Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4268
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4489
Один осавул вернувся з гостини значно раніше за інших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частує козаків та Полуботкових челядників, всі вже добре напідпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило — з якого то ранкору господиня так щедро частує незнайомих їй людей. Він обійшов довкола хати, вернувся в двір, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мідної скриньки, прикованої до лавочки, немає. Осавул гукнув на ґвалт, побігли за полковником. Гомін і крики розбудили мене. Я зліз з сіна. На той час надійшов полковник, засвітили два ліхтарі, які везли з собою, і олійну лампу, полковник і осавул ще раз оглянули ридван — скриньку було одкручено од ланцюга. Ліхтарі горіли на моріжку посеред двору, ми всі стояли спантеличені. Зізнаюся, хоч це було несосвітенне, неймовірно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв і не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тій скриньці. Мій страх виявився не даремним, бо по хвилі осавул запитав, кого не було в хаті, і всі вказали на мене, ще й двоє козаків потвердили, що навідувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Відчув себе, мовби розіп'ятим на вістрі списів, розгубився зовсім і цим викликав справжню підозру.

Бо хоч і не клеїлася до мене, сина генерального хорунжого, крадіжка, але ж саме я спав у ридвані біля скриньки.

Стояв ні живий, ні мертвий. Сказав, що досипляв на сіні, але там мене не бачив ніхто.

Важку, неприємну мовчанку розбив Улясин голос:

— Ні, цур... Чуєте! Я не дозволяю думати про Івана так. Не дозволяю! Чуєте!

— Спасибі, дочко,—мовив Полуботок.— Я — з твоїми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.

Незабаром знайшли дірку з хліва на вгород, а за діркою порожню скриньку. Дірка в засторонку була стара, але біля неї валялось кілька свіжообламаних патичків.

Послали по отамана та по війта, ті прийшли заспані й перепуджені, адже в їхньому селі сталося нечуване — обікрадено високу особу.

— Від Клима напасть,— сказав, дещо оговтавшись, отаман.— Минулої весни він зґвалтував служницю, сироту Параску... Батько грошима прикрив гріх. Я накажу до слушного доводу і до подальшої резолюції взяти його під варту. Таке вчинити міг тільки він.

Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райці взяли Клима під арешт.

Полковник наказав усім вкладатися спати, але ніхто з нас так і не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали інші, а я думав про Улясю: не знав, чим скінчиться ця справа, але був безмежно вдячний їй за довіру й заступництво. На таке здатна тільки добра й чиста душа. Просив у небесного вітця їй всього-всього, чого він може послати людині, думав про неї з великою ніжністю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть і підозра повернеться на мене?

Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та війт і запитали, що чинити.

— Чиніть не мою волю,— відказав полковник.— Я вимагаю скутечної справедливості, і все.

Отаман покликав Пшеничного та його жінку й оголосив, що опівдні будуть чинити суд над ними всіма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутності всієї громади, всі Пшеничні мають скласти в церкві присягу на хресті та Євангелії.

Я бачив, як обмертвіли Пшеничний і його жінка, вони стояли живі і вже мертві, вони могли не складати присяги — присягу складає тільки людина, спіймана на злому вчинку, їх на крадіжці не спіймав ніхто, і сина також, хоч він і не частувався з гостями, а кудись відвихувався. І Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу — покласти на себе сором на все життя.

По тому, як пішли отаман та війт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулів; Пшеничний не хотів говорити при них, а потім щось таке забелькотів, мовляв, гроші, може, і взяв Клим, і просив не робити ганьби, а пообіцяти на іконі, що нікому нічого не скажуть, а він поверне гроші та коштовності.

— То ти вже й так зізнався,— сказав Полуботок.

— Я не зізнався,—знову одпирався Пшеничний.— Кажу, може, їх взяв Клим…

— А нащо ж твоя малжонка напувала козаків? — запитав полковник.

— Це вже тоді, як сталося... Спочатку вона тільки частувала вечерею...

— Ну ось, ти таки й зізнався,— сказав полковник.—Веди й показуй, де гроші. А я поміркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.

— А що мав робити,—похилив сиву голову Пшеничний...— Мій син...

— І гроші чималі. Коштовності...— додав осавул.— Знадобилися б також. Хоч... Чого ще тобі треба? Маєш двір і маєш хутір, винокурню на три казани, і хату в лісі, і воли, й стоги...

— Мені — нічого... Це вія...

Пішли на хутір і відкопали заховані в трьох місцях гроші та коштовності. По тому зібралися у війтовій хаті й радили раду в присутності всіх Пшеничних. Пшеничний і Пшеничниха стояли на колінах, молилися до ікон та до полковника, Клим підпирав плечима піч, зиркав налитими люттю очима.

— Просися ж, ну, просися,— смикала його за полу мати.

Клим важко опустився на коліна.

— Подивися, що кому з них належить за Статутом,— наказав війтові Полуботок.

Війт, маленький і миршавий, послинив палець.

— Артикул Статуту гласить, що за таку крадіжку злодій горло тратить,— сказав війт.— А посібникам його — назначення членків, тобто одрізання вуха або носа.

Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, і заревів Клим.

— Ми — не суд,— сказав Полуботок.— Ми тільки дивимося, що може присудити суд.— І зітхнув глибоко.— Зацним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похід голіцинський разом одбували. Через те і в гостину до тебе став. Шкода мені тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманівна просить... щоб через неї кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман і війт, сплатиш вину урядову й панську, а син твій нехай іде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зітне його там татарська стріла, то, може, вітер вивіє з дурної голови лихі думки.

Перед тим, як мали виїздити, я здибав у левадці Улясю, вона сиділа навпочіпки над потічком, вербовою гілочкою водила по воді.

— Долю свою видивляюся,— сказала.— Ну, чим там скінчилося?

— Скінчилося, як і мало скінчитися. Простив пан полковник. А тобі — дяка довічна.— І я поцілував їй руку, ще й сказав.— Цілую тобі руку, як рідній матінці.

— Дивний ти, Іване,— мовила дівчина. І зненацька лукаво та хитро:— Та й не кепсько це, коли матінка молодша на кілька літ.

Я відчув, що в мене паленіють вуха та щоки.

— Там тебе шукають... Тра їхати,— пробелькотів і пішов.

Чомусь пішов сам, не чекаючи на неї, не хотів, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений і водночас щось ніс у собі, а що, не знав. З тим і приїхав до Чернігова.

* * *

Тільки двох князів у давнину називали руськими: Київського та Чернігівського. Кажуть, що свою назву Чернігів отримав від непрохідних чорних і червоних лісів, які колись оступали місто з усіх боків. Темні бори, гаї та діброви й понині обкладають могутніми крилами це дивовижне місто котре змагалося славою та красою з Києвом і Новгородом, Москвою та Суздаллю. Випасені на придеснянських луках коні сягали копитами Прикарпаття, Волги і Дону, Москви-ріки, берегів Чорного моря, срібні чернігівські сурми стрясали повітря в далеких і близьких краях, чернігівські вої вкидали в переляк блискучими щитами половців та ляхів, чудь і мерю й своїх кровних братів полян та древлян, і втомилися від походів коні та люди, й потроху губили сіверяни в походах ті щити, й поймалися зеленою іржею сурми, возвеличувалися інші міста, інші народи, а древній славний Чернігів перетворився в звичайне полкове місто, зі зветшалою, в обломах і осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрі обліпили місто з усіх боків, подекуди позносили вали, хати й цехові майстерні налазили одна на одну, місто розповзалося на схід, в сторону річки Стрижня і вже давно не нагадувало той грізний, суворий, величний Чернігів, якому проспівали славу давні літописці.

Щоправда, немало церковних бань було відзолочено за Мазепи, й відремонтовано церков, і збудовано нових, допильновує порядку в місті й нинішній полковник Полуботок, хоч таки зветшало місто, розлізлося, неначе недопечений гарбузяний пиріг, ховає воно в надбрів'ї соборів, огромі валів, настороженій тиші глибоких вузьких вуличок якусь особливу таїну, якої не знайдеш ні в якому іншому місті. В тій таїні лишилося вельми мало величі, значно більше в ній туги за тим, що минуло, та смутку. Додають його й високі могили попід містом, в самому місті є одна — за старим валом, і друга — навпроти Успенського Єлецькбго монастиря, в саду, який належить монастиреві, вони нагадують, що там похована колишня велич і колишня слава цього міста.

Чимось провинилося місто перед Богом, і почали падати на нього одне лихо за іншим. Кілька літ тому, 1710 року, гаряча південна юга нанесла на місто, на поля, сади та луки хмари саранчі, в такій кількості її не бачили тут ніколи, вона обліпила церкви, будинки, коні бридилися йти по ворушкій ріці, собаки ховалися в буди, але й там їм не було рятунку, люди не могли через неї зужити страви, і стояли в повітрі шемрання та шелест — саранча поїдала все, що могли перетерти її щелепи. По саранчі прийшов голод, далі — моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули місто, втікали в ліси.

Неначе в покуту за ті лиха, наступні роки були врожайними та сприятливими. Повернулися всі, хто втік з Чернігова, знову застукотіли сокирами теслі, бляхарі ляскотіли дерев'яними молотками по блясі. Пан полковник наказав перемонтувати всі цегляні будівлі, які належали уряду, таких будинків у місті немало: полкова канцелярія та полковий суд, магістрат, латинський колегіум, а також доми: архієрейські цегляний і дерев'яний, дім настановленого від царя коменданта полковника Ушакова, самого пана полковника Полуботка та кілька інших. Є в місті фортеця і є цитадель з Прогорільськими ворітьми між вулицею Гончою і старим земляним валом; між фортецею і обивательськими будинками — міська площа, на ній збираються перед походом козаки, тут проголошують царські укази та важливі постанови полкового уряду, магістрату, від площі бере свій початок і головна вулиця— Любецька, яка веде на Київський виїзд. Окрім Київського, в місті ще кілька виїздів: Глухівський — на Глухів, Орел і Москву, а також дорога на Стародуб, Седнів та Городню; Санктштербурський — через село Роїще і ще один — на Сорокошичі, до кордону польського.

Ставши на старому валу, що я частенько й робив, можна побачити більшість чернігівських церков: соборну Преображення Господнього, Архістратига Михаїла, Чудотворця Миколи, Богоявлення Господнього, Святої Великомучениці Катерини та Воздвиження Животворного Хреста, Стрітення Господнього, Вознесіння Господнього, Жон-мироносиць, а також кілька старих, давніх, які лежать у руїнах. Видно звідси й монастирі — Борисоглібський, П'ятницький жіночий, Успенський Єлецький, Троїцький.

Звідси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерігати за містом, іноді мені здається, що плин часу для нього зупинився давно і в місті живуть князі та ченці-чорноризці, перших я бачив на протилежній, Замковій, горі, других—на дні вузьких темних вуличок, таких вузьких і темних, що лід у них лежить до середини літа. Старі й нові вали перехрещувалися, творили дивовижне плетиво — старий вал проходив біля Успенського Єлецького монастиря, в монастирі поралися ченці в чорній одежі, вони не порушували того чару. Я наново знайомився з містом, адже колись, учнем, знав тільки колегію та садибу, у якій жив, саме місто цікавило мене дуже мало, було, на мій погляд, вельми загадковим і навіть ворожим. Я чомусь всього боявся, скрізь бачив підступ і небезпеку. Напочатку й справді всілякі негаразди раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки, то поженуться бродячі собаки, а то й сільський дядько опереже пугою, бо, бач, підійшов близько до воза. Нині ж бачив місто інакше, в єдності з минулим, ще й те минуле вабило дужче, ніж нині суще, яке ставало дедалі гіршим.

Нині ніхто нікому не вірить, скрізь правлять заїжджі урядовці, свої спритники теж пхаються в пани, вулицями марширують солдати, часом страшніші за розбійників, появилося багато злодіїв, старців, волоцюг, що не день — відчиняються німецькі та московські лавки, а свої стоять з дверима, перехрещеними дошками, зникає все старе, з'являється нове, чуже, холодне й непривітне.

Отож я любив дивитися на місто й думати про його минуле, про тих несуєтних людей, які лежали під темними дерев'яними і куцими камінними хрестами під валами, і донедавна вважав своє життя також похованим, скінченим. Воно скінчилося зі смертю матері та вилученням з Академії, й здавалося, вже ніщо не пробудить у мені цікавості та спраги життя.

Не менше, ніж на пагорбі, любив я товктися в полковій канцелярії, надто в тій кімнаті, де правили службу Пилип Борзаківський, Семен Рубець та-Василь Биковськйй. Просидівши п'ять дзиґарових годин над паперами, вони ще якийсь час залишалися в кімнаті, темперували на завтра пера, різали папір, грали в дами та правили теревені. Найдужче мене цікавив Пилип Борзаківський, козак шляхетний, тонкий розумом і розмислом, трохи ферт, трохи забіяка, жартівник і лицедій, він чимось приваблював і чимось відштовхував. Він дуже гарно сміявся, й чи не найдужче я вподобав його за той сміх. Високого зросту, тонкий у стані, з тонкими рисами продовгуватого блідого обличчя, на якому виділялися чепурні, хвацькі чорні вусики, був він трохи гоноровитий, любив усілякі законозисті справи, підбирав їх за своєю вдачею, а чи то вони за якимось невідомим мені законом самі чіплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних поважних дідичів, які зваблювали своїх наймичок, про шинкарок та їхніх полюбовників, про чарівниць та характерників.

Пошук на сайті: