— …Здрастуй, батьку…
Йому здавалося, ніби говорить спокійно. Але Холод одразу ж помітив і вишневий багрянець на щоці сина, і нервове здвигування брів, і пал очей.
— Щось сталося?—потривожено звівся з стільця.
— Ні, нічого. Сталося так, як ти хотів. Зрізали…
— Я хотів?
— Зрізали… й мене, й Лілю… Кажуть, не літературна інтонація. — Образа палила Олегові горло, голос його упав до хрипоти. — В Лілі — не літературна інтонація! Та й куди нас — до консерваторії приймають чи до медичного інституту? Знайшли зачіпку…
— Ти щось… Ліля… За Лілю я взагалі нічого.
— А хто ж, хто ж, — вигукнув Олег. Його голос злетів і розбився на найвищій ноті. — Може, не ти дзвонив директорові? Я знаю… Знаю… Весь час мені неправду… І за маму… За все. Ти навіть про війну не так… Не був ти на фронті. Того в тебе й орденів нема. Ти в полоні сидів.
Останні слова боляче вкололи Прокопа Гордійовича в серце. “Хто це йому?” — подумав.
— Сядь… Сюди сядь. Слухай.
Несамохіть скоряючись батьковому голосу, Олег присів на стільця.
— Так… Я був у полоні. І орденів у мене немає. Медаль “За перемогу над Німеччиною”. Ну, “Знак Пошани”, торік, ти знаєш. Так от… Потрапив я до полону… І навіть не поранений, не контужений… Як у книжках. Бо то — всього лиш мізерні десятки тисяч. А таких, як я, — мільйони.
Він говорив і бачив, що слова його пролітають повз сина, не зачіпають за душу, за серце. Але як йому розказати… Як повести туди, куди навіть думка не хоче вертатися? Хіба Олег збагне… Для нього отой день, 22 червня, — звичайна календарна дата. Історична дата, яку зазубрював у школі серед десятків інших. А він. Холод, колишній військовий лікар, хотів би її забути, та не може. Навпроти будинку, в якому по двадцять друге червня жив Прокіп Гордійович, — сквер, посеред нього — календар з квітів… І те число. Для багатьох воно лишилося непорушним. Висіяним з траурних квітів. Назавжди. І не лише для тих, хто вже не бачив наступних листків календаря.
Для декого, хто й сьогодні стукотить черевиками повз викладені з квітів календарні числа, воно спинилося на тій. їхнє життя — по той бік дати. І посмішка, й цілунок. І пісня. Отой “недальний бой” гримітиме їм до могили. Як розповісти все це синові? Як йому розказати, що таке стотисячний котел, що таке ліс, де людей більше, ніж дерев, а чагарники по узліссі викошені кинджальними кулеметними чергами. Що таке голод, що таке остання обойма патронів.
Як розказати… Мабуть, це не легше, ніж відповідати на питання отого слідчого: “Чому не застрелився?”
Для нього, Холода, це питання було дивовижним. І не тому, що він особисто не міг цього зробити. Дивним по іншому: що той зважився таке запитувати. Адже—як не розуміє — на таке відповісти неможливо. Холод би спробував відповісти… За всіх. Коли б міг… Коли б міг він, звичайний смертний чоловік, підняти на своїй руці всю планету, покрутити її перед очима слідчого, як глобус. Тільки — живу. Щоб бризнула росою, тьохнула солов'їним щебетом, покликала тривожним шепотом з жасминових кущів. Озвалася всім тим, що не створив він, що лежало поза ним і водночас було живою суттю, частинкою котрої почуває себе. Суттю, за котру тільки мусить боротися. Боротися за те, щоб ця планета й далі поблискувала росами, щоб їх еє топтав вцвяхований ворожий чобіт. І поки є на це хоч надія, доти існує, живе ця суть. Ця часточка може знищити себе лише тоді, коли її існування стає загрозливим для сусідніх.
Ні, всього цього не пояснити, навіть виписавши з усіх книг, — од найдревнішого манускрипта до найновішої, ще з запахом фарби, — наймудріші повчання.
Якби він мав хист і списав свою розповідь в трагічній і хвилюючій повісті, може б, син і збагнув. Але Холод розповідав сухо й коротко.
— Евакуювали ми госпіталь, їхали повз наше місто. Я… Тобто… Мені треба було заїхати в справах. Довелося заночувати в місті. Пішов у місцевий госпіталь. А там… Там не виявилось жодного лікаря… Всі вони… Два дні ми влаштовували поранених на попутні машини. Траплялися вони рідко, бо госпіталь містився далеко від дороги. Ранком третього дня я вийшов з барака, а в дворі — німці. Вони теж побачили мене. Першої миті я скочив назад, защіпнув двері… До речі, я не міг застрелитись, мій пістолет лишився в сусідній кімнаті. Я міг повіситись…
В оцьому другому госпіталі служив санітаром дядько Шах. Вдвох ми й пройшли полон. Семеро нас втекло з табору під Краковом. З того дня — воювали разом.
Після трьох місяців госпітальної койки став я до хірургічного столу. В тому ж таки госпіталі. Потім мене поранило знову. Я видужував удома. Мене доглядала твоя мама. Дев'ятого травня сорок п'ятого року почалася перевірка, як і за яких обставин потрапив до полону, що робив там. Твоя мама відмовилась од мене, як від непевної людини, вона залишила квартиру і виїхала.
“Щоправда, не сама, а з директором фабрики, тебе при-поручила тітці Килині, моїй двоюрідній сестрі”.
Ти жив у тітки Килини.
Холод вже розповідав не стільки Олегу, як собі. Спомини гострими колючками витикались з серця і, коли ламав, віддавались болем. Але тільки йому.
Олег ледве чи й слухав. Все те, може, й так, а може, й ні. Старші взагалі часто навіть іграшковий пістолетик називають гарматою. Його власна кривда видавалась не меншою, а більшою.
— І що ж тепер робити мені?
— Працювати. Як інші.
— Помічником до дядька Шаха чи на Київ-Товарний цеглу вантажити?
Прокіп Гордійович відчув, як у його грудях теж загоряється злість. Намагався пригасити її, але кожне синове слово — мов сухий віхоть до вогнища.
— А хоч і вантажником. В наш час, коли нам були потрібні гроші, ми йшли на лісопильню й вантажили колоди. За ці ж гроші купували дівчатам морозиво. І не ховали од них мозолів. Правда, тоді людина взагалі шанувалася по мозолях. Що більші мозолі, то й шана більша. А ви мозолі за ганьбу маєте. Он під парканом — купа сміття, вже два роки перестрибуєте через неї до волейбольного майданчика. І ніхто навіть не спробував взяти ноші й лопату. Як же — сором. А вже підмести вулицю…
Камінь котиться з гори, вибиває десять. Одна думка зрушує іншу.
“Справді, чому наші діти соромляться прибрати сміття? Чому ми почали лякати людину мітлою та лопатою? І чому декотрі міряють людську душу грішми?”
— Ми самі спізнали хугу і кутали вас од морозів. Ми затуляли вас од вітру, не давали порошині впасти над ваші голови. — Розумів, що цього говорити б не треба, але вже не мав сили спинитися. — Отуди б вас усіх. В окопи… Де страх, де воші, де м'ялиця з сухарів. Тоді б спізнали…
Олег підвівся, тремтячими руками відставив стільця.
— Ти так… Ніби в війні ваша заслуга. Неначе ви її розпочали, щоб вигартувати себе в отаких от…
— Ти… ти… — Червона пелена гніву застелила Холодові очі, стиснула пальці в кулаки… — Отак з батьком… Слизняк…
— А ти… Переміщена особа.
Либонь, то не він, то долоня сама вимахнулася в повітрі І вкипіла синові в щоку.
Олег похлипнувся, якось дивно ікнув, вхопився за щоку обома руками. Першої миті хлопець навіть нестямився. Страх, великий, не знаний раніше, паралізував його. Він і далі володів ним, штовхав до дверей. Спиною вперед. Крок за кроком. До страху долучилася образа, вона захлюпнула його, пролилася сльозами. Олег повернувся і вибіг а кімнати. Але куди йому було бігти? В дворі, на вулиці — люди. І тут, на сходах, могли здибатись знайомі. Олег зійшов на перший поверх і сховався, мов маленький хлопчик, в куток за двері. Стояв, схлипував, ятрився обра" аою, карався думкою. Нащо подав документи до медінституту? Нехай би Ліля сама. Тоді б такого не сталося. А тепер… Ой, як же вона… Мабуть, зболіла душею…
Ліля така ніжна, така чутлива. Він мусить її знайти. Він їй скаже…
Олег вибіг з парадного. На вулиці вже снувались сутінки, в вікнах будинків горіло світло. Але в Біланів — темінь. Ліля, мабуть, з туги блукає десь в самотині. Вона, звичайно, повертатиметься звідти…