Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 23)

Цей клопіт мене не обходив, та й, як я вже сказав, майже нічого не зрозумів з перемови вівчарів, думав про те, який незбагненний цей світ, який хисткий і непевний. Двічі за один день в одному й тому краї я побував на двох кінцях кладки, першого разу незнайомі мені люди нізащо тяжко позбиткувалися наді мною, а другого такі ж незнайомі люди, так само не сподіваючись з мене ніякого хосену, підібрали при дорозі, полікували, нагодували гарячою кулешею і вклали спати, накривши вільчурою — вовчою шкурою. Шкура тхнула неприємно, одначе я терпів, бо звідки було .цим людям знати що я такий гидливий, що виріс у великому місті й ніколи не доторкався до вовчої шерсті. Я взагалі тоді мало що знав, не знав, що людині ніколи не буває добре — хіба що на короткий час,— що їй судилося весь вік блукати поміж двох берегів і на жодному не знаходити собі остаточного місця. Якщо вона самотня, якщо в неї нікого немає, вона шкодує на свою самотність, на те, що ні з ким перемовитися словом, що ніхто їй не поспівчуває, а їй самій немає ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сім'єю і їй потрібно годувати дітей, і їхні, а також інших членів сім'ї — дружини, старих батьків, турботи та хвороби покладені на її плечі, вона в глибині душі, а то й уголос, скаржиться на долю, проклинає світ і годину, в яку народилася. Якщо дівчина мала вибір і віддалася за багатого, вона не цінуватиме те багатство й своє заможне життя, зітхатиме увесь вік по втраченому коханню; якщо ж вийшла заміж по любові, любов по короткому часові причахне, а злидні ввіп'ються в печінки, й вона зненавидить злидні, а відтак і своє кохання та того, кого кохала. І якщо навіть одружиться з багатим і по любові, то й те і друге теж незабаром стане буднями, і захочеться їй ще чогось, незнаного і небаченого. І може вона в якусь мить зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.

Звісно, всього того тоді ще не знав, лежав під вовчою шкурою, мені було затишно, тепло, і думки мої були химерні, зіткані з якихось дивовижних ниток, зіткані в перевесельце одним ім'ям — Уляся. Всі ці дні я скрізь бачив її. Пройде попереду жінка, пролетить птах, зашумить дерево, й перша думка — Уляся. Ні птах, ні дерево ае мали ніякого стосунку до Улясі, але чомусь викликали думку тільки про неї, нею я бачив і чув світ, нею жив — вона жила в мені безтілесне, радістю і болем, й бачив я її безтілесною, і чекав, що світ подасть про неї якийсь знак. Намагався уявити її такою, як бачив у садку, саме такою, в тому одязі, з квітами, вплетеними в коси, а бачив якусь хмарку, чимось схожу на неї. І та хмарка весь час кудись пливла. Мене мучило, що не бачу її ясно, отже, або не любив, або вже забув її образ, і я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала її обличчям, і я подумав: чому її обличчя жовте, й пригадав, що тоді стояла вона під кущем акації... У що була вдягнена, що казала — забув, пам'ятав тільки цвіт акації.

Відтручав від себе думки про Улясиие одруження, як це не диво, не ревнував її. Знав, що Толстой не зможе взяти її душі, й це було хоч якоюсь втіхою. Ясно чув увесь цей час слова Анастасії Марківни, що Юліана не просто дівчина, а гетьманівна, і то не в її волі віддатися за кого захоче. Доля України важливіша за власну… Високі слова, непомірна жертва... Любив за це її ще дужче.

Я почував безмірну втому, мені здавалося, почуваю свою душу, як зморщену торбинку з сухарями, і тільки зовсім усамітнившись, зібгавшись у грудочку, міг спочити.

Я дрімав, коли в провільглій пітьмі ночі загавкали пси, й пастухи, котрі вже теж лежали, попідводилися.

— На вовка,— сказав один.

— Ні, на людину,— мовив отагас.

Собаки завалували дужче, вони аж хрипіли з люті, гавкіт наближався, і незабаром з пітьми випірнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловік, широко ступаючи, підійшов до пригаслого багаття, Був високий, плечистий, в руці біліла велика, обкорована палиця, якою й тримав на відстані псів, Я дивився на чоловіка з повагою, майже з острахом, як це він не боявся таких великих, таких лютих псів, не боявся ночі, сміливо йшов до чужого багаття А він віддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечір і сів до вогню. Поворушив палицею жар, попідсовував кілька недопалків, і вони спалахнули, освітивши його обличчя. Воно було широке, пласке, побите ряботинням, з великим носом і важкою нижньою щелепою, спокійне й таємниче. Прибулець і далі нічого не казав: хто він і куди йде, чого його застала в дорозі ніч (а вівчарі в свою чергу нічого не запитували), він вийняв кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив її тютюном і припалив від жарини, тримаючи її просто у великих, товщих на кінцях пучках. Викуривши люльку й не зронивши і далі жодного слова, подлубався в торбині, яку приніс на одному, лівому, зачепивши за нього обидві лямки, плечі, нічого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю, поляпав по ній широкою, як праник, доловею, мабуть готуючись покластися спати.

— Там, під кущем, у казанку є трохи кулеші,— сказав отагас.

Чоловік мовчки підвівся, узяв казанок, дістав з халяви чобота ложку й неквапливо запрацював нею, Вишкрібваи кулешу, відсунув ногою казанок, заховав до халяви ложку й ліг спиною до вогню. Одна курта підійшла до нього, понюхала чобота, далі обличчя, він погладив її, й курта лягла поруч нього. Люта, як гаспид, недовірлива курта, що й на своїх господарів шкірила зуб, лягла біля незнайомої їй людини.

Я заснув, а коли пробудився, незнайомця біля вогню не було. Ще тільки світало, пастухи спали, понакривавшись — двоє киреями, а один, я, і я, вовчою шкурою. На вовчій шерсті виблискувала роса. Я сидів і думав про того, хто прийшов і пішов від нашого багаття, навіть не назвавшись по імені. Думав про нього з повагою, острахом і заздрістю, заздрив його відвазі, впевненості, незалежності.

Стати б таким самому!... Тоді б і отим козакам дав відкоша, та що там: вони й самі не одважилися б на кривду,— тільки так і можна прожити в цьому світі. В мені аж щось рвонулося вслід за незнайомим чоловіком,— попроситись до нього в товариші, молодші товариші, так б, мовити, підпомічники, “підсусідки”, але, його вже не наздогнати, не знайти, та й хіба він захотів би взяти собі в товариші отакого невдатного парубка!

Я прожив з вівчарями два дні, поки трохи не окріп — на кулеші та бринзі, допомагав їм чим міг: збирав хмиз у соснячку, мив казанки, моя поміч була мала й не вельми потрібна вівчарям, я це розумів, одначе все ще боявся вирушати в подальшу путь і напитував роботи в сусідньому селі. Напитував без надії й, на подив, знайшов її. Багатий господар — у нього хата на дві половини, й на хаті, на димарі, дерев'яний півень — Окрім Легкий запропонував мені стерегти леваду в кінці села.

* * *

Левада лежала в напрочуд гарному місці, над ставом, став обмежовував леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою росли молоді верби, з двох інших сторін — од дороги та пастівника — вона була відгороджена новенькою огорожею в дві тичини. На леваді росла отава, густа, яро-зелена, в отаві голубіли та жовтіли квіти, з яких я знав лише одні — підморельник, вони пахли медяно, п'янко, їх запах поглинав усі інші, вони мені пахли навіть уві сні. Робота моя була дуже легка, я навіть не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.

Спорудив собі такий-сякий курінь з гілок і або дрімав у ньому, або сидів над ставком, дивився, як сплескує риба, як пробігає від куща до куща ситнягу по лататті дика курочка — біжить, і жоден листочок під нею не здригне, неначе там зовсім немає ніякого тіла, а тільки пір'я,— як вітер жене по плесу рано зжовклий вербовий листочок. Благословенний край, благословенна левада, хоч і не благословенне життя. Я думав про те, що жити потрібно не віддаючись на волю великих пристрастей, жити без ненависті й без хворобливої любові, споглядати світ і брати собі в душу, ні в що не втручаючись і ні з ким не змагаючись, змагаються люди захланні, втручаються в чужі сфери словолюбці і владолюбці, а мені тепер потрібно дуже мало. Миска юшки, окраєць хліба, ківшик джерельної води. Поживу... Як схимник. Живуть же печерники, знають одну любов — до Бога. Я теж вже знатиму тільки таку любов. Поспішати мені більше нікуди, світові я нічим не зобов'язаний, вільний від нього, і насамперед від людей, від їхньої жадоби, захланності, лютості, нав'язливої нещирої доброти. Справжньої доброти мені вже не спізнати ніколи... Шляхи ж відкриті всі, ніхто мене не має права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу, і в той же час кожен може позбиткуватися.

Людське життя, на мою думку, є річ найдешевша в світа, часом за нього немає нічого дешевшого, його можуть відібрати за кілька мідних монет, і буває воно нікому не потрібним, остогидлим... Але в окремих випадках його вартість необмірна. Все це мене обходить і не обходить, я хочу, нехай і не здобувшись на щось значне, жити в злагоді з власною совістю і з Богом.

І немов у покару за щось тієї ночі мені наснилася Уляся. Наснилася жаско, плотськи — боса, в самій сорочці, і я зривав з неї сорочку, й цілував її в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав володіти нею, був неначе лютий звір. Це сталося в якійсь комірчині, чи не в тій, де лежав хворий... Я таки зломив її в стані й повалив на брудне, із зібганими ряднами ліжко...

Пробудився в поту й підхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким себе не знав. Сором пропікав мене наскрізь, і водночас мені було мерзотно гарно, мерзотно приємно, й солодкий, ламкий щем розтікався по мені. Я збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тіло, не тільки Улясине, а будь-яке гарне жіноче тіло, виходило, був здатен на невшетність, на ґвалт!

Уклавшись знову, довго не міг заспокоїтись, і згадувався той сон багато разів, я омивав душу молитвою... і не міг омити до кінця. В спомині лишалось щось від тієї жаскості й мерзотної приємності. А коли приплющив повіки, чомусь мені привидівся Полуботок: великий-великий, як гора, мовчазний, суворий, іде степом і погрожує мені: “Шануйся! Шануйся!” Чи ж я не шанувався?

Виспавшись удень, я до півночі сидів на вербовім пеньку на леваді, дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало велике ясне кружало місяця. Погавкували в селі собаки, однотонно, не вгаваючи, пищала на старій ялині сова: пі-пі-пі,— але ті звуки ще дужче підкреслювали тишу. Ночі стояли ясні, величаві. По тому, як місяць піднімався над вербами на дві чи три козацькі шапки, на став випливав човником рибалка. Він чомусь рибалив уночі, мабуть, о цій порі краще ловилася риба. На воді біліла сорочка й погойдувалася тінь від човника. Рибалка іноді кидав сіті в ставку, але частіше правував до ледь помітної у верболозових хащах протоки й випливав на річку. Повертався він по сходу сонця. Загрібав веслом дужо, неквапливо, був спокійний, зосереджений і, як чомусь мені здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його сорочка — біла-пребіла, жодного разу я їж бачив її помятою або брудною. Як він вправлявся при такій роботі триматися так охайно, не знаю. Одного разу знявся вітер, хвиля по ставу пішла крута, човника піднімало й кидало вділ, а рибалка загрібав так само спокійно, впевнено, неквапливо. Мені він здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотілося бути схожим на нього. Бачив себе в човнику в білій сорочці й гріб до зеленого бережку, і йшов до невеличкої білої хати у мальвах та ружах, де на мене чекала... чекала Уляся у такій же білій, тільки квітчастій, сорочці й усміхалася мені. Я проганяв ту думку й тоді бачив себе козаком з шаблею на баскому коні, мчав по полю попереду козачої лави, й трикутний прапорець майорів над моєю головою, а мій нині щасливий суперник, якого ніколи, не бачив, утікав з поля бою, мчав далі й далі, мимо свого дому, до далекої Москви. Одначе частіше видівся сам собі в тиші довгої високої зали, заставленої дубовими шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав такий самий книжник у скуфії, і ми бесідували про безсмертя душі та про переселення в вічність.

Так я відпочивав шість днів, на відміну від Господа, який шість днів творив, а на сьомий відпочивав. Мене ж удосвіта сьомого дня розбудив якийсь галас. Виліз з курінця, протер заспані очі й побачив, що на леваду валом валить скотина, а огорожа в двох місцях проламана й розкидана, якісь люди бігають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують насаджені молоді вербички. Зголоднілі за ніч корови жадібно хапали траву, дядьки та тітки заганяли їх у глибінь левади. Оминаючи череду зліва, я наблизився до дядьків та тіток і запитав, навіщо вони висмикують вербички.

Босий, у закасаних до колін полотняних штанях дядько ступив до мене, і я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злістю, а руки стиснуті в кулаки.

— Ти ба, вів ще запитує...

— Мені велено…

У цю мить з-під руки дядька випірнула гостролиця молодичка в білому очіпку й засукала маленькими червоними кулачками перед моїм обличчям.

— Лакиза, посіпака…

— По гамалику його,— хтось за моєю спиною.

Щось цьохнуло в мене біля вуха, і я відчув пекучий біль на правому плечі Хотів обернутися, але розлючена молодиця тицьнула кулачки мені в обличчя, влучивши одним у ліве око. Далі удари посипалися на мене з усіх боків. Я не захищався, тільки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не вдарив мене по ногах, і я впав на землю. Мене били й далі — паліччям, ногами, хтось навіть протягнув кілька кроків по траві й покинув!

Я ще довго лежав у столоченій траві, а коли підвівся, то побачив, що огорожу в левада поламано й з другого боку і якісь вершники виганяють туди худобу, шмагають й довгими барбарами й шмагають тіток та дядьків, які розбігаються попід вербами. Далі галас чинився на дорозі до села, худоба ж розбіглася по городах. Я побрів до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку на бік, в голові гуло, й боліло все тіло.

Десь аж в обід придибав до села. Окрім Легкий не пустив мене в двір, замахнувся, щоб ударити, але тільки тусонув у плече, і я заточився та похилявся на тин. Допитався про все за селом у пастухів. Левада, яку я стеріг, була раніше громадським пастівником, Охрім Легким захопив її самочинно, загородив під сінокіс. Люди якийсь час терпіли, а цього ранку, коли гнали повз леваду на поле товар, розвар'ювалися, розпалилися й поваляли жердини, а худобу спрямували в траву. На той час в одного Охрімового сина зібралися толочани. Охрім посадовив на коней синів, толочан, а також своїх підсусідків, і вони вигнали череду. Зараз справу розбирають отаман і війт.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4268
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4492

Пошук на сайті: