Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 68)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4260
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4484
Вечеряли ми з Оленкою в тій самій кімнаті, наріжній, що й колись. Слугувало дві наймички. Оленка розпитувала про Пітер, звичаї й порядки московитів, в що одягаються тамтешні молодиці (звичайне, жінка!), а потім запитала, що я збираюся робити далі.

Я відказав: сповнятиму гетьманове веління, а яке, сказати не можу. Вона допитувалась, але я мовчав. Оленка розгнівалася, одначе й одійшла одразу, мовила:

— Якийсь ти не такий, Іване, як був колись.

Я подумав, що за кілька останніх днів чую це вдруге.

— Як це не такий?

— Ну, зовсім-зовсім одмінився. Я усміхнувся.

— Може, й так... Хоч... ніби такий самий, як був. Але знаю правду людську, це правда батька твого, а тепер і моя. І не боюся нічого, навіть смерті, за правду стоятиму до загину.

Довго бесідували ми того вечора.

Рано-вранці ми з Милею посідлали коні. Треба було поспішати до Михайлівки, доки туди не допався Вельямінов.

 

* * *

Через два дні під'їжджали до Псла. Було це увечері, нам не радили переправлятися в сутінках на той бік, Псьол — річка швидка, в багатьох місцях крига підлизана водою, але я не захотів чекати ранку. Взявши палицю, перейшов по кризі сам, подекуди пританцьовував — випробував її міць, потому вернувся, й перевели з Милею коні. Вийшли на берег за сто сажнів від маєтку Полуботків. Перед нами зводилася крута громада, я подивився вгору й не побачив неба, то були горби чи гори, на яких стояв ліс, велетенські дерева розчепірили, неначе покалічені руки, голе віття, праворуч сіріли будівлі маєтку. Ми постукали у ворота, завалували собаки, челядник по той бік воріт довго розпитував нас, хто ми й звідки, нарешті впустив, біля його ніг стояв величезний пес, він не гарчав, тільки очі горіли, либонь, пес учений, решта бісилися на ретязях. Челядник, похмурий і мовчазний, повів нас до хати, яка стояла з правого боку двору, панський будинок темнів трохи далі.

У хаті було добре натоплено, навіть жарко, на лежанці, звісивши ноги у вовняних панчохах та шкіряних капцях, сиділа немолода жінка в темній, насуненій майже на очі хустці. Й була більше схожа на чоловіка: обличчя вилицювате, з крутим підборіддям, великий ніс, ще й темний пушок над верхньою губою. Це й була Марія, про яку нам казав гетьман. Ми вклонилися, сказали, хто такі, звідки їдемо. На обличчі Марії не ворухнулася жодна рисочка, я навіть подумав, що вона глуха, повторив усе спочатку, й вона знову нічого не відказала, одначе по її очах я зрозумів, що вона почула все, роздумує. Врешті обізвалася густим, сливе чоловічим голосом:

— Немає молодого пана, поїхав у Лебедин.

— А Гнат? — запитав я.

— І Гната немає, він при панові. Будуть позавтра. А чого це ви роз'їздилися нарізно? — запитала.

— Нарізно з ким?

— Як то з ким? Був уже один сьогодні. Теж з Пітера, від гетьмана.

Я захвилювався.

— Звідки знаєте, що від гетьмана?

— Казав так.

— Як же... Не міг ніхто раніше за нас... А сам подумав, що, може, й справді гетьману вдалося послати ще когось і той гонець добувся поштовим трактом. Марія побачила, що я оглядаюся на челядника, котрий чипів у порозі, звеліла йому вийти. Челядник засопів і вийшов.

— Що хотів той гонець? — запитав я.— Чим довів, що від гетьмана?

— Показав цидулу, там написано: він — канцелярист гетьманський. І сказав, що їде від гетьмана, з Пітера. Гетьману потрібні якісь папери.

— І ви їх дали? — шарпонувся я.

— А хто мені ви, чого присікалися до мене?— суворо звела на переніссі важкі брови Марія. Я показав їй перстень Полуботка.

— Гетьман велів... Він сказав: ви знаєте все. Андрій, Гнат і ви. Пан гетьман у темниці пітерській. Марія зойкнула.

— За що ж його? Як це сталося?

— Об тім — потім,— мовив я.— Хто був той канцелярист? Що він хотів? Як його звати?

— Звати, здається, Ільком... Казав, щоб я показала папери...

— І ви показали?

— Це всі. Ті, що в малій скриньці. І в прискринку. Там — про господарство. Трохи паперів канцелярських... Я не давала, але він мене запевнив, що вони йому потрібні. Для гетьмана.

— Гад! — сказав Миля.

Ми обоє вже здогадалися, хто гостював на хуторі.

— Куди він від'їхав?—знову запитав я.

— А я знаю... Поїхав, і все.

— Тітко Маріє,— сказав я якомога переконливіше.— Він може вернутися. Не сам, а з царськими комісарами. На гетьмана плетуть сільце. Гетьман велів усі папери знищити. Спалити.

— Приїде Андрій...

— Знищити негайно,— обірвав її я.— Може, вони вже десь поблизу.

— Не знайдуть,— відказала Марія.

— Знайдуть. Це такі люди, що знайдуть скрізь. Там буде багато солдатів... І комісари, які вміють шукати. Навчені на те.

Марія посунулася з лежанки. Стояла біля вікна спиною до нас, думала, олійний каганчик, що горів на припічку, кинув на стіну велетенську розкошлану тінь.

— Там багато паперів,— сказала не обертаючись.— Є всілякі... Я мало тямлюся. Є навіть ще зі школи київської... Є кроничка роду їхнього, полуботківського. Він читав з неї. І ще одна кроничка про те, що було до нас, обидві його, власною рукою писані.

— Кронички і все, що не на шкоду пану гетьману, ми залишимо. А решту...

Марія повернулася обличчям до нас.

— Хоч повечеряйте...

— Не вадило б,—прогудів Миля.

Ми повечеряли холодною, в лою, бараниною з квашеними огірками та хроном. Потому Марія внесла великий олійний ліхтар, засвітила його й, обкутавши полою свити, ступила до дверей:

— Ходімо.

Ми перейшли подвір'я й зупинилися перед темною, приземкуватою кам'яницею. Марія передала мені ліхтар, а сама відмикала двері — спочатку відкрутила ключем дві шпуги, відтак ще одним витковим ключем одімкнула внутрішній замок.

Кам'яниця була без вікон. Марія зачинала за собою двері й засунула засув. Ступила кілька кроків і освітила низенькі, заокруглені зверху металеві двері. Знову передала мені ліхтар і довго брязкотіла ключами. Озвалася до Милі:

— Берися за кільця.

Двері відчинилися важко, з іржавим скрипом. За ними були сходи. Спустившись униз, ми довго йшли підземним хідником, котрий завертав то ліворуч, то праворуч, відімкнули ще одні двері й опинилися в продовгуватому льосі. Там стояли дві невеликі скрині, оббиті залізом.

— Оце ось,—показала рукою Марія на скриню, що стояла праворуч, й відімкнула два висячі замки, повісила ліхтар на цвяшок у стіні. Мовчала.

Страшно їй стало, шкода — не знаю. У мене в самого калатало серце.

— Дивися, одбирай, палити будемо разом,— сказала Марія.— Можеш сісти на ослінчика. І ти теж.

Тільки тепер я помітив біля лівої скрині два невеликі міцні ослінчики. Одначе ослінчика не взяв. Нагнувся й почав переоглядати папери. Вони були акуратно поскладувані в грубий папір — позав'язувані, їх було багато.

Розв'язав першу паку, в ній на жовтому папері шикувались стовпцями якісь обрахунки, біля них — незрозумілі позначки. Я не знав, що робити з тією течкою, відклав убік. Подібних течок було кілька. Й сьогодні не знаю, що то за папери й для чого їх тримав у такій глибокій схованці гетьман. Запитав Марію. Вона відказала:

Не чіпай їх. Завтра приїде Андрій... Він тямить, що то таке.

У скрині зберігалося кілька течок з паперами Леонтія Полуботка, гетьманового батька, в одній надибав на Мазепині листи. Либонь, загрози гетьману ті листи не становили, Леонтій був з Мазепою в розмирі. А далі почали трапляти папки з листуванням Павла Леонтійовича з полковниками, генеральними старшинами, управителями маєтків. Кожна така цидула, навіть написана сільському старості, могла стати лихим свідченням проти Полуботка. Адже Рум'янцев збирає все: купчі, які хоче потрактувати як неправдиві, скарги селян, козаків, незалагоджені справи, супліки, навіть пасквілі п'яниць і просто зледачілих людей. Там, у Пітері, на чорні терези покладуть увесь вантаж.

Доводилося перечитувати все.

— Я тут сидітиму довго,— сказав Марії.— Може, й до ранку.

— Що ж, сиди,— погодилась вона.— Принесу тобі ще свічок. Тільки ж кажу — без мене нічого не пали.

Я знизав плечима. Вона, либонь, неграмотна, а наполягає, аби не палив нічого без неї. Може, хоче кудись переховати? Нехай палить при мені!

Марія прошаркотіла підошвами шкарбанів за двері. Кроки стихли враз.

— Чуєш, Іване, вона не пішла по хіднику, яким привела нас. Може, вона того?.. Здиміла. Чи на мітлі вилетіла? А нас замкнула...

— Не бридь ледачого,— гримнув я на Милю.— Десь тут є інший хідник. Коротший. Він веде просто в покої.

— А може, й не один. Як ішли сюди, я бачив ще двоє дверей, вони майже непомітні. Ти не знаєш, що там?

— Не велено знати, й не хочу знати. Сядь у кутку й не заважай. Покуняй.

— А палити тут можна?

— Пали.

З неімовірним хвилюванням читав тестамент Полуботка, писаний за тиждень до рокованої поїздки схвильованою рукою на одній стороні аркуша: “...Якову для подарунків і для прочого прибирання по тому акту весільному повинно п'ять тисяч із суми моєї оставлено бути і сукна андріївські...” І далі писано про інший, коштовний, але не великої ціни спадок, що кому належати має, про суми грошові великі не йшлося зовсім.

Ще раз вихоплюючись наперед власної оповіді, скажу, що в описі Полуботкового майна, зробленому царськими конфіскантами, куди були вписані всі маєтки, коні й корови, чарки, сережки, перстені, каптани та кунтуші, шматки парчі, атласу та штофу, коляски, горілки й наливки, грошей було нараховано вісімдесят чотири мішки, по двісті карбованців у мішку, двадцять чотири мішки єфимок, по двісті єфимок у мішку, і в сундуках тисяча сімсот карбованців та чотири пуди срібла. Це увесь власний статок Полуботка, зазначений у раніших його тестаментах, гетьманських грошей не знайдено ані шеляга, та сума мала бути вельми поважна, адже тільки те, що вдалося захопити Мазепі з собою до Туреччини, мало лічбу чотириста тисяч золотих.

Миля випалив кілька люльок, кілька разів передрімав, доки я переглянув усі папери. Мені ломило спину, й руки стали, неначе граблі. Серед паперів справді було чимало таких, які могли зашкодити гетьману. Чи не найдужче — два листи Орлика. Проте чорнових для відповідей не було. Либонь, гетьман Орлику не одписував. На всі інші листи малися чорнові. Й на промеморії, на чолобитні, писані цареві та в Сенат. Гетьман завбачливо переправив їх з Глухова сюди. Отже, він знав, що його можуть схопити в Пітері, розпочати проти нього вивід. Знав і не зупинився. Бо вини за собою не мав. Ішов прямою стежкою, обстоював правду. Але знав і вдачу царя та його посіпак.

Гай-гай, подумав я, чи ж можна йти до таких людей прямими стежками? І страшно мені стало... Я тут, у льоху, гетьман в льоху іншому... І все, що сталося в останній рік, пропливло перед моїм мисленним зором. Ще раз, вже до кінця, збагненною мені стала поведінка гетьмана, чистота і несхитність його. Він чистий перед собою і Богом. Обрав путь тернисту в ім'я народу свого. І мусив вийти на прю з нечесними, нечестивими людьми, котрі втоптують у багно і волю, і правду, і славу чужу.

Я читав далі з відкладених папок. Намагався запам'ятати найважливіше. Не знав, знадобиться воно мені чи ні, але хотів запам'ятати. Кілька паперів сховав до кишені. Вони не могли посвідчити проти гетьмана, але я не хотів, аби вони загинули. Був певний, що царські комісари добудуться сюди й заберуть все.

 

* * *

Кричали опівнічні півні —- в підземелля їх крик ледве долинав,— коли ми підпалили папери. Верстви Полуботкових дум, надій, сердечні болі чорніли купкою попелу, ми ж витирали кулаками очі, похлиналися від диму. Марія змела віником у совок попіл і забрала з собою.

Я не міг виїхати до Чернігова, не побачивши Андрія та не переказавши йому гетьманових слів: “нехай вчинить з тим, а з чим, він знає, як я велів”. Доводилося їхати в Лебедин. Вранці, розпитавши у Марії, де знайти молодого пана, від’їхали. Перевели по кризі коні, я зупинився й довго дивився на той берег. Він мовби причарував мене. Маєток сховався за деревами, дерева росли й по той бік маєтку, здебільшого могутні дуби стояли, наче велетенська сторожа, на довгому вузькому пагорбі, за ними — гора й теж дуби. Я подумав, що десь отамо, в череві гори, ми ходили підземними хідниками. Й, либонь, там є інші хідники, знайти які неможливо, і є складки, заховані од людського ока навічно. Що ж ще сховав гетьман? Я вже знав що. Й також подумав, що оці дуби — надійна сторожа, іншої сторожі не потрібно.

Пошук на сайті: