Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 53)

З двадцяти чотирьох намічених Полуботком старшин, котрі мали підписати листа і повезти до Москви, підписало тільки шестеро. Посилалися на завірюху, непроїжджі дороги, декотрі відмовчувалися. Повезли листа Андрій Борзаківський — Пилипів брат, також військовий канцелярист, Іван Добронизький, Петро Войцехович, Василь Кочубей, Григорій Грабянка, Іван Холодович та вже навздогін погнав Оникієнко, з якимось потаємним велінням. Я узнав об тім того самого дня, коли пересягнув пруг у власній душі і також запропонував свої послуги. Мій рішинець виявився запізнілим.

Українські посланці затрималися в Москві. Вони подали через Сенат лист царю, а також листи Меншикову та Феофану Прокоповичу. Меншиков на той час сам виплутувався з почепської справи. Дяка Лосєва, який проводив межування на користь князя, закували в колодки, цар, як уже мовилося і погримав і на Меншикова та й простив його за великі заслуги перед Московією. Феофан Прокопович, мудрець і книжник, мудрував, але в інший бік. То вельми сумно, що немало земляків наших, серед них і стовпи науки церковної та світської, дбають не на користь вітчизни, а на власну, й та їхня власна персона є їм такою дорогою, як майже персона самого Бога. Про це, про вчителя мого колишнього Феофана Прокоповича, який проміняв милу нашу вітчизну на жирні московські ковбаси, оповім пізніше. Ті люди вивищуються на брехні й готові запродати самого Бога, аби ступити на один щабель вище. Я знав людей, котрі вчиняли великі святотатства для того, щоб допомогти іншим людям, і певний, що Бог на тому світі простив їм їхні гріхи. Літом судили судом церковним одного бродячого ченця, котрий таємно урізав шматочок риз святого в Київських печерах і зціляв ними хворих. Його святотатний вчинок одкрився, він не одпирався й не просив помилувати, але святий суд помилував, бо ж не для себе робив те, зціляв, а грошей не брав, і суд наказав йому одмолювати свій гріх у схимі сорок днів та ночей. А яким чином здобуду царство небесне я? Тихим життям, покорою…Покорою кому? Цареві чи Полуботкові? Адже нині знаю: це — не одне і те ж. Різняться вони один від одного, яко тьма од світла.

 

* * *

Я вперше побачив, що вечори сині. Сині дерева, синя долина, синій сніг. Найдивніше — синій сніг. Вечори приходять з чорних глухівських лісів, але не чорні, а сині. Тіні від дерев лякливі, тремтливі, падають під ноги й тремтять. І чомусь стає на душі тоскно. Парубоцька пісня побрела на Веригін, а я самотній, з своїми думками й синім снігом. Чому я такий? Чому не такий, як інші парубки? Не горланю пісень, не лізу нахраписте до дівчат? Я всього соромлюся. Й себе самого також. Мені й гарно в цій вечоровій синяві, й сумно, й чомусь трохи моторошно. Прудкі тіні сягнули через пліт, одна затрималася й завила. Тічка! Зашуміло над головою — з сосни посипався сніг. Тільки тут, на Глухівщині, сосни ростуть на подвір'ях. І соснові та ялинові ліси стоять стіною. Глухі, погрозливі, моторошні. Мені тоскно, і згадую мандри, згадую степ, марево над ним...

Сьогодні до канцелярії під'їхав у мальованих глабцях Яків Маркович, їхав удвох із Оленкою, без кучера,— правив сам. Забіг до канцелярії, аби списали копію з якогось паперу, а я підійшов до саней. Я знаю, що Оленка часто бачиться з Уляною, гостюють одна в одної... І хочеться мені запитати.... Не одважуюся.

Пара сірих у яблуках коней ледве стояли на місці, забирали на себе віжки, й Оленка щосили напинала їх. Була в сірій вовняній хустці, критому зеленим сукном кожушку, розчервоніла, весела й трохи відчайна.

— Сідай, Іване, сюди, бери віжки, втікаймо в поле. Або на і край світу. Чи в тебе вже є з ким утікати?

Коні рвуть у неї з рук віжки...

Взяв за гнуздечки коні.

— Не хочеш? Тоді я пущу їх, і вони розтопчуть тебе.— Регочеться.

Я стою, мені кортить запитати про Уляну, треба б мовби поміж іншим. Спаленію, розхвилююся, виставлю себе перед Оленкою дурнем. Вона ж, напевно, все знає... Не знає тільки, що хворію Уляною й досі.

До козирків підходить джинджуристий майор у плащі з чорним хутряним коміром, вітається з Оленкою. Один з тих майорів, які допомагають бригадирові. Либонь, знайомий з нею. І вже зовсім це не той майор, що засідає в колегії. Дзигорить, жартує, округлює очі — розповідає щось страшне й веселе, бо Оленка спочатку теж округлює очі, а далі обоє регочуть. Коні крешуть копитами наледь, напирають на мене, обфоркують мене білою парою. Мене починає розбирати злість: служка я їм з Яковом?.. Але повіддя тримаю. А майор уже й ногу поставив на крило глабців і погладжує медвежу повсть, яка лежить на колінах у Оленки. З канцелярії виходить Яків. Кругле котяче обличчя вдоволене. Потрібну копію взяв. Либонь, ще на якийсь ставок чи млинок. Множить багатство Полуботків зять, множить. Уміє!

Він стоїть біля дверей і не спускається по сходах. Він бачить Оленку й майора і не поспішає до них. Бачить, як заграє до його дружини майор, і не ображається. Мав би підбігти, потурити того від саней,— адже майор залицяється відверто та нахабно,— принаймні сісти в сани й поїхати. А він стоїть. Переминається з ноги на ногу. Мене поймає дедалі більше образа. За нього ж таки, Якова. Який я не тихий, а не стерпів би. А Яків терпить. Чому? Неприємна думка роїться в моїй голові: або він боїться майора, або той потрібний йому. А може... Що?

Бачить щось наперед?

Такої спритності не чекав від власної мислі. Відпускаю гнуздечки, ступаю вбік, тихо цокаю язиком. Коні рвуть з копита, майор відлітає. Оленка підхоплює віжки, але зупинити коні вже не може. Сани зникають у завулку, Яків біжить навздогін.

Увечері я розповів про все Ількові.

— Так Маркович нічого майорові й не сказав? — допитувався той.— А що він взагалі про всіх цих майорів каже?

Чи то я подумав, чи щось подумало за мене: сказати, буцім Яків про цих майорів і тих, хто над нами, шемряє погане. Подумав і засоромився: адже Ілько може передати ще комусь, а той ще... Гидко. До того ж і неправда. Просто мені образливо за нього.

— Полетіла пташка,— мовив Ілько.— Гарна в тебе двоюрідна! А ми... Ходімо сьогодні в гості до двох перепілочок. Годі тобі киснути. Козак ти чи не козак?

— Та козак... осьде матня...— Грубо бравую навмисне. Вечір вже не синій, а чорний. Великі чорні тучі козацькими шапками стоять на овиді й сунуть на нас. Знову буде сніговиця.

Жіночки виявилися замашними, жвавими, веселими, ще й схожими одна на одну. Може, вони були сестрами? Я так і не зміг довідатися, як і того, хто вони: вдови, старі дівки, адже кожній десь під тридцять. Жили в старій хаті, біля якої не було ні обори, ні хліва, ні бодай комірчини. Нас чекали; мабуть, Ілько попередив про наш прихід, бо на лаві на чистому рушникові лежали поліплені вареники. Одна з молодиць затопила в лежанці огудинням, поставила до вогню макітерку.

— То — моя,— прошепотів мені на вухо Ілько.— Мокриною її звати. А твоя — Ївга.

Мені стало соромно, Ілько ділив жінок, як овечок на торзі. Зварилися вареники. Ілько дістав з кишені карафку з пінною Молодиці спочатку комизилися, а тоді випили по чарці, й балачка побігла, як вогонь по сухому хмизу. Ілько розповів, як у їхньому селі силою вінчали дяка, й той утік, удавши в церкві, що нестерпно хоче до вітру, не може втриматися, а одна з молодиць повідала, як її подруга загубила в лузі коралове намисто і як незнайомий козак допомагав їй шукати, згадували інші веселі пригоди, а тим часом надворі загуділо, завихрило — знову знялася хуртовина, хуга.

— Ну, тепер ми додому дороги не знайдемо,— сказав Ілько,— доведеться ночувати.

— Я тебе проведу,— зареготіла Мокрина.

— А як заблудимося обоє?

— Разом — не страшно.

Я паленів, але... вирішив залишитися. А тут і Ілько шепоче на вухо:

— Прикинься п'яним, щоб, значся, не вигнали. Я не можу... Вже один раз прикидався...

Я не знаю, як то прикидатися п’яним й дурникувато посміхався і вимахував руками.

Випили ще по одній.

— Люблю хугу,— сказала Мокрина.— Реве, віє, тут теплот, затишно, а я думаю про поле — як же там нині страшно...   і

— Страшно... Так страшно,— раптом мовила Ївга.— Я пам'ятаю... Сиділа біля вікна до ранку... Петра чекала. Серце так боліло... А потім ніби здерев'яніло. Замело його. Через тиждень знайшли по голоблі, до полудрабка прив'язаній. А ми ж тільки дві неділі як повінчалися...

І Ївга заплакала.

 Я перестав удавати п'яного й почав прощатися. Ілько шкандибав за мною в білій завії й лаявся.

 

* * *

Хуртовини котилися над містом одна за одною. А в місті дві важкі хмари повисли одна супроти одної. Перша на радному майдані, друга на Веригіні. Генеральна канцелярія та Малоросійська колегія. Яка яку скурає. За колегією — інша сила, ще більша, цар із військом, за канцелярією — окремі старшини, одні — міцно, інші хитю-хитю туди-сюди. Колегія й далі посилає канцелярії накази як підвладній. Канцелярія не бере їх до уваги. А колегія натискає, погрожує, залякує. Точиться війна універсалів з указами та промеморїями. Полуботок відає: поступиться— все загине. Тим часом попідводила голови усіляка нечисть: доносять, нашіптують, пишуть, хочуть погріти руки, щось ухопити собі чужою ціною. За доноси платять грішми, маєтками, урядами.

Колегія закликає писати, доповідати, доносити, скаржитись. Канцелярія нічого такого робити не може, та й немає того у її звичаях. Вона береться тільки через Сенат. Мчать у Москву та Санктпітербурх, міняючи на станціях коні, гінці. Повезли ще одне клопотання, де повідано про злидні народу, запустіння в полках, про розор, який іде від постою російського війська. У відповідь з північної столиці указ про відпровадження двох нових партій козаків — на Ладогу та Терек. Полетів по засніженій .дорозі гонець, повіз листа, у якому сказано, що в ці походи нікого посилати, перераховано, у якому полку скільки лишилося козаків. Москва та Пітер у те не вірять. Ще один гонець мете снігами — гетьман просить хоча б відкласти ті походи до весни — аби по теплу, по травах іти, інакше погинуть козаки. Москва зловороже мовчить.

Роз'їхалися по полках з колегії кур'єри з указами збирати податки “з усіх безобхідно державських і старшинських пожитків на користь колегії, нікого не минаючи, нікого не милуючи”. Піший гонець поніс в колегію універсал з канцелярії: за яким правом, по якому закону такий указ? Він неправий, і козаки його виконувати не будуть.

Закутаний у ведмежі кожухи, погнав у Пітер Вельямінов. Погнав скаржитися цареві на недобрих, непокірних українців. У Москві Андрій Борзаківський, Петро Войцехович, покликані по почепській справі, намагаються довідатися, які розмови точаться в Сенаті про Україну, яка павутина плететься. І помирає раптово Андрій Борзаківський, племінник гетьмана, а відтак, двадцятого лютого, зять Петро Войцехович. Він устиг написати листа прощального й закінчив життя з великою рефлекцією, споглядаючи Богоматір і розмірковуючи про радість вічну та царство небесне. Його тіло привезли й поховали в Седневі. Обидві смерті загадкові, таємничі, застрашливі. Говорять про них тільки пошепки. Отримавши звістку про смерть Войцеховича, гетьман два дні не виходив з хати.

І стояв по Україні плач — виряджали козаків у Ладозький похід. Козаки збиралися в дорогу, а до північної столиці мчав на змилених конях ще один гонець, якого там назвали “втретє впертим”, з листом переконливим, що у опріч, лиха, погибелі козакам, розору, з того походу не буде нічого. Похід таки відмінили, козаки верталися вже з дороги. Але то було єдине й останнє тепло, яким повіяло з північної столиці.

Та й те з смородом. Указ про відміну походу послано в колегію, а вже звідти, копією, гетьману. Аби ще раз принизити, аби вказати, що гетьманському правлінню настав кінець, що колегія — понад гетьманом. Полуботок одписав цареві: пишіть мені, а не в колегію, я грамотний, вмію читати. Все те — перетрактації, навалу царя й спротив гетьмана — не сховати від людей. Надто від старшини. І хиляться сиві, чорняві, русяві голови — думають. Все вельми складно й надто просто. Так просто... аж холоне під серцем. У казці перед лицарем завше стелються три шляхи — а тут лише два. На той ступити не хочеться, не дозволяє совість, на другий — страшно. Й шукають похилені голови третього шляху, шукають. Третьої дороги шукають всі одвіку. Ще од часів грека Перікла або й раніше. Аби якось перехитрувати всіх, аби й совість не продали і статку не позбутися. Вдають з себе хворих, посилаються на хвороби близьких, намагаються пересидіти круту годину в якомусь сховкові. Декому вдається. Але людське око зірке, воно бачить все.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4268
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4492

Пошук на сайті: