Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4222
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4463
Не стямився, як минув церкву, минув вхідну браму до міста, обидва млини на річці й опинився далеко на лузі. Горів на сороміцькім вогні, картав себе, дошкуляв собі дощіпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурніший за інших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заєць по клітці. Й не знаю, куди себе подіти. .

Коли повернувся додому, навіть Оленка помітила, що зі мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився.

Наступні дні не звіяли гризоти з моєї душі, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звіявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, і стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не міг і подумати про кохання, це було б просто смішно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманівну. Цур і пек, і сто кіп на додачу. Але ж подивитися на неї не заборонено нікомуі І піти до них на подвір'я. Он Оленка бігає майже щодня. Ну що ж, посміється гетьманівна, ну що ж, покепкує...

Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився їй в провожаті й мовби знічев'я зайшов у двір. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як їй сказали, гуляла Уляна, й ми справді здибали там гетьманівну. Вона плела вінок із квітів, із звичайних жовтих кульбабок, і раз по раз приміряла його до своєї голови. Жовті кульбаби і чорне волосся — мені здалося, що то гармонія.

— Це, Улясю, мій двоюрідний брат Іван...

Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:

— А він не кусається?

— Хто? —здивувалася Оленка.

— Ну, він. Тільки гарчить?

— Тю на тебе,—мовила Оленка й прикусила язик. Вони — подруженьки, дівчата, в усьому рівні, і все ж гетьманівна є гетьманівна. Вона і вдачею гетьманівна, й красою. Щоправда, і Оленка теж гарна на вроду: білолиця, кучерява, ото тільки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсіло носика. Але тільки весною, на осінь і зиму воно зникає. Вона теж весела, та й звідки б узятись смутку в такі літа і за таким статком! Хоч на світі буває всякого. Оленка — сміхотунка, Уляна ж—гостроязика фурія. А ще буває гордовитою, поважною, випростає стан, закине голову, приплющить очі, й пройде повз тебе грецька чи римська патриція, чи як там було в них, до якої страшно обізватися словом. Тепер же вона голила мене своїм язичком.

— Отже, не кусається й не гарчить?

— Таке скажеш...

Я прилип до лави, наче карась до сухої гарячої сковороди. За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленці. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку.

— ...А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, і житимете ви щасно, й наживете шестеро дітей, а нині тобі стелеться близка дорога...

— Батько повезе додому,— буркнув я.

Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серці мжа, як у тому таємничому Замглаї, найтемнішому лісі, звідки вибігає і плине під Чернігів річка Стрижень і в якому гуляє страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсім спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленці йдеться, і хоч той князь видавався мені гідним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвідчив голос Анастасії Марківни від квітника:

—Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобі німецький крокіс. Схожий на наш, та не зовсім.

Оленка пішла, а по кількох хвилинах довкола неї згірш крокосу вився Яків Маркевич. Козак, парубок порпався з жінками на грядці.

Я ж сидів, неначе роздягнений злодій посеред ярмарку. Не знав, куди подіти руки, боявся дивитися на дівчину, не відав, що казати.

— Давай зіграємо в карти,—запропонувала Уляна.

Я здивовано поглянув на дівчину.

— Я не вмію в карти... Та й... у карти грати гріх. Надто дівчатам.

— Ти поглянь! А я й не знала,— насмішкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима.— А що ж ти вмієш?

— Власне... нічого.

— Зовсім нічого?

Я знітився. Бо ж і справді не вмів ані ширмувати на шаблях, ані гасати на коневі, стріляти з мушкета, не вмів жодної роботи, та й вельми мало знав про неї, про життя. Я багато знав з життя царів, святих мучеників, стовпів церкви, знав молитви, умів складати вірші, ще знав дрібні бурсацькі шахрайства, але ж розумів — дівчина запитувала не про те. Мені до жаскості захотілося чимось похвалитися, але не знав чим. І враз у моїй голові мовби заграла музика, і я підвів голову.

— Вмію співати на криласі... й так... Вмію грати...

— На чому ти вмієш грати?

— Та... на будь-чому,— сміливо випалив, бо й справді будь-який струмент ішов мені до рук.— На скрипці, на сопілці, на кобзі.

— Ну, це ми перевіримо,— діловито сказала Уляна й вела мову далі, мовби правила вивід.— А що ти цікаве знаєш?

— Не розумію...

— Ось Яків розповідав про Олександра Македонського, царя Кіра, Святослава...

— Я... їх не люблю,— відказав тихо, переконано.— Вони — кровожери, убійники.

— А кого ж ти любиш?

— Бориса і Гліба. Святого Антонія Печорського... Я бачив, що .Уляна розглядає мене, яко диковинну істоту, й зовсім упав духом, адже розумів, що такий парубок не сподобається їй зроду-віку. Але іншим я не міг бути, брехати не вмів.

— А ким би ти, Іване, став, якби вивчився? — правила своє Уляна.

— Ну, якби висвятили...'

— З тебе вийшов би хороший піп.

— Правда? — зрадів я.— 3 чого ти взяла?

— Ну, ти такий... Тихий, богобоязливий, скромний...

Я ріс у власних очах. У моїх грудях звинувся теплий клубочок і котився, котився вгору до серця.

— І пісний, як богоявленський коржик. Клубочок розсипався на холодні крихти.

— Ти, мабуть, ще й не цілувався? — Дівчина пронизала мене стрілами очей.

Я випростався з гідністю.

— Негоже запитувати про таке. Та ще дівчині. Я бачив, як у її очах тріпнулися вогники, як ледь-ледь

зайнялися рум'янцем її щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася.

— Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще—років сто.

— Звідки ти знаєш, коли настане Страшний суд? — суворо сказав я.— Може, він настане завтра, і тоді... Тоді ніщо не . буде потрібне. І всі, що балакають грішно...

Я не доказав, знітився. Боявся, що Уляна розсердиться й піде від мене і я більше ніколи не побачу її.

— Ну, ти жартуєш. Але й .деякі жарти потрібно спокутувати молитвою.

— А ти таки справжнісінький піп.—Уляна підвелася й позіхнула, вдавано чи насправжки.— Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик немає...— І попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобітками землі. Той її тихий порив був надзвичайно граційний, знадливий, вона пливла боком, права рука високо вгорі, ліва — нижче, либонь, вона й сама відчувала ту свою грацію, випробувала (дарма що молода) не на одному парубкові, про що я тоді й здогадуватися не міг.

Прийшли Яків та Оленка, Оленка — пустунка, вони щебетали і пурхали, наче дві синиці. Яків же, статечний, міцний, дивився на них, ставши на приступці альтанки, широко розчепіривши кряжисті ноги, і я позаздрив його міці, силі, впевненості. Але дівчата незабаром розкутурхали його, а тоді потягли й мене і примусили грати в квочки, і я майже увесь час був квочкою...

...З того дня я почав учащати на подвір'я Скоропадських. Звичайно, не сам, а з Оленкою. Зрідка туди навідувалися ще парубки та дівчата — дві Савичеві дочки, дрібненькі, гостроносі, хитренькі, вони вочевидь лестили гетьманівні, й та трохи бридилася ними; не зовсім повного розуму Мануйловичів син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на зріст, довговидий, надзвичайно вродливий і через це пихатий. Він підпирав плечима альтанку або яблуню й невідривне дивився на Уляну. Я потаємно ревнував його до Уляни, сливе ненавидів. Він один курив люльку, майже ніколи не випускав її з рота, і Уляна казала, що од Гната пахне “справжнім мужеським духом,, а коли я запитав, чим же пахну я, вона відказала: “Ладаном,. І липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в обруча, одначе це їй не вдавалося, Гнат стояв непохитно і усміхався зверхньо, мовляв: “Пустуєте, наче діти,. Проте всі інші гості навідувалися нечасто, причиною тому була Анастасія Марківна, вона єднала в мислях Якова та Оленку й не бажала, аби їм заважали або й раптом не втрутився між них хтось третій. Я ж Оленку відбити не міг, отож мене вона запрошувала радо, всіх інших — з погордливим холодком.

Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти до танцю. Я вшкварив козачка і горлиці, й дві польки, вшкварив добре, і здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечір залишилися в альтанці вчотирьох, я несамохіть повів сумну мелодію про козака, який поїхав на чужину та й не вернувся, про дівчину, яка виглядає його і невтішно плаче, й зненацька помітив, що обличчя Уляни дуже одмінилося, дивно осмутніло, а очі стали глибокі й темні, як ніч. Я подумав, що, може, й вона має якусь причину до печалі. Уляна ж дивилася кудись понад сад, мовби відлітала, й мені захотілося відлетіти з нею, але я нічогісінько не знав про неї й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого спогаду, до якогось свого козака? І знову хробачок ревнощів гриз моє крихке серце. Голова її на тлі вечірнього саду видалася головою Богородиці, голова на довгій красивій шиї... але то вже приплелася гріховна думка, і я прогнав її.

Несподівано я замовк, не довівши мелодії до кінця, і Уляна повернула голову та допитливо, зацікавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у собі. Вона ж підвелася й горда, неприступна, вже не Уляся, як почав називати її слідом за Оленкою, а Уляна, чи навіть Юліана, як іноді називала її мати, не попрощавшись, пішла до своєї хати.

Я не втерпів і дорогою запитав Оленку, чи не знає вона, чим Улясю так запечалила пісня, чи не грав їй хто-небудь; випитував, як здавалося мені, тонко та хитро, й Оленка відказала, що Уляся й спить з музикою в душі, та музика живе в ній повсякчас. Уляся признавалася їй, що вдень вона чує музику рідко коли, а от уночі музика лунає в її снах дуже часто. Який був день — така й музика. День легкий, хороший — і музика весела, день. минув хмарно, й музика важка. А буває вона аж чорною, і тоді мовби душить її вві сні. Печальний суворий Улянин вид стояв переді мною всю ніч і весь наступний день.

А в суботу ми з Оленкою знову були в Скоропадських. Але я застав... зовсім іншу Уляну — розвихрену, веселу, вона обсміяла мене за мій понурий вид, напівдячківську одіж, і мені стало образливо та кривдно. Не міг зрозуміти Улясі, до того ж вона майже нічого про себе не розповідала, вона була значно молодша за мене, одначе часом мені здавалося, що Уляна прожила довге-довге життя й знає набагато більше, ніж я, про світ та про людей.

Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився, гнівився й мовчав, і зарікався обзиватися до неї, й зненацька вона підходила до мене привітна й печальна й просила пограти для неї, і я поступався. Я вже знав, яких вона мелодій найдужче любить, і стиха награвав на кобзі, а вона сиділа принишкла, й думки її витали десь далеко-далеко, а сама була близько-близько, так мені здавалося. Траплялося, розкабешується, а то й розпасіюється, й тоді до неї не підходь. А якось одного разу Уляся вкинула нас з Оленкою у велике здивування, й навіть у переляк.

Ми сиділи в її хаті втрьох, і Уляся сказала, що вона зараз вийде в сіни, за тим до хати зайде одна стара жінка, а вже за нею вона, Уляся. І вийшла, і по якомусь часові до хати справді зайшла стара жінка, Її обличчя було зчорніле й зморщене, щоки позападали, по-старечому ощирений рот кривився, одіж висіла лахміттям, в тремтячій руці тримала кривулясту палицю. Стара додибцяла до лави, сіла, закашлялась, подивилася на нас непривітно й забубоніла: “А де та вертихвістка, куди повіялася?, Не перехрестилася, не глянула на ікони, а бубоніла й бубоніла дедалі голосніше та голосніше, й прохоплювалися в її шемранні слова “чорт,, “сто кіп лиха,, “болячки,, й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила Двері та покликала в сіни:

— Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати? І раптом у хаті пролунало:

— Себе!

На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стужівся, чорні очі заіскрили сміхом. Шовковою хусткою стерла з чола і щік сажу.

— Це справді ти? — пробелькотіла Оленка.— Тю на тебе. Я не міг стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там спудеї перевдягалися та перевтілювалися і в ангелів, і в нечистого, і в старців, і в королів, але це було щось зовсім інше. Це не було лицедійство, Уляся просто стала старою жінкою, просто-таки старою відьмою, а ось тепер знову перекинулася в дівчину. Вона сиділа на лаві й сміялася, а мені не було смішно, дивився на неї зі змішаним почуттям страху, захоплення й чомусь жалю.

Пошук на сайті: