Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4257
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4482
Я вийшов у двір. Батько мав невеликий дім у місті, там ладнав справи гетьманської служби, але обійстя, де ми всі жили,— за міською брамою, аж у кінці Веригіна. За обійстям —- широкі луки, за ними — ліс. У луках зеленіли отави, у яких жевріли червоне та червоно-синьо квіти дозрілого літа, ліс на овиді вставав кучерявою хмаркою. Але і луки, й ліс, і небо були для мене сірі, заткані брудною рядниною, і, як мені здавалося, назавжди. Неначе сновида, волікся по саду, до городу, крізь дзвін у вухах до мене долітало кування зозулі. Потому десь заплакала іволга, я оглянувся, іволги не побачив, зовсім поруч, за тином рясно червоніли вишні. Стежкою від озерця з рушниками на коромислі пройшла дівчина у вінку з волошок, коромисло погойдувалось в лад її ході, і я аж зігнувся з болю, ясно та чітко згадавши все, що сталося допіру.

Іде Роман додомоньку,

Спустив на діл головоньку,—

виспівувала дівчина. Вона пройшла попід самим моїм серцем, пройшла Улясею, моєю і вже чужою навіки, і я подумав, що для мене в цьому житті скінчилося все й жити далі нічого. Ні, я не збирався заподіювати собі смерть, найперше тому, що те — супроти Бога, просто мене більше не цікавило життя, я чув у собі якусь дивну, сумну-пресумну мелодію і вже крізь неї, глухо, згуки життя. Сльози застилали мені зір, в грудях стояла печаль, там звершувався похорон, не по моєму коханню, я знав, що воно в мені незгасне, вічне донесу його до могили, як найвищий Божий дарунок і дарунок світу сього, похорон і печаль по тому, що в світі мало б збуватися, але ніколи не збувається, й через те марні всі наші клопоти.

Ступав нога за ногою, брів через моє дитинство, яке вривалося в моє горе, як весняна вода у висохле озеро. Тут промайнули мої дитячі роки, тільки тут жив життям безхмарним і безмрійним, і, може, те життя і є найкраще. Я цвів разом з півниками, літав з джмелями, стрибав жабеням через рівчак і падав увечері втомлений на милі неньчині руки. Вона купала мене в шаплику у пахучій, з любистком, воді й несла, вкутавши у великий рушник, до ліжка.

Он з тієї яблуні, тоді ще яблуньки, обірвав геть усі перші яблучка-зеленці, й вітець посмикав мене за вухо, це була перша справедлива сувора наука, а мама дала медяника, щоб не плакав. У оту саджалку стрибало “чортеня”. Я справді думав, що то чортеня, бо воно було геть чорне, ще й наставляло ріжки, я з криком біг до хати, розбудив батька, котрий відпочивав по обіді, й ми пішли до саджалки вдвох. Ховався за батька, а батько враз почав реготітися, потому реготілися ми обоє — “чортеня” виявилося циганчуком, цигани стояли табором за Веригіном, воно купалося й вимазалося в глей.

Дорогою з луків ішли люди з косами та граблями, я відступив за хлів, щоб вони не помітили мене. Мені здавалося, всі вони знають про моє горе, наругу наді мною й сміятимуться з мене. Я зовсім не знав людей, надто отих, що за плугом, З серпом та косою, бо й челядників бачив рідко, не часто приїздив на вакації, я аж мовби трохи бридився ними, бо ж жили коноплями, волами, гноївками і не знали, хто такі Ксенофонт та Спіноза... Вже потім дознаю, що убогіший за багатьох із них, бо кріпка вірою й праведна життям людина ближча до Бога, ніж усі ті, хто протолочив уподовж і впоперек Його вчення, а сам погруз у гріхах. Прості убогі люди навіть не мають часу поміркувати над тим, що таке совість, добро, вони не намагаються вивертами розуму свого обійти істину, вони самі живуть правдою та істиною.

У оцих хащах якось був заплутався шуліка — погнався за пташкою й застряв у колючому вітті, борсався й не міг виборсатися, а в мені боролося двоє почуттів — жаль до шуліки й водночас жорстокість — він убиває пташок, хапає курчат. ...Нині шуліка гнався за мною. Він женеться за мною давно і зараз ударив зі всієї сили.

...Я переступив через перелаз і зупинився. Переді мною, схрестивши руки на великих, наче паляниці, грудях, стояла мачуха. Обличчя в неї теж велике, важке, погляд напружений...

— Чого прийшов?

Я привітався й відповів:

— А куди ж мені йти? Це моя домівка.

— Це не твоя домівка. Батько віддав тебе на службу, й там маєш заробляти собі добра.

Вона промовляла голосно, сердито, а її очі бігали, як дві миші в пастці, і голос деренчав, тоді я не збагнув, від чого, здогадався пізніше: то був страх, прикритий грубістю та нахабством. На мачусі, незважаючи на спеку, був грезетовий, підбитий дуклею кунтуш, кунтуш моєї матері, я бачив це, мені було соромно і кривдне.

— Немає тут нічого твого. Не відписав тобі батько... На мене тестамент його...

— Не встиг переписати.

— Не захотів. За те, що ти призвів його до смерті. Ти його не доглянув.

Ці слова вдарили мене навідліг. Я похитнувся і аж заплющив очі. Я ще дуже мало знав про світ, про життя, його задери й чорні прірви, я багато знав про життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші — тобто знав і умів те, чого мене вчили і що було непотрібне. Знав дрібні бурсацькі шахрайства, образи та помсти, але не знав великих шахрайств, великого обману, на яких тримається світ, за які продають душу, не вважаючи, що продали її. Якимись потаємними закраїнами власної душі відчув ницість цієї жінки й свою вищість, я був чесний, вона безчесна (повною мірою чи частково, це не важило), я возвеличувався над нею, і це в свою чергу зіграло фатальну роль у моєму подальшому житті. Хоч була в цьому вивищенні й істинність: я не втратив совісті і сподівався не втратити її ніколи, прожити Божими заповідями,— вони в істинному житті на першому місці.

Але образа була така велика, вштрикнута в іншу криваву рану, що я аж захитався. В моїй голові кривавився вогонь, і думка, яка викільчувалась, була одна: мерщій, мерщій звідси, з цього двору, з цього проклятого міста, на край світу чи хоч у саме пекло, аби не бачити цих людей, не чути їхніх слів.

Потім я не раз шкодував на ту хвилю, бо коли б переміг себе, перетерпів прокльони та кпини й зажадав своєї частки вітцівщини, мачуха сама б поступилася. Принаймні віддала б дещицю. А може, й не віддала б. У неї троє дітей, вона виривала спадок для них, для них занапащала душу, сподіваючись, що Бог простить той гріх. Але ж ще був суд. Я міг скласти позов. Там, у лісі над Валдаєм, козаки трактували пункти Статуту не на мою користь. Пізніше довідався, що вони просто не знали їх, синові від першої дружини нічого не належить тоді, коли батько відділив його раніше, або коли син уже має свої власні великі маєтності. Мене ж батько не відділяв, я пішов учитися; так, тоді я не сподівався на свою частку, бо думав, що залишусь в Академії назавжди...

Не хотів позову, не хотів суду, не хотів своєї частки вітцівщини. Я випадав з цього світу, чи світ утікав від мене, обкладав мене туманами, і я стояв посеред нього маленький, розгублений, знищений.

І став цей день, стали ці дні першою ниточкою з пасемця, з якого потяглися всі інші, й забрали в мене надію та віру в світ та людей, із чого потім зіткалося чорне полотно мого життя. Якби я тоді став на своїй правді супроти мачухи й не пішов з міста, все було б інакше. Але тоді не було б усього іншого, не споминав би, що споминаю нині. Літа мої довгії і все, що лишилося в мене, це спомини, згадую минуле й бачу, що милосердний Бог посилав мені випробування великі, аби побачити кріпость моєї віри, в останню мить показував путь істинну, а основне — посилав допомогу в добрих знаках, мудрих вчителях та вірних побратимах. Про них уже ніхто не розкаже, окрім мене.

Одні свідки понищені, інші отримали багаті уряди й за ними забули, вигнали з пам'яті, як чужу худобу з паші, образи тих людей і всі ті сумні та грізні події; все забулося, все поросло пирієм-травою, як поростає колись доглянута, а далі покинута нива. Але на покинуті ниви здебільшого знову приходять плугатарі... Я втішаюся в своїй скорботі думкою, що таки прийде хтось дознати істини, дознати, що вчинилося тоді, вже приїжджали троє паничів. Так, приїжджали не за тим, що треба, і все-таки, либонь, один з них ще вернеться, отже, чули вони про все те, мають якесь розуміння, хоч відають, що воно небезпечне.

Бережу в пам'яті всі імена: людей мужніх, зичливих вітчизні, Богу угодних і тих, хто хитався, й тих, хто тяжкими обставинами був змушений служити неправді, й тих, хто з лютою зловорожістю чинив крквду, Не молю для всіх прощення в Бога,— хоч і гріх це великий, а тільки для тих, хто служив правді й народові свому. Кінець усих тих валечних людей — це початок доконечної погибелі нашої вітчизни, той, хто посідає найбільше в моєму серці і мислях місце, знав це, бачив наперед своїм просвітленим розумом за вітчизну він молився, за неї пішов на той світ, хоч міг прожити в достатку, шані та спокої

Помер він, і закотилося сонце нашої вітчизни, й хто зна, чи ще зійде коли-небудь. А щоб зійшло, треба не загубите думки та поради тих, хто за неї боровся і поклав на її олтар своє життя, треба зберегти й висіяти ті зернята, що лишилися, може ж, вони зійдуть колись. В надії на те живу. Літа мої сивії, сил меншає й меншає, пригасає зір, тільки горять у пам'яті, неначе свічі, славні лиця, й бачу все те, неначе скоїлося воно вчора. Спочатку я йшов по краю того поля, далі доля штовхнула мене до середини, всі ті події переплелися з подіями мого життя, через них, через себе самого, яким був, яким усе бачив і брав у серце, вертаюся в ті далекі літа й проходжу в сувору браму, котру вчені люди називають гісторією.

Живу я на монастирській пасіці, доглядаю її, маю своїх десятеро вуликів, споглядаю Божу красу: пасіка в старому саду під лісом, при зеленій долині, частина вуликів — на бортях, на корячкуватих дубах та линах,— гуде бджола, щебечуть пташки — Божа благодать. Божа краса, яку бачу все гірше й гірше, але вловлюю душею. Ми жадаємо найдужче тоді, кажи втрачаємо, коли те, що любилося, минає, відлітає, і так всюди — в коханні радості, вітцівстві, спогляданні світу. За моїм куренем — старий кущ шипшини й низенький камінний хрест на запалій могилі. Мені невідомо, хто в тій могилі похований — дощі з'їли висічені на хресті ім'я та прізвище небіжчика, лишилися у верхньому кутику каменя тільки перехрещені стріла та шматок козацького ратища, отже, це — козацька могила. Вона мені як міта, як віха, як звик журби та тривоги. Щойно діткнусь до теплого каменю долонею, й прониже долоню голочками, й застрибають ті голочки по жилах, й щось засвітиться в пам'яті.

Здебільшого вже згадуване не раз, а іноді й нове, присипане порохом літ на самім денці, і я видобуваю його, обтрушую, обтираю, дивуюся й прилаштовую в той стрій, який шикую впродовж багатьох літ. Спомини давно стали моїм життям, а той далекий біль — справжній. Для мене справжнє все те, а не оце — спекота літнього дня, гудіння бджіл, скрекіт сороки в лісі та голоси, що іноді долітають з толоки. То ратаї порають чужу ниву. Тут я не потрібен нікому й ніхто мені не потрібен, і все оце пригускле, присохле, підневільне життя не потрібне ні цим людям, ні їхнім нащадкам, з нього нічого взяти для майбутнього, з нього не вичавити жодної краплі мудрості, окрім хіба тієї, що рабство — то є рабство, а та давня мудрість була здебільшого світлою, як струмені джерельної води, там була боротьба, але була звитяга, була Надія.

—...Бог не простить вам цього,— тільки й прошепотів я. На саму думку про суддю, райців мені помліло в душі. Та й не тим вона горіла, зазнала, як мені здавалося, втрати більшої, непоправної. 3 сінешніх дверей виглядали три русяві голівки — мої напіврідні сестри та братик, це задля них мачуха так тяжко порушувала людський та Божий закон; при тих наївних очах я не міг сказати інших слів. Моя душа враз обважніла, щось мовби дотлівало в ній, почував неймовірну втому й поволік ноги до воріт. І враз з сіней вибігла й кинулася до мене, вхопила рученятами за полу Катеринка — середульша з трьох, мала щось белькотіла, либонь вона не розуміла нічого з того, що відбувалося. Я ж чимось сподобався їй, чи запам'ятала мене з минулого року, коли дарував їй гостинця, і я розгубився. Я взагалі не знав, що воно таке діти і як з ними поводитися, й гостинців у мене не було, вони лишилися в обозі. І тепер для чогось длубався в кишені, й раптом з неї випав мідний ґудзик, я підняв ґудзик і дав дівчинці. Катеринка засміялася, а я прочинив ворота й швидко закрокував по вулиці.

Одначе нагла думка збила мене з кроку, зупинився, відтак вернувся в двір, пройшов повз оторопілу мачуху до хати й рішуче зняв з кілочка на покутній стіні стару темну бандуру. Це була ще дідова бандура, в свята, іноді і в неділю батько бувало грав на ній. Грав тільки жартівливі пісеньки, здебільшого випивши, але якось так, мовби глузував з самих пісеньок. Й мені те подобалося, а мамі чомусь ні, вона червоніла, щось таке казала, а сердитися не вміла. Я намагався запам'ятати стрій і лад батькових пісеньок і потім потай знімав бандуру, але в мене нічого не виходило. Просив батька повчити мене гри на бандурі, але він навіть не удостоював мене відповіддю. Та й рідко кого з сусідів чи родичів удостоював розмовою. Часто був похмурий, мовчазний, завжди чимось невдоволений, ще й вельми заздрісний. Йому здавалося, що його, нащадка славетного Сулими, обійшли урядами і маєткостями. Уряд генерального хорунжого справді не вельми значний, не те що уряд судді, писаря чи обозного. А те, що він нажив, пішло прахом ще при Мазепі. Але, як я тепер розумію, на щось більше мій батько і не заслуговував, був важкодумом і упертюхом.

Пошук на сайті: