Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 18)

По тому було похапано багато люду, деякі не мали жодного стосунку до “справи” — хтось десь сказав не те слово, хтось у натовпі, спостерігаючи муки тих, яких катували, вилаявся пошепки — таємні вивідники одразу хапали їх і тягнули до колод. Не забув цар і Єлени-черниці, колишньої дружини цариці Євдокії, її приволокли до Москви, а з нею Абрама Лопухіна, князя Семена Щербатого, протопопа Андрія Пустинного, юродивого Михайла Босого, ростовського єпископа Досифея. Найбільшою провиною колишньої цариці було те, що іноді одягала не чернечу, а мирську сукню. Пошукали пильно й знайшли, буцімто Євдокія перебувала в перелюбі з присланим до Суздалі за рекрутами капітаном Степаном Глєбовим. Петро не брав до уваги свої власні перелюби й наказав посадити Глєбова на кіл; всі інші, а кожен з них потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катівницьких мук, були страчені або покалічені, черницю Єлену відвезли в Ладогу в жіночий монастир під суворий нагляд.

Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурів неймовірно. І мусили дуріти з ним князі та графи, сенатори й генерали. Не дурів, не пиячив, не приховував своєї зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет і філософ, блюститель патріаршого престолу (Петро на престол не пускав нікого, боявся, аби не стався новий Никон); в церкві, при всіх церковних чинах, при всіх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фіскалів, фіскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили. Доносити мали всі. Отож у кінці проповіді Яворський мовив: “Тепер біжіть, доносьте”.

Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашіптував цареві на вуха про крамолу інший наш земляк, архієпископ псковський, поет і ритор, філософ Феофан Прокопович.

1 березня цар відбув до Пітера, наказавши й усім нам їхати туди.

 

* * *

Зима була не вельми сніжна, але люта, від морозів тріскалися вільхи понад дорогою, і бачили ми чимало задубілих птахів. Московити звичні до лютостей зими, й сани в них налагоджені до таких мандрів добре: задок саней вкритий рогожею, передок і боки оббиті шкурами, шкурами вкритий і верх, всередину напхано соломи, лежить у тій дірці московит, як байбак у норі, й тільки цідиться в невелику дірку білим струмінцем пара; ми ж їхали в простих санях, зігрівалися оковитою, добрими кожухами, бігли за саньми.

Скрізь по дорозі від Москви до Санктпітербурха для царя зроблені особливі заїзди. В кожному є дворецький, у погребах тримають припаси, вино та пиво, ми також зупинялись на тих заїздах, але, обтяжені обозом, не завжди могли досягнути їх за денний перегін. Оскільки з нами добувалися до Пітера й московити, то там, де не було такого заїзду, пристав, котрий їхав з кількома солдатами попереду, силою займав хату, звичайно кращу, господарів виганяв і знатні московити розташовувалися там, ми ж прилаштовувалися де доведеться. Якщо в дорозі ламалися сани, солдати забирали в селян перші-ліпші, селяни до того звичні, покірно віддавали все, лиш би не чіпали їх. Якось ніч застала нас просто посеред пущі, обоз відстав, і ми, боячися, аби він не збився з дороги або на нього не наїдали розбійники, чекали на нього. Пуща — дика, вітер розгойдував велетенські сосни та ялини, й шапки снігу падали додолу з глухим гупанням. Там, де ми зупинилися, стояла смолокурня, ми розпалили багаття, але всидіти в смолокурні було немога; погрівшись трохи, очамрівши від диму, вибігали. Мороз насідав. Не дочекавшись обозу, рушили далі й десь під ранок добились до якогось села. Обоз прибув аж після полудня, двоє саней відбилося, й ми так їх і не знайшли.

У Пітербурх в'їжджали довгим прямим трактом й зупинилися на заїжджому дворі в Матроській слободі, що за адміралтейством, хоч у гетьмана та в панів полковників і тут, у новій столиці, було чимало вельможних зичливих знайомців. Одначе в Пітері ті вельможі не мали тих розсадистих, широких дворів, що в Москві, а проживали в камінних будинках понад Невою. На той час всіляке кам'яне будівництво в Москві було заборонене царем, все російське вельможне панство царським велінням зводило кам'яниці понад Невою та річками, які впадають в неї, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухіше місце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домів тонули в болоті; воздвигнуті взимку, бо літо там вельми коротке, кам'яниці, коли повз них проїжджав віз, трусилися, неначе лихоманні.

По цю сторону річки, де стояли царські палаци, яких три: два літні і один зимовий, пишалися один перед одним найкращі будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежної сторони Неви дивилися широкими вікнами такі самі кам'яниці, найкраща з них була князя Меншикова. Ті будівлі не веселили пітерський люд, навіть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрі пани вщент порозорювалися на тому будівництві, на тих дорогих, біломармурових колонах та статуях перед будинками і в садах. І ще чимало інших великих будівель стоїть у Пітері — є місце, де роблять кораблі, порох, полотно, крохмаль, і є фортеці, найбільша з них — на протилежному березі річки, там церква з баштою, на якій грають французькі куранти, і на інших будинках такі ж дзиґарі, вони б'ють години, а то й грають псалми. У місті кілька мощених вулиць, і камінні мости, але є й дерев'яні, нещодавно на одному такому мосту провалився царський виїзд, і цар дубасив посеред вулиці палицею генерал-поліцмейстера Девієра. Одначе доокіл, по слободах, та й по місту — хатини, халупи, хижі і навіть курені з гілля — в твані та болоті, в смороді, бруді; лихоманки, гарячки, цинга та інші напасті косять людей, як траву. Я сам бачив немало бідолах, яких було нікому поховати, їх кладуть на видне місце й ставлять у головах свічку, аби зібрати милостиню на поховання. Іноді по дорозі на кладовище тіло опускають на землю кілька разів, і знову запалюють свічку, аж поки зберуть кілька копійок, куплять рогожу, зав'яжуть її, неначе мішок, мотузком, і так волочать тіло до ями. Цар видав указ, щоб у місті найпильніше дотримувалися чистоти і “щоб ніякого скаредства та мертвечини не валялося”. Серед тієї “мертвечини” здибували ми не раз і своїх земляків, козаків з України, пригнаних на будівельні роботи. Вперше, коли я побачив на вулиці Французькій за сотню кроків від пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака — синього, роззутого, в штанях козацьких і чорній, яка колись була білою, сорочці з маленькою, дрібною вишивкою біля коміра, молодого, чубатого, все в мені затремтіло, облилося кип'ячкою, а далі та кип'ячка враз перетворилася в лід. Мені той козак видався знайомим, я опустився на коліна й творив молитву напівмертвими губами. Але мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан:

— Встань, Іване,— сказав,— і не ганьби чин козацький, не кланяйся цим камінням. Всі вони,— і він вказав на палац Меншикова,— стоять на підмурівку з кісток, і кістки ті наших козаків.

Я й сьогодні не знаю, для чого нас усіх було прикликано в той Пітер. Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькі кості, для постраху, для розваг? Мертві козаки лежали в болотній землі, а живі мусили веселитися. Бучними банкетами шеленів у ті дні, в ті місяці Пітер. Наші старшини позбивали всі закаблуки, вганяючись з одного гульбища на інше. Мали на те монарше веління. І всілякі інші сановні люди мусили вдавати веселощі. Декотрі то й втягувалися, без склянки горілки й день розпочати не могли. Того, хто не випив на царському банкеті піввідерного штофа “приказної горілки”, не випускали за поріг. У скупердяя канцлера Головкіна, окрім горілки, не подавали більше нічого, у генерал-прокурора Ягужинського виставляли горілки та вина аглицькі, французькі, румейські, а в князя-кесаря Ромодановського гостей зустрічав ведмідь на задніх лапах, котрий у передніх тримав пугар данцигськоъ вогнистої. На тих банкетах правив цар, їв і пив багато й ходив по столу в посоюжених ботфортах, здебільшого він одягався в мундир полковника Преображенського полку або одягав простий каптан темного кольору. Цар дивував іноземців і наших старшин не тільки одягом, а й мозолями на руках, теслярською сокирою, котрою обтісував колоди на верфі, бомбардирською хваткою на стрільбицькому полі. На верфі цар видавав себе за простого теслю, і всі вдавали, що не знають, хто то обтісує колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а потім тихцем перетісували ті колоди. І бомби царські летіли не туди, куди треба, але поруч стріляли інші бомбардири, і їхні ядра сягали цілі, але вони гукали, що їхні ядра летять мимо, а царські — в ціль. Одначе за чаркою Петрові справді рівні не було. Пив він і з звичайними матросами, й з князями та боярами, напившись, ішов перепочити, а гостям велів не розходитись. Саме того року увів у Пітербурсі асамблеї та маскаради, які справляли по черзі багаті вельможі. Кілька разів на тих асамблеях побували наші старшини й розповідали про них з гірким сміхом. На асамблеях поруч з царем сиділи за столом блазні, один з них, поручик гвардії, втішав усіх нечутим ніде й ніколи пекельним сміхом, інший двірський вельможа поглинав страхітливу кількість холодцю, й цар сам вкидав холодець йому до рота. Пишні перуки в пудрі, блискучі черевики, мережані ковніри, французькі вина — і своя власна безпросвітна дурість.

Цар був невтомним у танцях і невтомним на всілякі витівки. Одного разу поставив у шеренгу найдосупших дідів, і кожному дав у пару молоду жінку, й сам став у першій парі, і всі каваліри мали викидати колінця, які викидав цар, вони хекали, падали, їх підводили, вони падали знову, аж поки цар не розгнівався та наказав кожному випити по штрафному штофу горілки. Той штоф уміщав кілька склянок, дехто після того пригощання розлучався з життям. Самому царю служники ледве встигали подавати страви, здебільшого м'ясні, наступного дня імператор не міг від них звільнитися й пив пігулки пуркгуючі.

Під час тих пиятик, тих асамблей цар здебільшого походжав по кімнаті, вступав до розмов — про Біблію, марновір'я, порядки в інших країнах, одного разу, розбалакавшись з якимось іноземцем, довго слухав його, а тоді враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пішов. А то якось приїхав до Меншикова, й почав ходити поміж гостями, й голова його тіпалася, і плечі смикалися, й так вирячав очі, що всі перелякалися й не знали, що діяти. Тоді до Петра підійшов Скоропадський і мовив:

— Государю, я сьогодні дуже кепсько себе почуваю, дозволь мені поїхати та опочити.

— Я теж почуваю себе кепсько,— сказав цар і від'їхав з гетьманом на радість усім гостям.

Одначе цар не неволив старшин ані до танців, ані до поганих забав. Спробував одного разу напоїти сотника з Прилук, той випив три величезні штофи й простягнув порожній штоф виночерпію, аби той налив ще. Цар здивувався й запитав:

— Скільки ж ти вип'єш?

— Скільки дадуть.

Козак відказав так щиро, що засміялися всі й Петро також.

Наші старшини, посидівши на початку асамблеї за вечерею, підводилися й черідкою йшли до дверей. Якось їх спробував зупинити віце-канцлер Шафіров, товстенький, круглий чоловічок на коротких ніжках, що вертівся неначе дзиґа й розвеселяв усіх.

— Нам сьогодні не велить веселитися закон,— мовив Полуботок.— У нас поминальний день, поминаємо козаків, що погинули під Перекопом.

— Ваші закони багато чого вам не велять,— мовив Петро.— Надто їх багато.

— То прадідівські закони, чесні,— відказав Полуботок. Мовив тихо, але з певністю в голосі. Полковника ніхто ніколи не бачив хмільним, він не любив п'яних веремій, коли втрачаються і глузд, і людська честь, не любив шалу, галасу, людей суєтних і гамірних. Ніколи не сварився, не гримав — пропече поглядом пияка, й того немає.

Несподівано цар не знайшовся, що сказати. Полуботок вийшов.

— Дикі, невиховані люди,— знизав плечима Шафіров.— Що з них взяти.

Меншиков засміявся й змовницьки підморгнув цареві:

— А от взяти в них є що.

Усі засміялися.

Так веселився сановний Пітер, страшна кривава учта тривала.

...У квітні почав танути сніг, дибки ставали на Неві крижини, настрахані, прибиті бідою люди пророкували нові, ще більші лиха — повінь небачену, яка зламає дерев'яні й камінні шлюзи, затопить будинки і поглине це нове місто з його багатством та гріхами. Казали, що цар не спить ночами й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, піниться, але поки що піднялася лише на чверть сажня. Чекали онезької води.

Але гомоніли, що й не через те не спить Петро, що вночі він їздить до страшної Петропавловської фортеці. Там чинить свій улюблений катівський промисел. Чинить його нині над привезеною до Пітербурха після родів Єфросинією, Олексієвою невінчаною жоною. Припечена синім залізом, вона ствердила все, чого від неї вимагали: бачив себе царевич у вимріях на престолі, погрожував мачусі — цариці Катерині, Меншикову, сподівався на бунт проти царя, на допомогу Швеції. Тоді знову взялися за Олексія. Допити тривали до літа, й дванадцятого червня було проголошено указ особам духовним та особам світським судити царевича, “істинно діло звершити... не боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого, сина...” Останній недоумок зрозумів би, чого вимагає цар.

Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Судді це добре знали, але гнів Петра був їм страшнішим за Божий гнів, Вони віддали царевича на катівницькі муки, його катували кілька разів підряд, і царевич вже сам не тямив, що белькоче і які імена називає. За кілька днів відбувся суд, який сповістив, що “царевич Олексій за всі свої провини та злочини проти царя і вітця свого, яко син і підданий його величності, заслуговує смерті...” “Цей присуд ми, яко раби й піддані, з скрухою серця та сліз пролиттям проголошуємо” — й підписалися всі.

Петро спробував долучити до того гріха й українських старшин, запитав, що думають в цій справі вони, й старшини зам'ялися, декотрі поблідли, інші опускали погляди і тоді обізвався Полуботок:

— Не наша се справа, судити вітця з сином...

— А чия? — грізно запитав Петро й свердлив його вирлуватими очима, здавалося, нанизує на двоє розпечених ратищ.

Але Полуботок витримав той погляд, і стояли вони один насупроти другого, Петро і Павло, грішні, як і всі люди, та не однаковою мірою.

— Мабуть, тільки його.— Полуботок вказав пальцем угору.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4268
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4492

Пошук на сайті: