Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4246
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4477
Вернулися пізно, у вікнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрій Полуботок з сім'єю, вже віталося, але великий скляний ліхтар у сінях чомусь не горів, там було троє дверей, і ми заблудилися з Улясею й весело сміялися, а потім раптово зіштовхнулися, і я несамохіть ухопив дівчину за стан, і вона принишкла, задихала швидко-швидко, і я відчув велике хвилювання, губи мені пошерхли, хотів пригорнути дівчину й не осмілився. Мені чомусь здалося, що вона не одіпхнула б мене, і потім довго на те шкодував.

Седмиця закінчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глухові мати якщо й випускала її за ворота, то лише в кареті, в супроводі охоронних козаків, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити її якомога більше. Оленка йти не захотіла,. Яків теж. Я взяв дві корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубків та дівчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бір, там розкинулися широченні луки, а по них мілководні болота, порослі молодим очеретом та ситнягом. Там і гніздилася качва.

Дівчата стояли на сухому, біля верболозів, а хлопці, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то інший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщій добирався до берега, де виливав з чобіт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босоніж не можна, попробиваєш ноги на скошеному по льоду очереті. А в повітрі шугали качки — крижга, чирята, шилохвістки, іноді зривалися гуси, й десь далі курликали журавлі. Птаства була гибіль, але яєць ми зібрали мало, тільки двоє чи троє парубків назбирали по півкорзини, весна миналася, більшість яєць були насиджені. Я зібрав зовсім мало яєць, та й то маленьких, чирячих.

Верталися назад через ліс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею відбилися від гурту й, аби не заблудитися, пішли далеким краєм лісу, понад озером. Понад берегом озера стояли старі верби, мили в воді довге віття, там схлюпувала риба. Десь у гущавині п'янко виспівувала сопілка, либонь, вигравав на ній пастух. В одному місці ріс дивовижний кущ, я ніколи не бачив подібних, не знав, як він називається: гілки схожі на гілки крушини, а листочки дрібні, як у акації, й цвів він дивовижним лілово-рожевим цвітом. Пишні суцвіття підносилися, неначе свічі — невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, і ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, він трапився саме нам, цвів для нас, і в цьому вбачав віщий знак. Добрий знак. Цвіт — це життя, краса, він завжди на добро.

Ми зірвали лише по одному суцвіттю, й зробили це не змовляючись, ми пожаліли кущ, й зглянулися, і одна думка пройняла нас, і один вогонь побіг по наших жилах, це була мить надзвичайної близькості, яка єднала. Певен, що не тільки я відчув це, а й Уляся —її очі були широко відкриті, щоки пашіли, й була вона така гарна, аж мені стало страшно. Ну як це я отакий, нікчемний, можу сподіватися на кохання дівчини-красуні, тонкої розумом, щедрої серцем і палкої вдачею! А щось одразу заперечувало, підказувало: а чом би й ні? Ти ж не каліка, маєш хист до співу, знаєш трохи про світ...

І раптом сталося щось таке, що й кущ, і ліс, і весь світ крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетів. Уляся опекла мою щоку поцілунком. А далі зірвалася й побігла по присипаній торішнім листям стежці. Довгу мить стояв спантеличений, а тоді засміявся й побіг за нею. Наздогнав її вже на краю лісу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землі я чи на небі, серце мені стукотіло, цієї миті міг звершити неймовірне. Я ладен був обійняти увесь світ і роздати всім людям хоч по краплині щастя.

Одначе біля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарівшись, але дивлячись мені просто в очі своїми чорнющими очима, мовила:

— Пам'ятаєш, ми говорили про поцілунки. Ти сказав, що поцілунки є грішні і є безгрішні — на Великдень. То вважай, що сьогодні Великдень. Христові поцілунки.

І пішла. А я стояв розгублений і очманілий, мені хотілося сміятись і плакати.

Усі наступні дні жив у світі ясному, можна сказати — піднебесному, моє життя рішуче одмінилося, я мріяв про речі високі, прекрасні й навіть співом своїм сягав таких висот, яких не сягав ніколи. До того ж став охайніше вдягатися, ковнір вишитої сорочки зав'язував кольоровою стрічкою, шапку одягав так, що мій темно-русий, трішки кучерявий чуб виглядав з-під неї, і купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанкові, Уляся залилася реготом: “Що це ти, Іване, в ляхи записався?, Жупанок виявився ляським. Я знітився, але Улясин сміх не образив мене.

Блукав по подвір'ю і думав: Боже, що ти сотворив зі мною! Як мені тривожно і як гарно, як обнадійливо-солодко. Ось для чого цей світ, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогодні Улясю й вона усміхнеться мені, а більше мені нічого не треба. Я мовби летів понад світом на невидимих крилах, був по вінця заповнений коханням, навіть поховальні дзвони в Онуфріївській, найближчій до нас, церкві видзвонювали мені не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се гріх великий, і він також на мені. Як і той, що Божі слова “любіть один одного так, як я любив вас, я переінакшував у серці на любов до дівчини.

Плекав мрію піти з Улясею в ліс ще раз, .сподівався, що отой чар повторяться знову, але за два дні, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, і Уляся всміхнулася мені тільки в останню мить, коли підбіг до віконечка з другого боку карети. Усміхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з місця.

Наступного дня Оленка запитала мене:

— Ну як той мій наречений?

Мені чомусь це вельми не сподобалася, адже мовби йшлося про річ, до якої вже прицінилися і яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така.

— Наречений? — сказав я.— Хіба вже заручилися?

— Не заручилися... А чого ото ми їздили до Глухова і Яків приїздив сюди? Чи ти й справді ні про що не здогадуєшся? Всі здогадалися.

— Всі — нехай, тобі це встид.

— Отакої,— розвела руками Оленка.— Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою.

— То й поціновуй сама.

Я сердився, бо Яків увесь час зігноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорікою.

—Я його раніше не бачила і боялася, що він буде негарний,— вже щиро зізналася Оленка. І додала радісно: — А він... вродливий і веселий, коли захоче.

— Отож, коли захоче.

— А твоя гетьманівна...

Я спалахнув, як пороховий гніт.

— Що ти мелеш...

— Ой-ой-ой... Святий та божий. Вона мені казала...

— Що вона тобі казала?

— Що ти... дурний... Ні, це я так…. Сказала, що ти не такий, як усі парубки.

Бачив по ОленцІ, що вона грається і навіть у мислях не має, щоби Уляна могла насправжки зацікавитися моєю скромною персоною. І мені стало тоскне на душі.

Дуже зрадів, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу — приспів час обревізувати сотні полку, а також його власні маєтності.

Поїхало нас троє: я, Борзаківський і Рубець, й пробули в мандрах аж три тижні. Тиждень прожили в селі Неданчичі над Убіддю. Полковник виторгував у козачки Євдокії Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих і тридцять монет дрібної копійчаної лічби української в урочищі Розсудовщина сіножать та ліс з бортним і не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лісі на хуторі ми й жили, копали копці та ставили стовпи межові — кляки. Тоді ще полкова скарбниця не була відокремлена від скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця — багатшим і полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тільки рангові маєтності, а всі інші лишалися у його володінні.

Двоє неданчичівських селян та нас троє викопували в урочищі Розсудовщина між річкою та болотом старі потрухлі стовпці й ставили нові. Обідньої пори селяни поїхали возом до села, а ми розташувалися на галявинці під двома корячкуватими дубками й зварили куліш з таранею. Селяни видрали гніздо диких бджіл і половину стільника залишили нам, отож сьорбали ще й окріп, заправлений материнкою. Туркотіла десь у лісі горлиця, повівав легіт-вітерець, ми розкошували на галявині довго. І розповів я за обідом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана та про Полуботка.

— А що ж,— мовив Борзаківськмй, ладненько, ножичком, якого носив на поясі в шкіряному чохлику, краючи на лусті хліба тоненькими смужками сало. Навіть тут, серед лісу, він був вштивий, охайний. Такий скрізь. В чернігівському “Під звіздою,, найчастішого чину шинку, він п'є вишукані угорські вина, а в чорній, неначе дігтярня, придорожній корчмі смердючу, з пригарою горілку, але й там і там п'є шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь — тому ж корчмареві — ласку —

Козаки ще тоді, десять літ тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби їм такого вождя...

— Якого там їм вождя... Їм помиїв добрих та дерті. Череда, вона череда і є,—буркнув Рубець.

— Та що ти таке кажеш,— обурився Борзаківський.— Скільки валечних козаків прославилися під Ревелем та під Дербентом...

— Еге ж, на чужій війні. А їхніх малжонок та дітей москалі женуть на фортечні роботи...

— Розсмикали народ, розтягли...

— А я що кажу,— похмуро правив Рубець.— І вся громада… Хто в луг, хто в плуг. Скільки є таких, що ладні злизувати порох з чужинських чобіт, якби тільки їх не чіпали. Посхиляли голови — погублені копійки на землі шукають, позгинали шиї, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волі, тягнуть до дуба...

— Та ж не всі, не всі,— гарячкував Борзаківський. Його вродливе продовгувате бліде обличчя розчервонілося, очі сіяли іскри.—Ще ж недавно, згадай... За Мазепою... Кинув вождь клича...

— Який там вождь і де він кинув клича? В себе в подушках? — Рубець цідив слова крізь тонкі губи, ледве розтуляючи їх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тінь.— Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таїв од усіх свій замисел, клявся цареві в дружбі, от і дотаївся. Розтягнули цар та Меншиков усе військо гетьманське — п'ять тисяч під Ревель, п'ять тисяч у Глухів... і лишилося з ним врешті-решт п’ять тисяч козаків, які нічого не знали, не відали. І коли гетьман відкрив їм свій замір, порозтуляли з дива роти. І навіть тоді гетьман барився... А цар Петро — картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велінням, робив з вас панщинників. Я, білий цар, за вас, за ваші вольності, а Мазепа хоче одібрати у козаків звання козацькі, хоче запровадити вас у рабство. Отако він писав. А гетьман твій — води в рот набрав. Хіба не так? Заціпило йому. У царя війська двісті тисяч, а шведів жменька. Та й ті обтіпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман підмоги.

— Старий він уже був, вельми старий,— скрушно мовив Борзаківський.— Он Орлик...

— Орлик, сокіл, горобець... І правильно зробили ті козаки, що не пішли за Мазепою,— раптом підніс голос Рубець.— І не підуть вони ніколи... Правдиво, Іване, я кажу?— Зненацька повернув до мене голову, і його гострі брови-ножі зійшлися на переніссі. Сухе обличчя випромінювало неприязнь. Я щось забелькотів, бо ж не знав, що сказати. '

— Чого це ти унадився до нас?.. І вуха в тебе, як вареники... Такі вуха багато вміщають. Так дай одвіт — правдиво я кажу чи ні? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого?     *

— Цар... він від Бога. Так нас учили... Він нас від ворогів захищає... А Мазепа?.. Не знаю. Малий я ще тоді був... Анахтему йому в церкві проголосили...

— Тоді ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повісити на сосні. Про всяк випадок. Стільки тепер донощиків розвелося...

— Я не донощик.

На обличчі Рубця — й тіні усміху. Воно жорстоке й суворе.

— А хто ж ти такий?

— Не знаю. Ніхто...

— Ну, а коли ніхто... Нащо тобі ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на ній товсту гілляку...

— Досить, Василю, не лякай хлопця,—обізвався Борзаківський.

— Та який він хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, він уже стонадцять доносів написав? Занадився до канцелярії, сидить і слухає.— Й колупнув великим, сливе колійським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрізь, ним підстругував пера й ним же наштрикував сало,

Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не міг зрозуміти, жартує чи погрожує насправжки недовірливий і ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що він, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.

— Не чіпай ти його,—врешті гримнув Борзаківський.— Твої жарти...

— А я не жартую,—похмуро кинув Рубець.— Я бачив, як він молиться... Він дуже святобливий. Нехай поклянеться на хресті…

— Та ж ми нічого не говорили,— обурився Борзаківський.— Споминали минуле... Яким був Мазепа... Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на коні.

Я здогадався, що Борзаківський відсилає мене, аби поговорити з Рубцем наодинці.

Пошук на сайті: