Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 13)

По тому Рубець більше мене не чіпав, а моє серце тануло від вдячності Борзаківському. Таку вже мав вдачу, комусь та офірувати себе. Нині офірував Борзаківському, а також Улясі, в чому боявся зізнатися собі. І носив її в своєму серці, носив скрізь і повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всі наші розмови, всі перемови, позирки, почувався щасливим і нещасним, бо в щастя повірити не міг, почувався незмірне багатим на щось таке, що дається тільки окремим людям, і не хотів забігати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нічого, але я й так маю багато. Ні, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвітного кохання й сподівався на нього своїм спраглим серцем. Сподівався не надіючись.

 

* * *

На Петра і Павла з Глухова приїхав до Чернігова маршалок двору гетьманського з таємною звісткою, про яку того ж дня знав увесь хутір: одразу по закінченні успенського посту від сина лубенського полковника Якова Маркевича (всі казали: “Від Насті-гетьманші,) прибудуть свати.

Життя на хуторі над Стрижнем, яке плинуло спокійно та рівно, заклекотіло, так клекотить тиха річечка, коли вкочується у вузьке русло. Від Петра і Павла до кінця успенського посту часу — кіт наплакав. Роботи вистачало всім, навіть мене Оленка приставила до діла: вертілася перед мною у все нових та нових уборах і запитувала, які їй найбільше личать. А я тямив у тому, як баран у Біблії. Оленка вертілася переді мною, й мовби самі сідали на неї і потім злітали люстринові шнурівки з золотими та срібними сітками, штофні, полутебенькові кунтуші, парчеві керсетки... На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, біло-рожевий, обкладений сріблом і золотим газом з парчевими закладками; золото й срібло сяяло, й сяяли Оленчині очі, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з неї, вилися довкруж голови, творячи з дівчини кульбабу.

Але часом і на неї находив якийсь дивний смуток, й тоді вона йшла до мене та тихо просила:

— Заграй мені, Іваночку, чогось журного. Скоро поїду од батенька… І вже хіба приїду в гості. І тебе отакого... щирого не побачу.

І грав я їй “За густими лозоньками біжить річка струєчками, плаче дівка слізоньками,; а далі про те, як “..летить стріла, та уздовж села, ох, чей-лею, та уздовж села. Та убила стріла вдовиного сина,, а також про те, як каже мати синові:

Іди ти, сину, між чужі люди,

Чи не лучче тобі на чужині буде?

...Тяжко, тяжко мені тебе

З дому одправляти,

А ще тяжче біля себе

В незгоді держати…

 

А сам собі співав “Чом дуб ж зелений? Лист туча побила. Козак невеселий — лихая година!,

Оленка ж досидить біля мене, посумує, а наступного дня прийде веселі й скаже:

-— Оце, Іване, якби вітець не віддавав мене заміж, пішли б ми з тобою в монастир. Я — у свій, жіночий, ти — у свій, чоловічий. Увечері здибувалися б біля перелазу. Молилися вкупі.

На другий день по закінченні посту приїхали Яків з старостами. Яків привіз усім гостинців і знову чарував усіх веселою вдачею, товариськістю, шанобою до старших. Милувалися ним усі суспіль, навіть я не міг не визнати, що наречений красний... І дотепний, і поштивий, і меткий. А ще ж на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срібною китицею, ще ж шабля в шагреньових на ділках з золотими кільцями. Майбутньому тестеві найдужче сподобався влучною стрільбою. Полковник кохався в стрільбі з лука й влаштував стрілецькі лукові змагання, й молодий Маркевич стрілив ліпше за всіх козаків, поступившись тільки самому полковнику.

Яків з старостами від'їхали з хлібом-сіллю, а Полуботок поїхав услід домовлятися про весілля, про придане та про інші необхідні в такім ділі речі. Мене з собою не взяв. Я нудив світом і не знав, що мені робити. Одначе полковник небавом повернувся, й один з козаків, які його супроводжували, тихцем вручив мені цидулу від Улясі В тій цидулі не було нічого такого, що б свідчила про особливу приязнь дівчини до мене, вона запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пісень, а в кінці жартувала, що її Тур, пес, не забув про мене, скучає по мені, гострить зуби й не дочекається, коли я знову стрибну через паркан.

Я заховав листа в шапку й не скидав її кілька днів. Знімав її десь у шалині й читав-перечитував цидулу, шукав у ній потаємного змісту, знаходив його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула про мене. Вродив до луках, полях з єдиною думкою — про неї.

А осінь стояла пречудова. Ходила понад дозрілими гречками невидимою хмаркою, надала згори лебединим пір'ям, розквітала на воді білими ліліями. Власне, це ще було пізнє літо, осінь впліталася в нього, як одинока сива волосина в розкішні чорні кучері.

Виконавши ту чи ту роботу, я, як і раніше, любив посидіти в товаристві Борзаківського, Биковського, Рубця та інших канцеляристів. Усі канцеляристи, окрім кількох одружених, жили разом, в одній хаті, що стояла на Могилках поміж обивательськими будинками, вони називали її куренем. Канцелярія приймала й відправляла всю кореспонденцію, відала підкоморними, судовими справами, а наглядав за всім старший канцелярист, який мав за те хутір на ранг. Канцеляристи — люди освічені, майже всі вивчали науки :в колегіях, деякі навіть за кордоном, але й військові також, любили поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не менше любили попширмувати словами з наук філософських, камерних та військових. О, ту військову науку, вичитану з книг, вони знали ліпше за будь-якого полковника, який доскочив свого чину шаблею. Невдовзі я вже знав, що всі канцеляристи рівні між собою, одначе не однакові всім доручають справи. Є доручення, котрі не вносяться до полкового журналу, їх виконують тільки вельми довірені особи, такі як Борзаківський або той-таки Рубець. Можливо, те й породжувало в декого з канцеляристів заздрість, одначе невелику,— пильні справи вимагали пильного сповнення.

На той час я також справляв писарські та канцелярські обов'язки й справляв старанно, але тільки в полковничому домі, й мріяв стати військовим канцеляристом. Канцелярист — людина залежна, але й вільна у вирішенні справ, та я й не вельми шукав для себе повної вільності, бо здогадався, що її немає в світі. Велике благо зростити в собі квітку свободи; поливати її, одначе найчастіше трапляється так, що або хробак починає гризти ту квітку., або настає посуха, або хтось лине окропу й спече її вмить. Гартуєш свій дух, гартуєш, а далі один прикрий випадок кине тебе до прірви, й починаєш мучитись, нарікати на самого себе, чому не був мудрішим, чому не послухався розумних людей, чому не втишив гордість свою. Всі людські справи марнотні, але й без них важко, кожна людина повинна знайти своє місце, свою роботу, з якої їсти хліб, я ж і досі не знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина — це вирішує Бог, а як тобі жити в світі — ти сам. Я ще не вирішив цього для себе, можливо, й служба канцеляриста сподобалася мені з споглядання роботи Борзаківського, Рубця та інших, але вона засвітилася мені в пітьмі життя маленькою свічечкою й повела далі. Бо ж служба канцеляриста — крок до якогось уряду, крок до Улясі, за недовченого академіста гетьман свою дочку не віддасть... Не віддасть він, звичайно, й за довченого, і не піде за мене зроду-віку Уляна, але ж… хоч помріяти про це можу!

...Хороше було посидіти вечірньої пори в курені канцеляристів, послухати мудрої розмови, суперечок, схожих на академічні диспути, чи й звичайних теревенів — про дівок та молодиць, застрашливих оповідей про відьом, упирів, вовкулаків. Але ще більшого щастя й честі випадало мені іноді послухати розмов у світлиці пана полковника. Надто коли сходилися туди вчені мужі міста, здебільшого ченці.

Малим колегіантом, чи, як казали у місті, по-старому, по-давньому, семінаристом, я й гадки не мав, що в нашому місті стільки вченого люду, що воно славне по далеких далекостях не тільки церковними казаннями, проповідями чесних чернігівських ченців, а й “Четьями мінеями,, різдвяними та всілякими іншими віршами, філософськими трактатами, видрукуваними в друкарні Троїцького Іллінського монастиря. Колись мені було просто байдуже, де ця чи та книжка видрукувана і хто її написав, і тут, і в Києві я чув імена вчених достойників Кирила Транквіліона Ставровецького, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Івана Максимовича, я читав “Перло многоцінне, і “Руно орошенне,, сам вчився віршувати за тими зразками, хоч великого потягу до віршування не мав, вірші писав здебільшого на уроках, а вчили нас піїтики латиною, й здавалися мені всі ті мужі далекими, майже захмарними небожителями. А виявляється, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сиділи на тих самих каменях, на які іноді сідав я, й не тільки жили та ходили, а живуть і ходять донині й мають за честь навідувати пана полковника, у зшитках якого є чимало віршів, списаних зі зшитків інших авторів, а також власних. Щоправда, сам Полуботок власних віршів ніколи не читав (можливо, він і писав їх лише за молодості), але залюбки слухав піїтів, які приходили до нього в гостину.

Поважні ченці, попивши узвару та поївши гречаних млинців з кав'яром, читали вірші про Бога-вітця та Бога-сина, оповідали по-латині, по-польському чи й по-нашому про муки Богородиці, славили апостолів та святих отців церкви, сперечалися з приводу трудів Туптала “Руна орошенного, та “Четьїв мінеїв,; про праці земляків наших, українців Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, висловлювалися обережно, делікатно — надто на високих східцях сидять, бачать звідти далеко, можуть дістати й тут. Я слухав благоговійно, моє серце сповнялося священним щемом, одначе, на мій подив, на другий день майже нічого з того не міг пригадати. А от про вибрики зухвалого Купідона, який метає стріли в дівочі та парубочі серця, може помилково або й задля розваги вцілити в серце одруженого козака, а то й попа — те пам'ятав. Змістом всі ті вірші здебільшого були повчальні, лише вряди-годи прорветься насміх, і тільки двоє з гостей одважувалися читати такі вірші — один був колишнім канцеляристом, а нині бунчуковим товаришем, другий професором колегії. Ченці на вірші про Купідона хмурилися. Полуботок ледь-ледь усміхався.

Вірші на тих посиденьках читали вряди-годи, значно частіше точилися вчені диспути чи просто розмови про давній світ, про розум і дурість, про чужинські землі, у яких хтось із присутніх колись побував, звичаї тих народів,— полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати з помічним козацьким військом у Польщі та Саксонії,— про царів Кіра та Міда. Персону російського царя обминали, а от про нововведення, про іноземців при царському дворі, про наукові потуги тамтешніх вчених мужів мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому мала персона Стефана Яворського, нинішнього блюстителя патріаршого престолу, а перше києво-чернігівського вченого філософа та поета. Нині туди поїхав інший, вже київський, але знаний багатьма присутніми, ритор та поет, богослов Феофан Прокопович. Ці спасенні для моїх вух бесіди здебільшого провадилися не в будинку, а в наметі, який стояв у саду, або гості всідалися просто неба, під яблунею на великому турецькому килимі.

Поважні піїти читали про кабиші Купідона, й були в тих віршах зради, сльози, смерті з туги по милому чи по милій, одначе я бачив, що Купідон не вразив жодного читальника тих віршів, можливо, й жодного разу в житті. Піїти розповідали про кохання без вогню і без жару, занадто мудро, занадто розважливо, занадто холодно, аби повірити, що серце когось із них пронизала стріла Купідона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того, що знав, вистачало, аби зробити такий висновок. Всі вони благословляли любов і не знали про те, що нею можна жити і в хвилі проклинати її Вони славили її як Божий дарунок і не відали, що вона буває диявольським насланням і спопеляє всю людину, її тіло й душу, робить з неї раба, вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так почувався нині я. Вона буває грубою, як колода, й зітканою з прозорого срібного павутиння, але невідомо, коли вона ліпша, і все ж вона — найбільше щастя світу, хоч і найбільша його мука.

...День від дня лілій на плесах ставало менше, а пір'я з підхмар'я падало більше. Почалися дощі, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та віршами перенесли до світлиці, а відтак вовн скінчилися зовсім: з північної столиці від царя впало веління чернігівському полковнику йти з початком зими з полком у Ладозький похід, вести передню партію козаків. Вслід за нею підуть ще дві партії. На чолі другої партії стати моєму батьку, третьої — лубенському полковнику Андрію Маркевичу. Заголосили по містах та по селах жінки, похилили голови козаки; підсусідки, які мають спорядити козаків у похід, а деякі і йти з ними, заклопоталися провіантом, кіньми, саньми, зброєю. В Чернігові та Глухові поспішали з весіллям. Власне, весілля мали справляти в Лубнах, у Маркевичів, одначе весільний поїзд Глухів обминути не міг. І що таке вінчання в Лубнах, а що в гетьманській столиці, в соборній церкві, з гарматною стрільбою та фейєрверками! Для мене ж важило лише те, що і я їхав у тому поїзді. А ще більше, що Уляся зустріла мене з неприхованою радістю й сказала, не криючись, що чекала на мене. “Я так на тебе чекала, так чекала!, В грудях мені спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився, котився по моїх жилах вогонь, й не було того, чого не звершив би в ту мить... Я сказав Улясі, що йду у Ладозький похід, вона злякалася й почала просити, аби в той похід не йшов. Але я відказав, що така воля мого батька і йти маю з ним, у його партії.

— Ти ж там загинеш, такий… такий...— і не доказала, одвернулася й витерла кулачком очі.

— Пробач мені, Улясю,— сказав тихо.— Не достоїн я тебе. Біля тебе такі парубки... козаки… звитяжці А я...

Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобітком, аж схопилася луна.

— Та на дідька вони поздавалися ті звитяжці, ті хвальки… Мені потрібен ти… отакий дурний... і хороший.

А я сидів і не знав, радіти мені чи сердитися, й не знав за віщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за віщо взагалі дівчата кохають хлопців.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4268
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4492

Пошук на сайті: