Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4257
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4482
З легкої руки пана сотника велося нам і малося в тому селі гарно. Скінчилися жнива — врожайні цього року,— люди вітали паляницями та пампушками з нового урожаю Маковія та Спаса, а там уже підоспіли Головосіки, а за ними й Друга Пречиста та Здвиження. Люди в селі були сумирні, працьовиті та добрі. Якось упіймали з чобітьми зайшлого злодія, водили його по селу, й ніхто не хотів упізнавати свої чоботи, аби не ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так і відпустили того злодія з чобітьми, хоч гаразд знали, що чоботи не його, прийшов він у село босий.

 

* * *

Кажуть, місце людині Богом визначене. Але ж кажуть і так, що сама людина прикрашає своє місце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то було гарне місце! Які то були славні люди! Село розкинулося в неширокій долині, зі сходу до нього прилягав сосновий бір, посеред села — величезний став, попід берегом плаває притоплений човен, і дітвора бовтається довкола човна та регочеться, а увечері, як зійде місяць, все село, з вербами, осокорами, церквою, хатами, зорями в небі, відбивається в тому ставу, й дівчата ходять колами за греблею, і всі такі молоді та гарні, і в кожної в коси вплетено, або настурції, або королевий цвіт, або чорнобривці. Хлопці стоять під вербами, палять люльки і вже потім, як місяць заплутається в осокорині, розбредаються з дівчатами парами понад ставом. Я сиджу на ґанку шпитального дому або на паперті церковній, і серце мені мліє солодко й тоскно.

Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться моє серце, та ще як заграють пісню, яку я грав для Улясі... І згадаю її очі, й відгадаю аж тепер все, що викликала в неї моя пісня. Музика завше жила в мені, в семінарії та в Академії вона не давала мені опуститися до спудейських шахрайств та обманів, в дорозі до Валдаю вселяла в мене силу, музика веде до Бога і для того вигадана людьми.

Одначе це якась інша музика... Хихотлива, гріховна, вона зваблює дівчат та хлопців, я відчуваю це, зваблює й мене, і я почуваю, що таки зваблююся, що моє тіло наливається гріховним, поганським жаром, і серджуся.

А потім дівчата та хлопці розбредуться по вуличках та завулках, а став мрітиме, як заворожений, а я все сидітиму, й вийде та сяде поруч мене шпитальний староста, він же й сторож, Явтух, та розповість, що є в їхньому селі баба Ївга, яка в темні ночі літає на веретені довкола ставу, а в світлі злітає в саме небо й знімає найяснішу звізду та ховає під бочку.

Я слухаю та вдаю, що вірю, бо вже знаю бабу Івгу, й знаю, що вона справді в темні ночі дивиться в хмари, як всі справжні чародії, і носить під пахвою веретено, й туляється в жнива по полю та накликає на хліби морози, й знайшлися були в селі люди, котрі злякалися ївжиних чарів, і почали вимагати в пана сотника, аби дав бабу до квестії, але пан сотник присоромив тих неборак, вказавши їм, що баба Ївга несповна розуму і всі в селі відають про те, та й чи ж можуть морози вдарити в місяці липні, хіба вони впали хоч раз?

Вдень я допомагаю в церкві дякові та паламареві, виконую всіляку роботу по її оздобленню та прибиранню, я пораюся за піддячого під час служби Божої — ношу чашу, роздаю антидор, роздмухую кадило, співаю на криласі, читаю псалтир над померлими. Й випали мені незвичні небачені ніколи раніше треби (дяк на той час занедужав): вернулися з-під Дербента козаки й привезли сумні звістки аж у чотири двори, й відспівували засипаних дербентським піском козаків так, неначе вони щойно померли, тільки замість трун з тілами стояли порожні мари, покриті чорним сукном. І ридали жінки та плакали діти, й горіли свічки-громниці — великі свічки, які ставлять біля померлих, і читав я требника, тільки не читав розрішительної молитви, а по тому клали на мари вінок барвінковий і обносили кругом церкви. Дивні це були похорони, й хоч не було мертвяків, почувався я погано, тривожно, й думки всілякі бралися до голови.

Жили ми з Пилипом при шпиталі, платили за ночівлю по два шаги, я заробляв у церкві, Миля — підручним у бондаря. Той бондар славився на всю волость, окрім бочок, барил та діжечок робив діжі на тісто, кадівби та ступи. Бочки, барила та діжечки Олекси Бондарчука розкочувалися по всіх дворах, були міцні й ладні. Олексині вироби в волості впізнавали з одного погляду. Бондарчук тримав двох наймитів і охоче взяв Милю.

Як я вже сказав, жили ми при церковному шпиталі, в комірці, одначе приходили туди здебільшого тільки на ніч, Миля цілісінький день пропадав на роботі, я порався в церкві або тинявся по селу, в мене завелося чимало знайомих, та й заможні господарі часто закликали до себе — то картку синові в військо написати, то тестамент скласти, а то й просто поспівати та почитати Святе письмо. Найдужче я вподобав хату старих Білокобилок — бездітних діда та баби. Стояла та хата скраю вигона, на горбочку, панувала своїм димарем і своїми осокорами над усіма іншими димарями та осокорами, вона найперше впадала у вічі прочанам та всіляким іншим подорожнім, котрі й завертали до неї. Хтозна, що їх вабило туди найбільше — низенький перелаз біля воріт, добре втоптана стежка чи пізнє світло у вікнах, одначе вони не помилялися. Дід та баба давали притулок усім, обоє леліли ласкою до людей, обоє любили послухати про те, що діялось, діється й содіється в світі. Я заникував туди майже щовечора — погомоніти, почитати Святе письмо та розказати притчу.

...Лежать посеред хати на соломі прочани, потріскує в лежанці хмиз, бурмоче біля вогню куліш, потріскує під комином скіпка, вставлена в “бабу” — глиняну грудку з проткнутими в сирій глині дірками, а я лежу на соломі, приплющивши очі, та оповідаю про святого мученика, як він сміявся над своїми мучителями, вони пекли його синім залізом, а він співав славу Господу, й чув я, і чули всі скрежет зубовний, і чули лев'ячий рик, і бачили, як кидався на святого лев, і всі тоді жахалися, найпаче діти, а вони вельми полюбляли м'які кубельця в соломі Білокобилок, і всі ціпеніли, й чути було стогони та схлипування, й першим починав плакати Миля й довго не міг утішитися. Одначе бувало він же й псував ті наші посиденьки.

Пам'ятаю, розповідав я про те, як ходив по жидівській землі Христос і як прийшов він у город Ієрихон, де було люду сила-силенна й старшин усіляких багато, а найстаршим серед них був Закхей, немилостивий і лютий, котрий не вважав ні на бідного, ні на вдову, ні на каліку. Драв з усіх. Отож іде Господь по Ієрихону, люд довкола нього товпиться, прийшов і Закхей подивитися та покепкувати над простаками. Зросту він був малого, не видно йому нічого за спинами та головами, от він і виліз на дерево. Воно стояло далеченько, одначе Господь звертається прямісінько до Закхея: “Злізь,— каже,— Закхею, хочу до тебе в господу піти”. Й пришли вони до Закхейової господи, й вітав його Христос, і спізнав Закхей гріхи свої, і впав Господу до ніг. Роздав половину свого багатства бідним...

Миля не дослухав, плюнув у вогонь (а це само по собі гріх великий) і сказав:

— Бридня це все.

— Як то бридня,— сполотнів я.— В писанії Святому...

— А якщо не бридня, тоді Господь також жив не по правді. Чого він попхався до того Закхея? Чого пішов до грішника?

— Як чого? Спасати,— сказав я.

— Спасати багатія? А всі старці так і залишилися старцями, бідні — бідними? То ж їм і сподіватися ні на що... Господь піде до багатого, цього самого... Закхея.

Я спробував заперечити, намагався розтлумачити Пилипові, що Господь не може спасти всіх, що він робить те в приклад іншим, але Миля не захотів слухати. Одягнув кунтуш і пішов. А я всю ніч молився за нього.

З того дня він почав навідувати Білокобилок все рідше й рідше. А потім перестав приходити туди зовсім. Іноді не приходив до шпиталю навіть на ніч. Коли він не прийшов ночувати вперше, то я наступного дня побіг до бондаря провідати його, бондар з двома наймитами гупали під повіткою дерев'яними молотками. Миля ж носив від криниці барила з водою, аби замокали. Він наливав водою новеньке барило, брав його за вінця пальцями й ніс та ставив у рядочок біля комори, нестеменно так носять макітри та горщики господині. Я вкотре подивував Пилиповій силі. Пилип мене мовби й не помітив, носив бочки й носив, а потім сів на дубовий окоренок, запалив хитромудру перекручену муругу люльку й дивився в поле, яке починалося за бондаревим обійстям. Там жовтіли стерні, над якими кружляло гайвороння, воно мені нагадало про недалеку осінь. Мені по серцю черконула Милина байдужість, донедавна я вважав, що ми товариші, я — товариш молодший, він — старший, неначе старший брат або й батько, в мене ніколи не було товариша, і я вельми цінував нашу дружбу, дарма що бачив у Милі безліч недосконалостей і навіть незугарностей. Миля міг сказати кому-небудь щось обмильне, не дотримати обіцянки, але зі мною він був правдивий та щирий, і мені здавалося, що він любить мене. Щоправда, про це ми ніколи не говорили, Миля взагалі не любив розповідати про себе, здебільшого мовчав або мугикав щось собі під ніс, а що, не розібрати. Упившись, посміхався на всі боки, співав пісень, здебільшого не наших, чужинських, чим вкидав незнайомих людей у підозру або переляк.

Якось я повів з ним балачку, що ось, мовляв, знайдемо його Улиту, обсядемось десь на скупні й почнемо господарювати втрьох. Миля довго мовчав, я думав, що він обмізковує мою пропозицію, а він раптом сказав:

— Проп'ю я все, і своє, і твоє, і Улитине. Я стенувся й подумав, що так воно може й статися. А ще подумав: це від того, що Миля згубив одміну поміж добром і злом, згубив путь істинну. Й намагався його настановити на неї молитвами, притчами, оповідями про життя святих праведників. Миля ж часом збивав мене з пантелику несподіваними запитаннями, скажімо, такими: то все святі, вони десь там, покажи мені праведників на цьому світі, хто з багатіїв роздав своє майно бідним, у якому царстві-государстві є старшини, які не обдирають своїх підданих, чому цар не сплатив мені грошей полонянських?

На ці запитання я був не годен відповісти.

— Оце знайду Улиту, заберу з монастиря і поженю вас. Вона майже такого віку, як ти. Піду в мандри, а до вас навідуватимусь відпочити.

Я не захотів розчаровувати Милю, хоч знав, що вже ніколи ні на кому не одружуся.

Останнім часом я майже згубив Милю з очей. Унадився він у шинок, пропадав там, іноді й заночовував. У тому шинку порядкувала Каська, жінка моторна, горласта, лукава. Казали, що підпилих козаків вона пригощає горілкою, настояною на тютюні, ще й обшахрайовує їх, казали, що підкуповує горілку “чорну”, курену таємно, не по закону, казали, що бере в заклад усе, навіть сподні, й казали, що перепродує крадене. А з вигляду свята та божа, губи чирвою, в очах веселі зайчики, показна з себе, ставна, огрядна, перса, прости Господи, так і рвуться з шнурівки, лицем вродлива, червонощока. У Каськи був чоловік, чумак, він рідко коли навідувався додому, соромітники піджартовували, буцім він боїться своєї Каськи, з нею жила й мати, пащекувата тітка, вона наглядала за господарством, бо мали корови та вівці й чималий шмат поля, на літо наймали наймита.

Кілька разів я навідувався до шинку й кожного разу здибував там Милю й вельми був подивований, що Миля не п'яний. І був він якийсь... таким я його раніше ніколи не бачив: веселий та балакучий, і навіть показував за столом мудрації, котрі приводили всіх у велике замішання: крутив варені яйця, й вони кудись зникали, втикав у одне вухо голку-циганку й витягував з другого, підкидав угору шеляга, а клав на стіл два. І був... байдужий до мене. Байдужий геть, просто не помічав мене.

Здавалося, він забув про все, про наші радощі, про наші злигодні, про наші спільні молитви, про ночівлі в полі та в лісі, коли здається, що в світі немає більше нікого — тільки нас двоє, і згинь один — згине й другий. Мене це не те що стривожило — я вже не боявся доріг, та й нині мав гарний прихисток,— спантеличило, образило, обурило. Спочатку я спробував крутитися біля Пилипа, сподіваючись, що він зверне на мене увагу, в'язнув до нього з розмовами, але він одмахувався од мене, наче од набридливої мухи, тоді я вирішив покарати його своєю відсутністю, своєю байдужістю. Кілька днів не потикався в шинок, впевнений, що він сам прийде до мене, але Миля не йшов. І я впав у тугу, в яку вплелася злість. Думаючи про Милю, я насамперед думав про його недосконалості, вади, віднаходив їх безліч і радів: за ким я шкодую, з ким водив дружбу! Сліпець!

Але хоч який був недосвідчений, почав помічати, що особливо пожвавлюється Миля в присутності Каськи, тоді він стає Милею, якого я раніше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником і сміюном. Якось, коли він оповідав при Касьці про наші мандри, я зауважив йому (Каська вже пішла), що Каська не та жінка, перед якою можна виставляти товариша на посміховисько.

— Яка це не така? — невдоволено мовив Пилип.

— Ну, така... Легковажна.

— Що ти знаєш про Каську, блеєш, як теля,— обурився Миля.

Я образився, але іншого разу вже навмисне почав переповідати Милі те, що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярістю, що я зрозумів усе. Тепер він вже й сам, ледве ми здибувалися, не помічаючи, що стає набридливим і навіть смішним, починав розхвалювати Касьчині достоїнства, й така вона, і така — й розумна, і добра, й сердобольна — ну хоч ікону з неї малюй. Те, що я розгадав Пилипову переміну, не заспокоїло мене, навпаки, в мені спалахнула зла ревність. Захотілось помститися Милі, та що я міг йому зробити?

Доля помстилася сама. І Пилип не був ні в чому ніскілечки винуватий. Навпаки, як я вже сказав, він на той час рішуче перемінився, його мовби несла весела, одчайна хвиля, й він летів на її гребені й з того гребеня дивився на інших — поблажливо, зичливо, привітно. І навіть коли одного разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат, котрий тягнув, неначе скотину, миршавого, з довгою чорною шиєю селянина, який дивився покірними скотинячими очима,— п'яний солдат ухопив на вулиці селянина й вимагав, щоб той зів його до молодиці, а селянин, не знаючи, як відкараскатись, привів солдата в шинок,— Миля не скипів, не оскаженів, а тільки міцно-преміцно взяв солдата за обидві руки, примусив випустити мичку змицьканого дядьківського чуба й посадовив на лаву. А потім замовив кварту горілки, й вони випили з москалем, і той пішов, і я образився за Милю й за всіх нас, скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливі, принизливі слова, котрі адресував Милі.

Пошук на сайті: