Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4229
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4464
— І де ж ти взяв грошей?

Яремій знітився й опустив голову. Я реготівся.

— Віддай гроші й кладіть заруку,—- сказав полковник.

* * *

...Сказати правду, справами я тоді переймався не вельми і ледве пам'ятав про них. Жив у тривозі і в солодкій муці, либонь, то були найкращі дні мого життя.

…По ставочку пропливає гордовита черідка лебедів, по той бік під берегом тужливо перегукуються крізь дрімоту китайські гуси. Може, їм щось болить, а може, їм сниться іхня далека країна, якої ніколи не бачили, бо повилуплювалися з підсипаних під квочки яєць тут-таки, над Стрижнем. А мені чомусь ніколи не сниться моя далека дитяча країна, така хороша та мила, з мамою і затишним куточком у малині, а сняться всілякі химери, небачені будинки, ліси та ріки. Цієї ночі приснилася повінь, тепла весняна повінь, яка залила велетенські луки, але залила неглибоко, вона вкрила й місточок через річечку, а по цей бік на горбі зібралося дуже багато людей, чоловіків і жінок, і дітей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосі, щось там шукав, та так і не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мріло місто... Дивовижне місто з високими білими будинками, золотоверхими церквами, розкішними деревами, воно мовби зависло в повітрі, і всім нам потрібно було дістатися туди, в наше місто. Але люди стояли занімілі, їх лякав велетенський, у кілька верст, водяний простір. І тоді я закачав холоші штанів і ступив у воду, що сягала трохи вище кісточок і була як літепло.

— Люди добрі, беріть на плечі дітей і йдіть за мною,— сказав я.

І всі повірили, жінки та чоловіки побрали на руки дітей і ввійшли в воду, старшенькі діти чалапали біля батьків і сміялися — такою теплою, м'якою та гарною була вода. Сонце грало на ній промінням, подекуди виднілися зелені острівці, і люди йшли від острівця до острівця. Я затримався на одному острівцеві, аби впевнитись, чи пішли всі, стояв і перечікував, аж поки останні — чоловік у брилі та жінка в голубій намітці з хлопчиками на руках — не поминули мене. Ще якийсь час стояв і дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався білими чайками, які літали наді мною. А тоді рушив сам. Я так загаявся, що далеко відстав, і що дужче .поспішав, то більше відставав, і вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, відвихнувся кудись убік і вже не бачив нікого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди мені йти. А потім натрапив на колюче терня, суцільну стіну терня, верболозу й колючого грушевого гілля. Шукав лазу, поруч мене не було нікого, всі люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до міста. Я шукав у густому чагарниччю дірки й не знаходив. І почав непокоїтися, й вирішив продертись у першому ліпшому місці, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, і вже не міг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. І раптом помітив, що вже сутеніє, в розпачі рвонувся з усієї сили й завис на терні. Тоді й пробудився.

І тепер думаю, що означає те терня й оте, що всі люди пішли, а я залишився. Всі йтимуть, а я залишатимусь?

Біля моїх ніг повуркує сірий кіт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокій, благодать тут і по всьому світу. Одначе я знаю, що це не так. Що кожної миті на будь-кого з нас може звалитися несподіване лихо й зруйнувати все, що будував (у душі чи на землі) стільки років. Світ — це величезна страшна невідомість, у якій ми пролітаємо, як жучки-світляки в пітьмі ночі, добре, якщо пролітаємо, а не летимо на вогонь, який хтось підпалив зумисне. Так, ми світлячки, тільки знаємо, чим усе кінчається для нас, але для чого летимо й куди, того не відаємо, як не знаємо, не відаємо, як треба в світі жити. Ми — листя на древі всесвіту, яке прокльовується з бруньок, шумить і облітає. Кожен листочок ріс по-своєму, кожна душа страждала, мріяла, але що до них світові, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, ні, зачекай, Іване, поглянь, якими будинками заставлена земля, які ридвани котяться по ній, все те поробили люди. І не всі вони листочки. Є серед них могутні дуби, які тримають на верхівках небо. Такі як Олександр Македонський, Юлій Цезар, Арістотель... І не всі наші останні... Петро Могила, Дмитро Туптало і наші славні чернігівці — архієпископ Лазар Баранович, архімандрит Іоаникій Галятовський, письменники та полемісти, чиї ноги ступали по цій землі і чиї голоси чуло склепіння чернігівських соборів. Люди проживають життя не однаково, бо й самі не однакові. Навіть прості, звичайні люди. Один увесь вік пнеться до багатства, досягає його, інший прогайновує зібране батьками... Ні, не в тім суть, скупив багатство чи прогайнував його. І які ридвани котяться. Вони будуть все кращі й кращі. А в тому, який сам. Є люди, котрі сплять на голій лаві, накрившись кожухом, він у них один, і можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а є такі, які сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нізащо, й ладні піти на злочин, аби придбати ще декілька ковдр (може, вже й непотрібних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто має одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, ніж цей за ковдри, а от же... А листочки летять, а карети котяться... Котяться до якогось місця.

...З саду через перелаз перестрибує Уляся, наближається до мене. Я так і не навчився розпізнавати з її вигляду, чого від неї сьогодні чекати—доброго слова чи кпину, ласкавого погляду чи підступу.

— Що це ти робиш, Іване? — запитує Уляся й показує на патички, які я заготував на кілочки для кобзи.— Це що, пакулі, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стільки кіз?

— Бачу поки що одну.

І тетерію, чи не образив, чи це втече від мене. Вона не втікає. Чекаю гострої відповіді, кпину, вже почуваюся на гарячій пательні, але Уляся враз сідає на траву, охоплює руками коліна й каже:

— Заграй мені, Іване, що-небудь.

Я ніяковію. Нібито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворі. Уляся, либонь, розуміє те, й ми відступаємо вбік, під горіха.

Я трохи побринькав і вдарив по всіх бунтах,— як здавалося мені, під настрій Улясі й під нашу розмову:

Ой піду я до млина, до млина,

 А у млині новина, новина.

Там-то, мамцю, мельник,

Там-то, мамцю, добрий,

Там-то, мамцю, хороший —

Меле гречку без грошей.

— Не мели, Іване,— сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), і втяв у тому ж ладі:

Козак, мамо, гуляє, бряжчать його гроші,

Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший.

— Де ти навчився стільки дурниць?—каже Уляся. Одначе я не здаюся:

Як була я маленька,

Колихала мене ненька.

Ой, дуб, дуба, дуба,

Дівчино моя люба.

А як стала підростати,

Стали хлопці колихати…

Я сподівався, що Уляся розсердиться, й хотів, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, і чорна коса впала в траву, й попросила тихо:

— Заграй щось таке, до смутку. Я хотів заглянути їй в очі, але вона очей не підвела. І тоді заспівав пісню, яку часто співав на самоті, самому собі:

Ой не шуми, луже,

Зелений байраче!

Не плач, не журися,

Молодий козаче!

Ой як не шуміти —

Корінь вода миє,

Як мені не плакать,

Що серденько ниє.

Співав про себе, виспівував свою тугу, своє горе, хоч у цій пісні не все було, як у мене, одначе туги від того не поменшало.

Я дівчину люблю,

І Бог про те знає;

Карай, Боже, того,

Що нас розлучає...

Ой, умру ж я, мила,

А ти будеш жива,

Чи згадаєш, мила,

Де моя могила.

Ой, моя могила

Край синього моря.

Хто не зна любові,

Той не знає горя.

Я так захопився, що навіть забув про Улясю, а коли поглянув на неї, вона підвела голову. Здивований, побачив у її очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка її забаганка враз виконується... А може, розкоші, це ще не щастя? Що ми знаємо про світ, що ми знаємо самі про себе? Нічого.

— Ніколи не думав, що тобі подобаються сумні мелодії,— стиха мовив я.

— А я сама не знаю, які мелодії мені подобаються.

— Коли який стрій душі — під нього й мелодія?

— Скоріше навпаки.

— Музика мусить навертати людину... на щось високе, вона наближає її до Бога.

— Вона спонукає її до танцю або й... до пиятики,— незгідливо відказала Уляся.—Люди потішають свою плоть...

Здивовано поглянув на дівчину.

—То зле. За тим забувають про душу.

— Всі говорять про душу, але леліють, бережуть і люблять тіло.

— Це неправда.

Уляся подивилася на мене глузливо.

— Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й ніс кривий? Тільки не бреши... “Краса душі, краса душі,,— перекривила мене чи ще когось.— Всі торочать про душу, а люблять тіло. Коли краса зів'яла або її попсували хвороби чи рани, всі одвертають од тієї людим вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти... Хіба знаєш, яка в мене душа?

— Ясна...

— Ясний місяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди... Вони здебільшого ниці й підлі. Я надивилася... Стелються біля батька, згинаються в три погибелі... А я дивлюся в їхні очі, а там заздрість і ненависть.

—- Всі такі?..

— Не всі. Але багато.

— Я знав інших людей. Які служать науці, Богові... Постують...

— І що мають?

— Вони й не хочуть нічого мати...

— Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нічого в мирському житті.

— Ти так підносиш мирське життя?

— Підношу... І люблю. Люблю оцю цар-бороду, оці мальви, оці дерева. Люблю убори коштовні. Люблю хороми... Скільки казала батькові, щоб збудував палац, а він не хоче. Боїться людської заздрості. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.

Я аж злякався. Не вперше мені чути таке, чимало спудеїв мріяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мріях полковниками, гетьманами, королями... Я ж ніколи не залітав думкою високо, навіть малим хлопцем не грався у полководців та королів. А тут про щось подібне казала дівчина. Я відчув у цій дівчині силу, силу, якої не мав сам, і враз подумав, що все, що було допіру, примарилося мені, така дівчина ніколи не зрозуміє і не покохає мене. Злякався ще раз, бо зрозумів, що кохаю відчайдушне і прагну кохання.

— Ти, мабуть, думаєш про князя чи графа? — осмілився запитати.

— Та вже ж дурня не покохаю.—І подивилася на мене пильно-пилвьно.— А з рідкого тіста спекла б тверду паляницю.

І враз підвелася з трави, круто повернулася на закаблуках і кинула через плече:

— “Тепер же нам три радості: піч бичка привела, а бовдур —телушечку, припічок — ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогін женився,.

Я отетеріло дивився на неї, не знав, як тлумачити її придибенцію. Мовляв, наплів ти сім кіп вовни своїми півнями і своїми мудруваннями, а сам макогін макогоном.

За хвилину з відчиненого вікна будинку почулися деренчливі звуки — дівчата грали на попсованих фарганах.

Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв її в місті. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усім напоказ, і майже всі оглядалися на неї, на її дорогі намиста, на її шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби ніхто не пограбував, позаду йшов козак з пістолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кілька разів прогулювалася по Чернігову з Оленкою та Яковом, але я повів її не на широкі майдани та не на Любецьку вулицю, а по своїх затишних куточках, де старі хрести та могили, де капличка з чудодійною іконою, де сплелися віттями три дубочки й сховали камінь, на якому написано: “Живіть, як я жив, і здобудете царство небесне,, де з вузенького камінного шпиля видно всі бані чернігівських церков та монастирів. Уляся видряпувалася зі мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтів і вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владність і гордовитість. І верталася по Любецькій вулиці вже звичайна дівчина, й люди не оглядалися на неї, хоч мала на собі дорогі убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулиці й деякі багаті чернігівські міщанки. Нині ж було свято — Седмиця Троїцька, й ми зустріли кілька таких жінок та дівчат.

Пошук на сайті: