Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 64)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4243
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4471
Та враз двері кофейного будиночка з грюкотом розчахнулися, й на ґанок вилетів цар. Він був страшний. Очі вирячені по-скотинячому, рот роззявлений і перекривлений набік, щоки здуті, неначе за кожною застряло по пиріжкові (може, він справді підобідував і, розпасійований, вилетів на ґанок, не прожувавши страви), голова тикалася на лівий бік. Шматував руками голубу тафту, шматував папір і вигукував незрозумілі слова. А тоді ще раз тіпнув головою, витягнув шию, аж набрякли жили, й виплюнув з рота:

— Ізменнікі... бунтовщикі... не предаваться впрєдь... Ферфлюхт... учиніть...— І затупотів ногами.

По натовпу мовби прокотився смертоносний вихор. Натовп відхитнувся, завмер, передні почали тиснутися назад, але задні не відступали — страх тих, що позаду, завжди менший, вони хотіли побачити, що буде далі. Розгубилися сенатори, розгубилися генерали, ніхто не одважувався підійти до біснуватого царя.

І враз у повітрі майнуло щось голубе й малинове, то скинулася, неначе крило, покрита голубим оксамитом кирея, й перед царем на нижній сходинці став Полуботок. Його обличчя було незворушне, спокійне, він дивився знизу вгору відкритим прямим поглядом. У правій руці тримав шапку, ліва лежала на держаку шаблі. Здавалося, гетьман не бачить, що коїться з царем, уклонився з достоїнством, мовив:

— Послухай, государю, що мушу сказати. Може, в мене більше не трапиться такої нагоди... Та й настав час сказати все, а тобі почути.

Було відомо всім: якщо в царя починалося тіпання, уговтати його не міг ніхто, тільки цариця Катерина, поклавши цареву голову собі на груди, зупиняла ті конвульсії злоби. Сього разу сталося дивне: цар завмер. Чи так на нього подіяв спокійний Полуботків голос (цар звик, що всі страшаться його гніву, й від того розпалювався ще дужче), чи спокійний, незворушний, невідступний вигляд гетьмана, але він нахилив голову й чекав, що скаже йому оцей непокірний чоловік.

— Знаю і бачу, государю, що ти хочеш згубити мою батьківщину без будь-якої причини. Ти вважаєш себе понад законами й хочеш знищити всі привілеї урочисто стверджені твоїми попередниками, що ти їх урочисто потверджував. Ти піддаєш сваволі народ, свободу якого визнав сам, і який, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив і звеличив царство твоє добровільною злукою в такий час, коли ще все в ньому було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії. Тепер ви посилаєте його на тяжкі та принизливі роботи, примушуєте, неначе рабів, копати канали у ваших володіннях і, що найобразливіше, позбавляєте нас дорогоцінного нашого права обирати вільними голосами гетьманів та інших старшин, і натомість, щоб залишити суддям з нашого народу владу судити своїх співвітчизників, ви настановили над нами суддями великоросів, які не знають, або вдають, що не знають, наших прав і привілеїв і не перестають всіма способами нас приневолювати й ображати.

Цар остовпів і мовби занімів. Я бачив, що він слухає, його очі раз по раз набирали іншого виразу, він тямив усе, отже, міг ухвилі погамувати себе, а оте тіпання — суть розпущеність. По тому хвицьнув ногою, хотів зійти вниз, але вузький прохід на сходах заступав Полуботок, довелося б штовхнути його, а зробити це не наважувався й мусив слухати далі, тільки нахилив голову, здавалося, хоче буцнути гетьмана, але не наважується.

А Полуботок провадив далі, либонь, він обміркував цю свою промову багато разів довгими ночами й тепер казав без найменшого затинання:

— Отож, оточені звідусіль напастями, до кого іншого вдатися маємо з воланням своїм, як не до тебе, августійший монарху? Поневолювати народи й володіти рабами та невільниками є справа азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися й направду бути верховним батьком народів. Невже, відмовляючи нам у правах наших, твоя величність думає принести Богу вдячність за всі успіхи, котрі Він вам послав? Ти засліплений величчю і могутністю, які дали тобі щедроти Божі, й не думаєш про Божеське правосуддя. Дозволь, твоя величність, сказати востаннє, що не отримаєш ніякої користі від розорення цілого народу: набагато менше слави владарювати силою і карами над нікчемними рабами, аніж бути батьком такого народу, який за всі твої благодіяння готовий пожертвувати всім і пролити кров задля твоєї користі і слави. Я сказав усе, що мені веліла совість моя. Ти ж почув те, чого не чув ніколи, бо оточений рабами й лестивцями. Я знаю, що на мене чекають кайдани, що мене кинуть в похмуру темницю на голодну смерть, за московським звичаєм, мені однаково: я промовляю за свою вітчизну й ліпше загину катівницькою смертю, аніж маю бачити далі доконечне розорення мого краю. Подумай, великий государю, і знай, що доведеться тобі неодмінно складати звіт перед царем усіх царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу українського.

Тиша стояла над майданом, неначе ангел пролетів над ним. На всіх вустах позамерзали подихи. Навіть ті, хто стояв далеко й не міг розібрати слів гетьмана, бачили, що діється щось небачене на цій землі.

Впродовж усього гетьманового казання я кілька разів помирав і народжувався знову. Я пишався гетьманом, ладен був злетіти понад дзвіницю, понад це місто, я знав, що ніхто інший не зумів би сказати так за всю Україну, й помирав, бо відав уже, що таке не прощається, що наш гетьман іде на певну погибіль. Він сам знав про це й казав привселюдно, але, либонь, казав ще й на те, аби знали й ми, і потемки наші, і втямили всі московити, втямили велику правду та велику небезпеку, яку готують і собі, й нам на майбутнє. Мабуть від гетьманових слів розтанув би й камінь, і зрозумів би все, й пройнявся мудрим милосердям, і заговорив людським голосом.

Цар не волів тямити. Він лише злякався. Відступав задки, неначе настраханий вовк, задом прочинив двері кофейного будиночка, зник у ньому, по короткій хвилі хряпнуло вікно, і в ньому з'явилася роз'ятріла котяча пика, яка заверещала:

— Взяти їх! Усіх! В тюрму... В фортецю. Ушаков! Під караул! Одібрати зброю!

Генерал рвонувся, неначе уперіщений батогом кінь, і загукав до гвардійців:

— Хапайте їх! Зривайте зброю! В колодки, в колодки!

Гукав щосили, аби почув цар. Сам підбіг до Савича, смикнув за перев'язь шаблі, заточився, потягнув знову, йому на поміч кинувся сержант, вдвох обірвали перев'язь. Забігали інші гвардійці, солдати та офіцери, і в цій біганині перечіпалися, збивали з ніг один одного, й люди кинулися врозтіч. І тоді солдати густим кільцем оточили українських старшин. Полуботок сам зняв шаблю й кинув під ноги Ушакову.

Я стояв у натовпі серед московитів і, коли солдати почали оточувати наших, опинився за їхнім кільцем. Я рвався мислію до своїх, але спалахнула, прикувала до землі ноги жаска думка, що їх поведуть і, може, порубають за отим рогом або повішають, поколесують навпроти страшної Юстиць-колегії, де вже погинуло страшною смертю стільки люду, я ж можу промовчати, податися звідси з товпою і втекти, втекти назовсім, видати себе за хурщика, за чийого-небудь наймита. На мені й шаблі немає, і кожух не козацький. Отож мерщій пріч звідси поки не схопили, не поволокли до тієї страшної фортеці.

Але ноги мої й далі мовби приросли до землі, й щось яріло в моїх грудях, маленьке, неначе реп'яшок, колюче й гаряче, воно росло, набухало, розросталося, ставало все гарячіше й гарячіше. Сором облив мою душу кип'ячкою, яка одразу ж замерзла, а те, гаряче, велике, росло й росло і вже стало більше за мене. Мабуть, саме тоді я народився вдруге, народився іншим, хоч вже давно не був отим ніяковим, соромливим Іваном, котрий усіх боїться, всім уступає дорогу, покладається тільки на Божу волю, а не на себе. Я знав, що влада — від Бога, цар — від Бога, але я не міг миритися з таким царем і такою владою, навіть якщо мене покарає Бог. Нині я знав, для чого живу, я почував свою силу, навіть отуто, оступлений з усіх боків чужими будинками, чужими церквами, чужим військом, в самому серці ненависного мені царства, і ненависть моя була більшою від цього царства. В мене більше не було нічого, за що мав би боятися, страждати, а тільки — лють і ненависть, які переважили все. Більше не було доброго, богобоязливого Івана (на мить мені стало його шкода, але тільки на мить). Любов і ненависть спаялися в моєму серці в такий корж, що ним би можна було вбити людину.

Я потерпав за своїх,— їх уже оточили з усіх боків солдати,— й ненавидів тих, котрі їх ув'язнювали.

Живе кільце довкола українських старшин ставало все густішим, лунали команди, генерал Ушаков вибіг на ґанок, де недавнечко стояв цар, генерал вимахував руками, а вигавкував команди якийсь інший офіцер, розцяцькований і в пір'ї, як я довідався потім, то був ад'ютант лейб-гвардії Преображенського полку Артемій Максимович, либонь, наш колишній земляк. Свої своїх побивахом, о Господи! Він був старшим команди, яка по хвилі повела наших у гарнізон — Петропавловську фортецю. Солдати вийняли шаблі, гиркнула команда, й сумна процесія рушила в бік Неви. А я все ще стояв, і страх полишив мене, але я не знав, що чинити, що діяти. І враз зірвався з місця й кинувся навздогін команді з ув'язнених та охорони, я боявся, що не наздожену їх і вони назавжди зникнуть з моїх очей.

З розбігу влетів, вдерся в те коло, відштовхнувши двох солдатів, один з яких замахнувся на мене шаблею, одначе не вдарив. Зглядалися поміж собою наші, зглядалася варта, але ніхто нічого не сказав. А я крокував, високо піднісши голову, й майже не бачив нічого. Гаряча хвиля несла мене понад конвоєм, понад вулицею і всім цим чужим, ворожим мені містом, я майже летів серед ангелів та архангелів. І ледве запам'ятав щось. Сахалися перехожі, візник розжохав коні й трохи не налетів на нас, і передній солдат бив коні плазом шаблі по мордах, і хряпали хвіртки, мелькали у вікнах обличчя, а потім нас зігнали на лід і повели чорною брудною зимовою дорогою через ріку. Попереду видніли важкі бастіони фортеці й високий шпиль церкви, і гармати дивилися просто в наші груди. Тріснула крига, і в моїй голові майнула думка: добре було б, якби крига розверзлася й поглинула нас разом з сторожею на страх і покуту цареві а його посіпакам. А тоді подумав, що те не викликало б у них ні страху, ні каяття, вони готові поглинути увесь світ і не поморщаться.

Я увесь час поглядав на широку спину гетьмана, який ішов попереду. Дорога по льоду була наїжджена й накочена, на ній то там, то там стрибали горобці та ворони, горобці відлітали недалеко, ворони з крекотом тягли за острів. Нас ввели у ворота фортеці, біля яких стояло двоє солдатів з велетенськими бердишами, на яких поблискували широкі леза. На кількох палях, прив'язаних поміж зубців фортеці, висіли повішені. На палях сиділо вороння. Зміїстий холодок майнув мені поза спиною, одначе не погасив у грудях жертовного вогню, я навіть протовпився наперед і сміливо дивився в очі офіцерам та солдатам варти. Всіх овулом нас погнали до якогось підземелля, то виявилася одна з казарм, у якій донедавна тримали полонених шведів. Шведи добудовували фортецю, вони погинули майже всі в гнилих приневських багнах, їх лишилась жменька, й займали вони один з льохів підземелля. Тут, у підземеллі, панував півморок, лише один вогняний язичок свічки погойдувався при дверях, котрі не зачинили, біля них стало кілька солдатів. Було вогко, холодно, солдати змерзли дужче, ніж ми, ми були в кожухах, а вони у своїх мундирах-свитах з рядами ґудзиків, бантами під горлом та перев'язях, ясна річ, ті перев'язі з китицями не гріли. І дивно все те було мені: на слов'янські душі поодягано німецькі мундири, й мусять ті душі чавити наші, козацькі, слов'янські душі.

Ми товпилися в казармі, де були нари, але ніхто не сідав на них, сходилися по кілька чоловік, гомоніли. До мене підійшов Ханенко.

— А ти чого прибіг сюди? — запитав похмуро.— Хто тебе гнав?

— Ніхто. Я також козак і понесу той самий хрест,— спокійно відповів.— Може, я його не заслужив?

— Але ж ти міг лишитися на площі...

— “А Симон Петро стояв, гріючись. І сказали до нього:“Чи й ти не з учнів Його?” Він відрікся й сказав: “Ні!..” І заспівав півень тої хвилі...”

— Лишитися для того, щоб принести користь...

— Яку користь можу принести? — відказав гірко.

— Та хоча б ту, що — на волі.

Ханенко відійшов.

Нас і далі тримали в казармі. Незабаром поміж нас пролетіла чутка, що послано на двір князя-папи за тими старшинами, котрі не були біля церкви, лишилися вдома. Приведуть усіх, окрім челядників, їх велено не брати.

Чутка справдилася, незабаром сторожа привела Степана Косовича, Івана Римшу, Василя Биковського та Дмитра Володковського, яких захопили на подвір'ї князя-папи. Не було з ними тільки нашого батюшки Василія, а також челядників.

Солдати принесли ще дві свічки та велику олійну лампу, внесли столика, два стільці, на стільці сіло двоє офіцерів, і ще двоє, менших чинами, стало за їхніми спинами; збоку біля столика примостився писар з текою, в якій лежали папери. Офіцер тицьнув пальцем у старшину, який в ту мить опинився найближче до столика. То був стародубський наказний Петро Корецький.

— Хто такий? Якого чину, роду, коли приїхав у Санктпітербурх? — сипонув запитаннями.— Підійди ближче. Стать отут. Відповідай!

Корецький з несподіванки довго не міг утямити, чого від нього хочуть, і офіцер гримнув на нього та повторив запитання, тепер вже повільніше, чекаючи, поки писар запише у зшиток. Корецький відповідав, збиваючись і перепитуючи. Я стояв неподалік від столика й почув, що мене хтось смикає за рукав. То був Ханенко. Він відвів мене в дальній кут казарми, за спини, в сутінь.

— Іване, ти вшелепкався даремно. Тобі... Тобто ти один Зараз можеш звідси вийти. Яко такий, що сам прибився...

— Я не піду!

— Чекай. Знишкни. Можеш сповнити волю гетьмана? І... Якщо буде потрібно, вмерти і нікому не виповісти таємниці?

Я нічого не розумів, але почував, що немає того на світі, чого б не зробив для гетьмана та товариства. Й сказав про те Ханенку.

— Добре. Так слухай. Скажеш офіцерам, що ти челядник, просто челядник, бандурист. І побіг за своїм паном згарячу. Зрозумів — згарячу? Й просися, аби випустили. Ти мусиш вийти звідси на волю. А там... Сили й мудрості потрібно, аби сповнити все. Ти грамотний, розумний, а сила...

Пошук на сайті: