Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4212
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4453
— Я прийшла, Іване, щоб ти не вмер. І ти не вмреш. Ти одужаєш, і ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужній і сильний...

— Улясю, я не мужній... Ти вигадала мене такого,— прошепотів я...

— Не вигадала... Ти мужній серцем... І добрий, і справедливий та ніжний. І я люблю тебе такого і нікому тебе не віддам, навіть Богові.

Я злякався.

— Не говори так…

— Говорила й говоритиму. Ні Богові, ні людям.

Аж тоді обвела поглядом моє нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусі, котра зіпала розтуленим ротом.

— Я пришлю лікаря... і принесу чисту постіль...

Постіль вона не принесла, але то було й не потрібно, далі мачуха клопоталася мною дужче, ніж рідинами дітьми,— Улясю не пускала до мене Анастасія Марківна, бо то зовсім негоже дівці ходити до парубка, нехай і хворого, можна накликати поговір.

Уляся відповіла, що то не просто парубок, а її наречений, вона заручиться зі мною по моєму одужанню. Анастасія Марківна не заперечувала їй, а вже по моєму одужанні мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладнається, і, як покаже Боже провидіння, так і буде. Про це розповіла мені Оленка, котра кілька разів навідувала мене.

...І ось я стою на гетьманському подвір’ї у новій сутності: не просто парубок, а парубок, чиї мислі та наміри щодо їхньої дочки відомі батькам. Ноги не тримають мене, я весь дрібно тремчу, чи то після хвороби, чи то від хвилювання, я ладан дременути на вулицю, але те неможливо: вад гетьмашні був знак, веління, передане челядницею, аби завітав до них у неділю пополудні.

Та сама челядниця провела мене поміж рясними півоніями та лаплахами по викладаній з цегли стежечці до хати гетьманші і я негнучкими ногами переступив хатній поріг. У невеличкій світличці під образами, завішаними дорогими намітками, обшитими перлами, сиділи гетьман з гетьманшею. Я вклонився, притулився спивою до одвірка, але гетьманша вказала рукою на ослінець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасія Марківна — жінка років сорока п'яти, набагато молодша за чоловіка, гарна на вроду, яка ще не обсипалася до кінця (Уляна схожа на неї), гоноровита і владна. Гетьман тільки покивував головою. Гетьман — вдачі плохої, лагідної, полохливої, та й було чого полохатися: на його пам'яті одна віхола замела слід від саней, що повезли до Сибіру гетьмана Многогрішного, друга— за саньми не менш вірного й догідливого цареві Самойловича, а третя вимела з України разом з Мазепою піввійська козацького. Гетьман по всіх, навіть дрібних справах радився з царем, з Сенатом, намагався нікого не покривдити, всіх ускаржників одсилав до генерального судді або писаря, коли ж таки доводилось мовити своє вирішальне слово, послуговувався думкою Анастасїї Марківни. Волів жити тихо, не любив будь-яких клопотів, любив посидіти в садочку за кухлем з пивом або узваром, погомоніти з святими вітцями, послухати оповіді мандрівного ченця про далекі краї, про Афон, про дива та чудернації світу.

Анастасія Марківна розпитувала мене про покійницю матір та про покійного вітця, про наші маєтності, про Ладозький похід. Гетьман же втрутився тільки раз, запитавши, що я думаю про чуда світу. Я відказав, що вірю в чуда світу, ось одне з них — лишився живий,— і що всі вони з Божого помислу, одначе в світі багато темного, незрозумілого, хоч світло розуму таки має вливатися в світло віри, але ми воліємо докопуватися до всіх таємниць, що часом гріх, і я заплутаний в тому гріху, бо ж іноді намагаються проникнути думкою за Божі заповіді, ми всі відходимо від тих заповідей все далі й далі, підправляємо світ за власними недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все від Бога і в його волі. Бачив: моя відповідь сподобалася гетьманові, а гетьманша округлила в подиві чорні, смоляні брови й розглядала мене самого, неначе якесь чудо. А я й справді був чудом: лобатий, вухатий, марний, у батьковому жупані, котрий завеликий на мене і висів на моїх плечах, неначе на кілку. Що вона думала про мене, відгадати було неважко: оце така потороча стане чоловіком моєї дочки? Гай-гай!

Я вловив той її погляд і відгадав його, й несподівано для себе сказав:

— Я зараз виморений і втомлений... І розум мій утомлений. Я не вмію ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок і знаю про світ більше, ніж декотрі інші. На шаблях ширмувати я навчуся, але по білих аркушах часом можна пройти далі, ніж проїхати по найкращій дорозі на коневі.

Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усміхнувся і сказав:

— Достойна відповідь. Отож походи трохи по аркушах... Позаглядай у каламар і в наділки Полуботкової шаблі. Його наука — золота. На початку зими я їду до Москви. Зі мною їде пан полковник чернігівський, він і тебе візьме. Подивишся на світ, потрешся між розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобі якийсь підходящий уряд. А як повернемося, тоді й теє... Зручини ж...— Гетьманша блимнула на нього очима, і він кашлянув у кулак. — Справимо тобі заручини. А ти — шануйся... Шануйся, кажу,— чомусь вирішив скінчити строгістю.

На тому відпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи підбадьорливо.

— Межи нас, Іване, таке, мовби я парубок, а ти дівка,— мовила.

Я погодився в думці. Сковував мене й погляд Анастасії Марківни, кілька разів вона підходила до палісадника, буцімто в якійсь справі.

— Півонії потоптано курми. Оришка не догледіла. Ось. я її...

— Не треба, матінко...

— Така ти добра! Ось пожди, замаєні своє господарство, побачиш...

Над лісом за Есманню загуло, загуділо, здавалося, звідти приступає ворог. Далекі громи котились над Глуховом, в саду потемніло, вщух пташиний гамір.

— Пора йти,— сказала Анастасія Марківна, і я зрозумів, що йти не до господи, а мені додому.

 

Частина друга

КРИВАВІ ЗАРУЧИНИ

 

Полуботок потвердив у Чернігові, що по першому снігу виїжджаємо до Москви. Мене не радувала та мандрівка, адже знову я кілька місяців не бачитиму Улясі, навіть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало тільки те, що до північної столиці також їдуть Борзаківський та Рубець. Ці, хоч і не близькі мені люди, котрі полюбляли й потішитися наді мною, були мені не малою підпорою, радили на добре, витягували мене з моєї самотності, відволікали від думок, що я один на всьому світі й не здатен ні захистити себе, ні знайти собі місця. Хоч хто знає, чи хоч один з нас може з певністю сказати, що має своє місце в світі; тим, які так кажуть, тільки здається, що посіли своє місце, а доля в одну мить може потасувати всіх, неначе карти.

Ми виїжджали з Чернігова чотирма саньми по перших снігах, правували на Глухів, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три дні, докупляли припасів, перековували коні. З Улесею ми посиділи в світличці в присутності її прислужниці, й балачка наша увесь час перечіплялася через ту челядницю, окату та вухату, а потім Уляся вдяглася в жовтий кожушок з соболиною оторочкою, і ми пройшлися по зимовому садочку. Вона була сумна й надзвичайно гарна, така гарна, що мені хотілося плакати, й думав я про те, що не вартий її кохання, що доля прикохала мене й прилеліяла, й принесла найбільший, який дається людям, дарунок. Я запитав Улясю, що їй привезти з Москви, і вона кумедно наморщила лоба й сказала, щоб привіз щось таке... Ну, не дороге, але чого ніхто не привезе нікому й не додумається такого привезти.

...І ось вже виїжджають з гетьманського двору на підрізах сани,— на дверцятах — гетьманські знаки: булава і бунчук, біля саней топчуться візники в киреях і синіх жупанах, і заклопотано походжає вподовж обозу господар двору рейментського — сиріч управитель, а сам гетьман у оксамитовій киреї стоїть на ґанкові своєї хати, мружиться проти скупого зимового сонця, а з усіх кінців міста їдуть і ідуть інші залубні і сани, здебільшого прості, й шикуються за гетьманським обозом. Осторонь гарцює на застояних конях півсотня компанійців — гетьманська охорона. З-за гетьманового плеча виглядають гетьманша і Уляся. Уляся врешті випірнає з-під батькової руки і біжить за ворота, до мене. Гетьманський машталір Григорій Заєць ледве стримує ремінними віжками огирів, хвацько заломлена шапка аж падає йому з голови. Оточений білою челяддю, гетьман крокує до саней.

Обоз наш величенький — саней на тридцять — вирушив в седмицю митаря і фарисея санною .дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман їхав у великих критих санях з слюдяними віконечками, всі решта — у санях відкритих, рожнових або глабцях. Окрім нашого полковника, їхало ще троє полковників — лубенський Андрій Маркевич, гадяцький Михайло Милорадович, полтавський Іван Черняк, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Яків Лизогуб, кілька бунчукових товаришів, а також канцеляристи — писарі та підписарі, осавули, челядь. Сніги впали невеликі, ріки промерзли глибоко — дорога не була важкою. Тільки об'їхали по цілині двоє сіл, де лютувала віспа, коней міняли в Берилові та Калузі. Сімсот сорок дві верстви — дев'ять ямів — подолали за два тижні.

Звичайно, траплялися дрібні пригоди: поламалося кілька саней, схарапудилися коні, які везли сани з посудом, й понесли, і перекинули .сани в яру, і ввесь скляний посуд потрощився на друзки. Здебільшого ночували в поштових дворах, але траплялося ночувати і в корчмах єврейських, і в селах, де заставала ніч.

Під Москвою чекали два дні, доки піддячий посольського приказу привіз ярлик на в'їзд і прибула рота караульних драгунів з сурмачами, які й їхали поперед нас, і ще одна рота — піша — йшла позаду. Для гетьмана було вислано шестерик білих коней, впряжених у золочену карету, а ще три карети, кожну з яких віз четверик карих,— для старшини генеральної. Товпи московитів стояли обіч дороги й дивилися на нас.

У Москві розташувалися на трьох дворах: князя Бориса Івановича Прозоровського, думного дяка Артамона Івановича, а також у дяка Тверитіна на Чудові й заплатили за кватирі медом у липівниках, воском, вичиненими шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня від царя було прислано сержанта з барабаном та кілька солдатів — караул, за ними приїхали вітати гетьмана таємний радник Петро Андрійович Толстой і світліший князь Меншиков. По тому приїздили інші князі та графи, кожного з них приймали за чином.

По двох днях гетьман та старшина віддавали візит світлішому Меншикову, у його палатах в Німецькій слободі, а ще по одному дневі їх приймав у Кремлі цар. Одягали строї святкові, чіпляли зброю коштовну. Полуботок зодягнув рудо-жовтий, турецької парчі кунтуш, підперезався набірним, з камінням, поясом, на якому висіла шабля з золотим руків'ям. Скоропадський, у малиновому кунтуші з золотими ґудзиками, піднявся на Красний ґанок і через царські палати пройшов до СвятоспаськоЇ церкви, старшина зайшла до церкви через інші врата — з площі; літургію правив архієпископ псковський Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали літургію дві години.

Тоді увійшов до церкви цар... Прокопович, а за ним синодальні попи спустилися вниз, цілували цареві руки, гетьмана цар обійняв і поцілував у чоло.

Коли гетьман від'їздив,— рота взяла “на караул”. Я того не бачив, так розповідали ті, хто був у церкві Звісна річ, не брали мене й до Преображенського, куди старшина їздила в суботу на поклін до цариці Катерини Олексіївни.

Царя я вперше побачив наступного дня, у неділю вранці, він прислав бомбардира зі звісткою, що його величність зводить відвідати пана гетьмана увечері. Пополудні примчав шестериком цугом генерал граф Головкін, потім — граф Петро Толстой, а по якомусь часові — цар.

Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу, вистрибнув з саней, застукотів чоботиськами по сходах, всі ми клякнули в сніг посеред двору, гетьман стояв без шапки, маленький і сумирний перед рвійним царем, котрий нагнувся й поцілував Скоропадського в голову.

У першій хаті Петра вітала гетьманша, він поцілував її, вона вклонилася з достойністю й усміхнулась цареві, що, либонь, сподобалося тому, бо засміявся; у другій хаті сів їсти. Майже одразу наїхали високі царські чини — генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов, Ушаков, двоє молодих Наришкіних (Львовичі), також повсідалися за столом. За другим столом сиділи офіцери та блазні (я теж сидів за тим столом). за третім—бомбардири, денщики.

За другим і третім столом їли та пили мовчки, за першим розмовляли — про Київську Лавру. про Мазепу (ганили і виповідали всілякі його недосконалості та вади вдачі). Граф Апраксін допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кілька мов, писав вірші й що його пісні співають на Україні й понині. Гетьман на перші двоє запитань відповів ствердно, а на третє — ухильно, мовляв, може, колись і співали, а тепер перестали. Цар повів диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подібний нам, мав ті ж тілесні недуги, що маємо й ми, тільки не мав гріхів. Апраксін обережно заперечував йому. Всім нам — і ми про це потім довго гомоніли — вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв і сперечався, це нагадувало нам наші давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стіл гетьманшу, а також дружину Савича, яка приїхала з нами до Москви. Цар випив кілька келихів угорського вина, і всі інші пили багато, потім нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'є менше за нього. На прощання цар двічі обійняв гетьмана й поїхав. Уже з саней помахав рукою всім, хто стояв на ґанку. Ми всі були вельми вдоволені й горді, що цар, князі та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грішні, і увесь наш люд український поважаний царем і може спокійно жити під таким надійним захистом.

Пошук на сайті: