Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4257
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4482

Мене те вже не обходило. Одначе мені боліло не тільки тіло, а й душа: за віщо меж побито? Адже я не заподіяв нікому ніякої кривди, нічого не знав і стеріг леваду за їжу та чотири шаги, які пообіцяв мені Легкий, мене ж покривдили і люди, й господар. Я ні в що не втручався, зовсім не знав їхніх порядків; свої негаразди, свою злість вони склали на мене, навіть не запитавши, що про все те думаю. А що, справді, я думаю про все те? Лише одне: світ надто недосконалий і в ньому дуже багато жорстокостей. Я хочу жити тихо, нікого не чіпаю, але мене постійно чіпають, та ще й як. Я не винуватий перед цими людьми А може, й вони не винуваті? Їх покривдили теж. Вони такі ж нещасні, як і я. Можливо, ще нещасніші, бо не відають, що творять. Людина ніколи не знає, що вона робить, їй здається, що знає й що робить вона добро, принаймні, добро собі, а вона й собі сотворяє зло.

З усього цього я зробив висновок: се мені наука надалі. Про все вкладатиму свою думку, а всілякі трастя обійду десятою дорогою.

Я був понищений і розбитий, все мовби одмінилося в мені, щось умирало, й щось народжувалося: незнане, терпке, димчате, народжувалося в порожнечі, схожій на ту, яка була перед сотворенням світу. Я дивувався цій порожнечі й тому терпкому, незвіданому, й щось мені підказувало, що я не тільки втікаю від кривди, від горя (хоч раз по раз наражаюся на них), від самого себе, а й шукаю себе. Либонь, таки в кривді, в горі, але шукаю. І або знайду, або загину зовсім, втрачу власну душу. Бачить Бог, не я став на цю путь, мене штовхнули на неї.

А ще мені було страшенно шкода бандури, яку розлютовані господарі потовкли на тріски, здавалося, в мені ніби щось обірвалося, ніби мене відтрутили, відрізали від чогось дорогого. Так і не заграв на тій бандурі жодного разу, не видобув жодного звуку, трохи боявся її, мені здавалося, що тільки задзвенять струни, й постане все те: недільний день, тато з мамою на лаві в саду, мама, як завше, сумна, а тато, суворий і понурий, перебирає струни бандури...

Надвечір додибав до Борзни. Переночував у монастирському саду серед прочан, а вранці пішов на ярмарковий майдан в надії розжитися на якийсь сніданок. На площі гамірно, поприїжджали навколишні селяни, поважні дядьки, які на огірки кажуть “гурки”, а на рядно “радно”, й зупинилася там чумацька валка з Дону з в'яленим чабаком, і повідкривали міщани свої ятки, винесли перекупки кошики. Ковбаси звичайні, ковбаски грецькі — пласкі, шинка, гречані млинці в салі... Запахи гемонські!

Проте задарма ніхто не дасть і крихти, жебрати я не навчився й досі, А шинки, пивні комори, харчівні поодчиняли двері, заковтують приїжджий люд, шинкарі, шинкарки, підпомічні наймити зазивають перехожих на всі голоси, вимахують білими рушниками, припрохують всілякими приповідками. Мерщій утікати звідси, поки не запаморочилось у голові, поки не впав біля якоїсь ятки.

І враз м’який, голодний погляд зіштовхнувся з чиїмось твердим, як лезо ножа. Я дивився й не вірив собі, а повіривши, не знав, що сказати, як повестися. Так, це був він, той, що прийшов з нічної теміні до вівчарського вогнища й пішов, навіть не назвавши свого імені. Тоді я заздрив йому, поривався за ним, тепер мені чомусь відібрало мову. Чоловік сидів просто на землі під яткою й перевзувався. Він глипнув на мене один раз і мовби прип'яв мене до себе, хоч далі й не дивився в мій бік, а акуратно, як лялечку, вкутав онучею ногу, вправив її у великий, рудуватий чобіт, підвівся, притупнув, притупнув ще раз і звів на мене великі, схожі на небезпечні, що всмоктують у себе все живе, плеса, очі.

— Ти спав біля вогнища. Як тебе звати і хто ти такий?

Я відповів.

Чоловік дивився вбік і щось розмірковував, мабуть, він думав: зв'язуватися зі мною чи ні.

— Мене звати Пилип Миля. Я хочу їсти і пити. Що в тебе є, щоб заставити або продати?

Підкоряючись голосу Пилипа Милі, я розв'язав торбу й показав псалтир та книгу Алевенгока. Псалтир він потримав у руці і поклав назад у торбу, кинувши: “Не годиться”. І запитав про Алевенгока. Я розтовкмачив, що то за книга, й боячись нової лихої пригоди, розповів, як продавав книгу біля корчми.

Миля не сміявся з моєї пригоди, він тільки хмикнув:

— Дурне продавало й дурне купувало. Ходімо. Повів мене до чи не найбагатшого шинку, який стояв при битій дорозі. На лавах — сукняні налавочники, на стіні картина “Блудний син”. В цю мить я позаздрив блудному синові: він свої митарства вже відбув, його вітають вітець і ненька, вітець замовив на його честь розкішний обід, наказав зарізати гладке теля... А моя путь — вся попереду, й ось зараз матимемо нову лиху пригоду. В кутку біля вікна витинали троїсті музики, либонь, найняті шинкарем на весь день. Миля владно махнув рукою музикам, і вони вмовкли, підійшов до обіп'ятого по стані білим мішком тлустого шинкаря, єврея.

— Тобі пощастило, шинкарю,— мовив,— ось маю найновішу німецьку книгу, по якій можна лікувати всі хвороби. Оддаю майже задурно — битий таляр.

— Варуй Боже, немає такої ціни, яка б то книга не була,— сказав шинкар.— Бесіди “Златоуст” я вчора прийняв за півдуката.

— “Златоустом” тіла не вилікуєш,— відрізав Миля.— А цією книгою — го-го.

Шинкар розкрив книгу навмання, пожував великими губами, прочитав: “Тоді беруть угорського вина, кип'ятять, додають туди меду, оцту, борсучого сала й п'ють на ніч. Кольки в грудях проходять”. Читав він повільно, єврейська і німецька мови схожі між собою, і витлумачив написане правильно. Нам з Милею вельми пощастило, що шинкарів погляд упав саме на те місце, в книзі розповідалося про будову тіла й дуже мало про хвороби та про їх лікування.

— Півдуката, може, й дав би,— промовив шинкар.

— Срібний таляр.

— Півталяра, простого.

Врешті-решт зійшлися на сорока копійках — на двадцять копійок менше від таляра.

У моїх очах нині то були гроші немалі.

Одначе гроші недовго подзвонювали в кишені Пилипа Милі. Він замовив кров'яної ковбаси, галушок із салом і, звичайно ж, горілки та пива. Я вперше за останні дні смачно і вволю поїв. Пилип Миля почав гуляти — кілька разів замовляв музики, і танцював сам під ті музики, й пив, і співав на якійсь незрозумілій мові, й зачіпав чоловіків та жінок, які заникували до шинку, пригощав якогось знайомого. Присмолився до однієї молодиці, й двоє козаків уже ставали в її захист до бійки, я ж почав просити. Милю, й він відчепився. На подив, п'яний Миля мене слухався в усьому, от тільки не бажав зупинитися в пиятиці. Він величав мене по імені та по батькові — Мартином Кириловичем (так я йому назвався — Мартином Рибкою, Рибка — прізвище моєї матінки, я не хотів, щоб мене розпитувала “чи не з тих я Сулимів”, жадав уникнути людської цікавості, людських клинів і навіть співчуття), а також “паном канцеляристом” та паном семінаристом, хоч я не був ні тим, ні тим, і похвалявся перед шинковими гостями моєю вченістю, про яку не знав анічогісінько, хіба тільки те, що в моїй торб виявилося дві книги: псалтир та Алевенгок. Коли він знову почав співати на незрозумілій мені мові, я запитав мого, яка це пісня, по-якому він співав, Миля струснув великою кудлатою головою, спочатку ніби аж здивувався, що співає по-чужинськи, а тоді зронив на руки голову й довго сидів так, мені здалося, що Миля плаче. Але він не плакав, а тільки важко зітхнув і сказав:

— Я й сам уже не знаю, по-якому співаю. І хто я такий — Ахмед, Філіп чи Пилип. Усе перемішалося в моїй голові. Оці пісні — вся плата, яку маю за службу цареві та за полон турецький. Воював я під Азовом, першим на стіну виліз, і потрапив до турецького полону, я п'ять років катряжив на турецькій галері, з якої втік у порту Амстердам. Але куди мав податися: без одежі, без грошей? Найнявся в матроси на військове судно, ходив пушкарем в обороні суден торгових, двічі тонув, був на вгині зі шведами, далі втрапив на судно французьке, торгове, ходили аж до Африки. Як заробив трохи грошей — пішов додому. Через Францію і Німеччину, через Польщу, стратив усе й таки добився. А тут…— Пилип махнув рукою: — А тут вже нікого. Чума забрала увесь мій рід. Лишилася одна-єдина сестра-сестричка... Улитою її звати. Вона десь у монастирі.

— У якому монастирі? — запитав я.

— Якби ж то я знав... Оце ходжу шукаю. Кілька літ тому якісь прочани заходили в моє село й сказали, що вона в монастирі. При імені своєму старому… А в якому?.. Нікому до того не було діла, ніхто не запитав. Я вже обійшов пів-України...— Миля набив люльку.— Вона була зовсім мала, як я на війну пішов. А все через вітця мого...

— У чому ж вітець винуватий? — знову запитав я, й подумав про свого вітця, пригадав його смерть, і мені стало моторошно.

— Не те щоб винуватий...— Миля затягнувся. Було видно, що спомини наплинули на нього навальне й він не знає, з чого розпочати.— Мій дід випав з козаків за гетьмана Брюжовецького, той на догоду цареві та за царські милості наполовину скоротив козацький реєстр, тож батько поклав будь-що вернутися в козаки. Заплатив полковому писарю, і той вписав його в козацький компут. Дід мій був сумирний і тихий, а батько гарячий, ворохобний, честолюбний. Останнє важило немало. Бо ж у той лихий час чимало козаків, особливо старих і недужих, переписалося в підпомічники — цар навіть написав спеціального указа проти того. Лихим стало козаче життя, війни та війни, чужі їх на війну женуть і свої примусом ведуть... Виборному козакові доводилося утримувати військовий справунок, і якщо він не на війні, то в прикордонній службі, на лініях усіляких, у тривозі постійній. Ниви позаростали, розор настав козакові. Одначе батько не зважив на те. І коштувало це... Ой, скільки коштувало. Бо як почали перевіряти компутні списки, довелося класти в шапку, і полковнику, і сотнику, й усім приїжджим писарям, котрі в ті списки заглядали. Трохи не старцями пустили нас... Оддав батько половину поля в заставщину. І однак…— Миля усміхнувся.— Не горював, а радів. Козаком лишився. Веселий він був, все виспівував... За чепігами, за ціпом, на коневі... Веселий і задерикуватий. Боялися його в селі, було як вип'є, то до всіх чіпляється. А гоноровитий — страх. Все хотів возвеличитись перед односельчанами. З того ранкору оддав мене і в школу. Привів якось на греблю за Хавин став і вказує рукою на криту гонгом хату абшидованого полкового писаря, багатія Загайного: “Учися, сину, й матимеш такий дім, такі воли, такий сад”. А як від'їжджав на війну, сказав інакше: “Учися добре сину, й пізнаєш, що таке наука, що таке вчений чоловік і яка з того користь. Бо й віра свята не може стояти без науки. Ось вернуся, оддам тебе вчитись до Києва”.

Але вчився я тільки три зими. В першу зиму, в заметілі, батько носив мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже йому хотілося, аби я став писарем або канцеляристом... Одначе батько з тої клятої війни турецької не вернувся. Цар вискочив з неї без шапки й штанів, а батька накрила сира земля.— Миля вибив з люльки попіл об закаблук, підвівся.— А з ним загинув і останній лад у нашому господарстві. І наука моя скінчилася. А те, що вписався в козаки… окошилося на мені ж. Бо як виріс, то й мене забрали на війну. А що було далі, я вже тобі розказав. Писав цареві, щоб заплатив за службу та полон — по всіх інших країнах за те платять,— і на всі картки мені відмовлено, а останній раз пригрозили секвестром. Краще б я в голландця чи навіть у турка лишився.

— В чужій вірі! — жахнувся я.

— Ет… що там...— Миля відвернувся,— Віра в тобі... Якщо вона є.

Ту ніч я гаряче молився Богу, щоб простив йому цей тяжкий гріх і інші гріхи, бо постеріг я й те, що він не вірить у святі чуда й навіть... у безсмертя душі.

— Куди ж... ішов ти, де твоя вітцівщина? — запитав я.

— У цих краях,— повів рукою Миля, але де саме його батьківське дворище, чомусь не сказав.— Сестру шукаю…Може, знайду...

Я розчулився, трохи не заплакав і сказав, що буду йому братом, допоможу шукати сестру і, коли знайдемо її, стану їй братом.

— Я брат безмаєтний, а ти — голий,— сумно і якось мляво мовив Миля.— Куди ми її візьмемо...

Я почав його переконувати, що ми працюватимемо й застаткуємо…

Миля усміхався. Мені здалося, що він не вірить, що знайде сестру й не вельми клопочеться тим. А я навпаки — загорівся, запалився, мені вельми хотілося допомогти товаришеві, й далі ми заходили до всіх жіночих монастирів, які траплялися по дорозі.

Ми переночували на рундуці в шинку. Після того, як Миля похмелився, у вас не лишилося й шага. Миля ще трохи посидів під шинком, а далі вмився з криниці й сказав:

— Ходімо до Ніжина. Там базар великий, крамниць багато...

Я здригнувся. Не випадало мені туди йти, хоча й тягнуло непереможно. Я не знав, чи вже там Толстой, чи вже вийшла за нього Уляна. Побачити б її на мить...

Ні, цур, обійду Ніжин десятою дорогою. Побачу, роз'ятрю серце. Та й як явлюся Улясі на очі отакий обірваний, захланний? За недовгий час я зчорнів, схуд, якось у корчмі заглянув у вмазане в стіну люстерко й не впізнав себе. І я збрехав Милі, що був у Ніжині недавнечко. Миля також вже побував там, обійшов усі монастирі, йому взагалі було байдуже, куди йти, аби тільки йти. Його мандрівна душа жадала дороги, волі, нових пригод, без того, либонь, вже не зміг би й прожити. А Улита — то більше приключка і притлумлена біль у серці. В кожної людини має манячити щось попереду, велике чи маленьке, інакше їй дуже важко жити.

Саме отак важко й безнадійно на той час жилося мені. Попереду — порожнеча, безкінечна вервечка сірих днів. І хоч для мене також не мало значення, куди йти, дорогу вибирав я. Ми вдарились на Плоске, Мрин, Козари — в обхід Ніжина. Мені вже не хотілося розлучатися з Милею, хоч трохи й розчарувався в ньому за оті проциндрені сорок копійок, щось таки вабило в ньому.

 

* * *

Пошук на сайті: