Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4246
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4477
Мій погляд упав на підвіконня, там лежали мій псалтир та ще якась книга, я взяв їх і разом з бандурою вклав до шкіряної торби, яка висіла в сінях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. В ту мить відчував себе безмежно спустошеним, аж безтілесним, і безтілесність та була не легкою, а безтілесністю каменя. Почувався одиноким і самотнім, як обгорілий дуб серед поля, як фігура-хрест при дорозі, що похилився на яр. Під тим хрестом поховані великі грішники, сотничиха та її коханець, мірошницький син Іван— сотник запопав їх неподалік від цього місця в дикому вишняку й порубав обох шаблею. Колись цей хрест викликав у нас, хлопчаків, лячну, гарячу цікавість, страх, тепер же лише нагадав мені про марність людського життя та навіяв ще більший смуток. Скрипіла на дорозі гарба, мукали корови, вертаючись з паші, череда обкурила мене пилюкою — світ жив і відлунював тисячами згуків, але ті згуки не зачіпали мене, обпливали, вилущуючи в ще більшу самотність. Я стояв беззбройний перед світом, розумів це, здушено хвилювався, не знав його законів, нічого не вмів, мене навчили тільки молитися, складати вірші та коритися Богові, й мене на мить охопив розпач. Навіть дві далекі подорожі мало що поміняли в мені. Стало шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по моїх щоках, а в голові низалися якісь рядки, і я шепотів їх пошерхлими губами:

Зашуміли бори, забриниш ріки,

Помер вітець-мати — сирота навіки,—

Померли сестри, померли брати,

І пішла сирітка по світу блукати

По світу блукати, мамуні шукати

Не знаю, звідки бралися ті слова. Звідай взялися бори та ріки, таких віршів ми в колегіумі не писали, ми там віршували про святих угодників, біблійних героїв, а тут була сирітка, яка пішла блукати в широкий світ.

Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечі міх і пішов світ заочі, поклавши більше ніколи не вертатися на старі шляхи. Як буде, так і буде, якось проживу, з своєю печаллю, з своєю бідою..., з своєю любов'ю. Вона єдина не зів'яне в мені й не забудеться ніколи.

Поминув хутірець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в листі, який ріс на могилах. Могилки старі й нові... Одна — зовсім свіжа, при самій дорозі. В тих могилках лежать всі — щасливі й нещасні... Ті, що їх кохали, і ті, що їх не кохали, ті, які обманювали, і ті, які жили чесно... Всіх урівняла смерть.

Ця думка не розрадила, а тіль-тіль заспокоїла мене.

 

Частина третя

Ой не пугай, пугаченьку

 

Важко ступити перший крок по дорозі. Молодість тим — і хороша, що навіть у найбільшому горі не знає довгих вагань і страхів, бо не знає справжніх обширів зла та підступу. Світ повен невідомості та ваб, і хоч я боявся їх і давно поклав їх уникати, й уникнути всього непевного, що трапиться в дорозі, пообіцяв собі ні в що не втручатися, ні до яких товариств, складок не вступати, в мені поза моєю волею кільчилися зерна того гірко-вабливого зела. Мені здавалося, що повільно вмираю, я нічого не хотів, але щось у мені само по собі притлумлено сподівалося спізнати нехай не принади світу, а їхню гірку отруту, й забутися в тому. Ми всі хочемо зачерпнути гріха й лишитися чистими, тільки одні зізнаються в тому й наставляють пригорщі, вимагають, допинаються, інші ж чекають, коли він сам візьме їх у свій полон. Тоді вони не винуваті!

Мені нічого було лишати на моїй батьківщині, переді мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене, дорога — вона не замкнена й символізує свободу, й, поки ми молоді, не боїмося її. Опріч усього, я сам не знав, що моє серце, згорьоване й сплакане, жадає лишень одного — волі. І навіть те, що в моїй кишені лежало всього чотири мідні шаги, а в торбині, окрім бандури, псалтиря та книги без палітурок якогось Антонія Алевенгока про тіло людське, писаної по-німецькому, не страхало мене, й ніщо не було мені потрібно.

Проте дуже швидко мені довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В дорозі їсти хочеться набагато дужче, ніж навіть у бурсі. Голод дужчий за всі твої думки, бажання і прагнення. Вже першого дня проїв два шаги, наступного — два останні. А ще наступного, опівдні, сидів на траві біля тину в шинковому дворі й жодна сила не могла змусити мене відвести погляд від макітри, яка стояла на столі під вишнею і з якої четверо козаків неквапливо їли лемішку з салом, запиваючи її пивом з глиняних кухлів. До пива був байдужий, а запах лемішки викликав болючі спазми в горлі. То заплющував очі, то знову відкривав їх, намагаючись не дивитися в бік мальованої макітри, але те було понад мої сили.

Козаки сиділи в кунтушах, порозстібавши верхні гаплики, пріли, лемішку кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною ложки пірнали в макітру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помітили мене і зауважили мій голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме такі здорові, дужі люди не помічають голодного кошеняти. Гомоніли про якихось волів, один з яких калина, тобто червонястим, дуже гарний, а карась, себто пір'їстий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних волів взагалі важко дістати, зкуксуватілася худоба, та, врешті, один з козаків — з ближчого до мене краю столу — повернув круглу, трохи приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорідний кавун на баштані, голову й лінькувато запитав:

— А хто ти будеш, парубче, що обтираєш пилюку попід чужим тином?

— Спудей,— відказав я, поштиво підводячись і здіймаючи шапку.— Миркач.

— Спудей,— здивовано вигнув вигорілу на сонці брову козак.— Чого ж сам? Спудеї в гурті ходять. І кунтуш на тобі козацький, хоч і обтріпаний.

Тоді ще по дорогах ходило безліч усілякого люду — ті ж спудеї-миркачі, мандрівні дяки, яких ще іноді називали дяками-пиворізама, ченці, котрі покинули монастир з якоїсь причини, але майже всі вони ходили в гурті. Стануть під вікном у багатого господаря, заспівають канта. Сам канта не заспіваєш. Я вирішив нікому не давати приводу для висновків про свої сумні справи й трохи затинаючись, сказав:

— Одбився од гурту. А кунтуш — батьків.

— Це — кепсько,— тягуче, знічев'я волік балачку козак.— Самому в дорозі погано. Всяке може трапитись. Розбійники найчастіше чатують на самотніх перехожих... Чи захворів... То вже кінець. А що ж ти, спудею, вмієш? Чим на хліб заробляєш? Які науки пройшов?

— Фару. Інфиму…—белькочу я.

— А чим-таки заробляєш на хліб?

Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозі тільки й думав про те, до чого мені вдатися і яким робом прохарчуватися. У шкіряному мішку, зав'язаному налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але не наважився видобути її. Мені здавалося встидним отако ні сіло ні впало веселити посеред дня грою на кобзі — на батьковій кобзі — незнайомих людей, та й не мав я на те права, “визвілка”, щоб заробляти кобзою гроші, те право міг дати тільки справжній кобзар. Побринькати може кожен, повеселити сусідів, а от грати за гроші...

— Трохи вмію співати. В хорі,— вибовкнув і зрозумів, що сказав дурницю,— Молитви знаю, читати вмію.— І враз мовби щось сяйнуло в моїй голові: “Алевенгок”. Псалтир, звичайно, вирішив не показувати.— Є в мене книга, дуже цікава. Можу продати.

— Книга? — здивувалися козаки.— Ану покажи. Я розв'язав торбину і дістав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках книгу й так і сяк, не могли знайти її початку — вона була без палітурок і писана не по-нашому.

— По-якому ж це воно писано? — запитав таранкуватий, з лисиною на всю голову козак і для чогось пошкрябав нігтем по книзі.

— По-німецьки,— пояснив я.

— Поглянь, і сюди німець сягнув. Про що ж він розказує в цій книзі?

Вже охмолостався, почав пояснювати жваво і, як мені здавалося, зрозуміло:

— Книга сія про тіло людське, про його обсервації через мікроскоп...— і затнувся на цьому слові. Сам тільки двічі бачив мікроскоп у старшого лікаря академічного і раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нічого не зрозуміють, і намагався пояснити їм якомога краще.— Є така коробочка з скельцями, які збільшують. Ті скельця збільшують все в тисячу разів. Береш, скажімо, з голови волосину, кладеш на нижнє скельце, а бачиш голоблю...

— Го-го-го,— зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповідь за витівки штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосіб заробляє на хліб цех миркач.

Я захвилювався.

— Справді волосина здається завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, істот тобто, кругленьких і довгеньких, безмірно малої фігури. Капнеш оцту — вони всі одразу вмирають.

Козак, перестали сміятися, перезиралися.

— Ану прочитай… просто з книги,— сказав довгошиїй козак, вочевидь не вірячи, що таке може бути написано.

Я прочитав одне речення по-німецькому й одразу його переклав: “Тіло людське суть лузгою покрите, і лузга захищає його”. Бачив розгубленість на обличчі козаків і поспішив їй пояснити:

— Тут оповідається все про тіло, яке воно, з чого, і які його факціи А знаючи це, легше лікувати людину. Кожна частина тіла потребує своїх ліків.

— Покрите лузгою,— мовив, мовби про себе, лисий козак і помацав шкіру на руці.

— Лусочки ті такі маленькі, що їх простим оком не видно,— розтлумачував я.— їх видно тільки під мікроскопом.

— Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охріме, як у карася,— кинув третій козак, і всі вони засміялися. Засміялася й шинкарка, яка стояла в дверях шинку. Я розумів, що не треба було показувати цю книгу та читати з неї, одначе було пізно.

— Мда-а, мудраційна книга,— сказав довгошиїй козак.— Не нашого, знать, розуму. А що, коли б оце лемішки під цю саму мізорскопу кинути, га, хлопці? Може, і в ній тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся на твій товар.

Козаки реготілися, аж луна йшла понад річкою. Хихотіла й шинкарка.

— Шкода, що її, лемішки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею кваші, може, в ній тих тварюк менше, повтопли.

Хтодорка чомусь не поспішала, й козак мовив з притиском:

— Дай, не шкодуй, я заплачу.

Хтодорка винесла кухоль кваші й скибку хліба.

Я жадібно з'їв хліб і випив квашу.

— Насип йому, Хтодорко, кваші ще,— знову вимогливо мовив козак, і шинкарка, хвилину пом'явшись, пішла та винесла ще один кухоль кваші. Тепер мені кваша не засмакувала, була якась гірко-кисла.

Подякував козакам, подякував шинкарці, поклав книжку в торбу й пішов.

У дорозі в мене розболівся живіт, напала бігачка, а далі почало вивертати шлунок. Різало немилосердно, неначе там полосували гострою бритвою. Я зрозумів, що козаки позбиткувалися наді мною: кваша була прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотіла мені її давати — немає небезпечнішої їжі, як несвіжа кваша,— козаки знали, що кваша зіпсована й наказали нагодувати мене нею. За віщо вони наді мною позбиткувалися, думав я? За мою невдатну вченість, беззахисність? І яка то втіха, що людина буде мучитися, страждати... Адже це гріх від Бога. Вони не почувають гріха і докорів совісті? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих страждань їм байдуже... Мене вразило, що в світі існує таке нічим невиправдане зло, така несправедливість, яка робила сам світ мовби надщербленим. Виходить, люди не такі, як я про них думаю? Світ не такий? Наді мною потішалися бурсаки, спудеї, але то були дитячі кабеші, часом злі, одначе там не було осмисленої гріховної зумисності, там були гра, буяння сил, молода дурість, яким при бажанні і вмінні можна протиставати те саме, наді мною позбиткувалася мачуха, але її кривда хоч була поясненна, а цієї кривди я не міг зрозуміти.

За кілька годин хвороба стермосувала і витіпала мене до краю. Я лежав під кущиком глоду при дорозі й стогнав, і по тому стогону мене знайшли вівчарі. Їх було троє — отагас і двоє пастухів, отагасові років п'ятдесят, двоє підпасичів молодші. Всі троє в просмолених полотняних сорочках, у постолах, за собою волокли довгі канчуки. 3 ними було четверо курт — короткохвостих кудлатих собак темної масті. Пастухи привели мене до ярка, до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тоді скип'ятили в казанку води й запарили якогось зеленого зілля та дали напитися ще раз. По недовгому часові біль у животі стих, я лежав умиротворений, геть знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як висловити їм свою вдячність, та більше вони не звертали на мене жодної уваги, сиділи довкола багаття, варили куліш, мовчали. Вже як зварився куліш, перемовилися про якийсь “шльонський штиб”, та про царський указ, з того я нічого не зрозумів, вже пізніше довідався, що цар Петро, поїздивши по заграницях, вирішив усе життя у своїй державі перевести на іноземний лад, отож наказав усі вівці в державі винищити та завести шльонські. Де їх брати, за які гроші купувати, в указі не писалося, просто там розповідалося, які хороші шльонські вівці та погані наші й дурні наші вівчарі, бо не розводять шльонських овечок. За те, що не дотримувалися шльонського штибу, потім влетіло багатьом українським старшинам, особливо наказному гетьману Полуботку, а отари просто винищували. Отож вівчарі й бідкалися.

Пошук на сайті: