Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 72)

Допікав Полуботку та іншим старшинам президент Таємної канцелярії дріб'язковий, уїдливий, нишковий генерал Ушаков, з обличчям вузьким і довгим, схожим на лисяче. Вважав себе великим вивідником, звивав хитромудрі петлі, розставляв сильця, намагався загнати в них Полуботка й принести цареві в зубах здобич. Заходив то з того, то з іншого боку, випитуючи, в якому часі до арешту була написана чорнова промеморія, що її гетьман відіслав на Україну, та хто її писав. Те йому було потрібно, аби потягнути з бідолахи жили, добитися обмови всіх, кого хотіли обмовити. Полуботок відповідав, що промеморію писано з його слів, а хто саме писав, не пам'ятає, а коли б і пам'ятав, однаково не сказав би.

Ушаков свистів крізь дірявий передній зуб свої запитання, й здавалося, що він сичить.

...В ті страшні дні Полуботок довідався, що у Якова народився син, перший його онук (до цього все були дівчатка), й усміхався просвітлено, а Ушаков думав, що гетьман сміється з нього, і аж корчився зі злоби.

 

* * *

Уже протягли від України в холодну далечінь іржаві струни журавлі, одквітували сади, пташки вивели пташенята, а Розискна колегія все ще вела слідство. Проривалися з-за стін Петропавловської фортеці якісь чутки, і знову западала глуха німотність, здавалося, все там мертве, вже й немає нікого та нічого й тільки червоно-білий прапор тріпотить на шпилі, та кожної чверть години куранти вигравали чужоземного канта. Мені день починався з того, що я виходив на подвір'я й дивився на той шпиль і слухав тоненьке, немов комарине, дзижчання, вигравання курантів. Як я ненавидів той прапор і ті куранти!

А дні повзли, волохаті й одноманітні, як гусінь у запущеному саду. Людська душа звикає до всього, либонь, і в моїй душі все поросло мохом та глухою кропивою. Навіть злість, розпач, який охоплював мене напочатку, поріс тим зелом. Бо що я міг вдіяти, чим допомогти в'язням? Молитвою? Але я... не вірив навіть у молитву. Куди вона поділася, куди витекла з мене гаряча, сповнена віри, надії! Бог є любов! Либонь, він ставав ненавистю. До ворогів моїх, до цього, такого розпланованого, такого чистого міста, в якому царським указом заборонялося, аби на вулицях “ніякого скаредства та мертвечини не валялося”. Ті вулиці були рівні й чисті, й обіч них зеленіли квітники та садочки, я підмітав їх разом з полоненими шведами й садив молоді деревця, доглядав за ними, заробляючи на життя. Кілька разів наймав човника та, вдаючи з себе рибалку, пропливав біля заклятого острова, один раз навіть пристав до берега, але від стіни в мій бік побігло двоє солдатів з рушницями, і я відплив на бистрінь. Я пережив у Пітері дві повіні й молив Бога, аби він змив водою в море це прокляте місто. Одна повінь, вже восени, була особливо великою. Люди почали тривожитись ще звечора, коли вода на мірних стовпах сягнула небезпечної білої риски. Всю ніч ревів вітер, бушувала буря, а на ранок канали здулися, й вода пішла на вулиці. Я бачив, як впав у нашому дворі паркан, як ошаліло мчали вулицею коні, як якийсь чоловік по коліна в воді підвів під вікно будинку, що навпроти нашої корчми, коня, і як з вікна з криком вихопилася жінка, впала коневі на спину, й чоловік повів коня уподовж вулиці. А в нас у корчмі вода залила підвали, а далі здулася, тріснула підперта нею знизу підлога, й половий, молодий хлопець Архип, посковзнувся і впав у залитий водою погріб, й ми наледве витягли його. Трохи далі за нами жив якийсь значний пан, там увесь час стояла паровиця коней, запряжених у ридван, а коли вода сягнула коням до животів, ридван від'їхав, натомість пригнали великого човна. Той пан чомусь не хотів лишати домівку й сидів там, аж поки вода не почала спадати. Й по вулицях, по каналах, по Неві пливло безліч усілякого колоддя, деревин, плах із розвалених водою хат, і ми виловлювали все те й складали в себе на подвір'ї. Так що, хоч господар і потерпів від повені — залляло підвали та зірвало підлогу, але надолужив на дармовому паливі.

Я дивувався, як можуть жити в цьому місті люди: в постійному страхові повеней, кари за содіяні гріхи, в голоді та холоді. Але вони мусили жити, бо жили їхні пани, а панам наказав триматися цього місця цар. Може, царі на те й послані Богом, аби випробовувати нас? Царі не бачать людських сліз і живуть за зовсім іншими законами, ніж прості смертні, хоч самі теж смертні й помирають так само в муках. Сливе, вони не хочуть розуміти, що смертні? Не знав того й Петро, і лютував, і розважався нечестиво за кілька місяців до власної смерті.

Найдужче мені запам'яталися блазнівські похорони карлика. Спочатку на вулиці появилося тридцятеро крихітних хлопчиків — півчих, за ними піп-карлик в церковнім уборі, за попом — маленькі сани з труною, в які запряжено шестеро крихітних коней у чорних попонах. За саньми — карло, царський фаворит з маршальським жезлом, за ним — попарно кільканадцять карликів, і ще один карло з жезлом, за яким, також попарно, карлиці. З боків марширували солдати з смолоскипами — велетні-гвардійці, а також чорні велети-гайдуки. Замикали шестя імператор з Меншиковим, одягнені в звичайне, не жалобне убрання, про щось перемовлялися, цар посміхався, Меншиков реготівся. Либонь, сміялися вони з власної вигадки, з оцих похорон. Так і йшли від імператорського дому до прошпекту, а там на карликів уже чекали велетенські сани. Гвардійці хапали карликів і з реготом кидали в них.

Надвечір цар давав жалібний обід, на який з усього міста сходилися маленькі, не вище двох аршин, люди. Обід був багатий, довкола саду, в якому відбувалася жалібна учта, товпився голодний люд всілякого зросту, вдихав запахи страв. Цар банкетував з карликами.

У кінці червня відзначали “прославлену вікторію”. Біля Троїцької церкви поставили намет величезний з олтарем, Петро приходив у тому одязі, в якому був під час бою— зеленому каптані з червоними відворотами, зелених панчохах, старому капелюсі, з списом у руці. І банкетували в Літньому саду, і фейєрверки пускали, до них цар мав особливу пристрасть.

З не меншою пишністю перевозили з Володимирського монастиря до Олександрівського мощі святого Олександра Невського. Від гирла ріки Іжори до Пітера труну везли на яхті, і цар сам кермував, й грали військові музики, стріляли гармати, йшли строєм солдати, юрби народу стояли на набережній і дивилися на водяний парад. Я також стояв у товпі й думав про виверти долі: цей самий святий Олександр Невський не вибував з ханського намету, лизав ханські шкіряні личаки, зводив наклепи на інших князів, своїх сусідів, і з ханськими військами побивав їх; скільки він побив, понищив естів, литовців, тверців, рязанців і новгородців — не злічити. Ще й помер у ханському наметі, обіжравшись браги. Отакий святий! Увесь слов'янський світ гинув від татар: впали Київ, Галич, Чернігів, Любеч, і вивищилася на татарах Москва. Спритні московські князі отримували від ханів ярлики на володіння слов'янським світом і отримували в підмогу татарські ножі та стріли. Татарське загарбництво ввійшло в їхню кров, вона шугала по жилах і гнала їх на завоювання сибірських народів. На силі, на ненависті замішаний підмурівок цієї держави, на них і тримається. Тут ніколи нічого не було з любові. Ані дрібки любові! Тільки ненависть. Тут батько вмертвляє сина, жона мужа. Ще й похваляється цим на весь світ. Як вони всі ненавидять один одного! І яку велику, чорну силу таїть ненависть. Чи держава й мусить триматися на тому? Влада — це страх. Ненависть, наказ, смерть — і потім осанна. Тому, хто наказав убивати. Тому, хто вбив, найбільше пустив у світ сиріт і вдів. Пам'ятайте про нього! Дивіться, ось його гріб, оббитий золотом та сріблом. Ось церква на його честь... На честь Олександра Невського! Невже Бог справді впустив його в сади свої? Ні. Валасається в пеклі, а оці ось люди творять з нього святого й віддають почесті, неначе святому. Ще, може, й ката Петра возведуть у святі! Не може такого бути! Він зробив немало для Московії, але й понищив московитів без ліку. Він лютий і скажений, недобрий та пихатий, хоч уміє вдавати з себе простого та зичливого чоловіка. Вчинить маленьке благо, і його лакизи кричать на весь світ, ставлять “доброчинності” свого пана. Найпаче Прокопович, лакиза понад лакиз, вітійствує на площах і в церквах, і немає тих медоточивих слів, якими б не помастив Ірода-царя.

Кілька дні тому, прошкуючи по вулиці, наштовхнувся цар на матроса, у хаті якого вчинилася радість — народився довгожданий син, і цар зайшов до хати, і подарував породіллі карбованця, й випив коряк браги, одначе примусивши спершу випити матроса та породіллю, аби упевнитися — в бразі немає отрути. Й скільки було вточено словесної браги царськими підбрехачами! До яких тільки найславетніших діянь прирівнювали вчинок царя! І знову чи не найдужче вітійствував наш земляк Феофан!

Цар банкетував, веселився, а в темних, похмурих підземеллях конали безневинні люди, і їхні стогони не сягали його вух. Не сягали навіть тоді, коли він сам спускався в підземелля. Ні, не мучило його сумління, не збирався шукати правди — не міг примиритися з тим, що живе на світі муж, який не зігнувся, не впав навколішки, не вимолює собі того, що дано Богом усім — життя.

...Скатований гетьман лежав на вологих дошках похмурого підземелля. Догоряв останній великий світильник української свободи. Про що думав гетьман у ті хвилини? Се відомо тільки Господу, а більше нікому. Можемо лишень сказати напевно одне — про Україну.

Спершу цар послав до льоху лікаря — щоби скаламутив душу гетьманові, поманив примарою життя. А далі він сам і візьме ту душу в свої жмені. Він умів те робити. Немало людей обманув обіцянками.

...Зайшов з ліхтарем солдат з сторожі, за ним — лікар з скринькою-готувальнею. Аби справити враження, дістав з скриньки німецьке причандалля: шніпер, ножиці, катедр, поставив у рядок кілька пляшечок з ліками. Полуботок повів очима, але не ворухнувся, навіть кайдани не брязнули.

— Ось.... Поставимо тебе на ноги... їхня величність повелів... Милості його незмірні... Каже: верни до життя чернігівського полковника... Він нам потрібний...

— Кому? — враз пролунав тихий голос.— Даремно клопочешся, лікарю. Нащо мені життя, якщо не можу бути корисним вітчизні! Нехай він спершу поверне її... Але він не поверне.— Й замовк. Байдуже відвернувся до стіни. Ані іскри зацікавленості у вченому ескулапі.

Лікар зрозумів, що Полуботок його ліки вживати не буде. Склав причандалля й мовчки вийшов за двері.

По хвилі увійшов цар. Знову ж таки, лише Бог-всевидець знає, про що вони говорили, одначе останні слова гетьмана вилетіли з підземелля на Божий світ. Біля напіввідчинених дверей стояло кілька гвардійських офіцерів, аби кинутися на поклик царя, йому на допомогу (Петро боявся Полуботка й скатованого, прикутого ланцюгом до стіни). Вони й винесли Полуботкові слова на волю:

— Вірю безсумнівно, що за безневинне страждання моє і ближніх будемо судитися в спільного й нелицемірного судді нашого всемогущого Бога. Незабаром станемо перед ним, і Петро з Павлом справедливо розсудять нас.

Петро з Павлом... Двоє найбільших святих. І відповідно — один з найбільших грішників і один з найбільших праведників.

Петра ті слова струснули, наче трухлу грушу. Проте він був не з тих людей, котрі відступають з порожніми руками. Сховав свій гнів і сказав удавано співчутливо:

— Не знаю, на чиєму боці правда, і, мабуть, вже й не дізнаю її. Та нехай. Ти чоловік мужній і вже одним тим заслужив прощення. Мені такі слуги дуже потрібні. Немає в мене їх... Я прощу тобі твою непокору, твій непослух й випущу тебе звідси... Й ти побачиш Неву та сонце — зараз воно сяє у небі,— й побачиш свій край, своїх рідних, топтатимеш трави, скільки — знає лише Бог. Ось тобі моє царське слово. Але скажи... Багато про те балакають, багато ходить всіляких чуток... Ти — маєтний чоловік. Де твоє золото? Де твій скарб? Його не знайшли... Зізнайся й одразу вийдеш на волю.

Цар нахилив смолоскип, який тримав у руці. В ту мить брязнули кайдани, хоч постать у кутку навіть не ворухнулася. Цар відсахнувся. Пролунав сухий, спокійний голос:

— Він тут.

— Де? — мимохіть вигукнув цар.

— Тут,— Довга суха рука показала на серце.— Тут він, зі мною, найбільший мій скарб — Україна. За неї приймаю муки, за неї прийму й смерть. Сього скарбу ні ти, ні твої посіпаки нинішні та прийдешні не заберуть ніколи.

Смолоскип зашипів — цар, сам того не помічаючи, притулив його до стіни. Випростався, неначе потятий клинком, жигонув палаючим клубком вогню перед себе, не влучив у обличчя в'язня, влучив у стіну, смолоскип погас. Цар вибіг у двері, за якими стояла варта. Навстріч йому кинувся комендант фортеці, вони зіштовхнулися, цар відкинув його від себе, процідив крізь запінені люттю губи:

— Немає пощади! — Й рубонув рукою повітря.

Гетьман Павло Полуботок загинув вісімнадцятого грудня 1724 року й був похований в лютий мороз за Малою Невою при церкві Святого Самсона Странноприїмця. Нікого з наших на тих похоронах не було, нікого туди не пустили, аж через два тижні мені вдалося постояти в жалобі біля його могили під стіною монастиря та взяти з неї жменю землі, аби привезти її на Україну. За ту жменю землі, себто за те, що ченці пустили мене в монастир і показали могилу, я віддав їм всі, які заробив за літо, гроші.

Гетьман не помилився, коли сказав цареві, що незабаром вони обоє стануть перед престолом Господнім на останній ралець. Цар сконав двадцять восьмого січня 1725 року. Помирав він тяжко, страшно, либонь, ті муки були послані йому у відплату за смерть Полуботка. Він репався від сечі та від калу, які не йшли з нього, й шаленів з люті, гамселив лікарів, котрі не могли нічого зробити, й голосив, завивав, кричав так, що жахалися не тільки слуги в будинку, а й люди, які випадково трапилися на вулиці. Його допікали кольки й печія, і він скручувався в клубок, неначе гад. Сподіваючись спокутувати свої нелюдські гріхи, наказав випустити з в'язниць всіх розбійників, зарізяк, але не велів випускати українських невільників. Розбійники пішли з ножами чинити свою чорну справу, життя цареві вони не доточили.

 

* * *

Зі смертю гетьмана закрився світлий зшиток мого життя. Воно втратило для мене сенс, світ спорожнів і потьмянів. Я видавався собі горошиною, загубленою на битому шляху. Шляхом йшли тисячі людей, і всім їм було байдуже до мене, а горошині байдуже до них. У світі дуже мало любові і дуже багато ненависті. Я ще мав у серці трохи любові, але не знав, кому її віддати. Кого любити, що любити... Мою бідну нещасну землю, але ж моя любов не порятує її. Його любов могла порятувати. І ту любов убито... Вбито за любов до вітчизни. Славна смерть... Якщо вона взагалі буває славною.

Лишатися далі в Пітері мені було нічого. Ще донедавна я чогось чекав... Сподівався, що відчиняться двері темниці і вийде Він. Ледь усміхнений, суворий, владний, розважливий, мудрий. Я сподівався з малою надією. Люди завжди чекають. І живуть чеканням. Воно — смисл нашого життя. Людина вмирає, коли перестає чекати. Мені не було кого чекати. І я вернувся на Україну.

Пам'ятаю: останньою думкою при прощанні з північною столицею було: нам сюди дорога заказана на віки віків. Тільки найостанніший дурень приїде сюди з надією в серці. Якби я міг, написав би молитву і змусив вивчити її всіх наших дітей: ніколи, ні за якого випадку не вірте москалеві. Хто повірить, вже тільки тим занапащає Україну. Москаль перехитрує обов'язково, й одурить, і уярмить. То його життя, його сутність. Тим він і дужий — підступністю та нещадністю. По всіх наших кордонах мусять стояти залізні стовпи з написом: “Не вірте москалеві”.

У Глухів мені з'являтися не можна було, допинатися вітцівщини й поготів. Я пішов на польську сторону, кілька років тинявся по монастирях, навчав дітей по монастирських та братських школах, далі мене взяв один пан вчити його власних дітей, я пожив у пана два роки, а потім одружився на вдові, у якої було двоє дітей — син та дочка. З удовою прожив одинадцять років, поки не дійшов зросту її син, мій пасинок, та не привів у хату злющу-презлющу невістку. Кажуть, що всі дівчата хороші, й невідомо, звідки беруться злі свекрухи, то не зовсім правда, либонь, на цій дівці вже тоді лежав карб злючої свекрухи.

Я вернувся на лівий берег, пішов у Мгарський монастир, але чернецтва не прийняв, чому — то моя й Богова вічна таємниця, спочатку допомагав у школі, а далі став монастирським пасічником. Пасічникую й досі.

На старість людина живе споминами. Молодими споминами. Ще раз перебанкетовує в мислях на банкеті життя, одначе трунок той, неначе розведене вино. І тільки один спомин не перекис, не згірк, гріє серце і кров і хвилює, як і в ті давні дні — спомин про Улясю. Немає її давно, рівно тридцять літ прожила на світі, померла молодою й лишилася молодою для мене. Згадую все од першого до останнього дня; старий і сивий, і досі мрію та марю нею, з білої челяді сниться мені вона одна. І приходить до мене на розмову мій гетьман, але то вже й не спомин, то дума всього мого життя. Чому не збулося, як мало збутися, й чи збудеться коли...

Трапляється, шкодую за чимось. Проживаю в мислях життя по-іншому. Міг же я залишитись у Академії, стати вченою людиною, може, навіть стовпом науки або церкви. Міг упросити батька, аби лишив при собі, не одсилав до Полуботка. Міг не закохатися в Уляну. Мабуть, не міг. Та й то був би не я. Було б не моє життя. Отже, нарікати на долю нема чого. Вона поставила мене на праведну путь, навчила бачити, де добро, а де зло. Я прожив життя не марно, хоч і не звершив нічого значного.

Вернувшись на лівий берег, одкопав на хуторищі напери, взяті Ільком у Михайлівці. Вони й нині зі мною, читати мені стало важко, навіть через побільшуване скло, одначе більшість із них знаю напам'ять. Хотів передати їх комусь з Полуботкових нащадків, тепер ось не знаю, що з ними робити. Може, доведеться спалити. Бо ж навіщо вони таким нащадкам, як оці паничі... Та й паничі самі побояться тримати їх, спалять або покористають супроти справи, за яку загинув гетьман Полуботок. Нині таких людців розвелося — гай-гай. Отсих паничів ніякі папери, ніякі таємниці життя Павла Полуботка не цікавлять, окрім однієї — таємниці гетьманського скарбу. Всі троє гаразд знають, що гетьманська (Скоропадського) скарбниця і власна скарбниця Полуботка кудись зникли.

Паничі довго ходили околясом, вивідували, випитували в мене, що їм було потрібно, й, врешті, не вивідавши нічого, переповіли мені казку (а чи й не казку) про те, як їздив тисяча сімсот двадцятого року Полуботків син Яків у личині купця в Архангельськ двома палубними, запряженими четвериком коней, возами з двома молодими, пишно одягненими підпомічниками, й найняли вони там англійську шхуну, носили на неї на тичинах, на міцних ремінних петля, важкі барила, й та шхуна вночі під усіма вітрилами вийшла в море, й перепливла його, й допливла до Лондона та пристала до берега. Шкіпер і один підпомічник зійшли на берег і незабаром вернулися з двома каретами. В одній Яків та шкіпер поїхали в Ост-Індську компанію, найбагатішу в світі, й там Яків уклав договір про те, що за дорученням батька він вносить двісті тисяч золотих карбованців з розрахунку приросту чотири карбованці на сто. Ті гроші міг узяти Павло Полуботок або його найближчі спадкоємці. В угоді також було обумовлено, що гроші не підлягають “конфіскації за давністю”. Яків та шкіпер вернулися на шхуну й перевезли гроші. З шкіпером вони щедро розплатилися та порадили тримати язика на припоні.

Але хто може втримати в собі таку таємницю!

Паничі при мені рахували приріст у чотири карбованці на сотню — більше як за п'ятдесят років — і нарахували велику суму. Вони допитувалися, що мені відомо про Якова і ту його мандрівку до Архангельська. Я відказав, що все, що вони розповіли, схоже на байку, адже про які гарячі коні та пишний одяг могло йтися тоді, коли подорож до Пітера була подібна до подорожі в пекло й прирівнювалася до війни. Це тепер паничі гасають на перекладних — за тиждень від Глухова до Москви. Тоді коні в дорозі не міняли, і путь та була неймовірно важкою. Я проміряв її тричі. Ані мостів, ані бродів, хвороби та болячки, й стужа та спека, й розбійники по лісах. Хіба б довезли троє хлопців такий скарбі Та й не було, не могло бути в полковника Полуботка на той час таких грошей. І навіщо б він їх відправляв аж до Англії? Тоді ще він сам сподівався стати гетьманом.

Паничі похнюпилися, а я сказав, що скарбом, і значним, Полуботок заволодів пізніше, вже будучи гетьманом, і що скарб той кудись справді подівся, його не знайшли царські конфісканти й не здобули тодішні спадкоємці — Полуботкові сини. Шкода, що їх вже немає в живих. Либонь, вони знали таємницю скарбу. Мені достеменно невідомо, аби хтось із них їздив за гряницю. Вже по тому, як цар ув'язнив Полуботка, ув'язнив він і його синів. Одначе перед арештом Яків кудись зникав надовго. Й ходила така чутка, що їздив він чи то до Англії, чи то до Бельгії й поклав у якийсь тамтешній банк чималі гроші, але ті гроші можна взяти лише тоді, коли Україна буде вільною й матиме спосіб розпорядитися тим скарбом на власну користь.

Це, останнє, я чув від людей. І дуже багато думав про волю та неволю, про долю неньки нашої, за яку поклав голову гетьман, мені хотілося, аби хоч по краплі того бажання, тієї жаги, нехай у далеких мислях, мріях, зайнялося в грудях паничів. Якщо така іскра горітиме, вона перейде в діти, у внуки, й пролетить через віки, й спалахне зіркою на земному небозводі серед інших зірок. То і є найбільший, справжній скарб гетьмана Полуботка, який він заповів усім нам. Понад той скарб — Україну — більшого немає.

 

Сторінка 72 з 72 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4268
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4492

Пошук на сайті: