Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4222
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4463
Одспівували покійника в старій, похмурій, критій тесом церкві, яка стояла посеред містечка, довкола церкви ріс старий сад, а також дуби та берести, й стояла комора на три половини — для вуликів і речей. За церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим мохом покрівлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до роботи: копати в кінці городу цілину, луговину — доточити її до городу. Людині завжди чогось не вистачає: землі, багатства, шани, влади, її змагає нездоланне прагнення — доточити до того, що має, ще більше, як оце паламаря — подовжити город на кілька сажнів. Він просто жити не міг — обоє сусідів, праворуч і ліворуч, вже випередили його, ввігнались своїми городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не міг розігнути попереку. Город спадав до річечки, там зеленіли густі лози, з тих лоз мене несподівано було покликано. На галявинці стояв Миля. Він повів мене понад річкою, завів у гущавину й показав відро, майже повне меду, дав лусту хліба й сказав: “Їж”. Я їв, поки солодка млость не підступила під груди.

— От бачиш,— сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки,— казав же — ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.

— Куди? — запитав я.

— Не закудикуй, там довідаєшся.— Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.

— Гріх великий... непрощенний,— зашварготів я.

— Гріх у міх... Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всі ходять у гріхах, як свиня в реп'яхах.

— Не можу я, просто не зможу... Совісно...

— А мед мій їв! — раптом вирячив великі, з білками, як куряче яйце, очі Миля.

Я аж не впізнав його, злякався й подумав, що Милі нічого не варто ввігнати мене своїм кулацюгою в болотяну твань по саму маківку голови. І десь майнуло: як то погано заборговувати будь-кому на цьому світі, ще добре, коли борг відмагають роботизною, а не занапащенням душі. В цю мить у моїй голові проклюнулася рятівна думка, і я виповів її Милі:

— Ти взяв гроші за читання над покійником, ми квити.

Миля здивовано знизав плечима, мій довід на нього подіяв,

— Грець з тобою... Та й правда, який з тебе помічник, гепнеш з дерева... А щодо совісті... її обманюють всі. Водять її, водять, як корову по ярмарку, й заведуть кудись і продадуть. По совісті гарно жити тим, у кого капшук золотом набитий. Але й ті... Вони її обманюють найчастіше. Що більший капшук, то більший обман. Я за свій вік надивився. По всьому світу так. І в жерло гарматне її забивають, і на списа настромлюють, ще й виставляють на глум. Чужу совість. А свою в пуховиках ховають. Отако.— Він аж утомився від довгої мови. Взяв відро, лазиво, подивився на мене, вже не вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:

— Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика...

Я опустив очі.

Миля пішов похитуючись. А я стояв, і щось маліло в мені. Я справді був малий-малий, порошинка у велетенському світі, яка завіється кудись, ніхто й не помітить. А світ великий, хижий, скрізь у ньому загрози. Спробуй проживи в злагоді з совістю! Ось і зараз... Я мав би сказати в селі, застерегти господарів... І тоді кара впаде на Милю. А він і так скривджений світом... Ще й мовби трохи товариш мені... Ні, не казатиму нічого, бо й не знаю нічого.

Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревім хліві на сіні.

Вранці по селу пішов гомін: в Носачівці об'явився бортний злодій, в лісі обібрано борті двох господарів. Проїжджі чумаки сказали, що купили вночі відро меду, але який з себе той чоловік, що продав їм мед, не розгляділи, було темно, та й не доглядались. Статечні господарі сходилися біля млина над річкою Носачівочкою — обговорювали подію. В основному це були козаки, а також підсусідки — село козаче, з виборним отаманом, куренями та курінними отаманами, осавулом, хорунжим, сині та зелені жупани перемішалися з бугасовими свитами, біля млина стояв гомін. Село багате: чотири водяні млини, п'ять вітряків, олійниця дубом,— є що молоти й давити,— отож, і борті багаті. Я стояв, обіпершись на тин, біля почепленої на кілок кобилячої голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови. Мабуть, моя хирлява постать біля кобилячої голови викликала подив — козаки, які проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в похмурі обличчя, адже був крихітку причетний до того, що сталося, принаймні втаємничений.

Найкраще було б піти до козаків та розповісти все про Милю, про відро з медом, яке він мені показував. Одначе це вже був би донос на свого товариша. А може, й не він цієї ночі вкрав мед?.. Я не знав, що робити, й лишив усе на волю Божу.

Паламар побачив, що до городньої роботи я сьогодні не годен — на долонях понабігали водянки, а сам я аж хитався,— загадав перебирати в коморі начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у голові думки, такі ж убогі й нікчемні, як те лахміття. Мав би молитися за те, щоб Пилипа спіймали, а молився за те, щоб він утік, щез звідси назавжди.

Одначе Пилип не щез. І хоч цієї ночі господарі стерегли свої борті, одну пасіку однаково було обібрано. Злодіїв не наздогнали, але бачили, як вони втікали в лози буланим коником. По конику впізнали того, хто ним їхав. Вранці пішли на подвір'я до Дуди — то він правував коником у лози,— його не було, кудись поїхав. Сусіди вказали, що в Дуди ошивався якийсь не тутешній чоловік вельми непевного вигляду. Ще хтось пригадав, що бачили того чоловіка зі мною. Покликали мене й запитали, чи знаю я такого от чоловіка й ким він мені доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсім недавно у Борзні, що він привів мене в село й покинув, а сам кудись пішов. Староста допитувався, чи бачив я після того Милю й чи знаю щось про його лихий промисел. Я стояв, опустивши очі долу, й душа моя тремтіла, як бадилина на вітрі. Мусив розказати, що Миля показував мені відро з медом та лазиво. Знав, що вчинив гріх, але не знав коли: тепер чи раніше.

Люди були злі, слова кидали гострі, їхні очі палали палом. Бортних злодіїв по селах ненавидять особливою ненавистю: борті — Божий промисел, їх майже ніколи не охороняють і ніхто не важиться на них. Гомоніли про якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били,  він у помсту палив хліба та рубав бортні дерева, й чомусь дивилися на мене, мовби був спільником не тільки Милі, а й невідомого мені Савки. Либонь, паламар бачив це й посвідчив, що ці два дні я працював у нього й спав у хліві, як він виходив уночі до вітру, то заглядав у засторонок, де я лежав. Мене відпустили. Я вже казав про свою віщувальну душу, вона знову квилила, і я думав, що найкраще було б завчасу відійти з села, одначе тоді це було б схоже, ніби я справді був у змові з Милею. Так могли подумати носачівчани, але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три ліси й три поля від них. Моя нерозумна делікатність зупинила мене. Вночі впіймали Дуду. Він приїхав буланим коником по жінку й втрапив на засідку.

І ось уже він стоїть біля шинкового двору, й староста Шарудило, натоптуватий чоловік з ціпком у руках, підперезаний жовтим поясом, запитує в Дуди:

— Ти чоловік незначний, чого по жінку приїздив уночі?

Мені незрозуміле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для чогось привели сюди.

Дуда, ще молодий чоловік, чорноволосий, кривенький на ліву ногу, дивиться в землю.

— На мене впала пословиця, буцім я подрав бортні бджоли. Я вирішив пересидіти в кума, поки правда задніє.

— Вона вже задніла. Де цей... як його... твій напарник по злому промислу?

— Не знаю.— Дуда підвів голову, його очі бігали туди-сюди.

— Одягніть на нього “гусака”, посадіть у ставок,— наказав десяцьким староста.— Якщо до ранку його не заїдять п'явки, скаже правду.

Дуда страшенно злякався, збілів, забелькотів:

— Він десь там... У Данині чи Шатурі.

— У Данині чи в Шатурі?

— У Шатурі.

Поїхали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою його били — на обличчі виднілися синці. Привезли просто на подвір'я до старости — широке, поросле моріжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого боку навпроти хати. Далі, в глибині двору — два хліви, саж, льох, двір огороджено високим парканом. На подвір'ї юрмилися бортники. Побачивши злодія, вони загомоніли, посунули до воза, почали тусати Милю. Той сидів мовчки, зсутулившись, заклавши руки між колін. Та раптом розпростався, глянув зчервонілими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двір:

— Пріч, собаки. Судіть, коли на те...

Бортники сахнулися, відступили. Вигляд у Милі був страшний. Я боявся зустрітися з ним поглядом, і мене непереможно тягло зустрітися, але Миля чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би підійти до Милі, щось сказати, попросити пробачення... Але ж тоді покажу себе його спільником... Ми завше відхрещуємося від тих, на кого впала підозра, кого не любить влада. Але й не підійти... “Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся мене”. Боже, який страшний цей світ! Він кожної миті змушує нас ступати в той або в інший бік, і як би ми не вчинили, втрачаємо щось... Тілом чи духом... І навіть якщо не хочемо ступати ні туди, ні сюди... Зараз бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свідчення.

А вони галасували всі разом, і в тому галасі годі було щось розібрати.

— Загляньте в Статут, у Статут подивіться,— вимахував руками дзьобоносий чоловічок зі шрамом на щоці, зодягнений в короткий жупанок. Він вискочив на воза за спиною в Милі.

— Бортного злодія не судять по праву, самі вотчинники призначають кару,— заперечили йому.

— Треба везти до полкового суду,— мовив староста.

— Бортних злодіїв вішають самі бортники,— пролунало з натовпу. Вимахнула палиця і впала на плечі Милі. За нею ще одна — далі загупотіло.

— Отако, виб'ємо, сам здохне,— сказав староста й повернувся спиною до воза.

— Він хоче стерти нам право,— гукнув дзьобоносий.— Громадо, це буде злодію легка смерть.

Палиці поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязкує ланцюгом пес та цокотять зуби в Дуди.

— Везімо його до дуба,— прогув дід у чорній шапці, збитій по-парубоцьки на потилицю.

Кілька чоловік посунуло з двору, тоді староста зачинив ворота.

— Е ні, люди добрі,— сказав він,— якщо судити — то вже гуртом.

— Ми всі, вся громада присудили бортного злодія до повішення. Воля Божа й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.

Двоє дядьків пішли з двору й незабаром повернулися з попом.

Я здивувався, що піп прийшов сповідати засудженого самосудом. Я стояв біля ґанку й тремтів, наче в пропасниці. Все ще не вірив, що такий присуд звершиться, що самосуд відбудеться. Мені було страшно — вже не стільки за Милю чи за себе (ці люди можуть вчинити розправу й наді мною), скільки за цих козаків і посполитих. Вони переймають на себе несосвітенний гріх, занапащають свої душі і душі близьких їм людей. Як їм сказати про це? Невже відро меду чи й кілька відер мають переважити людське життя? Хіба вони цього не знають? Вони самі згадували Божу волю й праведний закон. Але я стояв і мовчав, а йогомосць тим часом причащав Милю. Той важко, але спокійно поцілував хрест.

Ворота з хряпотом відчинилися, натовп посунув з двору. Посередині його — віз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пішов вслід за натовпом, хоч мене й не неволили до того. Йшли повз церкву, через місток на гребельці, вийшли за село й курною дорогою потяглися до лісу, який вставав зеленою стіною за півмилі від села. Жовтіли стерні, подекуди ще стояли полукіпки, дві горлиці летіли до лісу. І поле, і ліс, і горлиці видалися мені чорними, чорний кінь тягнув чорного воза, за возом ішли чорні люди, (а може, то йшли круки?), вони чи то потомилися, чи заспокоїлися, уклавши остаточне рішення. І я волік чорні чоботи, відставши від натовпу на кілька кроків. Зринула думка: шелехнути вбік і сховатися он у тих ситнягах, але я відкинув її. Тепер і Миля, і я, і всі люди були приречені на гріх, і поводилися, як то й мають поводитись приречені. Йшли і йшли до Милиної і власної смерті. Ми всі йдемо так майже все життя, тільки не помічаємо цього.

Сьогодні я знаю, що ми всі приречені: на безправне життя, на чужоземне панування, на неправду, ми приречені жити по законах, які нам нав'язали дужчі та спритніші, приречені на неповагу до самих себе, на погибель власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибирає собі долі, вона народжується в уже збудованому світі, й коли той світ вільний та справедливий, хоч трохи вільна й вона, а коли невільний та несправедливий, вона теж здебільшого буває невільною та несправедливою. Якщо ж вона хоче цей світ перебудувати, то тільки перекидає начиння з боку на бік, все лишається, як було, тільки міняються місцями погоничі й запряжені. Тоді ми всі були приречені на страту. Вже ніхто не лютився, не вар'ював, не кричав: усі йшли мовчки, везли на страту одних і вели самі себе — свою волю, своє милосердя, свою доброту.

Незабаром підійшли до узлісся, де росло кілька старих крислатих дубів, у яких чомусь повсихали верхівки, а бічні гілки буяли. Біля одного такого дерева зупинилися. Тут росла високі трава, яка вже пожухла, й буланий коник почав хапати її губами, й хтось одразу розгнуздав його, аби не порізав вудилами губи. Люди жаліли скотину.

Пошук на сайті: