Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4257
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4482
Через два дні Таємна канцелярія поклала на вивідні терези свій основний камінь — донос любецького попа Гаврила ти доноси козаків Стародубського полку Ломаки і Сухоти, які самі й привезли свої наклепницькі листи аж у Пітер. Цидула попа Гаврила була довга та особливо в'їдлива: Полуботків управитель проклав дорогу через його город, поставив корчму на поповій землі, викосив сіно на двох островах, взяв два вулики в бортях, не шанує сану попового й безліч іншого.

В'їдливий, скажений піп сутяжив з усіма: з любецьким сотником, війтом, з Полуботковим управителем, з власними мирянами. Є такі люди для котрих і життя не життя, якщо немає з ким посутяжити.

Пани таємні канцеляристи справляли тріумф, ввели до кімнати, Ломаку та Сухоту, які, один, одвертаючи вид, а другий просто в очі гетьману, виказали свої скарги.

Савич та Чарниш, приголомшені, мовчали.

Полуботок теж довго мовчав, а тоді запитав у скаржників:

— Ви давно з Стародуба? Яка там погода? Льон уже вибрали?

Ломака та Сухота перезирнулися. Відказав Ломака, знизавши перед тим плечима й микульнувши до колегіантів чорними, загнаними вглиб очицями, мовляв, бачите, про що запитує гетьман, може, він не при здоровому глузді.

— Льон вибирають. Добулися ми за вісімнадцять днів.

— Швидко. Вельми швидко,— сказав Полуботок і підвівся. Стояв суворий, важкий, тамував гнів.— Так прудко можна доїхати тільки ямським способом. Покажіть подорожню!

Ломака та Сухота запитували в колегіантів поглядами, що їм робити.

— Покажіть! — звелів прокурор.

Сухота дістав подорожню. Полуботок узяв її, перебіг очима.

— Писано по-московському. Й гроші прогонні дано колегією. З якого ж це респекту президент так розщедрився? Кому закон велить давати гроші на прогони? Царським кур'єрам, генералам... І тільки. А цих ось прирівняли до генералів. Піп Гаврило також давно на мене зуби стриже. Бо не може пережувати в Любечі все, що на них трапить.— Гетьман кинув подорожню на стіл.— І скільки ж вам заплатив генерал? Ну, сього ви не скажете. Мій велце ласкавий приятель Вельямінов од першого дня через послушників своїх нашіптує у вуха людям нашого краю: “Пишіть на Полуботка, і у вас не буде ні панів, ні підданих”. Хіба се правда? У вас у Московії немає ні панів, ні холопів? І не означено всіх людей ревізією, хто в якому стані має жити? І панщини ваші посполиті не роблять? У нас посполиті платять чинш, а в рангових селах мають ще по два дні роботизни. Це тільки в цих селах, й лише по два дні. Є такі старшини, що закон той переступають. І ми велимо карати їх. І у вас є такий закон? Скажіть? Шукайте, шукайте, панове, що хочете, але дошукуйтесь правди.

Піддячі, асесори мовчали. Прокурор підвівся й вийшов. Сухота і Ломака заклякли біля дверей, неначе стовпці.

На тому й скінчився перший вивід у Таємній канцелярії. Та не скінчився підступ. Він тільки починався. В чорній печі Таємної канцелярії по таємному царевому велінню варили іншу страву — отруйнішу — державної зради. Воду та сіль на неї приніс... наш вчений земляк, псковський архієпископ Феофан Прокопович. Наші старшини, не знаючи про це, клопоталися перед ним, аби заступився за нарід свій, бо не відали й того, що то вже був не його нарід. Я з .Ханенком також побували в колишнього спудея Київської Академії, яка й нам обом була альма-матір'ю, Ханенкові вповні, мені — частково. Архієпископ благословив нас і вів з нами довгу бесіду; себто він говорив, а ми слухали. Він не дав ні мені, ні Ханенкові рота розтулити. Що вже вчений, а що вже люб'язний, солодкоречивий, солодкоокий, аж сяє тими зеленими очима, і все сплескує пухкими ручками. Й такий запальний, раз по раз підхоплюється та бігає по келії, і такий простий, такий доступний... Я трохи нітився, Ханенко ж мався вільно, навіть таїв у міжбрів'ї ледь помітний насміх, за що я аж сердився на нього. Але, на щастя, Прокопович чомусь того не зауважував. Простота й доступність їхньої святості, як я довідався пізніше, були своєрідною гординею. “Я такий великий, а розмовляю з вами, як з рівними”. Й не ліпилася ця простота до тої розкоші, у якій жив Прокопович, як не ліпиться до стіни собору стара іконка з сільської церквиці. Як її не обновлюй, якими рушниками не обвішуй, навіть коли вона стане чудодійною, все одно на мальованих золотом стінах, серед пишного убранства та золотих і срібних ікон виглядатиме чужою.

Палати їх превелебія більшою мірою були світські, аніж монастирські — великі вікна, красиві дрібнички на столах та на особливих підставках, щоправда, висіло кілька дорогих ікон, стояв хрестик, всипаний коштовним камінням, і лежало Євангеліє в золотім обкладі. Мені здалося, що його тут ніхто не відкриває. І скрізь по кімнатах — а їх було багато — книги, книги, книги, на стінах безліч мальованих олією картин, і на самому видному місці контерфект царя в латах, схожого на вгодованого кота, котрий щойно з'їв чужу сметану. Обличчя кругле, вуса — сторчма, очі булькаті, вилуплені. Страшний цар на патреті, ще страшніший він у житті. Я впився поглядом у книги, ледве приховуючи здивування, адже то здебільшого були книги світські, чужоземні — з механіки та математики, філософії, права, літератури, надто багато було античних авторів. Аж рябіло в очах, мелькали імена Арістотеля, Сенеки, Діогена, Гомера, Езопа, Софокла, а за ними Гізель, Ян Кохановський, Сербієвський, Галятовський і Ставровецький Транквіліон, в окремій кімнаті стояли мікроскопи, ще якісь прилади, над дверима висів барометрум. Я здригнувся. Згадав, як шукав у подарунок УлянІ чогось такого, “чого ні в кого немає”, і купив у німця барометрум за карбованця. Либонь, Анастасія Марківна викинула його на смітник. Єпископ похвалився, що є в нього й телескоп, Грегорем називається, у якого він дивиться на звізди, він би й нам дав подивитися в окуляр, так зараз день.

У його роті кругленько перекочувалися цитати з Локка, Бекона, посилався він то на Коперніка, то на Галілея,— Боже мій, кладезь розуму, стовп світський і церковний, я навіть подумав, що Бог — це й справді розум. Хоч вже відав, що більшою мірою Бог — це істина та совість, але на той час забув про це. Показав нам преосвященний і свої власні рукописні книги, “Поетику” та “Риторику”, “Володимира”, і я, червоніючи, зізнався, що бігав по Щекавицькій горі бісеням у сій його драмі, й він вельми зрадів чи вдав, що зрадів, і сплеснув пухкими руками, й мовив, закотивши під лоба зелені очі, який то був золотий час, і які гарні київські гори та Академія Київська, котрій віддав майже п'ятнадцять років життя, і як там його любили, і що був він там професором та ректором, і що саме там став справжньою людиною, копав криницю вчення глибоко, але не докопав, довелося їхати сюди.

— Там і Спіноза, і Декарт, і Галілей, а тут... Якщо запитаєш кого, чи знає він філософію, то почуєш: “еллінських борзостей не тякох, ні риторських остроном не читах, ні з філософами в бесідах не бивах — через те душа моя від гріха чиста”.

І засміявся дзвінко та весело. І казав далі:

— Нас, киян, називають “нехаями” й стороняться. Коли б не їх величність, то й зовсім життя не було б. Їх величність сам вельми вчений і любить людей освічених, просвіщає всіх світлом розуму свого, а лінивих та впертих — ще й палицею.

І засміявся знову, й покотився по світлицях на коротких ніжках, а ми пішли за ним. Ханенко крокував поруч з єпископом, й була та пара вельми кумедна, один гінкий та високий, а другий низенький і пухкий, як попівська паляничка.

Я ж додумав: прикро, якщо тобі, пане Феофане, так добре велося в Києві, чого подався до Пітера? Чого так намагався впасти в очі цареві, здобути його прихильність і допинався, щоб той забрав тебе до Санктпітербурха? І одразу ж засоромився своєї думки. А Прокопович вже показував книги нові, написані тут, буквар “Первое учение отроком”, “Правда воли монаршей”, родословник російських царів та книгу про церковний притч і ченців. Ця книга випливала з Феофанових діянь по реформаціях церкви, які доручив йому цар. Кілька років трудився над тим регламентом колишній київський мудрець і довів справу до кінця. (“Ну що, пошив попівську нову одіж?” — цар Феофану. “Дошиваю”.—“Поспішай, у мене вже шапка готова”,— посміхаючись мовив цар).

Нині в Москві вже немає патріарха, а є Святіший синод, вельми подібний до інших колегій, з президентом та віце-президентом на чолі. Один з тих віце-президентів — псковський єпископ. Справу поставлено добре: наглядає за синодом полковник, синод підлягає Сенатові й навіть поганенького попика не висвятять без дозволу того полковника та Сенату.

Петро боїться церковного суперництва, пам'ятає, як в дні кривавої стрілецької страти з патріарших покоїв видибцяв патріарх Адріан з святим Миколаєм у руках та інші чини церковні й рушили навперейми цареві, котрий їхав на нові страти, аби зупинити його й зупинити ріку криваву, яка текла в Москву-ріку. Цар оскаженів, трохи не вбив патріарха й гукнув на всю вулицю: “Поклади ікону, де взяв, поки я не поклав тебе тут”. Патріарх злякався, позадкував до своїх покоїв, а тоді виїхав у монастир і замкнувся там. Волів не бачити царя. Воно б і добре — сиди за монастирськими стінами, але ж народ почав ремствувати, нарікати, й цареві довелося витягати патріарха за вуха на світ Божий та хоч іноді ставити поруч з собою, аби люди бачили їх разом.

Нецеремонний Ханенко не зупинив свого погляду на нових працях Прокоповича, взяв з шафи рукописну хартію і почав її переглядати. Сього не можна було витлумачити інакше, як тільки отак: був ти, святий отче, колись ученим та піїтом, поміняв світ науки на митру, саккос на патерицю позолочену, а нині ти служка при цареві, хоч і високого чину.

І я, аби розвіяти гіркий димок, що враз оповив нас, сказав:

— Боже милосердний, скільки книг є в світі, й ви збагатили ту книгозбірню чудовим своїм творінням. Я нещодавно прочитав “Прощання з книгами” їхньої святості покійного Стефана Яворського, яка то зворушлива річ! Як він любив книги, і якою вченою людиною був.

Я не знав, що допустився більшої нетактовності, ніж Ханенко. По дорозі додому той мені се розтовкмачив. Були се запеклі вороги, й не кидалися один на одного з кулаками тільки через те, що цар змусив їх поцілуватися й поклястися у вічній дружбі і скласти цареві слово ніколи не ворогувати.

Розійшовшись, вони довго плювалися, одначе на людях своєї ненависті не виказували. Феофан славив усі цареві діяння, його війни, його кораблі, нове управління, новий град Пітер, фіскальство —“аки в зелії єхидна укритися не могла”, закони про носіння іноземного одягу, маскаради та асамблеї — все-все. Вітійствував на заздрість іншим вітіям. І мав за те немало. Єпископство і архієрейський сан, віце-президентство, дорогі покої, дорогі напої, найкращого кухаря в столиці, й суперничав у прийомах гостей, надто царя, з самим генерал-прокурором Ягужинським, у котрого і кухарі, і вина заграничні найвищого гатунку. Цар особисто подарував псковському владиці вітрильного буєра та бот, на яких Прокопович розважав гостей.

Яворський, навпаки — огуджував, звичайно, здебільшого в алегоріях,. одначе й прямо, прилюдно — в церкві,— одруження царя з ліфляндською повією, розпусту і свавілля царя, нехтування ним церкви та закону Божого і вказував на гнаного й нелюбого батьком сина царевича Олексія як на єдину надію захисту святовітцівських заповітів та церковної благодаті. Гудив, ганьбив, й невідомо чому все це терпів цар. Може, через те, що, википівши, видзвонивши високим громовим голосом цареві ганьбу, блюститель престолу лякався й писав листи покаянні, й підписувався “смиренним Стефаном, пастушком недостойним” та іншими принизливими словами, як і всі інші. Либонь, цар бачив, що це не Никон, який проголосив його батькові анафему й трохи не вирвав з царевих рук скіпетр, що від Яворського великого лиха можна не сподіватися, а настанови іншого — хтозна яким він буде. Він призначив Яворського й президентом синоду, але той у синод не ходив до самої смерті. Він помер торік, під рік новий. Помер останній чоловік, на котрого все-таки таємно покладалися Петрові недруги, вважаючи, що він стане проти царя-антихриста й поведе їх. Не став. Не повів. Хоч, може, щось і думав, і замишляв, бо незадовго перед смертю Таємна канцелярія робила про нього вивід, складали протоколи, йому загрожувала смертна кара, але він помер, і протоколи кудись поділися. Проте, мабуть, то був якийсь його невеликий спалах, недарма перед смертю він писав у синод листи, підписуючись гірко-насмішкувато стосовно самого себе “смиренний Стефан, старець немічний”. Все своє добро та книгозбірню Яворський заповів рідному Ніжину.

Про книги Прокоповича Яворський казав, що від них смердить єзуїтським духом, вдавався він і до протестації проти настановлення псковського єпископа віце-президентом синоду, але з того нічого не вийшло. Яворський висловлював свою зневагу Прокоповичу прямо, той же в своїх проповідях натякав на зміїне жало Яворського, папський дух, забуваючи, що сам вдихнув того духу в себе немало. Повчившись у Київській Академії до сімнадцяти років, він подався за кордон, тинявся по єзуїтських школах, перейшов в унію, постригся в ченці, незабаром випірнув аж у Римі, в колегії єзуїтській, навчався сам і навчав інших. Мав імення Єлисей, Єлизар, Самійло, а може, й ще якісь. Ласкавий до всіх, всі його любили, взяв його в своє серце й президент колегії єзуїтської й покохав його, як рідного сина. Одначе потім Самійло-Єлизар щось там учварив, й довелося йому втікати з великою ганьбою. Одначе він не вельми тим переймався, помандрувавши ще трохи по тамтешніх світах, примандрував на Україну, вдруге постригся в чернецтво і, взявши наймення свого покійного дядька — Феофан, повернувся в Київ, де досягнув висот великих, як у науці, так і в піїтиці та драмі. Кілька разів перестрівав своїми вітійськими ораторіями царя, намагався впасти йому в око, проспівав славу Меншикову, і, врешті, світлійший, засолоджений медовими Феофановими словами, привів його до царя й той зупинив на ньому монарше око.

Пошук на сайті: