Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4223
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4463
Ховали його з пишнотою і скорботою, бо ж розуміли, що ховають Україну. Не був гетьман їй справжнім захисником та оборонцем, але любив її щирою любов'ю. Відспівали його в церкві Святого Миколи — гетьманша зімліла біля труни,— винесли нари з труною на соборний майдан, дужі козаки підняли на руках, аби востаннє побачив свою столицю, і вдарили на валу гармати, й фуркнули білі голуби з церковних бань, і посипалися в садах ранні груші. І голуби, й груші, і мальви за плотом — все те для гетьмана вже за межею. Любив він і мальви, й груші в угорському вині, і маєво корогов козацьких, гуркіт литаврів. У Глухові замайоріли для нього гетьманські хоругви, тут прогуркотіли литаври. Шістнадцять літ тому. Тут все починалося, й здавалося, не буде йому кінця. На цьому самому майдані, нехай і не вольними голосами, а по царевому велінню, проголосили його гетьманом України. На цьому самому місці, де стоять мари, стояв стіл, і дяк Родостанов читав грамоту на гетьманство, а князь Федір Долгорукий дав йому в руки клейноди. Скоропадський склав присягу, і так само гриміли гармати, і військо йшло святковим кроком. Щоправда, людей на майдані тоді було небагато.

На цьому ж майдані цар вустами Феофана Прокоповича прокляв антецесора Скоропадського — гетьмана Мазепу. І горіли тоді чорні свічки вздовж стін соборної Троїцької церкви, й одіті в чорне попи,— їх, пригрозивши смертною карою, зігнали зі всієї України,— кричали анахтему Мазепі, далі було повішено на шибениці опудало Мазепи, єпископ бив опудало жезлом у груда. Меншиков і Головкін шматували грамоти на гетьманство та стрічку ордена Андрія Первозванного, яким був нагороджений гетьман, шматували люто, один перед одним, виявляючи свою рабську запопадливість, й штовхали ногами повідрубувані козачі голови — Чечеля, Герцика. А чорні свічки чаділи, а труби ревли гнусаво, й кров парувала на заковзаному підошвами льодку.

Скоропадський розумів, що та кров — українська, й труби ревуть чорно не во славу її, одначе й інше почуття проймало його — вознесіння, возвеличення; інакше б він не став гетьманом, інакше б його не настановили на цей високий уряд. Навіть помри Мазепа, козаки своєю волею обрали б Полуботка, йому віддавали найвищі почесті, його шанували найдужче, й треба віддати належне Скоропадському — не став ворогом чернігівському полковнику, не намагався згладити його з світу,— навпаки, тримався з ним рівно, навіть запобігав, рахувався з його думкою. Адже знав — то думка за ввесь народ. Ще й сам, коли по Мазепі зайшло на вибори гетьмана, радив до обрання молодого й валечного Полуботка, за що чернігівський полковник, жодного разу не сказавши того вголос, носив у серці вдячність.

Чорні мари від'їхали в Гамаліївку — сільце пані гетьманші. Перед труною несли два прапори: білий та жовтий, і бунчук, і булаву золоту в самоцвітах на оксамитових подушках. За труною йшли родичі й генеральна старшина. Я шукав очима Уляну, знав, що це негарно — дивитися на неї при труні батька, й шукав,— і нарешті побачив: вона ступала поміж якихось тіток у чорному, також убрана у все чорне, мені заболіло серце, я пожалів її... І пожалів себе. І зрозумів, що не байдужа мені її доля, не байдужа вона сама.

Толстой ступав у самому кінці старшинського гурту. За старшиною — полк при зброї — сотня за сотнею; йшли глухівські школи та цехи, їхав конюший в чорному одіянні, вели коней верхових в позолочених рондах і одного окремо — під чорною попоною. Шестеро коней під чорними попонами везли воза з вкритими килимом марами, на яких стояла оббита чорним оксамитом труна. Плакали срібні литаври, з яких аж до землі звішувалися шиті золотом по зеленому оксамиту чепраки.

Плакала генеральна старшина, плакали полковники, адже ховали хоч і не валечного, але доброго, м'якосердого чоловіка, й лякала їх грізна невідомість попереду. Мовби на підтвердження цього, під самою Гамаліївкою вдарила гроза з громовицею та градом, блискавиці шугали понад самими головами людей, харапудилися коні, верещали жінки. Труну накрили віком, і великі білі градини барабанили по ній. Все це — в чистому полі, й блискавиця мелькала, наче небесна коса, прихиляючи смертних людей до самої землі. Жінки, малеча кинулися під верби, чоловіки вели далі траурне шестя, стьобані дощем, биті громом, палені блискавицями.

Гетьмана поховали в церкві жіночого монастиря.

 

* * *

Справивши поминки, старшина написала цареві листа, в якому просила дозволу обрати нового гетьмана, листа повіз царю під Дербент Ханенко, але з відповіддю не повернувся, його затримано там до кінця літньої військової кампанії. Донесення в Москву повезли Семен Рубець та Василь Биковський.

Написали також універсал до народу, в якому оповіщали про трагічну подію і веліли всім жити в спокої та покорі владі. Коли справа дійшла до підписування універсалу, першому подали перо Полуботку, й він поклав підпис — “чернігівський полковник”. Старшина просила, аби він підписався “наказний гетьман”. Полуботок відмовився. Серед старшини сталося замішання. Ніхто не знав — справді Полуботок не хоче того звання чи набиває собі ціну. Либонь, справді. Доки він заступав гетьмана, який найдовався в Москві, то була одна.. справа... Але тепер... Це означатиме—ступити крок до справжнього гетьманського уряду. А якщо той уряд не збудеться? А основне: нині такий непевний час. Непевніший ніж будь-коли. Упасти ганчіркою до ніг президента Малоросійської колегії — ганьба на всі віки. Стати супроти — можна втратити життя. Це розуміли всі, а найперше Данило Апостол, так би мовити, другий найбільший пошукувач булави. Прагнув її спрагло, жаско, до болю. В'їдався в неї своїм єдиним оком, аж сльоза викочувалася на щоку. І тут, на раді, були в нього прихильники, готові закричати по першому покиву: “Апостолові булаву! Валечний козак!, Одначе бачили, як одводить погляд Апостол, мовчали. Мовчанка буває грізнішою за гарматні стріли. Похилили старшини голови, думали. Думали водне: доля велить їм змагатися за права та вольносі свого народу, а зробити нині це може тільки одна людина — чернігівський полковник.

Просили його прийняти уряд не галасливо, лестиво, один поперед одного, а стримано, настійливо, переконано. Полковник мовчав. Виважував. Виважував власну долю й долю України. Мабуть, жодну битву не обмислював так. На обличчі — ані риски, з якої б угадати, про що думає. Зосереджений, владний, розсудливий. Якщо брав щось на свої плечі, то вже не скидав з них навіть порошини. Але тут — вантаж особливий.

— Не прагну я цього уряду,— мовив.

— Знаємо, розуміємо,— заговорили старшини.— Але розмисли і уваж: немає нікого іншого, кому можна дати до рук булаву. Істину речемо.

— А відаєте, нащо її даєте? — Нараз підвів голову, намагаючись заглянути кожному в очі.— На яку факцію? Тільки троє чи четверо відвели очі.

— Відаємо. Стоятимемо в підмогу. Сповнимо всі твої веління,

— Вірю, й через це сповняю ваше прохання,— сказав по довгому розмислу.— Тільки ж... Щоб у поміч стояли твердо. Будете стояти в поміч? Інакше... Відаю, не принесе ся булава нині нікому ні шани, ні маєтностей, ні задоволення... А принесе... клопіт великий, а може, й щось гірше.

— Будемо стояти в поміч,— загули старшини. Не було по тому банкету ні великого, ні малого. Мовчки

розійшлися старшини по домівках та по заїжджих дворах, корчмах, де хто став постоєм, понесли в серцях велику тривогу.

Старшина написала в Сенат про свій вибір. Сенат вибір старшини ствердив указом. Від царя звісток не було. Приїхав звідти значковий товариш Дем'яненко, він про ту справу не знав, а оповів, що поміж Тереком і Дербентом, над Сулаком, заклали фортецю, названу Святим Хрестом. Добували ту землю полки Миргородський, Прилуцький і Київський, і лишилося там козаків менше половини, назвав також глухівчан, хто погинув у тих спекотних степах. І стояли плач та лемент по місту, й відспівували у церкві Святого Миколи тих побитих, несли мари порожні, чорним сукном заслані, а на марах вінки барвінкові — за кожного убіенного по вінкові. У церкві читали требник, читали так, немов мертвий лежить тут, на марах, тільки не читали молитви на відпуск гріхів.

Настали жаркі літні дні. В місті панувала притлумленість, яка інколи змінювалась спалахами чи то одчаю, чи то радості. Щось нез'ясненне, невидиме витало над містом, над усіма головами, щось визрівало, чи то в небі, чи то на землі, а що, ми не знали. Одначе по кількох днях надійшли певні відомості про Малоросійську колегію та про те, для яких справ та колегія укладена. Привіз їх срібнянський сотник Антон Троцина, котрий колись був півчим у царівни Софії Олексіївни, вів перший голос, мав вельми компанійську вдачу, товаришував з багатьма можновладними московитами, далі пропив голос і вернувся на Україну. Обережний Скоропадський частенько посилав його в Москву та Пітер, буцім за якимось припасом, насправді ж вивідати, смаленим чи жареним пахне в північних столицях і в який бік повалує дим; дошпетний Троцина сповняв той обов'язок весело та легко й привозив найточніші вісті. Нині він привіз їх з власного ранкору, й були вони вкрай невтішні. Префект колегії генерал Вельямінов уже виїхав на Україну, їде він з повноважними інструкціями царя.

У тих інструкціях найперше указано, що колегію запроваджено для управління судів, і якщо хтось битиме чолом на Генеральний суд, військову канцелярію, на ратушні суди, то одразу брати позов до діла в колегію і самим рішення чинити по своєму регламенту. Далі Петро наказав, щоб включили в розкладку на постій російського війська двори всіх українців — у містах і селах, слободах і хуторах, аж до гетьманського включно, і монастирі також, і збором грошовим та іншим віднині відати назначеним колегією людям, а збір той має йти не на українське військо, увесь, без решти, в царську скарбницю.

Майже одночасно надійшла з Пітера промеморія про ту колегію, писана на Полуботка. “Понєже сього іюля 11 дня по донесенні вашому із Глухова вість учинилася, що сього іюля, З дня, вірний нам підданий гетьман Іван Ілліч Скоропадський волею Божою помер. Наша імператорська величність вказав Малою Росією до обрання другого гетьмана відати і управління нею чинити за законами малоросійського народу, вам, підданому нашому полковнику і генеральній старшині всій, одначе в усіх справах і рішеннях, стосовних Малої Росії, мати зношення й повідомляти повноваженого для охорони народу малоросійського бригадира нашого Вельямінова і як ви сію Нашої імператорської величності грамоту отримаєте, то вам чинити по вищенаписаному указу, і в якому числі грамота отримана буде, про те нам в урядовий Сенат писати, і Нашої імператорської величності бригадиру Вельямінову те саме буде указано.

Писано в Москві, літа 1722, іюля 11 дня. Кавалер граф Головкін, граф Брюс, граф Іван Мусін-Пушкін, барон Петро Шафіров князь Григорій Долгоруков, граф Андрій Матвеєв князь Дмитро Голіцин, обер-секретар Іван Позняков”.

Міцно я вбив у пам'ять ту грамотку, бо переписував аж тричі — в полки, й собі копію вчинив. Переписував її з іншими канцеляристами, бо надіслана була в усі полки.

Кажуть: просіть, і вам воздасться. Я не просив а воздалося: стараннями своїми, акуратністю, звернув я на себе увагу старших канцеляристів і самого управителя канцелярії, й мені давали переписувати набіло важливі папери, а також давали деякі справи до розгляду.

Вістимо всім: менше будеш знати, краще будеш спати, одначе загомоніли всі про ту грамотку, тулили її в одне з оповіддю Троцини м не могли стулити, найперше тулила старшина, й не могла скласти думки, де ж. правда. Тулила ті дві звістки й купка канцеляристів у садку біля одноповерхового будиночка на Дергачівській вулиці. У тому будиночку жив полковник Полуботок, і там часто збиралися ті, хто приїхав з полковником з Чернігова.

Тулив ті половинки докупи й я і не міг стулити. У мене не було ні землі, ні волів, які міг би обікласти податками цар, але щось у мені гірко ображалося на ті штаби, які збирався запровадити приїжджий генерал, щось опиралося. Я не все розумів і просив Господа, аби очистив мою душу і осінив мене, послав розуміння того, що відбувалося. Й просив не полишати наш край. Він розіп'явся на хресті за всіх, а найперше за нас, покірних йому християн козацького краю, згорьованого й змученого. Бо ж чим ми гірші за інші народи, думав, чому маємо увесь вік коритися комусь і виконувати веління чужих державців? Чому це чужий чобіт має заносити в нашу хату свій бруд? Ми всі народжені рівними перед Ним, і маємо жити, як рівні.

У ці дні у нас, канцеляристів, було дуже багато клопоту. Ще тоді, як Скоропадський їздив до Москви і його заступав Полуботок, почав він наводити лад у судах наших. Вони, на мій розмисл, праведні, й судили в них по справедливості, одначе, як це буває скрізь, деякі судці вели ті справи лінькувато, через пень колоду, а траплялися й такі, що обходили закони кривими стежками. Полуботок видав універсал, за яким суди мали провадитеся в певні дні тижня: понеділок, середу та п'ятницю, аби всі люди наперед знали про це, аби не дармували часу. На полковому суді вводилася в обов'язок присутність полковнику, судді, обозному, писарю, двом осавулам, двом хорунжим, значковим товаришам; рішення суду стверджувалося притискам печаті. Й увів до Генерального суду четверо асесорів — Піроцького, Тарасевича, Уманця та Чуйкевича,— асесорами призначалися по черзі бунчукові товариші, й тепер суд міг брати до розгляду значно більше справ, ніж раніше, а також проводити розгляд скарг, якщо генеральний суддя у від'їзді або хворий. Посполитим надавалося право позову козаків і старшин, простим безмаєтним людям — маєтних, суд став відкритим для всіх.

Тільки нині, по літах, дійшов я повного розуміння, що такого суду ні до того, ні після не було більше ніде в світи По сотенних містечках і селах також мали засідати в судах по кілька осіб, й обов'язково сотник, отаман або бурмістр, й судили лише в урядових місцях, а не вдома в урядовців або в шинку. Суддям вводилося в обов'язок стежити, щоби державці не вигадували нових поборів й вдовольнилися тим датком, який встановлено за попередніх гетьманів.

Ми переписували універсал і разом з стойчиками розвозили по полках та сотнях.

Пошук на сайті: