Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4243
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4471
Водночас було в Милі щось таке, що без кінця вкручувало його у всілякі неприємні, а то й небезпечні пригоди. А може, не стільки був винуватий у всьому сам Миля, скільки те, що всі намагалися скласти свою вину на зайшлого чоловіка, поглумитися, пожаковати, позбиткуватися. Милину доброту й наївність вони не раз приймали за глупство, а потульність за боягузтво. Милю, якщо він перебував у доброму строї душі, не просто було вивести з рівноваги, він терпів довго й тільки осміхався.

Але була одна задерина, одна приключка, яка. не раз приводила нас до лихих пригод — Пилип дратував москалів. “Вони царські, цар їм платить за розбій, а мені за мої кривди не заплатив...” Солдатів було гибіль, на Україні появлялись все нові й нові полки, які здебільшого мали чудернацькі, іноземні назви й командувало ними багато чужоземців. Військо стояло постоєм по містах і селах, по кілька солдатів у хаті, ще недавно дозволялося ставити постоєм москалів тільки до підсусідків, тепер же від постою не звільнялися й виборні козаки, і купці та всі міщани. І поводилися ті постояльці, немов завойовники, могли зовсім не заплатити за харчі та постій, могли одняти, що сподобалося, могли поглумитися. Особливо були небезпечні, коли йшли походом, зупинялися ненадовго; господарі тоді гнали у ліс кращих коней, а дівчата й молодиці ховалися в очереті, в дозах, чекаючи, поки рота чи полк зійде з села або слободи.

По всіх фортецях були розміщені гарнізони, а на великих перехрестях стояли караули, по шляхах і дорогах куріли верхи або візками збирачі податків та казначеї, літали з командами полкові комісари — виловлювали втеклих солдатів, а також козаків, які ухилялися від походів під Дербент, на Ладогу, в Таврійські степи. В одному селі мені випало переписати за невелику плату стаційні списки, й мене вельми здивувало, як багато стації взяли солдати за півроку з села, а саме: 68 курей, 14-гусей, 185 осьмачок житнього борошна, 12 пшеничного, 3 осьмачки круп, 4 пуди масла, 8 пудів сала, 600 ступок солі, 84 кварти вина, 15 яловиць, 41 барана, а ще горілка, цебри пива на приїзд і від'їзд високих командирів, підвози й перевози провіанту та солдатів, дрова й сіно… Село обідніло за ці півроку страшенно, й стояв там туск; невдоволення та злоба знаходили собі добру поживу. Трапилося при нас: один дядько привіз у стацію свиню, а на возі, у сіна, був горщик масла на продаж, того горщика забрали солдати, дядько розпаленів і вдарив дрюком солдата по голові. Інші солдати кинулися на дядька, на поміч дядькові побіг Миля, за ним ще кілька базарівчан. Зчинилася бійка, з якої ми ледве вихопилися.

І не знімав Пилип перед офіцерами шапки, й не пускав солдатів до хат, де ми зупинялися, й не захотів допомогти двом москалям що застряли гарбою з сіном у рудці, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав батога і хотів підпалити сіно, та я не дав. Переживав щоразу вельми, й обіцяв собі утекти від Милі — й не втікав. Я все ще не міг скласти остаточної думки про свого випадкового товариша, дедалі більше переконувався, що Миля — це кілька людей, і то зовсім різних: добра дитина і розбійник, грішник і праведник, брехун і найщиріший чоловік, скромний і хвалько, розпутник і цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що, врешті, переважає. Залежно від обставин, переважало то те, то інше. Читав я колись книгу філософа Степана Хаввека, то він вважає, що наш світ має в різний час різні диспозиції й залежно від того міняє свої диспозиції людська душа, ті диспозиції можна визначити лише по гороскопах і дізнатися, в який час якою буде душа тієї чи тієї людини. На мої перші міркування, Пилипова вдача повністю вкладалася в Хаввекову філософію, одначе з часом я почав думати, що це не так — настрій і поведінка Милі іноді одмінювалися по кілька разів на день, а то й на годину. Може, через те, що в світі добро невіддільне від зла, одне знищує інше, одне породжує інше і якби запанувало лише те або те, світ став би сірим і нудним. Так промовляла одна половина мого серця, а друга не погоджувалася, доводила, що в світі мають панувати тільки доброчинність та порядок, бо вони — від Бога, який усе визначає і всьому дає лад. Він кличе нас добиватися досконалості, тільки в ній — ідеал людини, ним же створеної.

Але в цьому місці мої думки знову наштовхувалися на перепону. А звідки тоді страждання і гріх? Його вчинили вже Адам і Єва, творені руками самого Бога. Я заплутався, нітився душею, не мав способу, сили та розуму пізнати бодай зовнішні ознаки світу, а що вже казати про його глибини! Що таке світ і що таке в ньому я? А інші люди? Чому вони такі? Чому оці москалі накладають стацію на цих людей, відбирають їхню працю? Чому козаків женуть під далекий, непотрібний нам Дербент і вони гинуть тисячами? Це також від Бога? На ці запитання не міг відповісти, й лишалось втішатися молитвою, а також думкою, що я є тільки в єднанні з Богом, а сам по собі — нічого не значу. Може, згодом я пізнаю бодай себе й зрозумію хоч щось у цьому світі. Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть інші люди й для чого існує він сам, цей великий, барвистий, тривожний, захланний світ, я також довідаюсь потім.

Милі трохи боявся, трохи осуджував його за схильність до пиятики, за одчайдушність і водночас дечому вчився в нього. Академія вклала в мою голову багато знань, від Арістотеля до Феофана Прокоповича, знань не для життя, а для думання. У Пилипа я несамохіть, навіть проти власної волі, вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробігти, перестрибнути, а де й проповзти. Корисна наука, хоч і гірка та сумна, нею оддавна користується значна частина людства.

Було б неправдою сказати, що в своїх мандрах нас здибували тільки лихі пригоди та ми лише терпіли злидні. Розкошів, звичайно, не мали, але бували й хороші лагідні дні. Ось чвалаємо дорогою, холодком — дорога в'ється попід старими, дуплистими вербами, входимо до села, минаємо першу, другу хату, розглядаємося, де б попити холоднячку, куди краще зробити першу візиту добродійці удачі, аж нас зупиняє окрик:

— Ану ходіть-но сюди, молодці!

Зупиняємося, повертаємо на поклик голови. Багата, видно вже на перший взір, вельми багата хата з високим, широким ґанком, обвитим виноградом, за хатою осокори, на одному буслове гніздо, в праву руку — сад, в ліву — двір з хлівами та коморами, звідти в'їзд, а вхід — через хвіртку навпроти ґанку. На ґанку сидить чоловік з густим пишним, що ледь в'ється й пшеничною хвилею нависає над чолом, чубом, розкішними пшеничними вусами, тугим, трохи схожим на котячу морду, обличчям, у вишитій сорочці, розімлілий, роздобрілий, либонь, щойно смачно пообідав, на одному вусові ще видно білу цятку — необлизана сметана, перед ним стоїть кухоль з узваром, на таці — груші та великі жовті сливи — запиває обід, засмачує його садовиною. Ліва брова ледь заломлена, права — трохи опущена,— одразу видно — не простий козак, місцевий урядовець. Та й хто інший може дозволити собі розкошувати на ґанку такої днини: Петрівка, давно минули Петро та Дем'ян, жнива, вчора був Паликопа, сьогодні всі в полі, на роботі, поспішають, а він сидить, знічев'я поглядає на шлях і зупиняє окриком усіх проїжджих і перехожих. Не зупиниться одразу, пошле навздогін наймита, а то й поскаче козак та заверне непослуха назад.

— Охрім Шквиря, місцевий сотник,— одразу, щоб не було ніяких непорозумінь, відрекомендовується.— Хто такі будете і куди йдете?

Миля відсторонює мене, виходить наперед. Він — втілення покори, лагідності, доброти й доброзичливості, ще й глибокої шаноби: велика кругла голова з зім'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена, руки опущені (в лівій — шапка), плечі схилені, великі круглі очі чисті та ясні. Я сам дивуюся такій Милиній переміні: чи його втомила довга дорога й сподівається на відпочинок та поживу, чи й справді йому сподобався сотник, тільки ж бо я знаю, що ті очі бувають і пронозливі та хитрі, й злі, й ледачі.

— Хто ми і що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не знаю, хто я. Так, перекотиполе, колишній охочекомонний козак Прилуцького полку, а далі турецький галерник і матрос, і гармаш на суднах французьких та голландських... Валасаюся по світу, бо нема куди прихилити голову, там помахаю ціпом там мішки попиряю, там допоможу коня підкувати, там підморгну молодиці, й вона насипле миску борщу. А інша й варениками пригостить. Якщо підморгну гарно...

Сотник смачно засміявся. Потютькуватий і простакуватий Миля нині неймовірно тонко вловив сотників настрій: той випив чарку, смачно поїв, роздобрів, розніжився, його душа жадає ще чогось солодшого, бодай у жарті, й Миля солодить йому її. А щоб сотник до кінця зрозумів, що то жарт, Миля докидає:

— Але якби сподівався на ті борщі, давно б ноги простягнув. Простий, значся, я чоловік. А ось він. Мартин Рибка,— тут Миля відступає убік, являючи сотнику у всій красі мою нужденну постать,— отакий, незавидний на вигляд, отрок достоїнств великих і талантів значних.

— Що ж він уміє? — недовірливо каже сотник.

— Запитайте краще, чого він не вміє,— покірливо, але й з достоїнством мовить Миля.— Голос має такий, що мертвих піднімає. Пройшов філозопію і богослов'я,— ллє кулі Миля (ох, як ллє, я червонію й нічуся, але боюся сказати правду, заперечити Милі, бо він мене потім з'їсть),— всю службу Божу, навіть кафізму напам'ять шпарить, у всіх науках вправний, особливо в гісторичній, парсуни знатні малює, житія святих оповідає так, що ті святі стають ще святіші...

— Ану заспівай “Іже херувими, царице моя...”,— велить мені сотник, але Миля докірливо й прохально водночас хитає головою:

— Ваша вельможність, після такої довгої дороги, спеки сухим горлом можна попсувати святу молитву і явити не той, що вподоба ваша милість, голос. Звичайно, він заспіває й так, але було б краще, якби він вповні і у всій красі втішив ваш тонкий слух.

Я вже ледве переводжу дух від Милиного словоблуддя, не властивого йому, і хочу щось сказати, але сотник перепиняє мене:

— Доречно. Оришко,— кличе наймичку,— нагодуй прочан. Та не скупися.

Ми їмо всмак, наїдаємося донесхочу. Одначе, коли виходимо на подвір'я, виказувати свій співецький хист мені випадає не одразу, бо біля ґанку стоять двоє козаків, які прийшли позиватися за якесь сіно, а за яке, я не можу второпати з їхньої мови, бо вони кажуть не водне, перебивають одне одного й взивають одне одного всілякими невшетечними словами і навіть сукають дулі.

Сотник довго слухає, погладжуючи вуса, далі починає їх посмикувати й врешті:

— Гавриле, Митре! — Через перелаз перестрибують двоє козаків.— Посади обох у погріб, нехай там посидять та погомонять, може, дійдуть згоди. Пива жбанок поставте їм... А закусі не давайте. Повечеряють ладком у того чи в того вдома.

Як я побачив пізніше, отако сотник Охрім Шквиря судив майже завжди. Я співаю йому “Богородице, зри скорботу мою” і “Богородице, діво”, по тому сотнику виносять скрипку, і ми вдвох співаємо “Іже херувими...”, “Святу Марію” та спасівських пісень. Шквиря співає й заплющує очі, він вельми кохається в співі. Як я потім побачив, не пропускав у церкві жодної служби, ставав завжди попереду, біля самого криласа і, якщо дячок затягував не на той глас або півча брала занадто низько чи високо, поправляв. Тільки мене, їй же Богу, не поправив жодного разу, хоч сам визначив мене в піддячі й наказав, щоб поклали мені платню. Я співав і з півчою, і при панотцеві, прислужуючи йому — подаючи то Біблію, то кадильницю, то свічі, допомагаючи правити літургію. Гарного клича чоловіком був сотник Шквиря, іншого такого мені не доводилося бачити. При церкві був шпиталь, у якому лежали покалічені під Азовом козаки, а також тулилося чимало інших калік і старців, і на всіх він щотижня посилав круп, хліба, горілки, дві свічі й сплачував прачці та кухарці, й вона варила страву на всіх, на відміну від інших шпиталів, де кожен напарив страву собі сам.

Вдачі пан сотник був лагідної, часом впадав у смуток і зажуру й тоді замикався в хаті й не виходив по кілька днів. У нього померли дружина та син, лишилася дочка, й він віддавав їй всю свою любов, навіть у походи намагався не ходити із-за неї. Але невідомі нам шляхи Господні й добро не завжди оплачується добром, по кількох роках довелося мені побувати в посильці в пана сотника, і я не впізнав ні його самого, ні його колись такого затишного, тихого гнізда. Узяв пан сотник собі зятя, узяв дочці до любові безмаєтного хорунжого, передав йому все господарство, а хорунжий виявився людиною ворохобною і підлою, й розпочалися поміж ними сварки та бійки, й люто билися вони на шаблях, і відрубав хорунжий сотнику праву руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловічка, який сидів на призьбі, нюхав німецьку табаку й витирав рукавом зажурені, в червоних прожилках сльозливі очі.

Якийсь незрозумілий триб життя людського: все, що починається добре, здебільшого закінчується погано, веселе вінчається сумним, а безмрійне тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить так: живи, поки можна, розкошуй і гуляй, а дехто — навпаки: не випробовуй долю — не жартуй з нею, живи праведно в постах і молитвах, і тобі воздасться.

Але ж сотник Шквиря жив праведно?!

...З поля йде череда, здіймає на всю вулицю куряву, корови поспішають одна поперед одної, вим'я їм розпирає молоко, в декотрих воно ціркає з дійок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хліви й хати — геть усе пропахло молоком.

— Молочка оце б попити,— мовить Миля.

— Ти що, не наївся? — дивуюся я.

— Та.. Дитинство згадалося... Мати... Славна вона була в мене,— й ніяковіє.

Вперще цей закоржавілий волоцюга, випивайло згадав отако матір, і в моєму серці скидається сльоза, бо ж і моя мати була добра та славна, й сподівалася знайти щастя в дітях, і пішла на той світ, не знайшовши його, а мене зла доля, злі люди покривдили навіки і пустили по світу старцем з оскуділим серцем. І я також запечалююся, й той хороший настрій, який зродився в моїй душі після гостин у пана сотника Шквирі, в'яне в ній.

Пошук на сайті: