Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4257
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4482
Він доглядав мене надзвичайно дбайливо, напував — силуючи — узваром та якимись травами, носив стільниковий мед, яблука, груші, примушував їсти, а коли я не їв, сердився й обзивав слимаком, підрясником. Потім біг на роботу, по жнивах скрізь були потрібні молотники, й він молотив збіжжя по токах багатих господарів. Він десь дістав ціпа з бичем, у руку завтовшки, й, коли я почав виходити з хати, з усієї гупотняви, яка стояла в селі, вирізняв глухі, важкі, схожі на гарматні постріли удари Милиного ціпа. Я нетерпляче чекав на Милю, а коли він приходив, відповідав на його грубі жарти такими ж грубими жартами, а в душі щось щемно мліло й розтікалося приємним теплом по тілу. Розумів, що став Милі близькою людиною, але не знаходив розгаду, за віщо він любить мене, вже ж не з малої користі, що забере в мене зароблений на требах гріш, адже може заробити вп'ятеро більше, й заробляє, й мав би вибрати товариша по своїй вдачі, а от вибрав мене. Закрайками мислі я здогадувався, що він заглядає в мою неперекаламучену душу, сподівається там щось побачити — може, якийсь свій спомин, якісь загублені малюнки дитинства, знаходить чисту молитву й хоч трошки спасається біля неї. Отже, я теж потрібний йому. Хоча б молитвою, вірою в Бога. Нічого іншого привабливого в мені не було. Я вірив у світ, що він компонований Творцем досконало й що треба жити за тими законами, які існують, треба стійко переносити нещастя, прощати ворогам кривди й врешті настане час, коли Бог помітить те й винагородить. Чим винагородить? Ще більшою вірою. Душевною благодаттю. Він вже винагороджує приязню Пилипа Милі. Нині світ тільки випробовує мене, і мене, й Милю (він випробовує увесь вік), і з моєю допомогою Миля легше уникне спокус та наробить менше гріхів. У світі багато кривди, багато неправди, я боюся про це думати й думаю все більше й більше, то ж дай Боже сили, кріпості духу, щоб вистояти, не впасти в гріх. Він ходить довкола мене на котячих лапах, він одягає личину урядовців, але я повинен терпіти. Так мене вчили святі лаврські отці, біля яких дуже часто спасався і яким вельми любив прислужувати. Для Милі Бог — далеко-далеко, він не вірить, що Бог повсякчас втручається в Милині сфери, не вірить Миля, що Божими заповідями керуються всі ті, хто так погано урядує, і ті, кого наслав у наші землі цар. Може, Бог покарає їх потім? Всі ці запитання тривожать мене, руйнують спокій душі. Я од них утікаю, я захищаюся од них вірою,— адже вона — понад усе, вона включає в себе сам світ, як частку свою. З вірою ми прямуємо до безсмертя. Одначе сама наша путь тяжка, ми не можемо ухилитися від усього того, що чатує на ній. Ми — смертні й мимоволі розмінюємо золото безсмертя на тисячі мідяків життя, й тільки в кінці бачимо, що ті мідяки не варті нічого. Одначе в нас одбирають золото. В мене одібрали золото любові, і я не можу з тим примиритися. І в цьому, либонь, я не подолаю себе ніколи.

Я хворів довго й мав час подумати, одначе нічого нового не надумав, вирішивши й далі уникати спокус та не боротися зі стихіями життя. Одначе, як виявилося, наші бажання від нас не залежать.

У кінці місяця жовтня, одразу після другої Покрови, ми прибилися в село Комишня, а правильніше, нас просто туди прибило, ми попали під таку зливу, якої я ще ніколи не бачив. Громи не гули, а тріщали, били понад самою головою, блискавиця в'язала смертельні зашморги перед самими нашими обличчями, ми брели по коліна в воді, яка несла жовте й чорне листя, паліччя, солому, а на одному з горбів вода понесла вулики, й вони котилися вділ, у рів, у рови перетворилися й вулиці села. Я часто хрестився, біг за Милею, який ішов попереду, тримаючи в одній руці чоботи, в другій ліщинову палицю, якою промацував дорогу. Стояла сутінь, хоч було тільки за полудень. Ми попросилися до першої-ліпшої хати, й нас впустили. Дали борщу гарячого (а Милі ще й корячок горілки), й там ми обсушилися та переночували.

Мабуть, то був злий кпин долі або й підступи нечистого, що нас там так гарно прийняли й що напочатку все гарно для нас складалося. Я потім часто думав про те, як один випадок може визначити всю твою долю. Адже звідти, з тих днів — усі мої нові рахуби, всі злигодні, піднесення й падіння, й те, ким та яким я став, і думи, аж по сьогодні, також беруть початок звідти. То був берег, від якого багато разів відпливав і до якого багато разів вертався, біля якого потопав і на якому рятувався, на якому спізнав усе, що може спізнати в круту годину людина.

А розпочалося все просто, й ніщо не віщувало ніяких прикростей. Та вони й з'явилися не одразу, а по якомусь часові, як приходить повінь від великих снігів.

Вранці стояв туман, а потім він розвіявся, й засяяло сонце, земля запарувала, наче напровесні. Це був один з небагатьох для пізньої осені теплих днів, у які особливо не хочеться думати про зиму, сніги, люті морози, надто таким людям, як ми. Зима мене лякала, особливо я боявся її, бо ж не знав, як і де її переживемо. Ми з Пилипом вже мали в запасі трохи грошей, але потрібно було приробити ще. Гроші я тримав при собі, і Пилип поклявся святим Миколою (чомусь визнавав з апостолів тільки його), що не забере їх у мене на горілку. Отож одразу почали шукати роботи, а вона сама чекала на нас. Комишнянський війт Федір Дирда почав годити нас за добру платню на сторожу, ми охоче погодилися. Робота — легка, й ми спочатку подивували, що ніхто не став на неї, дізналися про все пізніше.

У кінці села стояв загороджений новеньким тином, у який врубано двоє воріт — два виїзди,— чималий пляц поля, а на ньому — недавно поставлена, хоч і не нова, звідкілясь перевезена, комора й лежало кілька куп деревини, добрячої деревини, на хату. Комору, а в ній збіжжя, а також дерево й припоручив нам стерегти війт. Він не сказав, чий у коморі хліб і чиє дерево, але суворо наказав пильнувати, нікого не пускати й виконувати веління тільки його, Дирди, та городового отамана Трохима Гречаного. Також сказав, що надішле нам у поміч ще двох сторожів.

Комора мала чималенький навіс, ми заставили його з одного боку дубовими та сосновими обаполами, наносили соломи, й вийшло затишне зручне кубло, в якому здебільшого й товклися, одсипалися після мандрів, їсти нам носила якась жінка, вже немолода, синьогуба, з лишаєм на бороді, мовчазна й пісна, неначе монашка. З нами майже не розмовляла, здавалося, вона німа. А в селі щось діялося, щось чинилося, тільки ми не знали що. По вулицях походжали козаки, вони тримали в руках кілки, їхні киреї відстовбурчувалися з лівого боку, неважко було здогадатися, що там шаблі. Козаки сходилися в гурти, жваво гомоніли, розходилися по хатах й виходили знову, бігали з двору в двір жінки, також в строї хоч і не святковому, але й не буденному. Одначе, якщо я або Пилип наближався до якогось гурту, всі замовкали, поглядали в наш бік підозріливе. Сказати правду, нас все те не вельми обходило, ми вже намандрувалися й набачилися всього.

Вартували ми вдвох чотири дні, а на п'ятий прийшов у допомогу ще один вартівничий — Петро Красюк,— підсусідок сотенного хорунжого Семена Передерієнка,— тільки його й зміг погодити війт. Який то сторож з Красюка, ми побачили одразу,— він шкандибав на обидві ноги, й не мав пальців на правій руці — ноги й руку одморозив у хурі,— ще й шепелявив, так що ми довго не розуміли, що він говорить. Всенький день Красюк спав під піддашшям комори, а на ніч вшивався додому.

Незабаром ми довідалися, що й од кого стережемо, й чому панує таке піднесення в селі, й чому ніхто не годиться в сторожі.

Чимало літ сидів на багатому гадяцькому полковому уряді зять гетьмана Скоропадського, полковник Іван Чарняш, благоденствував і багатів, попивав улюблену тернівку, множив статки. Ні розумний, ні дурний, ні добрий, ні злий, але завидющий та жадібний, гріб усе до себе обома руками. Пригріб чималенько грунтів, лісків та лужків, млинів і винокурень, покривдив чимало вдів та сиріт, відбираючи ті грунти, а також посполитих і навіть козаків. Чинив то нахраписто, навально, то хитро та підступно (скоїть людина умисний чи ненавмисний злочин, а відкупляється грунтами або, й не вчинявши злочину, заплутається в судейських сітях), а то й просто скуповував довкола наміченого в загарб шматка поля грунтики, й врешті опиняється те поле обкопаним з усіх боків, ні підійти до нього, ні під'їхати, мусить чоловік продавати, погоджуватися на ціну, яку давав полковник.

Комишня — село рангове, віддане полковнику на уряд, за козацькими законами підсусідки та посполиті мали платити чинш по своїх статках — від двох копійок до двох талярів, а також косити на військо сіно та возити дрова. Чарниш же змусив платити рангове не тільки посполитих, а й козаків, і приневолив селян до двох днів роботизни та осенщини. Простакуватий з вигляду, невеликого розуму, коли ж йшлося про гроші, грунти, ставав до ката вдатним на вигадки, перейменував село Клинці в Чернишівку й записав на себе, спрямував у свій ярок річечку, й вона перестала крутити громадські млини, що стояли на ній, а крутила тільки його, Чарнишеві, й тепер селяни везли збіжжя в Чарнишеві млини та круподерні, відпускав на слободи селян, котрі, поселяючись там, десять літ не платили чиншу, а грунти лишали йому, Чарнишу. На тій вузькій прибутковій стежці придбав мало друзів і багато ворогів. Лютим ворогом Чарниша став колишній комишнянський сотник Степан Яценко, зсунутий Чарнишем зі свого уряду; на сотенний уряд Чарниш посадовив Івана Крупку. Яценко вар'ював найдужче, намовив козаків ходити при шаблях, погрожував: “Тепер маємо час за себе говорити. А Чарниша я ще побачу на шибениці, він мене безвинного три дні на арматі тримав, аж мусив я там, на арматі, й нужду справляти”.

Яценко — чоловік розуму маленького, значно небезпечнішим для Чарниша був Опанас Кіцеш, сотник села Ковалівки, серб, волошин, як і новий полковник Милорадович. Найбільшими й найнебезпечнішими ворогами завжди є близькі люди, родичі, вони знають найбільше і заздрять найдужче — з найсолодшого винограду виброджує найміцніше вино. Десять літ тому у Чарниша помер рідний брат Тихін, лишивши двоє сиріт, сина Івана та дочку Зиновію. Чарниш видав Марину, братову, за Кіцеша, й той посів сотенний уряд, а також господарство покійного Тихона, прибравши все до своїх рук. Незабаром у нього з Мариною народився син, люди подейкували, що то Чарнишів гріх, одначе Кіцеш на те тільки посміхався, з Чарнишем родичався, водив дружбу. Він приїхав голий, мав двоє коней та зброю, й більше нічого, тепер почав швидко багатіти, застаткував. Ковалівці написали кілька скарг, що всі військові й городові повинності Кіцеш присвоює собі, а їм потім доводиться платити вдруге, й що життя за ним не стало, він жадібний та немилосердний без міри, одначе ті скарги потрапляли до Чарниша. По шести роках померла Марина, й стався в Кіцеша з Чарнишем розмир, який переріс у люту війну. Чарниш оголосив себе опікуном дітей покійних брата та Марини й відібрав у Кіцеша маєтність, а далі, дізнавшись від своїх вивідників у Ковалівці Дем'яна Іваненка та Семена Драби про те, що Кіцеш хоче повернути маєтність зброєю (Кіцеш провідав, хто доносить Чарнишеві, й побив вивідників та хотів порубати їх шаблею, проте їм вдалося втекти), наказав схопити Кіцеша та замкнути в фортеці, де той і просидів три тижні.

І ось тепер заворушились усі Чарнишеві недруги, всі невдоволені, всі покривджені та всі інші, хто хотів переміни — люди завше прагнуть переміни, і навіть хороші урядовці їм обридають, і вони намагаються їх поміняти, а що вже казати про таких, як Чарниш. Майже по всіх селах панувало збудження, піднесення, а що остерігалися Чарнишевої помсти, ходили з кийками та при зброї. Аж тоді дізнали й ми, що стережемо: Чарнишеві добра, хотів він будуватися в Комишні, купив тут землю, це його збіжжя та дерево на хату. Саме Кіцеш наказав не віддавати збіжжя та дерево, намовляв комишнян свідчити, буцім Чарнишеві люди чинили самовільні порубки в чужих лісах, а коли десяцький Олекса Бас невпевнено заперечив: “Все дерево куплено за гроші, праведно кажу”, Кіцешеві люди Баса побили.

Особливо раділи волохи, їх наз'їжджалося дуже багато, й приїхав аж із Іркліїва сотник Славуй Требинський, якого всі називали Сербином, він збадьорював Кіцеша й читав прилюдно грамоту, даровану царем йому, Славую, у ній писано: “...а за те його показання служби велено бути йому в малоросійських городах і дати йому на прохарчування село...” Славую Сербину дали багатий Іркліїв, а далі ще кілька сіл: Лящівку, Матвіївку, Мазалівку. Розвихрився Славуй, розпасіювався, гримав на козацьких старшин: “Всі ви збродні, Мазепи, вашої козацької влади не буде, а будуть всі іноземці, і гетьмана вашого поганого проженуть, а його місце посяде генерал Кантакузін”. Про Кантакузіна гомоніли й інші волохи, й чимало козаків вірили в те, трималися їхньої сторони. Требинський-Сербин підмовляв і Кіцеша скаржитися цареві та Меншикову, й той писав, і два листи я переписав власноруч — хтось сказав Кіцешу, що в мене хороший почерк та стрій слова. В одному листі Кіцеш писав, буцім Чарниш погрожував йому: “Всіх вас, волохів, звідси камінням виб'ємо”, а також казав: “І сотником тобі не бути, й хліба не їсти, коли з нами не в одне, коли москалям служиш”.— “З ненависті так зі мною вчинив Чарниш,— писав Кіцеш,— що я іноземець і вірний його імператорській величності”.

Переписував я на папір ці слова, а сам мотав усе на вус і думав про те, що вельми вони нехороші й не тільки для Чарниша та його людей, а й для мене, стороннього чоловіка, якого ворохобні люди вкручують, неначе бур'янину, в своє перевесло. І думав також про те, що стою не на правому ділі, що щось у нашому краї чиниться недобре,— подібні думки почали обхмарювати мою голову все частіше й частіше. Ну чому, думав, усі оці драпіжні чужинці, щойно їм не вдалося щось видерти в наших людей, виставляють себе вірними слугами престолу, а їхніх супротивників вар'ятами і бунтівниками? Чому обмовляють чесних козаків? Одначе цих своїх думок уголос не висловлював, боявся Кіцеша, який ходив по кімнаті й раз по раз заглядав через моє плече в папір, і я знехотя водив пером. Це був чоловік з недовірливими, неспокійними очима, котрі увесь час побликували великими білками, вельми схожий на турка чи татарина, невеликого зросту, худорлявий, з гострим обличчям, з чорними щетинистими вусиками і бородою, яка починалася майже од самих вух, довгими руками, якими вимахував, неначе млинок. Навіть я, наївний і недосвідчений, розумів, що такий чоловік не піддасться, що зв'язуватися з ним небезпечно, що й владу йому давати не можна, бо накоїть багато лиха. Моя душа щось відчувала, щось вгадувала: саме те, що він таки справді принесе чимало зла людям і що наші шляхи перехрестяться в тяжкий час.

Пошук на сайті: