Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4243
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4471
У церкві іконостас — різьблений і позолочений, ікони в рясно вишитих рушниках, панікадило срібне й багато ікон у золотому та срібному окладі, мальовані добрими майстрами. Я не стільки молився, скільки роззирався, хоч і знав, що це негарно. А потім заспівав хор, голоси все молоді, шовкові, й чомусь стислося мені серце, й безмірна втома оповила мене. Мало б бути навпаки: спів підносить людину, кличе до Бога, а я аж зігнувся, аж хитався, підняв руку для хреста, й вона впала, наче перебита. Хотів вийти, повернув голову, і в цю мить зліва, у лівому притворі, побачив... її. Так, допіру я себе обманював, я і йшов сюди, бо сподівався побачити її саме тут, у дівочому монастирі, пригадавши, що в Глухові вона ходила на молитву до дівочого монастиря. Як загадав: якщо побачу її тут — вона мене не забула.

Мене обсипало жаром, серце застукотіло швидко-швидко, в очах замиготіли свічки, і я мусив зробити над собою зусилля, аби не впасти. Сором і страх охопили мене, я жадібно впився очима й щось шепотів, але то не була молитва. Уляна стояла в уборі, який так личив їй,— червоне з чорним,— червона хустка і кожушок з опушкою, обшитий темно-синім сукном, лице їй змарніло й видовжилося, під очима залягли тіні. Тепер вона була ще більше схожа на казкову царицю. Дівчина, котра прийшла з нею й стояла позаду, подала їй запалену свічу, Уляна ввіткнула її в ставник перед Дівою Марією й хрестилася довго та щиро, довше, ніж звичайно хрестяться поважні полковниці. Вона не була поважною і не була звичайною, вона була схожа на черницю й чорніша за будь-яку з них, і її молитва була не просто молитвою, а молитвою за когось. “Боже, допоможи мені й заступи мене”,— прошепотів я. Неначе сновида, не тямлячи, що роблю, рушив у куток, де стара черниця продавала свічки, хотів купити свічку й підійти до Уляни, і в цю мить почув скрик, я не бачив, хто закричав, і навіть не впізнав по голосу, але зрозумів одразу, що то — вона, повернувся, але на тому місці, де вона стояла, мелькали тільки чорні хустки та білі плями облич, далі гурт черниць швидко поплив до дверей. Вони вели Уляну. Я рвонувся за ними, але, поки продерся, черниці вже підсаджували Уляну в маленькі, вкриті килимом сани. Поруч сіла дівчина, яка супроводжувала її, ззаду на полозки скочив козак, кучер відпустив віжки. Я прихилився до холодної стіни. Загріб жменею снігу й притулив до обличчя. Воно палало, сніг теплими струмочками розтікався між пальцями.

Хотів осудити себе й не міг, хотів проклясти й не проклинав. “Я злякав її”. Каяття перекраяло серце. Але водночас жаска, ворохобна, пекельно-радісна хвиля здійнялася в моїх грудях. Не гадав і не думав, що стільки в мені жаги, злості, мстивості, радості. Кохання вже давно не шматувало мою душу, одначе не вмерло й спалахнуло, неначе присипаний попелом жар під вітром. Я хворів Уляною, неначе невигойною раною. (Диво, але тепер, після тривалого часу, після її одруження, я називав її в мислях не Улясею, а Уляною, сам не відаю чому. Кохання мого не поменшало, але щось не давало мені вимовити це ім'я, як вимовляв раніше. Тільки іноді, іскрою від багаття, пролітало в думці — “Улясю”). Нині для мене важило тільки одне — пам'ятає, любить. Хоч... важило для чого? Для самолюбства, для самовтіхи?.. Можливо, й так... Я знав, що тепер можу жити спокійно, хоч мало б бути навпаки.

У цю мить сліпі старчихи на паперті заспівали “Святу п'ятницю”, і я зійшов униз, до бузкових кущів. Вони стояли в колючому інеї, який творив з них дивний чар, а з високої берези вітер обвівав іній просто на мене.

Я прийшов на кватирю, й Семен не впізнав мене.

— Ти, бува, не випив? — запитав.

А я походжав по хаті та посміхався, а тоді взяв кобзу й заграв ні сіло ні впало:

“Ой Романе, Романоньку,

Чи маєш ти родиноньку?” —

“Ой маю я родиноньку,

Одну сестру Оленоньку” —

“Ой Романе, Романочку,

Продай сестру Оленочку,

Дам я срібла не вагою,

Дам я злота не лічбою...”

...Іде Роман додомоньку,

Спустив на діл головоньку,

Вийшла сестра Оленочка,

Питається вона його:

“Ой братчику, Романочку,

Де ти того коня взяв?, —

“Мені турчин дарував”.

Виливши в пісні жар душі, я зажурився. Відчув велику втому, ще й подивування, що не такий, яким вважав себе донедавна. Проте ще раз сказав собі: доля не з'єднала нас, але любитиму я Уляну до загину, й це не гріх перед Творцем.

Я більше не прагнув побачити її й з двору не ходив.

* * *

Від Ніжина до Бутівки ми добиралися три тижні. Коли лишалося вже зовсім недалеко, верст, може, десять, перед Городнею, сотенним містечком, нас захопила хурделиця, та така що ми ледве добилися до містечка, й сніги накрили нас там на цілих п'ять днів. Таких снігів я ще не бачив ніколи. Вони лежали вище тинів, врівень з стріхами, в садках, верболозах стриміли з-під білої бинди лише верхні патички. До колодязів, до хлівів люди пробивали довгі вузькі лази й не їздили по вулицях майже тиждень, поки сніги не затужавіли. Потім ми викопували сани з-під снігу, витягали їх на вулицю й виводили, виволікали туди коней і їхали обережно, бо то той то інший кінь провалювався по черево.

Сидячи в Городні, я думав про те, як житиму й що робитиму далі. Я вже знав, що Бутівка — село невелике, там маленька дерев'яна церквиця, й священикові не потрібні в ній ніякі підпомічники. Селяни не можуть прохарчувати попа та дяка. І писаря в селі немає, війт сам справляє писарські обов'язки, яких кіт наплакав. Я вперше чомусь гірко задумався над бідністю, над власною бідністю й бідністю взагалі. Вже самими думками про статок порушував Божу заповідь (“Легше верблюдові пролізти у вушко голки, аніж багатому попасти в рай”), ще зовсім недавнечко я підносився над захланністю, репаним багатством, зневажав гроші, тепер же мовби щось одмінилося в мені, бідність пропікала як вогонь. Я вже шкодував, що не відстояв свою частку вітцівщини. Я почав напитувати в Городні якоїсь служби й таки напитав — піддячого в Миколаївській городнянській церкві.

Тихим зимовим ранком ми добулися до Бутівки, поминули село і в'їхали на панське подвір'я, яке розташувалося на невисокім горбі над широкою долиною. За долиною чорнів ліс, туди вела дорога на село Жабчичі. Село й долина — присипані снігами, холодними, як смуток. Грива осок та очеретів за селом свідчила, що там протікає невелика річечка, десь вона повертає в село, посеред села — висока гребля. В селі — всього дві вулиці — хрестом — та кілька провулків. Панська садиба не багата й не бідна, Бутович ставив її біля хутора, й сюди, на скуплю, літ двадцять тому посадовив людей. Вже піднялися тополі, обступили з чотирьох боків подвір'я та сад, на подвір'ї хліви, клуні, льодовня й дві хати — одна панська, на дві половини, й друга для челяді, також на дві половини — чоловічу та жіночу.

Я переночував у селі, а ранком попрощався з Семеном та подякував йому, пішов у Городню.

...Поки що роботи в мене було небагато. Допомагав у церкві дякові та паламареві, співав на криласі, й голос та спів мій сподобалися мирянам та панотцеві. І панотець мені сподобався вельми, простотою та щирістю, казаннями своїми, розумом, здобутим з житейських криниць. Одначе він мав і кілька книжок, надто справила на мене велике враження книга Данила Братковського “Світ, розглянутий по частинах”, і я був подивований, що раніше не читав її, а вийшла друком, що було видно з віршів, давненько. Хоч йшлося в ній про Польщу, кривди шляхти над хлопами, але поет тужив над всією нашою вітцівщиною, над усім краєм і по той, і по сей бік Дніпра, обстоював людину просту, згорьовану, й закликав до злагоди, до одної хати всіх: голодних і сиріт, здорових і хворих, ошатних і голих, та раяв, як зробити, щоб всі мали однаково, несли один і той же тягар.

З одного боку, це було, як у Божих заповідях, з іншого — трохи не так, цей Данило Братковський не тільки просив не кривдити хлопа, а й підказував хлопові, щоб боронився й допинався справедливості. Чи такою мусить бути справедливість, міркував я, адже в світі одвіку існують багаті та бідні й кожен бідний хоче стати багатим, і, якщо може, стає, й майже ніхто з них не думає про рай, про оте вушко голки, в яке пролізе верблюд. І чомусь великі багатії, великі пани здебільшого є людьми не нашими, зайшлими, вони підгортають під себе наше добро й не люблять нас.

Отцю Єлисею я прислуговував у церкві та на требах і допомагав удома, був він чоловіком вельми правдивим, непримирливим, одначе мав добру душу й служив прикладом мирянам, брав з них помірно, хоч мав чималу сім'ю, й освітлював світлом своєї душі мою путь у чорних безнадійних нетрях життя.

Відправивши службу, він шевцював, обшивав сім'ю та родичів й не соромився того. Коли я вперше застав його за цією роботою, він помітив мій здивований погляд і мовив:

— Чого, отроче, сторопів? Вітець небесний заповів усім нам працю, в ній немає ні гріха, ні сорому. Він сам трудився шість днів, творив усе своїми руками в поті чола, зрошуймо свої чола потом і ми.

— Сан ваш...

“Я істинна виноградна лоза, а батько мій виноградар”. Він ходив помежи людьми й не шкодував ніг своїх, й мив ноги учням своїм та витирав їх полотняною шматиною. Ніяка робота не ганьбить людину, її ганьблять ледарство, невігластво, лжа.

— А що підносить?

— Правдивість, любов і віра. Віра — найдуждче.

— Але й любов?

— І любов також. Якщо вона чиста й безкорислива. Але найпаче — віра. Вона — шлях до істини.

Мабуть, я грішив своїми запитаннями, але не міг стриматися:

— Істина, а для чого?

— Вона дарує людям свободу.

— Але ж,— одважився заперечити,— в нашому краї дуже багато людей. І стає їх день од дня більше й більше. Як же нам усім замати її, свободу?

— Через істину й віру. Ми слабкі в вірі і ще не спізнали істини. Немає серед нас такої людини, яка б показала шлях до неї. Бодай ціною власного життя. Пам'ятаєш, що сказав Каяфа: “Поміркуйте, що краще: щоб одна людина померла за народ чи щоб увесь народ загинув?”

Дратва мелькала в сухеньких попових руках, я дивився на них, немов заворожений.

— А для чого помирати? — запитав тихо.

Єлисей послинив дратву, прошилив її в дірку й сказав:

“Якщо пшеничина, упавши в землю, не помре, вона залишиться одна, а якщо помре, то принесе багато нових зерен”. Сказано про інше, але годиться й під сю річ. Помре одна — народ житиме.

Тоді не збагнув переінакшеної отцем Єлисеєм суті цих євангельських слів, збагнув її значно пізніше.

...Настала весна, тепла і дружна, сніг станув швидко, розлившись синіми водами по долинах і видолинках, сонце пливло вгору та вгору, на Теплого Олексія прилетів перший бузько, походжав по полю, неначе дбайливий господар — чи все тут гаразд. Вечорами на колодках почали збиратися дівчата, виспівували сливе до ранку. Я допізна порався в церковному садку, палив листя, слухав пересвист качачих крил у пітьмі над головою, слухав дівочий спів, котрий тривожив мене і ятрив серце споминами.

На Юріїв день, як і годиться, городняни вийшли на свої ниви з хлібом, салом, ковбасами, червоними крашанками; ми з отцем Єлисеєм обходили нивки, кропили їх свяченою водою, під густою-прегустою грушкою витинали троїсті музики, жінки й чоловіки частувалися, діти качалися по житу. Майоріли на вітрі хустки, плахти, вітер розсипав по горбах музику, але справжніх веселощів не було.

З Бутівки також вийшли два гурти людей — селяни та Милорадовичева челядь, і там заторохтів бубон, задзвеніли цимбали й верескнула скрипка, неначе кидала комусь виклик. Городнянський бубон задзвонив усіма брязкальцями, скрипка аж верещала, люди полишали свої нивки, сходилися всі до одного гурту. Я вже знав, що поміж городнянцями та бутівчанами панує ворожнеча, й ті і ті займають скотину іншої сторони, б'ються поміж собою пастушки, минулого року бутівчани забили на смерть у своєму лісі городнянського порубщика.

— Коли б не сталося бійки,— стурбовано мовив отець Єлисей.

— За віщо? — запитав я.

— Бо Бутович поселив своїх людей на городнянських землях. На пісках — невдобіях. Поставив городнянській громаді три кухви горілки... Я застерігав — не послухалися. “Нащо нам той пісок”. А як зародив він — бутівчани троє літ тирлували там худобу,— кинулися однімати, та пізно. До того ж ні в яких наших книгах та земля не значиться, а вписана в Бутовичеві пожиткові книги. Сього року ярина зійшла особливо гарно. Ой, коли б таки не зчинилася шванка.

Шванка таки зчинилася. Отець Єлисей утихомирював мирян, проте дісталося й йому та ще й від своїх, бо нагадав їм про ті три кухви горілки, він устиг вихопитися на коня, але роз'ярілі та захмелілі городняни стягли Єлисея з коня й потовкли його добряче, кілька разів копнули ногою, набили на потилиці ґулю, а що я кинувся його обороняти, то дісталося й мені. Врешті отцю Єлисею вдалося зіп'ястися на ноги, він зірвав з себе хрест і пригрозив прокляттям.

Городняни ще кілька днів бунтували проти свого попа, не пускали в череду дві попові корови та вівці, і в неділю на службі отець Єлисей виголосив проповідь. Такої проповіді мені більше не довелося чути ніколи:

Пошук на сайті: