Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4223
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4464
Мені здавалося, що я дуже багато побачив у Пітері, я дивився широко відкритими очима й тільки потім зрозумів, що не бачив нічого. Блукав, немов сліпець, який бреде по вибитому худобою тирлі й думає, що прошкує по зеленій оболоні. Зате мене, виявляється, бачили тисячі очей. Ми всі сліпці в цьому світі, бредемо, не знаємо куди, йдемо туди, куди нас штовхає випадок долі, і всі ми розділені на тих, які підглядають за кимось, і тих, за якими підглядають, на тих, які чигають, і на тих, на кого чигають. На мене, на всіх нас чигали повсякчас, вдень і вночі. Я лише потім зрозумів, чому на наш двір ходить стільки калачників, збитенщиків, квасників, шорників, всіляких інших людей, котрі самі набивалися в дружбу, пригощали дармовими горілками та винами, довірчо розпитували про наше життя-буття, про родичів до десятого коліна, про старшин, служників. О, якби підступ та зради мали свої запахи! Ними просмердівся б увесь наш двір. Одначе вони пахли заморськими тютюнами, пиріжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за іншими запахами, нудьгував за іншими видивами — за Україною. Ніколи раніше не думав, що можна так сумувати за рідним краєм, що він снитиметься ночами, тривожитиме, мучитиме. Нічого він мені не дав, нічого я в ньому не доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.

Мені снилися то Київ, то Глухів, то дорога в росохатих вербах, які поспускали віти до самої землі, а обіч дороги жито стіною, і в ньому волошки. Вітер гойдає жито, й зелені хвилі таємниче котяться до обрію, й у тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвічна таємниця, яка проростає з року в рік, і падає, підітнута гострим лезом, і проростає знову. Хововкає в житі перепел; невидимий, він теж таємниця, така сама, як і я, часточка Божого світу.

Мені опротивіло місто, в якому жив. Опротивіли його дива, його зваби, його прямі поземні і понебесні лінії. Щось у ньому було несправжнє, придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити за ворота, сидів біля маленького віконечка з книгою в руках і думав. Щось зріло в мені, щось викільчувалося, я думав про наше життя в Пітері, про те, що сидимо не своєю волею, що й дома житимемо також не своєю волею, й щодалі, либонь, буде гірше, а що робити, не знає ніхто. Можливо, щось знає гетьман? Він зробився ще мовчазніший і стемнів лицем.

Зненацька увечері мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою бандуру. Це — вперше од нашого приїзду в Пітер. Гетьман сидів, схилившись, біля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Він не підвів голови, не відірвав погляду від вогню, а тільки мовив:

— Сідай.

Я сів і також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго, навіть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.

— Бачу, тобі опіка вже не вельми потрібна,— нараз мовив.— Стаєш козаком. А батько боявся...

— Се путь не моя,— одповів.— Але іншої не маю.

— А хто знає, де наша путь? — підвів голову.— Ніхто. Проживаємо життя, а в кінці бачимо, що пішли не тією стежкою. Я також, Іване... Хотів стати вченим богословом... Вечорами сидіти під грушею з такими ж книжниками. А довелося... Ось навіть з тобою ніколи не погомоніли до ладу. Все справи та справи... Нудний я, Іване, чоловік.

Я подумав, що, либонь, він правий, і ще подумав, що нудні всі праведні люди. Неправедні люди, вони здебільшого й веселі, а ще ж брехливі, обвішані всілякими пригодами, перелюбами, мають що оповісти, вміють розкутурхати інших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета їхня: здобути гріш, переспати з удовицею, випити на дармівщину. А коли в людини велика й праведна мета, згнічують її важкі думки, не дають забутися ні на мить. Праведну мету обстояти важко.

— Матір... не забув? Я похилив голову.

— Неземна вона була... Іноді-повеселіє... А тоді як затужить, засумує... Їй би в монастир... А вона сплодила тебе... Пробач... І любила безумно. А в сьому світі з великою любов'ю жити не можна... Любов — се печаль і м'ягкість. Ми всі, українці... з голубої глини.

— Про вас сього не сказати...— Й знітився.

— Життя мене довго та круто місило. От і став на сей пруг. Пробач... се не гординя — більше нікому... Ну, та гаразд. Заграй мені щось до серця.

Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самі почали пісню:

Ой гай, мати, ой гай, мати,

Ой гай зелененький,

Та помирає за Дунаєм

Козак молоденький.

А як став він помирати,

Став товариша прохати:

“Ой товаришу, вірний брате,

Та й дай отцю-неньці знати,

А нехай приїде за Дунай

Свого сина ховати...”

Ще я проспівав “Ой у лузі над водою калина цвіте” та “Прип'яв коня до пакола”, та враз гетьман рвучко випростався, попросив:

— Заграй про Нечая.

І я розпочав:

Ой з-за гори високої,

З-під чорного гаю,

Ой крикнули козаченьки:

“Утікай, Нечаю!” —

“Не бійтеся, не бійтеся,

Пани отамани,

Поставив я стороженьку

Усіма шляхами.

Як я маю, козак Нечай,

Звідси утікати,

Славу мою козацькую

Марно потеряти?” —

“А я тебе, мій Нечаю,

Не убезпечаю:

Держи собі коня в сідлі

Для свого звичаю.

А я тебе, мій Нечаю,

Не убезпечаю:

Держи собі шабелечку

Та під опанчею!”

Він так і сидів, високо підвівши голову, ліва брова звелася круто, й таким запам'ятав я його на все життя.

...Ой як стисне козак Нечай

Коня острогами,

За ним ляхів сорок тисяч

З голими шаблями,.

Ой не дбали вражі ляхи

На козацьку вроду,—

Рвали тіло по кавалку,

Пускали на воду.

Не скажу, що я співав того вечора гарно, щось мені муляло, щось мене долягало, але коли співаєш одній людині, та ще ту людину любиш, співаєш особливо, мовби передаровуєш їй пісню з осмутою власної душі, і пісня завжди здається новою, незнайомою, й хвилює обох.

І ще попросив мене гетьман заспівати про отамана Матяша. Либонь, він радився сам з собою, виважував у душі свій важкий рішинець. Бо ж пісня весь час вертала його до того самого:

Козаки, панове-молодці,

Небезпечно ви майте,

Козацьких коней із припона не пускайте,

Сідла козацькії під голови підкладайте,

Бо се долина Кайнарськая,

Недалеко тут земля татарськая...

Ще тільки я почав співати пісню-думу про Матяша, до світлиці зайшов Іван Романович, канцелярист, який приїхав від війська з Коломаку, за ним Чарниш та Савич, а по хвилі суддя гадяцький Григорій Грабянка, писар полку Черніговського Іван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро Корецький і останнім — Микола Ханенко. Він щільно причинив двері, либонь, знав — більше ніхто не має заходити. Старшини неквапливо сідали на лавах, декотрі повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили.

Я скінчив грати, запала мовчанка. Гетьман підвівся, а тоді усміхнувся, поклав мені на плече руку:

— Спасибі, Іване. Гарні пісні, й гарно ти співаєш. Скільки в нас таких хлопців на Україні! А пісень скільки! Не загине Україна, житиме, вірю в те всім серцем. Немає такої сили, котра б могла вбити пісню й землю таку. Вбили Нечая, вбили Морозенка, а вони живуть, у піснях живуть, у хлопцях цих живуть, і житимуть у дітях їхніх. Себто, у наших дітях і внуках. І все, що ми робимо нині... аби пам'ятали... Аби прийшли... По нас.

Я втямив, що сказано це було не тільки мені, а всім, хто сидів у світлиці.

Хвилю помовчав.

— Сідай і ти, Іване, чого підвівся. Тут лише свої люди. Будемо радити раду.

 

* * *

Була неділя, двадцять третя седмиця по п'ятидесятниці, Івана Милостивого, на все життя я запам'ятав її й те, що вона саме Івана Милостивого. Ще з суботи знали, що підемо до церкви Святої Тройці, отож понаваксовували чоботи, подіставали нові жупани та кунтуші, курці повитрушували крихти тютюну з кишень. Церква Святої Тройці — на майдані біля колегій, вона дерев'яна, з широкою відкритою дзвіницею, на якій дуже багато дзвонів, ще й невеликі куранти, котрі кожний квадранс — чверть години — грають “Господи, помилуй”. І вельми мелодійний передзвін лине понад містом від дзвіниці, той передзвін любить цар і майже завжди ходить слухати Божу службу до Святої Тройці.

Він і сьогодні слухав літургію тут. І слухали разом з ним гетьман, Чарниш та Савич, і безліч усілякого високоповажного люду пітерського набилося в церкву — князі та генерали, президенти колегій, сенатори, офіцери. Ми, канцеляристи, до церкви не втовпилися, та таких туди й не впускали — на сходах стояли гвардійські офіцери і відпихали, хто не по чину хотів протовпитись у церкву. Стояла відлига, дзвони гули глухіше, ніж у морозні дні, зате було не холодно. Довкола церкви зібралося чимало простого та чиновного люду — аби побачити царя, віддалік стояли криті та відкриті сани — декотрі вельможні пани приїхали виїздами.

Служба тривала недовго (цар не любив довгої відправи, при ньому справляли малу або середню літургію), і враз вдарили всі дзвони — загули великі, забемкотіли менші, заплакала мідь малих дзвонів, так що в тому передзвоні потонуло “Господи, помилуй” курантів, і вибіг з церкви чорноризець у клобуці, за ним вийшли чвалом два архімандрити, і вже за ними двома рядами гвардійські офіцери, розчищаючи дорогу цареві. Тримаючи під лівою рукою капелюха, Петро ступав широким кроком, поруч нього дріботів Феофан Прокопович, перехняблювався набік, аби заглянути в очі цареві, так перекобенювався, що провисала лядунка на товстому золотому ланцюзі з парсуною царя. Казали, він і спить з тією лядункою. Царську парсуну псковський єпископ носив замість ікони. І щось говорив, говорив, а цар слухав та всміхався. Посмішка не скрашувала, а спотворювала його обличчя. Воно й так було неприємне. За кілька років, відколи бачив царя, він ще дужче розмордатів і одутлів. Обличчя — важке, похмуре, недобре, ще й булькаті, напіввирячені рачачі очі. Цар зійшов зі сходів, гвардійські офіцери прокричали тричі “ура”, дзвони затихли, барабани прогуркотіли “славу” й затихли теж. Прокопович, підтягуючись до царевого вуха, і далі щось говорив. Петро озирався, неуважно слухаючи свого найученішого лакея.

І враз сталося несподіване — несподіване для натовпу і для царя: просто з-за моєї спини вийшов Іван Романович, канцелярист військовий, пружним кроком підійшов до царя. Середнього зросту, міцний, туго перетягнутий у стані зеленим шовковим поясом, на якому висіла дорога шабля, Романович тричі низько вклонився цареві й простягнув на витягнутих руках синю тафту, вже розшиту з одного боку. З тафти виглядав папір.

— До вашої величності від усіх полків гетьманських, котрі на річці Коломаці стоять і вийшли для інкурсії з турецьким адверсором,— голосно проказав він. Його вузьке вродливе обличчя з пшеничними вусами й такими ж бровами було незворушне, чисте й трохи наївне. Останнє, либонь, мені здалося. А може, Романович навмисно напустив на себе наївності, відтручався від чолобитної, мовляв, нічого не знаю, я тільки гінець, сповняю чужу волю.

Петро здивовано витріщився на тафту, відтак згріб її, наче коршак курча, не віддав ад'ютантові, котрий підскочив, а, ще раз роззирнувшись на всі боки, раптом швидко закрокував до кофейного будиночка, який стояв за два десятки кроків ліворуч, від церкви. Звичайний кофейний будиночок, яких останнім часом чимало з'явилося в місті, на одні двері та четверо вікон на площу, критий ґонтом дах підтримувало шість дерев'яних стовпів — по три з кожного боку дверей. Цар простукотів чобітьми по ґанку й зник за дверима. На майдані запала тиша. Одірвалася від даху й дзенькнула об сходи крижана бурулька, хтось забухикав простудним кашлем. Пара валувала з сотень ротів, клубочила над головами. Я бачив, як переглядалися наші старшини, пітерські вельможні пани також зиркали один на одного, було невтямки, чого подався до кофейні цар. Адже мав віддати комусь чолобитну й прочитати в своєму кабінеті. Одначе до царевих дивацтв звикли, покірно мовчали. Може, закортіло йому зненацька кави?.. Прокопович двічі обкрутився на місці, він не міг стояти без діла, тратити час даремно, й одразу ж піддріботів до Меншикова, задзигорів до нього. Світліиший поблажливо й милостиво погойдував довгою, завитою в кільця перукою. На площі перед церквою почалося шемрання, декотрі подумали насправжки, що цар пішов пити кагве й це триватиме довго, інші просто поспішали додому, до святкових обідів, натовп поплив вздовж вулиці. Стояли гвардійці, і високі урядовці, й українські старшини.

Пошук на сайті: