чорні книги не вносив.

— Ну, не злодій, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, і поли тобі врізали...

— Ніхто мені поли не врізав, і жодних доводів і знаків у вшетечності проти мене немає. Любив і люблю пасербицю як рідну дочку, але чоловік їй трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла від нього до мене, а він вів її за шию наміткою і бив, вона ж вирвалася й знову втекла до мене. Я захистив її, а той пустив на мене неславу...

— А ти все-таки зізнайся, пасербиця солодка?..

— Пащекуєш, як пес через губу. Утяти б тобі її.

— А ти спробуй!

— Замовкніть. А то поличкую обох.

У великому подиві я слухав той пересвар, навіть забув про біль, думав, до кого ж це мене закинуто, а почувши ще один голос, стрепенувся. Він видався мені знайомим. Вдивлявся в темряву, і вже вона не здавалася такою непроглядною, ріденьке світло розбілювало її. Я розгледів чотири постаті, три з одного боку й одну з другого. Та одинока постать видалася мені більшою за інші, а голос і далі стояв у вухах.

“Пилип, Миля”,— нараз засвітилося в моїй голові, і я рачки поліз до Милі. Під руками талапала якась порохня й шаруділа перетерта солома. Я страшенно зрадів Милі, цьому непривітному й навіть страшнуватому чоловікові, цьому нелюді, все таки є тут хтось знайомий. Одначе не встиг сісти біля Милі, як мене притиснула за коліно до підлоги важка лапа:

— Ми з тобою незнайомі,— впали мені в вуха слова.— Ти мене не знаєш. Поготів — отієї бортної пригоди... Якщо хоч писнеш... Забудь, все забудь... Так треба...

— Якщо так треба... Я — їй-Богу...

— Ну й гаразд.— І вголос зовсім інакше, лінькувато, байдужо: — А хто ти, парубче, будеш? Назвися.

Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумів, проте дошелепав, що Миля попався на чомусь іншому й боїться, аби йому тут не долучили бортної крадіжки. Тепер уже був не радий зустрічі з Милею, хотів навіть відсунутися від нього, але не зважився. Світ, виявилося, вельми тісний, надто за ґратами. А може, він увесь за ґратами й ми гуляємо в ньому до пори до часу на поруках у Долі, вічно під підозрою й під загрозою одміни тієї поруки? Вже того вечора подумав про те, що ми невільні од самого народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як на мої слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав:

— Може, й так. Моя недоля написана мені на роду. Я був покараний різками ще в утробі матері. Вона заступилася за іншу наймичку, і її вишмагали в саду на лаві, а разом з нею і мене, Я народився через два дні...

Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще дужче своїм думкам, власному святотатству. Кожному все написано на роду... А якщо так... Навіщо одному написано сите життя, розкоші, хоч він недостойний того, а іншому — нужда, поневіряння, несправедливість? Що, як оте, останнє, написано мені? Й що ж тоді виходить: борсайся не борсайся... Ні, борсатись треба. Не заступися я за Милю, висів би він на гілляці. Але, не заступися за Милю, не залишився б у селі, не сидів би отут. Отака круговерть долі!

Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене.

Тоді ж, як назвався Рибкою, Миля запитав, за віщо мене завдано до секвестру. Запитав тихо, але критися мені було ні з чим, і я розповів уголос. В'язні слухали уважно, по тому заворушилися, жваво обговорювали почуте. Вони зійшлися на тому, що носачівським козакам їхній непослух окошиться великим лихом, що тепер і їх самих можуть судити строгіше, а може, навпаки, їхні провини змаліють перед провиною носачівців і їх незабаром повипускають на волю (люди найперше з усього роблять висновок для себе), бо й тримати арештованих ніде, у фортеці арештних приміщень немає, цюпа при ратуші тільки одна, оця, годувати в'язнів мають міщани, і стерегти теж, і свічки — куплені їхнім коштом, вони воліють, щоб справи вирішувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив інакше:

— Справа це військова, носачівців триматимуть у фортеці й дізнання чинитимуть там.

Від Милі я почув страшне, маловідоме мені до цього часу слово “бунт”, і воно надовго запечатало мені вуста й приморозило всі думки. Це слово було важке, незвичне, не зовсім зрозуміле. Донині мені здавалося, що все в світі від Бога, так воно склалося й так мусить бути. Людські закони, закони мого краю — це Божі закони, вони визнані всіма людьми, започатковані нашими предками, отже, їхні веління непорушні та вічні. Десь у глибині мого єства непророслим зерном лежали і якісь випадкові знання про те, що раніше в нас були інші закони й життя наших антецесорів, себто попередників, було інше, я багато знав про унію та уніатів, вів з ними уявні й справдешні диспути, знав про Польщу, про Богдана Хмельницького, про страшний розор краю, тяжкі утарчки на нього, чував про Виговського, Брюховецького, Дорошенка (говорити про них було не вільно, як і про Многогрішного та всіх інших гетьманів, не кажучи вже про Мазепу, але спудеї говорили, хоч і обережно), проте все те було десь там, в минулому, нині ж ми живемо в благословенному краї під опікою мудрого білого царя, спільно з московським народом, білий цар нас обороняє і дбає про нас, і дає нам свої праведні закони. В колегії були знайшлися спудеї, які гомоніли між собою, що ті закони не зовсім праведні, значно гірші за наші колишні, й ще щось таке — про права батьків, хтось доніс префекту, й спудеям довелося втікати в польську сторону. Коли б були не втекли, з ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачівськими козаками. Вчинено справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу знати, чому воно має мене обходити, в мене своє життя, своя путь, житиму сам по собі, й благодать Божа буде зі мною.

— За віщо ж тебе взяли до тюремного в'язання? — одважуюсь нарешті запитати Милю.

Миля мовчить, чую його важке дихання, якесь похрипування в горлі:

— Тюрма мені на роду написана... Так щось і тягне мене в неї... Продав нечистому душу,— відказує і хруськає огірком, простягує руку: — На, пожуй і ти...

Я німію. Рот мені розтулюється, й чорна темінь вливається туди, наче в безодню, по спині біжать колючі мурахи. Хочу перепитати Милю, а язик не слухається, зробився наче дерев'яний. Миля ж хрумтить огірком, плямкає на всю цюпу.

— Ти... мабуть, жартуєш? — вишкрібаю з дна серця маленьку надію.

— Чого б це я жартував. Написав за всією їхньою регулою — кров'ю — й одніс уночі в поле на перехрестя, де вони з відьмами збираються.

— Що ж ти написав? — усе ще не вірю я.

— Що й мусив. “Темнозрачному пекельних пропастей повелителю й служителям твоїм демонам вручаю душу й тіло моє на тридцять літ, якщо ви по моїй вимозі чинити будете... В чому й підписуюся — Пилип Миля”.

— Ну й?..

— Не нукай, і так всі, кому не ліньки, на мені увесь вік їздять. То й вирішив я — нехай потім нечистий поїздить, а спершу я на всіх покатаюся. Та якась личина запримітила, як виходив уночі на дорогу, а ранком листа знайшли. Не взяв, значить, його біс. І йому я не потрібний. Поволокли до консисторії. А там, брате, б'ють так, що клепки з голови випадають. Я не поласував на їхні киї, зізнався, одразу зізнався, й копію написав. То мене знову приволокли в полковий суд і закинули сюди. Скажи, Мартине, чого він, ну, цей, повелитель темнозрачних сил, не взяв моєї супліки? Може, я не так написав?

Моє тіло тремтіло, як у пропасниці, зуби цокотіли, я опустився на коліна й почав молитися Богові, щоб простив несосвітенний гріх Пипипу Милі, щоб не карав його. Я не міг узяти Пилипового гріха в свою душу, адже присягнути нечистому, це те саме, що відректися від Бога, але я був готовий прийняти на себе його муки й спокутувати його гріх. Сльози заливали мені руки, вся моя душа вливалася в молитву, і вже я відчував, як вона підноситься, але не високо, тяжкий вантаж чужого гріха тримає її, і я ще дужче заливався плачем і ще жаркіше шепотів слова молитви. Я не знаю, чи то своєю молитвою налякав Пилипа, чи розчулив його, мабуть, розчулив, ще ніхто не молився так за нього, не просив для нього в Бога прощення. Пилип легенько, невміло торсав мене за плече, намагався підвести з колін, .бубонів щось, аж поки я не відчув у його голосі сліз. Тоді я обняв його й сказав, що то на нього було найшло потьмарення, а нині він розкаюється, й каяття його щире, й Бог приймає його, я це почуваю серцем, воно наливається Божою благодаттю, але молитися потрібно довго, навсипно й невтомно, аби остаточно очистити душу.

Троє інших ув'язнених принишкли, тихо шепотілися, либонь, вони нічого не розуміли й трохи переполошилися. По тому Миля сидів мовчазний, важкий, мені здалося, буцім він сердиться на мене, а за віщо, не знав. За своє розчулення, за свої сльози чи за те, що щось порушив у його душі, звар'ював її? Я не розумів цієї людини, співчував їй і трохи боявся її. Одначе наші сльози не минули марно. Господь прийняв їх. Миля мався перед судом покаянно, й каяття його було праведне, це побачив високий суд і присудив йому рік духовних мордувань у монастирі.

Переповідаючи мені останні слова присуду. Миля усміхався похмуро та гірко. Але зі мною гомонів любо, навіть поцілував на прощання:

— Якщо залишишся живий,— сказав,— і тебе випустять звідси та захочеш зустрітися, шукай мене коли не в монастирі, то на хуторі Липів Ріг. Я зачекаю на тебе кілька днів. Ти хоч і теля, але теля Боже...

Я лишився спантеличений і наляканий отим його “якщо залишишся живий і тебе випустять”, розумів, що Миля сказав ці слова не з злого умислу, а просто так, але ж вважав становище моє кепським. До того ж він виходив, а я залишався, знову один серед чужих людей, віч-на-віч з невідомістю, не знаючи, яку вину можуть на мне скласти. Глибоко переживав Милині слова, що вже й потім, по довгому часі, до моєї свідомості долинув зміст його інших слів: “Шукай мене коли не в монастирі, то на хуторі Липів Ріг”. Виходило, Миля не збирався відмолювати в монастирі гріх, як присудив йому суд і як обіцявся, може, він і не почував гріха... Але ж він плакав, він плакав!

Проте довго над тим я не думав, бо власний гріх без гріха стояв переді мною. Там, за стінами кам'яниці, вирувало життя, я навіть чув стукіт коліс, він тривав довго, мабуть, проїхали чумаки, везли осетрів з Дону або сіль з Криму, або оковиту з Києва, або крам з Бара, світ кликав мене, втягував у свою мирську лійку; осетрів везли для мене, не пив оковитої, але її курили, бо є я на світі, так тоді думав або думало щось у мені, дві сили боролися в душі — сила чистоти й святості, безгрішності та безтілесності, й сила речей, запахів, пристрастей, вони бродили в жилах, у крові, всі спокуси світу — про мене, сам світ для мене, для того й робив його Творець, і це не суперечило чистоті та любові до нього самого, до істини. Сьогодні знаю, що все те суєта, томління духу, спокушеного мирськими принадами. Сьогодні знаю, що все те — не про мене, що воно не найбільший набуток, воно минає і своєю вічно непогамованою жадобою, ситістю й п'янкістю залишає чорні сліди. Маєш багато — хочеш ще більше, хоч і знаєш, що втратиш усе. Не маєш нічого — хочеш мати, й дуже часто будь-якою ціною; тієї, найвищої науки — осягнути розумом і душею все доступне тобі, пройти повз нього з спокійним усміхом, знайти найвищу суть природи та речей, віддзеркалених у власній душі так, як ти хочеш (то і буде їхня справжня суть), тієї науки не осягає майже ніхто, й через те світ такий жорстокий і захланний. Тоді мені здавалося, що не хочу навіть найменшої малості, то був обман, я хотів усього, тільки не признавався в тому собі, отож і втрачав усе, й побивався вельми, й потерпав від страху, сидячи в глухій темряві (кляті міщани економили на свічках, магістрат давав один огарок на вечір, кажуть, економлять вони й на дровах, і в'язні замерзають тут узимку).


Я думав, що, втративши кохання, втратив увесь світ, і не знав, що це не так. І ще одна думка, ще одна стьожка впліталась в усі ті думки, я то хапався за неї, то випускав її, я не міг забути, що сиджу в тюрмі в місті Ніжині. Саме це місто віддав цар Петру Толстому і віддав йому мою наречену, отже, вона десь тут, чую крізь товсті стіни стукіт її серця, а вона стукоту мого серця не чує, бо не знає, що я близько від неї. І того більше — не можу признатися, хто я, аби не завдати їй ще однієї муки, аби не побачила мене таким жалюгідним, аби... не накликати гніву її чоловіка, адже він може вдати, що карає мене за носачівську справу, а насправді покарати за мою любов. Якщо, звичайно, хтось йому розповів про те. Яка вона, що зараз робить, чи думає про мене? Якби знав, що думає, зовсім би не відчував болю...

Отакого, стермосованого думками, зі зболеною душею, з натягненими до краю, до розриву струнами в ній, мене й припровадили перед грізний суд. І очолював його... настановлений самим царем полковник Петро Петрович Толстой, син таємного радника, сенатора Петра Андрійовича Толстого, котрий зробив цареві величезну послугу, допоміг згладити з світу його власного сина, наступника престолу. Як довідався потім, значно пізніше, Толстой-син не був надто жорстоким, злим, одначе був понурим, недовірливим, підступним. Він не знав нашого життя, наших порядків і знати їх не хотів, одначе гаразд знав, для чого настановлений, у чийому ридвані приїхав і куди той ридван має правувати. Отож одразу потягнув руку за Хоменком, бо ж чинив не подлуг права козацького, а подлуг царського веління всупереч тому праву.

Я розглядав його, як розглядає поранений свого убійника, в мене пошерхло не тільки в роті та горлі, а й у грудях. Довга коняча голова, маленькі вуха, червонуваті, загнані вглибінь очі (мабуть, то моя хвора, вимучена уява дещо викривила його портрет). І оце він є мужем моєї Улясі! І вона щодня слухає його шварґотіння!

Промовляв Петро Толстой по-московському, деякі судді та писарі намагалися дзигоріти з ним у лад, то штокали, то шокали, а що вже казати про козаків-підсудних, вони мало що розуміли й тільки здивовано витріщувалися. Я стояв у їхньому гурті, ховався за спини, боявся, щоб мене хто-небудь не впізнав, хоч така загроза була дуже мала.

Суд, як я вже зазначив, був поважний: окрім полковника та полкового судді, два полкові осавули, і два хорунжі, і писар, і війт, і бурмістр, а попід стінами стояли райці, “міські слуги”, та солдати з шаблями. Солдатів я боявся. '

Коли дійшла черга відповідати мені, бачачи, як бридиться Толстой на калічену мову підсудків та писарів, вчистив по-московському, аби показати, що й ми не з лопуцька, а може, позасвідоме, намагаючись викликати до себе прихильність, либонь, певніше останнє, ми мало знаємо себе, в хвилини страху з нас вилазить щось таке, від чого ми відрікаємося в добру годину, нашим розумом володіє страх, це він, розум, верткий, хитрий, рятує нас, ще й підказує: це ж тобі, нам на добро, що таке мить приниження,— це довге життя, а все інше — смерть. Московської мови навчився в колегіумі, переписуючи для Москви перекладені з грецької на московську стяті книги. Моя відповідь, моя мова сподобалися Толстому, він підвів голову й уважно подивився на мене. Ми зустрілися поглядами, і серце мені затремтіло. Я розхвилювався страшенно, й судді подумали що хвилююся за свою долю. Я перевів погляд на стіну й натрапив на картину “Страшного суду”, й опустив очі долу.

Мене допитували як свідка і яко причетного до вчинку. Вперше я стояв перед судом, і сором спопеляв мене. Коли мене запитали, що я знаю в цій справі, я розповів те, що бачив на власні очі. Полковий суддя на початку оповіді перебивав мене, але полковник зупинив його й слухав уважно, тільки іноді підохочував: “А хто бунтував найдужче?”, “Хто, крім Воскобойника, виривав хоругву, може, Пузач?” Я розумів, що від моїх відповідей великою мірою залежить моя доля. Я був уже й рота розтулив, щоб сказати “Пузач”, або “здається, Пузач”, та ледве не заковтнув язика. Відчув, що йду по хисткій кладці, що з обох боків на ній стоять люди — підсудні козаки та судді, а я посередині, й варто мені зробити один крок у той чи той бік, як кладка похилиться. І стояти не можна — вона вломиться. Мені стало жарко, піт проймав мене до кісток, непереможне бажання жити, якомога скорше вийти звідси змагало мене, воно диктувало мені оті малесенькі, зовсім незначні поступки полковнику (“ну що там... власне, так воно й було”), але страх гріха, погрішити неправдою стримували мене. Я опустив очі й сказав:

— Того не бачив. Шванка була, галас, короговка гойдалася, а хто її виривав, мені не було видко.

По тому мені прочитали протоколи інквізиції кількох козаків, і в одному було сказано, “...а коли наш писар зслиз, зайшлий парубійко напросився писати супліку”. Зрозумів, що ці слова можуть згубити мене, злякався страшенно, гаряча змійка поповзла мені в грудях, і я закричав:

— То неправда, вони присилували мене писати, погрожували побити...

В ту мить майже вірив у те, що сказав, я рятувався, я заслонявся од неправдивих слів, і вже для мене не існувало нічого, а тільки — одвести од себе погибельні для мене слова.

Толстой усміхнувся й мовив:

— Даємо повну віру цьому свідченню, а тому не даємо. Хто саме тебе силував писати? Я змішався.

— Не пам'ятаю... Дуже злякався... Всі силували.

— Всі? Що ж, може, й так,— зауважив полковник. Усі. Всі вони вар'ювали й порушили закон. Щось гостре кольнуло мені в грудях. Я зрозумів, що сказав не так, що трішки-трішки поступився супроти правди, й заспокоював себе, що неправди одна крихітка, що мушу боронитися, проте не міг погасити докорів сумління. Хто знає, яка дрібка може переважити на тих терезах, дрібка землі чи дрібка свинцю, порохні чи пороху... Поклав собі не втручатися ні в що, і ось втрутився, нехай з приневолі, і тепер шкодуватиму, мучитимусь. Я вже був не таким, як учора, як сьогодні вранці, коли заходив сюди, поміняв свою сутність, поміняв ледь-ледь, одначе притемнив щось у собі і в своєму житті. Докази на свою правоту були непереконливі, єдиний доказ, який був за мене, це — хочу жити, мушу жити. Ним заслоняються мільйони людей, і тисячі тисяч караються ним. Не переконувало мене й те, що я посвідчив на користь закону, бо й не знав до кінця, що таке закон, адже козаки, надто один з них, Чепіга, вельми напирали на те, що вони чинили за законом, який пішов ще од гетьмана Хмеля й од їхніх батьків. Так воно чи ні, я не знав. Цьому нас у Академії не вчили, ми взагалі жили у якомусь іншому світі, відгородженому від світу широкого, у нас був свій маленький суд, свої зацікавлення, свої думки та судження, які рішуче не збігалися з тими, що з ними зустрівся нині. Либонь, нас навмисне тримали в тому незнанні? Боялися, що ми принесемо боріння й пристрасті в Академію, де панували Божі істини та книжні знання? Наші отці хотіли уберегти нас від світських лих? Глухим гомоном до нас долітало, що раніще було не так, що тоді козаки в Академію йшли просто з Січі Запорозької, а колегіанти — на Січ. Тепер вже немає Січі, нам казали, що вона повстала проти волі царської, отже, й Божої, і за те була згладжена з нашої землі. Про те було небезпечно говорити, й ми, спудеї, не говорили.

Усе це осягнув не одразу, не в ту мить, не перед судом, а пізніше. І мучився, й дорікав собі, бо ж розумів, що душа моя не тільки з світла, а й з тіней, що дух мій не витає в небесах, а стелеться по землі, я читав “Блаженні нищі духом” і не міг нічого зрозуміти, бо ж “Блаженні нищі духом, яко ваше є царство небесне, блаженні плачучі, яко тії утішаться, блаженні жадаючі й прагнучі правди... Радуйтесь і веселітесь, яко мзда ваша велика на небесах”. Отож хто я за цією заповіддю, на що заслуговую? Покаюся й заслужу прощення? Не заслужу ніколи; я той, хто жадав правди й не міг її відстояти до кінця, чи грішник, що плаче? Сього не знав ні тоді, ні пізніше. Тоді, повторюю, тільки рятувався й майже не думав ні про що інше, хоч все те бриніло в мені, глибоко-глибоко, відав про нього, воно борсалося, потоплене хвилями страху й нерішучості.

Ми всі сущі увесь вік борсаємося в хвилях. Бо й сам гетьман Скоропадський одступився од своїх козаків і написав у Пітер Головкіну (наперед знаючи, що Головкін розповість цареві), буцімто носачівські козаки не тільки безчестили полкового осавула, а й заповзялися його вбити, і той вирятувався завдяки сприятливої випадковості. А цього не було, я тому найперший свідок. Нехай неправда та страх сильних світу цього не будуть нам прикладом у житті!

Шість днів я просидів у секвестрі, а на сьомий мене випустили. Бурмістр зачитав присуд, з нього я зрозумів, що годен бути покараний п'ятдесятьма ординарними ударами пліттю, але суд, на молоді літа респект маючи, милує Мартина Рибку й зарікає надалі жити правдою та випускає його на волю з тим, щоб він негайно полишив місто Ніжин і більше ніколи в нього не вступав.

І я одразу од воріт секвестру наліг на ноги, неначе за мною гналися “міські слуги”. Сам не знав, чому так поспішаю, мабуть, мені просто не хотілося залишатися в місті, де зазнав стільки прикростей, де мою душу пом'ято й поламано, де втратив щось таке, без чого змалів сам, де... живе одібране в мене кохання. Мені страшенно хотілося побачити Улясю, хоча б на мить, хоча б краєчком ока, одначе знав, що це неможливо, й поспішав до міської брами. Я зазнав великої кривди, похитнувся в своїх думках, бо побачив ще раз, що в світі несправедливості не менше, а може, й більше, ніж справедливості. Що її множить, чому Бог допускає її? Чому добро невіддільне від зла, одне народжує інше, одне маскується під друге, часом їх вельми важко розпізнати? У світі мало б неподільно панувати добро, а воно нітиться перед злом. Мабуть, якби було тільки добро, всі люди стали б ніякі, в боротьбі зі злом вони загартовують душі, стають сміливі та дужі. Я ось не втримався... Поступився перед злом. Я навіть гаразд не впевнений, чи поступився. Звичайно, поступився. І тепер мене палить несосвітенний сором. Мав себе за найпоряднішу людину й не вистояв. Яка ганьба!

Гаряче молився, запевняв себе, що більше не зійду з правдивої путі, чого б це мені не коштувало. Боявся, що мій вчинок залишиться в моїй пам'яті на все життя, він вже надломив у мені крихітку того ясного й чистого, з чим жив, з чим вийшов на велелюдне перехрестя. А все через те, що в світі так багато зла, багато неправди, він влаштований за неправдивими законами.

“Зупинися!” — сказав і справді став посеред дороги. Я збагнув, що зайшов дуже далеко й по такій путі ні до чого доброго не прийду. Це ми, люди, множимо неправду, нам мало того, що створив для нас Господь, ми прагнемо плодів гріховних, вважаючи, що там солодощів більше, ніж в плодах чистих. Світ влаштований праведно й досконало, он як милують одне одного двоє диких голубів на бересті й маленький синенький метелик тріпоче крильцями над пізньою квіткою. Всі вони живуть за Божими законами, всі вони в світі, як на великій гарній картині, де все до місця, де все доречно: звірі, птахи, дерева, квіти, трави. Великий і ясний світ — для нас усіх, це ми захопили його й нав'язуємо всьому сущому свої закони, намагаємося підкорити собі все, ще й одні підгинають під себе інших. Хто дав нам таке право, чому ми не розуміємо, що живемо не по правді?

Мене мучила спрага. Неподалік від дороги виднівся хутірець, і я завернув туди. Хутірець був не багатий і не бідний: чимала хата, рублена комора, хлів і стодола, а також повітка для воза, саней та всілякого реманенту. Все це — в кружок довкола двору, в кінці якого — перелаз, а за ним садок. Кілька груш і яблунь росло біля хати понад самою дорогою, під однією яблунею біліли в траві яблука-падалиці, пізні, останні яблука. Колодязь стояв біля дороги, так що воду можна було брати і з двору, і од дороги, великий, окований залізними обручами цебер прип'ято до залізного гака, вбитого в зруб. Попід хутором з правого боку проліг неглибокий яр, по дну якого в осоках хлюпотіла річечка. Чималенький табун гусей відпочивав на березі.

Хутірець ще зоддалік принадив мені зір, я не міг одірвати від нього очей. Чарівне місце, яких так багато на нашій землі, де тиша, де спокій, де праця й спочинок, де немає суєти, захланності, жадоби.

Біля воріт стояв дід у солом'яному брилі, в полотняній сорочці, в новеньких личаках, мабуть, він помітив мене давно й підійшов до воріт, тримав дашком долоню, дивився на мене — бо було йому проти сонця. Очі в старого вицвілі, добрі, спокійні, обличчя в зморшках, не вельми засмагле,— з чого я зробив висновок, що старий у полі не працює, порядкує на подвір'ї або доглядає пасіку.

Я привітався, попросив дозволу напитися. Старий оддав добридня, повернув голову, гукнув:

— Галю, винеси чоловікові напитися.

Він не запитав мене — хто такий і куди йду: захочу, розповім сам, не приглядався до мене пильно, стояв і дивився на дорогу, на річечку, на гусей, які враз чомусь заґелґотіли, схопилися й шугонули на воду та хлюпалися там. З сіней вийшла дівчина літ вісімнадцяти-дев'ятнадцяти — висока, кругловида, величаво-красива й величаво-спокійна, впевнена в своїй досконалості та красі.

Я витягнув цебер — краплі зривалися з мокрого, позеленілого дерева й звучно кльокали в прохолодній глибині, цебер ішов легко, вишмульгана долонями тичина лопотіла в моїх руках. Я стояв по цей бік колодязя, дівчина — по той, вона мовчки подала мені липовий корячок. Смачно кльокали на дні колодязя краплі, смачно яріли проти сонця повні червоні губи, і червоний калиновий квіт вишитої сорочки високо здіймали повні груди. Соромливий за вдачею, не міг відвести очей від дівчини. Вихований майже в схимі, розумів, що це грішно, й нічого не міг з собою вдіяти. Тільки на мить, чомусь тільки на мить подумав про Улясю, а далі мене знову оповив чар, оповила мана — такою довершеною, земною і неземною була ця краса, що я замилувався нею. Ні, не зовсім безгрішним було оте моє споглядання, мені подумалося, що найкраще звікувати вік ось на такому хуторі з отакою дівчиною, либонь, це найбільше, що може подарувати людині доля. Я не мав на мислі себе, я мовби відсторонився від самого себе, але не зовсім.


Либонь, холодна кринична вода трохи остудила мою душу, а може, очі дівчини, голубі, неймовірно гарні, спокійні, вона тільки раз ковзнула ними по мені й одвела їх байдужно, і її повні соковиті губи усміхнулися не мені, а степові, полуденному сонцю, гусям, а може, й ще комусь, кого сподівалися ближчим часом побачити біля цього колодязя. Либонь, ця солодка кринична вода вабила не одного козака? Я й сам розумів: такий, як я, парубок — не під її мислі. Бачив своє відображення в цебрі — змарніле обличчя, великий лоб, великий ніс, ледь викривлені, чого майже ніхто не помічає, губи (чи не від того я трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся). Обтріпаний і обірваний, з торбою, у якій псалтир, зшиток з власними віршами, до якого я не доторкався вже кілька місяців, пара брудної білизни (треба буде стати десь біля річки та попрати, звичайно, не тут, а деінде), гребінець, маленька іконка з святим Іваном, моїм покровителем. І бачив перед собою красуню, байдужу, величаву, неприступну. Вона ще довго-довго стояла перед моїми очима, я йшов по дорозі, і її образ гойдався в осінньому мареві, то зливаючись з образом Улясі, то роз'єднуючись. І ступала вона навстріч мені, усміхалася ласкавою усмішкою, променила голубими очима. Бо ж то не босими ногами розбивав я пилюку, а розбив її мій кінь кованими копитами, і я коршаком злетів з коня, аж майнули за плечима, неначе крила, закавраші червоного жупана, й брязнула об зруб срібними наділками шаблюка, й на грайливе Галине (Улясине) “Доброго здоров'я пивши”, я сміливо та задьористо відказав: “Чорняву любивши”, й наші погляди зустрілися, й ми сказали одне одному очима все те, що можуть сказати парубок та дівчина.

Нині ж на байдуже Галине “Доброго здоров'я пивши” я ледве вичавив “Дякую” і опустив погляд.

Галя пішла, плавне погойдуючи станом, ступила на ґанок і звідти подивилася не на мене, а знову на дорогу, яка гойдалася в мареві. І я чомусь подивився на дорогу, по ній верхи, перекинувши ноги на один бік, на гнідій неосідланій кобилі їхав якийсь дядько, за ним, далеко відставши, піднімало копитцями порохню гніде лоша. Кобила іноді оглядалася, дядько дрімав, розморений спекою.

І в цю мить я зрозумів, що захоплення красою цієї дівчини було хвилинним, випадковим, що на другу любов я вже нездатен.

— Візьми на дорогу, остудиш душу,— почув я за своєю спиною й очутився. Дід тримав у підрешітку з десяток яблук-падалиць. Я висипав їх у торбу, подякував і пішов. Лишав за спиною щось голубливе, тихе й ступав у невідомість, пропалену до дна спекотним, що буває рідко осінньої пори, сонцем. Я мовби одривав душу од чогось, і на ній лишалися ранки й проступала кров.

Не знаю, яким чином всі ті думки, все, що сталося зі мною за останні кілька днів, вплинуло на рішення, яке прийняв на перехресті доріг за Ніжином,— я повернув на Липів Ріг. Зовсім недавно не збирався більше зустрічатися з Милею. Не вельми довіряв йому, трохи боявся його, врешті, мій розум підказував мені, що з ним потраплятиму з халепи в халепу, але таки повернув на ту дорогу. Мабуть, мене надто пригнічувала самотність, яку почував після зустрічі з байдужою красунею на хуторі.

Чому пішов одразу на хутір Липів Ріг, а не в монастир, куди спочатку мав податися Миля, не знаю. Може, через те, що до Липового Рогу було значно ближче, він лежав побіля дороги, а монастир — з того боку міста, а може, й не сподівався побачити Милю в монастирі, щось мені підказувало, що його там немає. Не тулився, не ліпився він в моїй уяві до монастиря, та й сказав якось так, що одразу запанував Липів Ріг. Через те й поклав собі навідатись на хутір і, якщо там Пилипа немає, до монастиря не йти — не тривожити його, не спокушати своєю з'явою — нехай відмолює свій гріх. Я вже знав, яка то спокуслива річ дорога. Дорога — то завжди втома, й безхарчів’я, і непевність, і невідомість попереду, й небезпека, але й воля. Людині ніде не буває добре, ні вдома, ні в дорозі, але є люди, створені для домівки, а є для дороги. Ще не міг достеменно сказати — я для дороги чи для села або міста, але Миля — то вже напевно для дороги. Воля дороги особлива, нітрохи не схожа на волю одинокого хуторянина в лісових нетрях чи багатія в місті, й той і той у неволі багатства, страху збідніти, погоріти, бути пограбованим владою, солдатами; воля дороги, це воля, покраяна на кусники, в ній є кусники застрашливі, тяжкі, а є безпечні, безмрійні, не пригірчені нічим, окрім власної печалі. Люди, які спізнали безмежжя доріг, з прижмуром, зверхньо ставляться до сиднів, до мужиків і завжди кплять з них. Саме таким і був Миля.

Я знайшов Милю в млинах за Липовим Рогом. Там стояло два вітряки, один старий, похилений, здавалося, він надсилу махає крилами й ось-ось упаде, і другий, фундований недавно — новий. Біля млинів при рівчаку стояли вози, волові й кінні, з зерном і мливом. Миля носив мішки. Носив завзято, по два зразу, спочатку клав на плечі один мішок, далі поверх нього другий і підтюпця збігав по млинових сходах на другий палуб — новий млин був о двох палубах. Униз також ніс повні мішки — вже з мливом, тримаючи їх під пахвами, як кабанців. Обличчя Милі вмив піт, голі плечі й спина блищали. Побачивши мене, він ощирив щербатого рота (два зуби йому вибито в якомусь заморському шинкові), що мало означати усмішку, й сказав:

— Полеж отамо під кущиком, я розвантажу воза. Я ліг під розкішним кущем глоду, на якому виблискували тугі бубочки рожевих плодів, а Миля й далі пиряв мішки. Розвантаживши глибокого воза і навантаживши іншого, він підійшов і повалився біля мене на притоптану траву.

— Шабаш. Четвертий день лоба грію. На галері так не прів.

— Четвертий день? — здивувався я.— То ти зовсім не ходив у монастир?.. Поклявся на святому Євангелії...

— Сховай, Мартине, гріх у міх. Був я там. Монастир гнидявий, жодного путнього монаха немає, слимаки, гриби збирають та на базар носять, з того й живуть. Багато на грибах заробиш? Нащо їм зайвий рот? Миші й ті з голоду порозбігалися. А трапезна, а келії! Один ієромонах взяв мене в свою келію. І мучився, бідолаха, три ночі. Ти знаєш, як я хропу. Коли я його полишав, він мені трохи руку не поцілував.— Миля зареготав.— Там, у торбі, папір з одпущенням всіх гріхів, прочитаєш. А ратушні судді нехай підуть туди та поспасаються самі.

Мабуть, Миля казав неправду, ще й казав трохи святотатно, і я запечалився й пробурмотів щось таке, що спасатися можна всюди, що менше життєвих розкошів, то легше вимолити прощення, й що судді — на те вони й судді, вони хотіли порятувати його душу. Миля одказав, що він розкаявся й, коли сказати правду, вкоїв усе те, тобто написав нечистому листа, мертвецьки п'яним, отже, в непам'яті, й гріх невеликий.

У його очах світилися щирість і якась дивовижна наївність, яку можна побачити тільки в дітей. Він пахнув свіжим мливом (ніщо так гарно не пахне, як свіже мливо, його запах життєдайний, м'який, він ввібрав у себе все — пах землі, колосся, неба, дощів), потом, від нього повівало силою, впевненістю, нелукавством. Здавалося, таку людину грішно й страшно скривдити, а отже, як переконався я потім, саме його найчастіше й намагалися скривдити (пожаковати на ньому). Власне, приклад того було подано за кілька хвилин.

Пилип попросив, щоб мельник розрахувався з ним, нагадавши домову, що працюватиме, скільки сам захоче, одначе мельник почав м'ятися, збавляти ціну, божитися, що при ньому немає грошей, що всі гроші кум повіз у село, й тоді Миля ухопив дишель старого млина, яким вітряк повертають до вітру, й сказав, що зараз перекине його. Вітряк погрозливо заскрипів загойдався, й мельник побіг до млина та виніс гроші. Миля обтрусив обметицю з сорочки та кунтуша, що висіли на поручні млина, одягнувся, гроші до кишені не ховав, тримав їх у кулаці.

— Ось і знову ми з тобою, Мартине, багатії,— сказав він. Раптом його обличчя пересмикнулося, очі люто зблиснули.— Вони мені кажуть: відбудеш рік церковної інфими й підеш до вітця та неньки. А хоч запитали, кнурі годовані, є в мене вітець та ненька?.. Нехай тільки хтось із них трапиться на моїй путі...

Я аж сахнувся від нього. Здивувався, що Миля не забув судів і що в його серці може спалахнути отакий гнів. Виходило, що Миля не такий, як я про нього думав, і його ще потрібно спасати й спасати. І водночас відчував якусь його правоту й хотілося мені... трішки-трішки бути схожим на нього.

Миля перекинув торбу з одного плеча на інше, подивився на гайвороння, яке клубочило далеко над лісом. Там стояв чорний вир, а птахи летіли й летіли, тягнулись з усіх боків, де вони тільки й бралися, хто їх сповіщав, що там їхня збірня, їхня вороняча складка й що там для чогось мають бути.

— Скоро осінь,— сказав Пилип.— Пора нам повертати у краї південніші. Підемо на Полтавщину, Гадяччину... Я ще в тамтешніх монастирях не бував.

За всі кількамісячні мандри ми навідали два чи три жіночі монастирі, але Улити не знайшли, й ніхто не чув про неї. Мені чомусь здалося, що, може. Миля вигадав собі сестру, аби не було так сумно та одиноко в світі та щоб виправдати свої мандри. Одначе йому нічого не сказав.

 

* * *

Ми йшли весь день, йшли швидко, без перепочинку,— хилиталися дві мовчазні постаті на дорозі, одна велика, крутоплеча, важка, друга тонка, ламка, й нас застала ніч, і ми звернули з дороги в долинку, що манячила в сизій вечірній імлі. Підійшли до густих кущів, які підковою облягли невеличку галявинку, й поклали свої торби. Почали розглядатися й помітили, що місце вже столочене до нас, тут хтось перепочивав. Чорніло згарище від багаття, валялися головешки, великі кістки, ще не обмиті дощами, якесь шмаття, пошарпане майже на нитки, не стерте, не потрухле від старості, а дороге й нове, таки пошарпане, в одному місці земля була порита: там борюкалися або билися. Місце було непевне, навіть на недосвідчене око: тут зупинялася злодійська ватага. Я поглянув на Милю й побачив, що він також розгадав усе, але я мовчав, поклавшись на свого старшого товариша. Він почав розв'язувати торбу, далі кинув:

— Візьми казанок, там у ярку повинна бути копаночка.

Я взяв казанок, постояв у роздумі. “Ще один шлях до істини”,— думав, розглядаючи злодійське місце. Тільки до якої? Ці люди самі стали на злодійську стежку чи їх на неї штовхнули? І хто вибирає: людина свій шлях чи шлях людину? Міг би я піти по такому шляху?

Став перед невідомістю, бо не був упевнений, що свій шлях вибрав сам. Життя котило мене й несло, як несе втомленого плавця дужа ріка.

Знав, що мушу опиратися, мушу шукати якогось берега, й не знав, де той берег, та й не хотів його шукати. Я розумів усіх тих миркачів, мандрівних дяків і просто волоцюг, які валасаються по світу, самі не знаючи для чого. А може, й знають... Може, оце мандрування по світу з його голодною волею та небезпеками і є саме життя, його мета? Бо що ж іще?

Я приніс води, Миля вкинув туди дві в'ялені рибини, цибулину й поставив казанок до вогню. Незабаром юшка була готова, ми повечеряли й полягали під кущем. Засинаючи, я почув, як щось мовби обмацує мене, напіврозплющив очі й побачив, що то Миля вкрив мене своїм кунтушем. Мені одразу стало тепло й дуже гарно, і я заснув.

Мені знову снився той самий дивний сон, тільки з невеликою одміною: неначе я стою на своєму подвір'ї і раптом чую перестрашений кіркот півня, повертаю голову і бачу, що з-за сусідської клуні випливає птах, і якийсь він дивний, бо не летить, а мовби пливе, й пливе стійма, розпростерши крила, грудьми та дзьобом до мене. Він росте й росте, стає в пів людського зросту й отако пливе на мене та повз мене, розпростерши нерухомі крила та розпустивши хвіст, і враз помічаю, що в нього не дзьоб, а губи, і вся голова жіноча, й тулуб у жіночому убранні, одначе внизу не ноги, а лапи, вони хижо скрючені й зведеш для хапка. А обличчя — жінки — Улянине, тільки чомусь недобре, холодне. Я хоч і злякався, кинувся до неї: “Улясю, Улясю”,— гукаю. Улясине обличчя лишилося нерухомим, тільки губи ледь-ледь здригнулися й прошепотіли: “Я ще прилечу”, і вона відпливла за верби.

Пробудився стривожений. Було ще темно, тільки на сході ледь рожевіло, посеред неба яснів місяць, зелений, у колах, ще й погойдувався з боку на бік. Хотів розбудити Милю, й не одважився. Що йому скажу? Що мені знову й знову сниться дивна жінка-птах? Що цей сон мені щось віщує? Миля подумає, що я натякаю на Каську, й розсердиться. Він уже й так мав прикрість через жінку. Спершу подумав, що з Улясею щось сталося. А потім моя думка перемінилася, і враз рішуче подумав, що обов'язково зустрінуся з нею. З чого виникло це переконання — не знаю, одначе надалі відав напевне: куди б не йшов, де б не бував — світ, дорога приведуть мене до Улясі.

Мабуть, це було закляте місце. Вранці мене почала трусити лихоманка, а далі кинуло в жар. Ледве дибав за Пилипом, перед моїми очима гойдалися червоні кола, врешті я сів просто на дорогу. Почував несосвітенну втому, мене морив липкий, ламкий сон, і боліло все тіло. Йти більше не міг. Тоді Миля взяв мене на руки й поніс.

Я прийшов до тями у якійсь хаті, лежав на соломі, застеленій рядниною, вкритий ліжником, а біля мене сидів Пилип і пильно дивився на мене.

— Ти диви, не загнувся,— сказав він.

Мені стало неймовірно тужно та важко, і я відвернувся. Одначе невдовзі зрозумів, що в такий спосіб Миля виявив свою стурбованість, інакше співчувати він просто не вмів.


Він доглядав мене надзвичайно дбайливо, напував — силуючи — узваром та якимись травами, носив стільниковий мед, яблука, груші, примушував їсти, а коли я не їв, сердився й обзивав слимаком, підрясником. Потім біг на роботу, по жнивах скрізь були потрібні молотники, й він молотив збіжжя по токах багатих господарів. Він десь дістав ціпа з бичем, у руку завтовшки, й, коли я почав виходити з хати, з усієї гупотняви, яка стояла в селі, вирізняв глухі, важкі, схожі на гарматні постріли удари Милиного ціпа. Я нетерпляче чекав на Милю, а коли він приходив, відповідав на його грубі жарти такими ж грубими жартами, а в душі щось щемно мліло й розтікалося приємним теплом по тілу. Розумів, що став Милі близькою людиною, але не знаходив розгаду, за віщо він любить мене, вже ж не з малої користі, що забере в мене зароблений на требах гріш, адже може заробити вп'ятеро більше, й заробляє, й мав би вибрати товариша по своїй вдачі, а от вибрав мене. Закрайками мислі я здогадувався, що він заглядає в мою неперекаламучену душу, сподівається там щось побачити — може, якийсь свій спомин, якісь загублені малюнки дитинства, знаходить чисту молитву й хоч трошки спасається біля неї. Отже, я теж потрібний йому. Хоча б молитвою, вірою в Бога. Нічого іншого привабливого в мені не було. Я вірив у світ, що він компонований Творцем досконало й що треба жити за тими законами, які існують, треба стійко переносити нещастя, прощати ворогам кривди й врешті настане час, коли Бог помітить те й винагородить. Чим винагородить? Ще більшою вірою. Душевною благодаттю. Він вже винагороджує приязню Пилипа Милі. Нині світ тільки випробовує мене, і мене, й Милю (він випробовує увесь вік), і з моєю допомогою Миля легше уникне спокус та наробить менше гріхів. У світі багато кривди, багато неправди, я боюся про це думати й думаю все більше й більше, то ж дай Боже сили, кріпості духу, щоб вистояти, не впасти в гріх. Він ходить довкола мене на котячих лапах, він одягає личину урядовців, але я повинен терпіти. Так мене вчили святі лаврські отці, біля яких дуже часто спасався і яким вельми любив прислужувати. Для Милі Бог — далеко-далеко, він не вірить, що Бог повсякчас втручається в Милині сфери, не вірить Миля, що Божими заповідями керуються всі ті, хто так погано урядує, і ті, кого наслав у наші землі цар. Може, Бог покарає їх потім? Всі ці запитання тривожать мене, руйнують спокій душі. Я од них утікаю, я захищаюся од них вірою,— адже вона — понад усе, вона включає в себе сам світ, як частку свою. З вірою ми прямуємо до безсмертя. Одначе сама наша путь тяжка, ми не можемо ухилитися від усього того, що чатує на ній. Ми — смертні й мимоволі розмінюємо золото безсмертя на тисячі мідяків життя, й тільки в кінці бачимо, що ті мідяки не варті нічого. Одначе в нас одбирають золото. В мене одібрали золото любові, і я не можу з тим примиритися. І в цьому, либонь, я не подолаю себе ніколи.

Я хворів довго й мав час подумати, одначе нічого нового не надумав, вирішивши й далі уникати спокус та не боротися зі стихіями життя. Одначе, як виявилося, наші бажання від нас не залежать.

У кінці місяця жовтня, одразу після другої Покрови, ми прибилися в село Комишня, а правильніше, нас просто туди прибило, ми попали під таку зливу, якої я ще ніколи не бачив. Громи не гули, а тріщали, били понад самою головою, блискавиця в'язала смертельні зашморги перед самими нашими обличчями, ми брели по коліна в воді, яка несла жовте й чорне листя, паліччя, солому, а на одному з горбів вода понесла вулики, й вони котилися вділ, у рів, у рови перетворилися й вулиці села. Я часто хрестився, біг за Милею, який ішов попереду, тримаючи в одній руці чоботи, в другій ліщинову палицю, якою промацував дорогу. Стояла сутінь, хоч було тільки за полудень. Ми попросилися до першої-ліпшої хати, й нас впустили. Дали борщу гарячого (а Милі ще й корячок горілки), й там ми обсушилися та переночували.

Мабуть, то був злий кпин долі або й підступи нечистого, що нас там так гарно прийняли й що напочатку все гарно для нас складалося. Я потім часто думав про те, як один випадок може визначити всю твою долю. Адже звідти, з тих днів — усі мої нові рахуби, всі злигодні, піднесення й падіння, й те, ким та яким я став, і думи, аж по сьогодні, також беруть початок звідти. То був берег, від якого багато разів відпливав і до якого багато разів вертався, біля якого потопав і на якому рятувався, на якому спізнав усе, що може спізнати в круту годину людина.

А розпочалося все просто, й ніщо не віщувало ніяких прикростей. Та вони й з'явилися не одразу, а по якомусь часові, як приходить повінь від великих снігів.

Вранці стояв туман, а потім він розвіявся, й засяяло сонце, земля запарувала, наче напровесні. Це був один з небагатьох для пізньої осені теплих днів, у які особливо не хочеться думати про зиму, сніги, люті морози, надто таким людям, як ми. Зима мене лякала, особливо я боявся її, бо ж не знав, як і де її переживемо. Ми з Пилипом вже мали в запасі трохи грошей, але потрібно було приробити ще. Гроші я тримав при собі, і Пилип поклявся святим Миколою (чомусь визнавав з апостолів тільки його), що не забере їх у мене на горілку. Отож одразу почали шукати роботи, а вона сама чекала на нас. Комишнянський війт Федір Дирда почав годити нас за добру платню на сторожу, ми охоче погодилися. Робота — легка, й ми спочатку подивували, що ніхто не став на неї, дізналися про все пізніше.

У кінці села стояв загороджений новеньким тином, у який врубано двоє воріт — два виїзди,— чималий пляц поля, а на ньому — недавно поставлена, хоч і не нова, звідкілясь перевезена, комора й лежало кілька куп деревини, добрячої деревини, на хату. Комору, а в ній збіжжя, а також дерево й припоручив нам стерегти війт. Він не сказав, чий у коморі хліб і чиє дерево, але суворо наказав пильнувати, нікого не пускати й виконувати веління тільки його, Дирди, та городового отамана Трохима Гречаного. Також сказав, що надішле нам у поміч ще двох сторожів.

Комора мала чималенький навіс, ми заставили його з одного боку дубовими та сосновими обаполами, наносили соломи, й вийшло затишне зручне кубло, в якому здебільшого й товклися, одсипалися після мандрів, їсти нам носила якась жінка, вже немолода, синьогуба, з лишаєм на бороді, мовчазна й пісна, неначе монашка. З нами майже не розмовляла, здавалося, вона німа. А в селі щось діялося, щось чинилося, тільки ми не знали що. По вулицях походжали козаки, вони тримали в руках кілки, їхні киреї відстовбурчувалися з лівого боку, неважко було здогадатися, що там шаблі. Козаки сходилися в гурти, жваво гомоніли, розходилися по хатах й виходили знову, бігали з двору в двір жінки, також в строї хоч і не святковому, але й не буденному. Одначе, якщо я або Пилип наближався до якогось гурту, всі замовкали, поглядали в наш бік підозріливе. Сказати правду, нас все те не вельми обходило, ми вже намандрувалися й набачилися всього.

Вартували ми вдвох чотири дні, а на п'ятий прийшов у допомогу ще один вартівничий — Петро Красюк,— підсусідок сотенного хорунжого Семена Передерієнка,— тільки його й зміг погодити війт. Який то сторож з Красюка, ми побачили одразу,— він шкандибав на обидві ноги, й не мав пальців на правій руці — ноги й руку одморозив у хурі,— ще й шепелявив, так що ми довго не розуміли, що він говорить. Всенький день Красюк спав під піддашшям комори, а на ніч вшивався додому.

Незабаром ми довідалися, що й од кого стережемо, й чому панує таке піднесення в селі, й чому ніхто не годиться в сторожі.

Чимало літ сидів на багатому гадяцькому полковому уряді зять гетьмана Скоропадського, полковник Іван Чарняш, благоденствував і багатів, попивав улюблену тернівку, множив статки. Ні розумний, ні дурний, ні добрий, ні злий, але завидющий та жадібний, гріб усе до себе обома руками. Пригріб чималенько грунтів, лісків та лужків, млинів і винокурень, покривдив чимало вдів та сиріт, відбираючи ті грунти, а також посполитих і навіть козаків. Чинив то нахраписто, навально, то хитро та підступно (скоїть людина умисний чи ненавмисний злочин, а відкупляється грунтами або, й не вчинявши злочину, заплутається в судейських сітях), а то й просто скуповував довкола наміченого в загарб шматка поля грунтики, й врешті опиняється те поле обкопаним з усіх боків, ні підійти до нього, ні під'їхати, мусить чоловік продавати, погоджуватися на ціну, яку давав полковник.

Комишня — село рангове, віддане полковнику на уряд, за козацькими законами підсусідки та посполиті мали платити чинш по своїх статках — від двох копійок до двох талярів, а також косити на військо сіно та возити дрова. Чарниш же змусив платити рангове не тільки посполитих, а й козаків, і приневолив селян до двох днів роботизни та осенщини. Простакуватий з вигляду, невеликого розуму, коли ж йшлося про гроші, грунти, ставав до ката вдатним на вигадки, перейменував село Клинці в Чернишівку й записав на себе, спрямував у свій ярок річечку, й вона перестала крутити громадські млини, що стояли на ній, а крутила тільки його, Чарнишеві, й тепер селяни везли збіжжя в Чарнишеві млини та круподерні, відпускав на слободи селян, котрі, поселяючись там, десять літ не платили чиншу, а грунти лишали йому, Чарнишу. На тій вузькій прибутковій стежці придбав мало друзів і багато ворогів. Лютим ворогом Чарниша став колишній комишнянський сотник Степан Яценко, зсунутий Чарнишем зі свого уряду; на сотенний уряд Чарниш посадовив Івана Крупку. Яценко вар'ював найдужче, намовив козаків ходити при шаблях, погрожував: “Тепер маємо час за себе говорити. А Чарниша я ще побачу на шибениці, він мене безвинного три дні на арматі тримав, аж мусив я там, на арматі, й нужду справляти”.

Яценко — чоловік розуму маленького, значно небезпечнішим для Чарниша був Опанас Кіцеш, сотник села Ковалівки, серб, волошин, як і новий полковник Милорадович. Найбільшими й найнебезпечнішими ворогами завжди є близькі люди, родичі, вони знають найбільше і заздрять найдужче — з найсолодшого винограду виброджує найміцніше вино. Десять літ тому у Чарниша помер рідний брат Тихін, лишивши двоє сиріт, сина Івана та дочку Зиновію. Чарниш видав Марину, братову, за Кіцеша, й той посів сотенний уряд, а також господарство покійного Тихона, прибравши все до своїх рук. Незабаром у нього з Мариною народився син, люди подейкували, що то Чарнишів гріх, одначе Кіцеш на те тільки посміхався, з Чарнишем родичався, водив дружбу. Він приїхав голий, мав двоє коней та зброю, й більше нічого, тепер почав швидко багатіти, застаткував. Ковалівці написали кілька скарг, що всі військові й городові повинності Кіцеш присвоює собі, а їм потім доводиться платити вдруге, й що життя за ним не стало, він жадібний та немилосердний без міри, одначе ті скарги потрапляли до Чарниша. По шести роках померла Марина, й стався в Кіцеша з Чарнишем розмир, який переріс у люту війну. Чарниш оголосив себе опікуном дітей покійних брата та Марини й відібрав у Кіцеша маєтність, а далі, дізнавшись від своїх вивідників у Ковалівці Дем'яна Іваненка та Семена Драби про те, що Кіцеш хоче повернути маєтність зброєю (Кіцеш провідав, хто доносить Чарнишеві, й побив вивідників та хотів порубати їх шаблею, проте їм вдалося втекти), наказав схопити Кіцеша та замкнути в фортеці, де той і просидів три тижні.

І ось тепер заворушились усі Чарнишеві недруги, всі невдоволені, всі покривджені та всі інші, хто хотів переміни — люди завше прагнуть переміни, і навіть хороші урядовці їм обридають, і вони намагаються їх поміняти, а що вже казати про таких, як Чарниш. Майже по всіх селах панувало збудження, піднесення, а що остерігалися Чарнишевої помсти, ходили з кийками та при зброї. Аж тоді дізнали й ми, що стережемо: Чарнишеві добра, хотів він будуватися в Комишні, купив тут землю, це його збіжжя та дерево на хату. Саме Кіцеш наказав не віддавати збіжжя та дерево, намовляв комишнян свідчити, буцім Чарнишеві люди чинили самовільні порубки в чужих лісах, а коли десяцький Олекса Бас невпевнено заперечив: “Все дерево куплено за гроші, праведно кажу”, Кіцешеві люди Баса побили.

Особливо раділи волохи, їх наз'їжджалося дуже багато, й приїхав аж із Іркліїва сотник Славуй Требинський, якого всі називали Сербином, він збадьорював Кіцеша й читав прилюдно грамоту, даровану царем йому, Славую, у ній писано: “...а за те його показання служби велено бути йому в малоросійських городах і дати йому на прохарчування село...” Славую Сербину дали багатий Іркліїв, а далі ще кілька сіл: Лящівку, Матвіївку, Мазалівку. Розвихрився Славуй, розпасіювався, гримав на козацьких старшин: “Всі ви збродні, Мазепи, вашої козацької влади не буде, а будуть всі іноземці, і гетьмана вашого поганого проженуть, а його місце посяде генерал Кантакузін”. Про Кантакузіна гомоніли й інші волохи, й чимало козаків вірили в те, трималися їхньої сторони. Требинський-Сербин підмовляв і Кіцеша скаржитися цареві та Меншикову, й той писав, і два листи я переписав власноруч — хтось сказав Кіцешу, що в мене хороший почерк та стрій слова. В одному листі Кіцеш писав, буцім Чарниш погрожував йому: “Всіх вас, волохів, звідси камінням виб'ємо”, а також казав: “І сотником тобі не бути, й хліба не їсти, коли з нами не в одне, коли москалям служиш”.— “З ненависті так зі мною вчинив Чарниш,— писав Кіцеш,— що я іноземець і вірний його імператорській величності”.

Переписував я на папір ці слова, а сам мотав усе на вус і думав про те, що вельми вони нехороші й не тільки для Чарниша та його людей, а й для мене, стороннього чоловіка, якого ворохобні люди вкручують, неначе бур'янину, в своє перевесло. І думав також про те, що стою не на правому ділі, що щось у нашому краї чиниться недобре,— подібні думки почали обхмарювати мою голову все частіше й частіше. Ну чому, думав, усі оці драпіжні чужинці, щойно їм не вдалося щось видерти в наших людей, виставляють себе вірними слугами престолу, а їхніх супротивників вар'ятами і бунтівниками? Чому обмовляють чесних козаків? Одначе цих своїх думок уголос не висловлював, боявся Кіцеша, який ходив по кімнаті й раз по раз заглядав через моє плече в папір, і я знехотя водив пером. Це був чоловік з недовірливими, неспокійними очима, котрі увесь час побликували великими білками, вельми схожий на турка чи татарина, невеликого зросту, худорлявий, з гострим обличчям, з чорними щетинистими вусиками і бородою, яка починалася майже од самих вух, довгими руками, якими вимахував, неначе млинок. Навіть я, наївний і недосвідчений, розумів, що такий чоловік не піддасться, що зв'язуватися з ним небезпечно, що й владу йому давати не можна, бо накоїть багато лиха. Моя душа щось відчувала, щось вгадувала: саме те, що він таки справді принесе чимало зла людям і що наші шляхи перехрестяться в тяжкий час.


Двічі в Комишню приїжджав новоспечений полковник Милорадович з своїм управителем Семеном, а далі їздив сам Семен. І Милорадович, і Семен — також серби, Милорадович — високий, статурний, темний, як і всі серби, лицем, шкіра на якому чомусь вилискувала, неначе була змащена оливою, і вилискувала, коли він зняв шапку, лисина, й сам був тугий, наструнений. Ворухкі, жваві були всі іноземці, яких я побачив у волості, мабуть, те не випадково: пробивали собі дорогу кулаками, допиналися швидких багатств і чинів високих. Наші старшини здебільшого були статечні, поважні, деякі — лінькуваті, ці ж крутилися, як дзиґи, під ними горіла земля. Я не обмовився, вона їм справді була не дорога, як і все, що росло, буяло, плодилося на ній. Я тільки не міг дотямкувати, навіщо закликає їх цар, чому віддає в їхні руки все більше й більше урядів, ще й так щедро платить тутешніми маєтностями за службу.

Милорадович і Семен походжали по відгородженому пляцу, розмовляли, щось показували один одному, щось міряли кроками, оглядали дерево, від'їжджаючи, полковник знову й знову наказував пильнувати добра, ще й сказав: якщо не впильнуєте, знайду й під кригою і зніматиму шкуру пасами. В мені щось аж затрусилося від тих слів — чому це він на нас гримає, чому погрожує. Я вже хотів сказати щось у відповідь, поглянув на Милю, але той був байдужісінький, тільки зауважив, що вже дуже холодно та й страшно вартувати (я подивував на ті Милині слова, про таке чув від нього вперше), просив набавити платні, Милорадович помацав крапчатими очима могутаню Пилипову постать і сказав: якщо допильнуєте, буде винагорода. Волохи поїхали, а я лишився з своїми думками та сумнівами, розтрушеними, наче горох по стерні. Я так і не збагнув, чиє це добро й що ми робитимемо, якщо прийдуть його забирати. Маємо зчинити ґвалт, захищати (Гречаний, війт, лишив нам двоє старих ратищ) чи втікати в лози? Поділився своїми сумнівами з Пилипом, але той, махнувши рукою, неначе праником, прорік:

— Який дідько на нього важиться.

Одначе важився не дідько, а важилися люди. Ще й в найгірший для мене час. Бо, пробудившись серед ночі від якогось шемрання, не побачив поруч Милі. Вибравшись з старого кожуха та з соломи, став біля дверей комори й прислухався. З того місця, де лежало дерево, долинали приглушені голоси, а за ворітчатками, які вели в поле, до ярка, форкнув кінь. Те форкання посвідчило, що люди не прийшли, а приїхали, й що вони тут не випадково. Отже треба щось робити: знімати ґвалт чи втікати. Майнула думка про Милю: дознав про наїзд непроханих гостей і здимів, думка несосвітенна, але чим ще мав пояснити, що він щез. Стояв, і душа моя розпанахувалася навпіл, одна половинка прагла струснути ніч криком, друга хотіла втекти, найгірше було те, що я в ту мить зовсім забув про Бога, не звернувся до нього за порадою і потім згадував про це з соромом та гіркотою. Хоч що він міг мені порадити? Адже я при його допомозі не визначився за кілька днів. Я проклинав годину, в яку прийшов у цю кляту Комишню, проклинав дорогу, яка мене привела сюди, й себе самого, дурного, бо погодився на цю вартівню. Чому маю гибіти за чужі добра!

У цю мить там, де лежало дерево, щось гупнуло й густий басовитий голос промовив:

— А що це ви, пан-молодці, тут робите? Чого шастаєте поночі?

Я впізнав Милю й пішов на його голос. Біля купи деревини стояло четверо: Миля та троє незнайомих. Біля Милиних ніг щось чорніло, мені здалося, що то лежить людина, і я злякався. Одначе, підійшовши ближче, побачив, що то не людина, а мішок.

— То ваші підводи в ярку? — запитав незнайомців Миля.

— Наші,— прогудів басовитіший, ніж навіть у Милі, голос.— І збіжжя це, й дерево пана Чарниша. Ми приїхали по нього.

— Може, воно й так,— спокійно відказав Пилип,— але ми цього не знаємо. Доведіть, що ці добра — пана Чарниша. У вас є такий папір?

— Навіть у темряві я бачив, як спантеличило нічних гостей це просте запитання, як вони переглядалися, стенали плечима. Той, що мав бас-басюру, хвицьнув себе по халяві пужалном.

— Який ще папір! Наше воно, пана Чарниша.

— Чого ж тоді приїхали вночі та ще й підводи полишили в ярку? — глумливо запитав Миля.— Е ні, хлопці, нічого з цього не вийде. Мені шкода ваших коней і вас, але дерева ми не віддамо Нас приставили вартувати, а вартовий повинен виконувати наказ. Я відступив на крок, готовий до втечі. Стояла глупа ніч, а вона має властивості, це вже я знав, перемінювати людські вдачі, вона притемнює в людських душах все світле й дає простір чорному, вона приятелює з ножем, сокирою, зі смертю. Ці люди не випадково вибрали її

— Ми забираємо своє,— непевно мовив другий їздчик і в такий спосіб послабив свою сторону та укріпив нашу.

— Якщо закон на вашій стороні — доведіть,— наполягав Миля.

— Кіцеш і Милорадович порушують закон, а не ми,— дратувався бас.

— Нічого не знаємо,— стояв на своєму Миля.— Є справи панські, нехай вони й розбираються, а наша справа маленька — сторожувати. Йдіть, хлопці, звідси, подалі од гріха.

— А ми його не боїмося,— прогудів бас.

— Ми — теж,— відказав Миля.— Й он там під коморою — ще троє наших товаришів при зброї. А в селі тільки й чекають знаку... Вас пошаткують на капусту.

Довід був поважний, ще й виказаний спокійно, переконливо, безстрашно. Й гості, які приїхали з ночі, похитнулися.

— Пан Чарнйш наказував не знімати шванки,— трохи застерігаючи, а трохи виправдовуючись мовив третій їздчик.

З певної відстані я вдивлявся в темні постаті, в темні обличчя, з них не можна було вичитати рішуче нічого, всі відтінки розмови, всі наступи й відступи виказували голоси. Вони лунали ще якийсь час, але щодалі непевніше й непевніше, ламалися об Пилипову несхитність, так ламаються в хлопчачих руках соняшникові палиці на палиці ліщиновій.

Чарнишеві підводи від'їхали впорожні, на прощання один з погоничів сказав:

— Ех, козаки, козаки, чого ви слухаєте цього волоського шавліра, цього цигана. Запропастять нас волохи та москалі.

Ми з Милею підійшли до ворітчаток на поле й ще якийсь час слухали скрип та побрязкування, які все даленіли й даленіли і врешті розтанули у важкій осінній нічній імлі. Ще десь двічі пугукнув пугач і замовк. А тоді ми вернулися. Миля завдав на плечі мішок і кинув:

— Прибери, повикочувалися.

Я підібрав два величенькі кавуни. '

— Де це ти?..— запитав Милю, коли підійшли до комори.

— Чарнишеві це кавуни, вони там, у клуні лежать.— Але не сказав, де саме, а я не збагнув, кпить Миля з мене, чи каже правду. В ту мить я не одважився сказати, що красти гріх, і не сказав пізніше, бо поснідали ми кавунами з хлібом славно (нам майже перестали носити страви) й пожиткували ними не раз. Миля ще двічі приносив кавуни, й скажу я, то дуже смачно — кавуни з хлібом. Холодний кавун, який репається од одного доторку ножа, і луста житняку, спеченого на капустянім листі. А я, виспавшись удень, зарившись у солому, довгими осінніми ночами розмірковував, що таке оце наше вартування — вартуємо ми справедливість чи несправедливість, добро чи зло, праведній чи злій справі служимо. Іноді важко відвіяти зерно ціле від попсованого. І Чарниш, і Кіцеш зажерливі обоє, а Кіцеш ще й зайда, зловорожець. З іншого боку, ми допильновуємо закону, стоїмо на його сторожі. А кому служить закон? І що маємо робити ми? Дотримуватися його чи повставати проти нього? Що важливіше для людини, для її спокою, порядку, добробуту? Найчастіше пристрасті розпалюються навколо речей, навколо маєтностей, і вже потоптано все: справедливість, істину, совість. Виходить, міра людини — це річ. Так насправді, а всі кажуть, що міра людини — совість. Але її міра — це й підлість і страх. Міра людини — це доброта, але й лють. А ще — розум. Але й він буває всіляким. Мір багато, а людина одна. Й сказати, чого в ній більше, дуже важко. Особливо в -житейських буднях. Вони стирають людину, як брусок косу, крихта за крихтою (ну що там оця дрібка, я ж не важусь на велике, ніяких Божих заповідей не порушую, я не вкрав, а тільки забрав те, що було майже нічиїм), й не побачиш, як стерлося лезо й лишився тільки пружок. Ми все повертаємо на речі. Купляємо на них любов, на любов розмінюємо речі. Як добре, що в світі є хоч одна любов, яку не можна продати та купити, обміняти на ненависть, і істина також: це Божа істина та любов до Бога. Я житиму тільки ними.

Одразу після Варвари, перед самим Миколою (“Варвара зварить, а Микола поставить”), наше сторожівство скінчилося: прийшли майстри, Милорадович почав будуватися. Жив він і далі в Гадячі, а тут ставив один з своїх господарчих дворів. Походжав веселий, вдоволений, бо хоч Скоропадський не віддав на поталу зятя, навіть двигонув його на вищий уряд — генерального судді, Милорадовичеве виявилося зверху, переміг він, а не Чарниш, до того ж полковницьке урядування давало зиск значно більший, аніж генерального судді. Нам з Милею також знайшлася робота, жили ми в старій, перевезеній з сусіднього села хаті, в якій мешкало троє теслів зі сторони, решта були тутешні, комишнянські. Комишнянці раділи Милорадовичевій перемозі й працювали майже задарма. Отакі ми завжди, дивимося на крок уперед, не далі.

Але нам, особливо Милі, те нудне, одноманітне життя остирилось й остобісіло, й ледве на хмарному зимовому небі заясніли голубі таловини, Пилип закружляв, закурликав по-журавлиному, а біля нього задибцяв довгошиїм гусенем і я. Пилип не знав і не помічав, що давно перекинувся в перелітного птаха, що не може жити на одному місці, й складав усю вину за свій нинішній мандрівний настрій на управителя Семена, якого Милорадович посадовив на свій комишнянський реймент, на поганий харч, на блощиць та тарганів, яких привезли на нове дворище разом з хатою.

І коли одного разу він прибіг захеканий та сказав, що завтра ми вирушаємо в дорогу, я не здивувався і в першу мить навіть не запитав, у яку дорогу й куди. А коли запитав, Миля відповів:

— Тутешні хазяїни, Панчук та Кіт, наймають гайдаїв.

— А хто це такі гайдаї? — знову запитав я.

— Ти й цього не знаєш? Погоничі волів. Будемо чумаками. Славне життя... Ні тобі управителів, ні тобі старостів та бурмістрів... Вольнії, як птахи. Воли йдуть, сонечко сяє...

 

* * *

Воли йдуть, сонечко сяє. І я йду поруч мажі, то моє батожилно стримить з воза, то на нього навіщена моя шапка. То мої дві пари волів. Чи то пак не мої, а Котові. Але поки що правую ними я. І вже знаю, що мої воли карасі та димки, а Милині — калини та линки. І вже знаю, що карасі — піристі, димки — темно-коричневі, калини — червоні, линки — світло-руді. А ще є у валці ляшки — білі, з жовтими плямами, половії — сіре з жовтим, мазії — темно-сірі, солов'ї — сірі, а ще є козії — ті, в яких роги розлогі, гостряками вбоки, космини — один ріг в один бік, другий — в інший, орли — роги вгору, турки мають роги розложисті, у шуляків роги нахилені донизу, шуті — зовсім безрогі, каплуни — воли хитрющі, і ще безліч назв за мастю, норовом, ходою, силою.

У мене дві пари волів, у Милі — чотири. Господар взагалі не хотів давати мені воли, його вмовив Миля, пообіцявши на перших порах допомагати мені. Він і справді допомагав, бо хоч я — хазяйський син, але полишив свій господарський двір ще дитиною й тільки влітку, та й то не завжди, навідувався туди. А воли чумацькії великі, як гори, дужі-предужі, є такі, що везуть по п'ятдесят пудів поклажі, а є й по дев'яносто, і є серед них кислиці — неслухняні, навіжені, ти до нього “ший-ший-ший”, а він, замість вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба їх уночі пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартівню, призначають по черзі всіх, по двоє чи по троє, вдень ті чумаки хропуть на возах, за їхніми волами наглядають інші. У валці п'ятдесят, а то й більше маж. У нашій — п'ятдесят і п'ять. Славно живуть чумаки. Та ще коли хороше товариство, та ще коли мудрий ватаг, який добре знає дорогу, гарний господар, він і порядкує, й судить, і мирить усіх у дорозі, у нього на грудях гаман з пропускною грамотою, або з ярликом, якщо валка, як оце наша, йде в Крим по сіль. Вирушають чумаки здосвітку, легко, без скрипу — щедро мазані — котяться вози, сяє Боже сонечко, в золотій високості заливається жайвір, чумаки йдуть гуртами, розмовляють, тільки ватаг пильнує дороги, я лежу в мажі. Читаю Тіта Лівія, якого купив у Комишні за півталяра. А сонечко вже підбилося до полудня, притомилися воли, пора варити кашу. Стаємо десь за селом, на громадському пастівникові або біля зимівника. Сидні-зимівничани люди привітні, голодні на новини, вони, до того ж, майже всі й шинкарі. Якщо немає поблизу зимівника, стаємо в балці. Дістаємо з мажі тріски, запасець дров — він має бути в чумака обов'язково, а також триніг, казан — всі мають роботу. Одні розпрягають воли, інші змивають пшоно, розводять багаття. Перепочиваємо три-чотири години, воли пасуться, чумаки сплять під возами або в тіні степової грушки. Далі ще один перепочинок, і вже ватаг зорить по сторонах — де ставати на ночівлю. Здебільшого він наперед намічає ті місця — щоб були вода та паша волам...

Дощі йшли всю весну, й трави стояли в людський зріст. Увечері чумаки варять галушки, гречані або житні. ... Булькотить у казанку вода, сонце тоне у високих ковилах, деркач дере в долинці сухе лико, й водяний бугай бугикає, відлякує простудженим басюрою некмітливих ворогів, а вже під одним возом обізвалася сопілка, а під другим — кобза. Серед чумаків чимало мастаків грати на кобзі, вони й мене приохотили, а що всі визнали, що кращого голосу, як у мене, ні в кого немає, то найчастіше припрошували до кобзи мене. І я обзвичаївся, й степ полонив мою душу, і я співав без угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинів, виспівував своє горе, свою недолю й недолю всіх інших козаків та чумаків.

“Ой чумаче, чумаче,

Чом не сієш, не ореш?

Чом не сієш, не ореш,

І не рано з Криму йдеш?

Чом не рано з Криму йдеш


І чумаків не ведеш?,

“Ой, одного немає

Товариша вірного,

Товариша вірного,

Брата мого рідного.

Остався він у Криму

Сіль важити на вагу.

Варіть, хлопці, чабака,

Да й пом'янем чумака”.

Мені самому найдужче подобалися пісні, в яких чумацька доля-недоля перепліталася з любов'ю. Особливо ось ця:

Думав я женитися, а тепер не буду:

Куплю сиві воли, чумакувать буду.

Ідуть воли, ідуть вози вискрипуючи,

А чумачок у кабачок вигукуючи.

Зійшло сонце веснянеє, стало пригрівати,

Стали воли чумацькії в степу приставати.

Викопаю криниченьку в степу в кремені.

Чи не прийде дівчинонька по воду к мені.

А вже ж з тії криниченьки орли воду п'ють,

А вже ж мою дівчиноньку до шлюбу ведуть!

І тоді я нахилявся низько-низько, ховав лице, ховав очі, з яких на бандуру скапували сльози.

Співав я “Ой у яру глибокім” і “Коло млина червона калина”, її чомусь найдужче любили статечні чумаки (кличе, кличе дівчина козака до себе ночувати, а він дає їй одвіт, що в нього є жона та діти). Майже в кожного чумака є жінка та діти, виглядає чумаченька молода дружина, змарніла, скучила за ним, хоче ласки, хоче любові, мужа хоче, і був у валці, окрім мене, ще один молодий чумак — Яцько, той просто марив любов'ю, либонь, соромився з чумаками говорити про це, а мені попропалював вуха гарячими од любовної спраги словами, розповідав чувані десь од когось сороміцькі бувалиці, розжохував себе, розжохував мене, й мені снилися ночами розкидані білі руки та гарячі перса, й пробуджувався я в жару та шепотів молитви. І співав я “Ой не пугай, пугаченьку”, перейняв од старих козаків чотири думи — пам'ять у мене на думи та вірші була просто надзвичайна, а також дуже подобалися чумакам псалми. Ніхто так гаряче не молиться Богу, як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чигає на нього небезпек, в одвіті він за воли та добро хазяйське.

Полюбив бандуру... “Тільки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж моя, дружинонько вірная. Бандуро моя мальованая. Де ж мені тебе діти? А чи у чистому степу спалити, і попілець по вітру пустити. А чи на могилі положити?” Полюбила й вона мене, пасу вночі при долині воли й перебираю тихо бунти, баси та приструнки, міг би стати бродячим кобзарем та заробляти кобзою на хліб, одначе не пройшов кобзарської науки в сліпих кобзарів, а без того вони “визвілку” не дають, та й не збирався я ставати бродячим кобзарем, просто мав втіху від гри. І відтоді вже не розлучався з нею. Вона найкраще гамувала моє горе й очищала душу.

У неділю, в свята чумаки не їдуть ніколи, якщо трапиться поблизу церква,— всі йдуть туди, а немає її, помоляться біля образа Христа й святкують у степу.

Вечорами та в неділю або ж на свята чумаки люблять погомоніти про всілякі пригоди, а також про відьом, упирів, нечистого. Які ж то благословенні були для мене вечори! Я мовби народжувався наново, я воскресав потроху, змивав з душі біль степом, небом, сонцем, і що далі ми від'їжджали від рідних країв, почував себе вільніше та впевненіше.

Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тій пісні:

Ходив чумак сім літ по Дону,

Та не було пригодоньки йому.

Вельми рідко буває, щоб гаразд та без пригод. Прокляте життя в чумака!

Випав засушливий рік, пожухли трави, втекла вода з балок, пересохли струмки... Пекельна спека, пилюка стоїть до самого неба. Важко водять боками воли, каламутні сльози течуть з їхніх очей, слина тягнеться з ротів і висить, неначе пасма бабиного літа. Не їдять воли й не п'ють, навіть якщо трапиться паша добра. Лежимо й ми під мажами спраглі, зморені, сумні. Не співає жайвір, полишили широку долину бугай і деркач, подалися шукати кращого місця. Мовчить, розсихається чумацька порадниця — кобза, скривилася на ній кобилка, тріснув спідняк, пооб