Посміхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох і думав про те, які ж вони в усьому несхожі. Оленка проста, довірлива, нелукава, жартівлива, і весь Оленчин вигляд відповідав її єству: кругле, з високим чолом, трішки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карі очі, біляве кучеряве волосся — вся на видноті, аж світиться веселістю й безхитрісністю, а чорнюща, як ніч, з глибокими відьомськи ми очима, міцно стиснутими губами великого рота Уляна — незрозуміла, дивна, чимось небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко відчував ту вабливість, той чар, боявся його й ішов на нього. Все частіше й частіше думав про Улясю, думав увечері, лягаючи спати, й засинав з її образом, і не міг зрозуміти, що зі мною коїться. Одначе часто й гнівався на неї, злість напливала на мене, як туман, але по хвилі розвіювалася. Мене тривожило, що на Улясю невідривне дивиться Гнат, пасуть її очима на вулиці та в церкві інші парубки, чомусь саме її, а не Оленку, теж красиву, може, навіть гарнішу, ніж Уляся. Гарнішу? Ба, ні! Уляся, якби схотіла, могла б причарувати камінь. Розпашіла, розвеселіла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпікала, до неї було страшно доторкнутися й праглося того. О, як мені хотілося доторкнутися до Улясі! Щоб не отако — випадково, в дверях чи беручи в неї щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб інакше — значуще, ніжно, голубливе, й щоб вона відповіла на мій доторк. Та як вона може відповісти? Потютькові, поповичу?.. А те ще: вона — гетьманівна! Вийде заміж за кого захоче. Я розумів: краще мені не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двір, там оселилася любов, оселилося лихої

Я знав багато віршів та пісень піїтів наших і чужих про Купідона, який літає над нашими головами й ціляє стрілами в серця дівчат та парубків, але не тільки дівчат та парубків, отрута його стріл всесильна, від неї немає рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони зароняють у серця, підносить людину над світом, і вона летить весела та радісна, вільна й щаслива, хоч часом і оглуплена. Співає хвалу Господові й славить все, що він сотворив. Там, у поезії, буяли легкість та краса, гармонія й пожива для незахмареної душі, але в житті, либонь, зовсім, інакше. Тоді ще не розумів усього, тільки почував біля Улясі нез'ясненну тривогу й смуток без неї, й поспішав побачити її та сказати їй щось особливе, значуще, привернути до себе її увагу. Привернути її я міг лише одним — піснею. І про що б не співав, думав про Уляну та про себе.

Гей, гук, мати, гук,

Там, де козаки горілку п'ють.

П'ють козаки мед-горілку

Та підмовляють дівку.

П'ють козаки мед-горілку

Та підмовляють дівку:

“Та поїдемо, дівко, з нами,

Та поїдемо з нами,

З нами, козаками,.

Диво дивнеє, то вже я... пив мед-горілку й підмовляв дівку. Гудуть баси, плачуть приструнки, вкладаю в пісню всю душу, серце, але на Улясю не дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить біля Улясі й байдужно та трохи пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те, що я їй байдужий, а про кого й про що вона думає, не знаю, не відаю. І Оленка не знає, й наодинці повідає мені, що любить Улясю й трохи боїться її.

— Не розберу її, то вона добра, така добра, що ліпшої людини й не знаю, а то гордовита й неприступна. Ще й...— і Оленка притишує голос до шепоту,— володіє чарами. Ні, ти не смійся. Позавчора, пам'ятаєш, залишила мене на ночівлю і каже: “Ляж на моє місце,. Ну я й лягла. Й не заснула всю нічку й на крихту. Й трусило мене, й корчило, і вітер якийсь ходив по мені.

— Нащо б вона завдавала тобі таких чарів,— намагаюся розраяти Оленку.

— Не вона завдавала. Вона знала, що цієї ночі вони будуть наслані на неї, на те місце, й поклала мене. О, вона знає стільки й такого, що й пан війт не знає.

Війт в Оленчиних очах чомусь найповажніша сила й найбільша мудрість. Вельми мудрий у Чернігові війт.

Я думаю про Оленчину розповідь, думаю про Улясю, і мені стає жаско і гарно, й трохи страшно. Чому страшно — не знаю. Може, через те, що думаю про Улясю повсякчас. Одного разу, виспівуючи пісню-канта, замість “Марія, потягнув “Уляся, й злякався, гаразд, що ніхто не почув. І вабить мене до Скоропадських, й ледве задніє, поспішаю туди. І картаю себе по дорозі, й дорікаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скніє, бо ж — гину. Бо ж з моїх походеньок нічого, ну просто-таки нічогісінько не може вийти. Не полюбить мене така дівчина, просто не може полюбити. Та якби я освідчився, увесь світ сміявся б. Найперше — мій батько. Он і Оленка, хоч вже щось помітила, але не сприймає моє зачудування Улясею як кохання. Не сприймає всерйоз.

Наближався день нашого від'їзду, і мене дедалі більше оповивала туга. Світ порожнів. Світ малів, дрібнів, ставав сірим, тільки десь у його глибині палала яскрава жаринка. Та жаринка віддалялася від мене. Мені здавалося, й Уляся трохи осмутніла, бо ж, думав я, прощається з Оленкою. Вона йшла поруч мене тиха та ніжна та враз підводила голову й обпікала тернинами очей, аж іскри обсипали все моє тіло.

Я йшов додому сам і думав: “Боже, що ти содіяв зі мною. Як мені тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог і для цього смутку й живуть люди?!,

До від'їзду лишилося два дні, і враз впала на мене неймовірна новина: Уляся їде до Чернігова. Себто, їхав туди Яків,— Анастасія Марківна плела свою мережку,— але Уляся також забажала побачити Чернігів, вчепилася до матері та батька, і ті відпустили її й відсунули від'їзд на три дні, бо ж збирали свою одиначку пильніше, ніж підсусідки збирають далекий похід козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернівками на гостинець, всілякими печенями й пундиками супроводжували її.

Наче сьогодні бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами — вони то зникали, то ми наздоганяли їх знову, далі полуботківський ридван, у якому їхали Уляся та Оленка,— ридван за Улясею пришлють пізніше,— за ридваном козаки в сідлах, дрімають на ходу, і в кінці обоз на чотири вози, який відставав, іноді надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав поміняти мого плохенького коника-шельвага на гнідого румака, і з того сталася для мене велика прикрість. Ми від'їхали зовсім недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кілках, позакладавши їх у колеса, ридван та вози, я ж бачив у віконці Улясине личко й, гордовито випинаючись у сідлі, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалі крутіше, кінь помчав гатала, сідло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сідла просто під ноги коневі, і той переступив через мене, аж сам полетів шкереберть.

Затявся я дуже й навіть, коли в голові перестало густи й трохи пригас біль у плечі, не міг ступити на ногу.

Козаки спочатку реготілися, й реготілися дівчата, я палав від сорому і мусив лізти у ридван, ще й підсаджений двома козаками. Ридван — зручний, лавочки обшиті шкірою, килимки та подушечки, якими й обіклала мене Оленка. Я одвертав свій вид, червонів і не швидко заспокоївся.

Їхав спиною наперед, дивився в віконечко на кущі та дерева й весь час почував на своєму обличчі Улясин погляд. Вона сиділа навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобітках. Ті чобітки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розглядає мене, й нітився та втискався в куток. Розглядати, як мені здавалося, було нічого: великий лоб, великий ніс, великі, ледь викривлені губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тільки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрімала, підклавши під щоку подушку, така мила, така ніжна, і я аж позаздрив Якову, поставив їх поруч у мислях — біляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалів її.

У Якова губи, як п'явки, і очі чорні, крапчасті. Його батько, жид у другому коліні, отже, крові жидівської в Якові мало, тільки порода пре-випирає, його батько чоловік крутий, жорсткий, закоржавілий — все в походах та походах, таким, мабуть, буде і його син. Вони цураються свого жидівства й намагаються довести, що більше козаки, аніж ті, що козаками вродилися.

Аби відволікти Улясю від споглядання моєї непривабливої персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзі, якої раніше не бачив.

— Що це таке?

— А ти відгадай,—заграла очима Уляся.— Це пес, він не гавкає і не кусає, а всіх долає.

Я знизую плечима.

— Там гроші на дорогу. І прикраси. Може, сподобаюся комусь і він візьме мене заміж. Як ти гадаєш, можу я кому-небудь сподобатися?

— Болотяному дідьку,— огризаюся.

І раптом:

— Іване, кажуть, у Європі лицарі за дівчину проштрикують один одного шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь?

Я розгублююся.

— Мабуть... ні. Та й тепер вже не штрикають. То раніше.

— Не проштрикнув би?

—- Ну... Якби він мене дуже образив.

— А якби образив мене?…А ти стояв поруч?

— Тебе ніхто не образить. Ти — гетьманівна.

— Не хитруй. Й глибоко зітхає.

— Ніхто мене, Іване, не кохав і не покохає... Це я так... Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? — І дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову вбока.

— Звідки мені знати...

— Ти ще не закохувався жодного разу?

— Тисячу разів,— випалюю я.

Уляся дивується.

— Як то?

— А так... У Києві. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,— виповідаю правду.— А завтра побачу ще іншу... Вродливішу.

— Страшний ти парубок, Іване,—регочеться Уляся і враз серйозніє.— То не кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дівувала ще. Мати й зараз має мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаєш, чи правда, що там хлопці з дівчатами цілуються? Грища всілякі з цілуваннями, в хусточки або в діжечки.

— По-моєму, то таке цілування, наче з родичами або в церкві...

— Але ж потім виходять за тих парубків заміж... Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного... Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.

—- Сподіваєшся зустріти князя?

— А що ж... Хоч... Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.

— Як то немає? — дивуюся я.

— А так... Кохання — це те, що люди вигадують самі собі Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила... Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.

Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.

— Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.

— Любов з'їдають миші...— раптом кинула.

— Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.

— Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються... Хоч його й не буде.

— Якщо воно справжнє...

— А справжнє яке? — чомусь пошепки запитує Уляся. Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу... Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене:

— Що ж ти любиш, Іване?

— Книги всілякі. А ти? —поспішаю перекинути клубочок назад.

— Я? Бродити вночі по полю...

— Ти? Вночі? По полю?— торопію.— І тебе пускають?

— В тім то й річ, що не пускають. Це я у вимріях... Блукаю посеред жита, поміж волошок. Я люблю квіти. І могла б серед них померти. Мене вони заколихують... Це сон... Сон у серці... Лежу посеред квітів і ніби пливу кудись. Хмарки наді мною. І плакати хочеться. І не знаю чому.

І раптом дратується.

— Чого це я тобі вибалакую. Ти — наче піп.

— Наче піп?

— Очі в тебе такі… Сповідаючі...

На ніч ми зупинилися в селі Штиблі у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Коні попутали й пустили пастися, вози поставили біля клуні у великому довгому дворі. Полковника запросив на вечерю панотець. Полуботок пішов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пішли осавули та двоє значних козаків, решту козаків та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний.

Я не пішов нікуди — вельми втомився, та й боліла нога, побродив у дворі, а тоді заліз до ридвана, вкублився й почав дрімати. Але мене кілька разів будили — хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клуні, ліг на сіно й заснув.